РЕЛІГІЙНЕ ПОЛЕ БІЛОРУСІ: ЧОМУ, ЩО І ЯК ВІДБУВАЄТЬСЯ СЬОГОДНІ

Події, які почалися в Білорусії після явної фальсифікації виборів президента 9 серпня, нелюдська поведінка силових структур з мирними протестувальниками, привернули увагу українського суспільства не тільки до політичних, а і релігійних процесів, які відбуваються в сусідній державі. Тому, з’явилося дужу багато аналітичних статей різних авторів, які спробують розібратися в релігійній мапі Білорусі, пояснити певні процеси, а також зробити прогнозування щодо майбутніх змін. На великий жаль, більшість авторів ніколи не були в Білорусі, не знають саме білоруської історії (як загалом, так і новітньої), тому пробують зробити свої матеріали через призму українського розуміння історії та релігійного становища. Натомість, білоруська історія, сучасність, міжрелігійні та міжконфесійні відносини досить міцно відрізняються від українських. Отже, у цій статті ми пробуємо дати певний аналіз саме з білоруської точки зору.

І. Історія Білорусі як фактор розуміння сучасних процесів

Природно, що без загального знання історії Білорусі неможливо зрозуміти певні сучасні процеси, які відбуваються на релігійному полі. Спробуємо коротко описати історію так, як це бачать білоруси.

Так, хоча формально білоруські князівства були частиною Київської Руси, відносини з Києвом були досить проблемними та важкими. Полоцьке князівство, яке було лідером та політичним центром для білоруських князівств, активно протистояло Києву ще від половини Х ст. Це протистояння закінчилося в 978 р., коли скориставшись відмовою Рогнеди, доньки Полоцького князя Рогволода, на шлюб, майбутній Київський князь Володимир Великий зруйнував місце, знищив (убив) князя Рогволода та його синів, та Рогніду взяв силою… «І з того часу піднімають меч Рогволода онуки проти онуків Ярослава». Це була, як стверджують практично всі білоруські історики, така родова травма, що вона навічно закарбувалася в духовності білоруського народу. Тут варто відзначити: На білоруських землях ніколи не було та немає жодного храму на честь князя Володимира, а його пам’ять, яку завжди дуже урочисто святкують в Україні, не є святом для білорусів. Дуже слушно відзначає український історик, проф. Наталя Яковенко: «Для всіх трьох частин колишньої Київської держави пам’ять про її історичної спадщини також була різною. Так, білоруські князівства, які разом із сусідською Жмудью створили свою молоду державу майже з початку, (нуля), не озирнулися на київську спадщину: адже вони завжди трималися подалі від Києва, в суворому розумінні вона їх ніколи не була, тому не викликали: і ані ностальгія, ані ніякого ідеологічного переосмислення».

Власне і «Хрещення Руси» не було якось значною подією для білоруських князівств, в яких активна християнізація почалася ще у першій половині Х ст. та проходила дуже мирно. У всякому разі ми не знаходимо будь які літописні звістки, про насильство язичників над християнами, або християн над язичниками (що відбувалося в Києві та Новгороді), на білоруських землях у часе існування Київської Руси. Можна сказати, що саме у той час закладалися підмурки своєрідної релігійної толерантності, якою просякнута вся історія Білорусі… Звичайно, можна ще багато казати про певні особливості білоруської історії доби Київської Русі, які у подальшому приведуть до досить великої відмінності релігійної ментальності, але це не з’являється темою нашої статті.

Однак, ми мусимо відзначити дужу цікавий факт, який завжди чомусь опускають українські історики та аналітики – це визнання білорусами та іншими коренями національними меншинами (татари, юдеї), Великого Князівства Литовського та, після Люблинської унії, Речі Посполитої, своєю державою. Перед зовнішнім агресором, будь то хрестоносці-католики, або московіти-православні, або кримчаки-мусульмани, внутрішні релігійні суперечки забувалися та на перший план виходили державні інтереси. Навіть в умовах католицька-уніатського тиску XVII ст., православне населення білоруських земель підтримала не козаків Хмельницького, які теоретично здобувати з ними одну мету, а власну Державу – Річ Посполиту. Так, на боці Речі Посполитої в битві під Берестечком 1651 р. воювало дуже багато білоруської православної шляхти зі своїми підданими; Київський митрополит білоруського походження Сильвестр Косів, у тому ж 1651 р., просив князя Януша Радзівіла визволити Київ від козаків Хмельницького та вітав його після перемоги у Софійському соборі (навіть була викарбувана відповідна медаль); повстання проти московського війська в Могилеві у 1661 р. почали та очолювали православні братчики при активної участі духовенства (як православного, так і католицького). Те саме відбувалося і після анексії земель Речи Посполитої в кінці XVIII ст. Білоруси, без поділу на конфесії, брали чинну участь у повстанні Т. Костюшка 1794 р., підтримці Наполеона в 1812 р., повстаннях 1831 та 1863-1864 рр. Загалом, у всіх етапах білоруського відродження ХІХ – ХХ ст., у ньому не було якогось явного розділення білорусів на конфесії, існувала реальна спільна взаємодопомога та взаємодія.

Реальністю наявності білорусів різного віровизнання (римо-католики, уніати, протестанти, православні), які були об’єднанні одною мовою, культурою та звичаями, з’явилося підставою багатьох міжконфесійних шлюбів, які були притаманні не тільки магнатам та шляхті, але й простим білорусам. Ця практика до сьогодні залишається дуже поширеною в Білорусі, зокрема серед активних учасників національного руху.

Загалом на білоруських землях були релігійні конфлікти, але ніколи не було релігійних воєн. Історія Білорусі знає тільки один факт повстання на конфесійному ґрунті – вбивство Йосафата Кунцевича. Але, ще задовго до Вітебського повстання, проти методів його діяльності виступали не тільки православні братчики, але і католицькі магнати та шляхта.

Отже, мусимо визнати, що у білорусів національно-політичний, державний фактор завжди був на першому місці, а релігійно-конфесійний – виключно вторинним. При цьому, що дуже важливо, ані в часі Російської імперії, ані в часі міжвоєнної Польщі (1920-1939), погляди та заклики певних ієрархів Російської Православної Церкви або Католицької Церкви, не мели великого впливу на свідомість учасників білоруського політичного життя. Не тільки миряни, а й священики, діяли в площині саме національних інтересів, навіть коли вони вступали в конфлікт з настановами архієреїв. Цей момент відіграє вирішальне значення й в анатомії сучасних політичних та релігійних процесів в Білорусі.

Що це означає у площині сьогоднішньої ситуації? Це означає, позиція окремих конфесій, ієрархів або священиків не може кореним чином впливати на події. У Білорусі Церква, як інституція, навіть близько не має тієї довіри та впливу, як це було (є) в Польщі або в Україні. І Церква, зокрема і Білоруський Екзархат РПЦ, це дуже читко розуміє, тому, не дивлячись на тиск влади та певні заклики опозиції, не підтримує виключно один бік, виступає з християнських позицій (за чесні вибори, зупинення ґвалту, перемови тощо).

ІІ. Релігійна мапа Білорусі. Формування та сучасність

Основним історичним фактором, який найбільш вплинув на формування релігійної мапи Білорусі – це те, що білоруські землі завжди знаходилися в складі однієї держави: Київської Руси, Великого Князівства Литовського, Речи Посполитої, Російської імперії, СРСР та Республіки Білорусь. Дуже короткий час, з 1920 та до 1939 року, коли територія Білорусі була поділена між Польщею та СРСР, практично не мав наслідків, крім заховання діючих храмів (цей фактор був дуже швидко знівельований після ІІ Світової війни) та певного ополячення білорусів-католиків. Тобто поділ на Західну та Східну Білорусь аніяк не є тотожним українському варіанту, ця термінологія в політичному та релігійному контексті з’явилася тільки в 20-30-х роках ХХ ст., в Білорусі вона не є лакмусом громадянської або національної активності.

Загалом, формування сучасної релігійної мапи Білорусі почалося десь з другої полови XVIII ст., коли через латинізацію уніатства, а потім через релігійну політику Російської імперії, досить значна частина колишніх білорусів-уніатів перейшла на римо-католицький обряд. Вже до початку І Світової війни відбувся фактичний поділ «уніатської спадщині» між православними та католиками, але це дуже мало вплинуло на процентне співвідношення католики/православні. І тут треба відзначити, що статистичні данні, як Російської імперії, так і міжвоєнної Польщі, досить умовні. Бо перша штучно стримувала збільшення римо-католиків, а друга – православних.

Також треба відзначити, що на релігійне становище в БРСР дуже міцно вплинула антицерковна політика радянської влади. Вже до 1938-1939 рр., тут не залишилося жодного діючого храму, а практично всі священики та активні миряни були репресовані. У подальшому, після вересня 1939 р., а особливо після ІІ Світової війни, репресій зазнали й віруючи Західної Білорусі.

Є ще два фактори, які дуже міцно вплинули на сучасну релігійну мапу Білорусі, це велика урбанізація та Чорнобильська катастрофа. Розглянемо їх більш прискіпливо.

Вже в 70-х роках ХХ ст. міське населення БРСР перебільшило сільське [1]. Так, у 1978-1979 рр. тільки у Мінську проживало більш ніж мільйон мешканців [2], при загальній кількості населення близько дев’яті мільйонів. До цього числа потрібно додати досить великий відсоток мешканців Мінської області, які працювали в місті. Подібні урбаністичні процеси відбувалися практично у всіх обласних центрах. На сьогодні у столиці проживає вже близько 2 млн. мешканців, хоча загальна чисельність населення Білорусі практично не збільшилося. До цього потрібно додати, що білоруські села досить нечисельні, великим вважається село, де кількість дворів добігає сотні. Таким чином, як на початку релігійного відродження кінця 80-х – початку 90-х, так і сьогодні, відкривати (будувати) нові храмі в селех часом просто немає сенсу. Тим більше, що в Білорусі відстань від обласного центру до найдальшого районного не перебільшує 50-60 км. Достатньо кількох храмів у райцентрі й вірники без проблем можуть до нього достатися, або храм у одному з кількох сіл. Можна з впевненістю констатувати, що кількість храмів у білоруських областях прямопропорційне кількості населення та практично не залежить від регіону [3].

Другим фактором, які суттєво вплинув на сучасну релігійну мапу Білорусі, є Чорнобильська катастрофа, від якої найбільш потерпіли Гомельська та Могилевська області тогочасного СРСР (як і загалом БРСР). Крім того, що було проведене відселення великої кількості сільських мешканців ще в 1986-1987 рр, навіть у Гомелі та Могилеве, а також у більшості райцентрів, до сьогодні радіаційний фон значно перебільшує норму. Тому ці області Білорусі на сьогодні з’являються лідерами щодо зменшення коронного населення, як через більшу смертність, так і через міграцію в інші області.

Отже, що ми можемо сказати про реальну релігійну мапу Білорусі на момент розпаду СРСР? Ми мусимо констатувати трохи більшу кількість діючих храмів у Західної Білорусі (загалом діяв один православний монастир та семінарія; католики не мали монастирів та навчальних закладів), яка не так потерпала від радянських репресій, загальні тиск державного атеїзму на всю Білорусь, а також значну перевагу міського населення та спустошення Гомельської та Могилевської областей в наслідок Чорнобильської катастрофи.

2.1. Події 1989 – 1994 рр.

Від самого початку мусимо констатувати, що ніяких релігійних (міжконфесійних) конфліктів у кінці 80-х – початку 90-х років в Білорусі не було. Навіть відродження Білоруської Греко-Католицької Церкви в 1990 р., не привело до якогось протистояння (ця Церква залишилася на маргінесі, нараховуючи кілька тисяч вірних, у більшості – з політичних міркувань). Державні органи майже без проблем повертали конфесіям їх святині, загалом цей процес проходив безконфліктно. У тому випадку, коли на храм претендувала кілька конфесій, питання вирішувалося виключно через перемови.

Більш того, і Білоруський Екзархат РПЦ, і Католицька Церква в Білорусі, традиційно залишалися більш демократичні та толерантні, ніж їх центри в Росії та Польщі (переважна більшість Конференції білоруських католицьких єпископів є поляками за національністю). Наприклад, хоча вони і не були в захваті від вимоги білорусизації богослужіння, але жорсткого спротиву не чинили, тому білоруска мова гучала в церквах та костелах вже з кінця 1989-1990 рр.

Також не було якогось ворожого ставлення БЕ РПЦ і до автокефалії, зокрема Білоруської Автокефальної Православної Церкви, яка діяла закордоном. Так, у 1993 р., коли в Україні йде запекла боротьба Московського Патріархату з УАПЦ КП, голова Білоруського Екзархату, митрополит Філарет (Вахромеєв) гостинно приймає Предстоятеля БАПЦ в Канаді митрополита Миколая (Мацюкевича). Йому надається для служіння собор Петра і Павла у центрі Мінська, надається святе миро для здійснення хрещень, з ним співслужать священики БЕ РПЦ та сам митрополит Філарет, а Служебник БАПЦ дозволяється використовувати в храмах екзархату… У подальшому, практично до 1996-1997 рр., митрополит Філарет (Вахромеєв) читко зазначав, що не є противником автокефалії, коли це буде прагнути більшість вірних: «Автокефалія – це не політичний проект, а звичайна форма керування Церквою. Вона не може бути доброю або поганою, але для її проголошення мусять бути певні умови» [4]. Фактично проросійська група священиків та вірних є голосною, але досить маргінальною. Загалом, коли брати данні соціологічних опитувань Незалежного Інституту Соціологічних і Політичних Досліджень (1991 -1994 рр.), якім керував проф. Олег Манаєв, позитивно або нейтрально до питання автокефалії ставилося більш за 60% громадян Білорусі, які відносили себе до православних [5]. При цьому цей відсоток мав позитивну тенденцію зростання. Разом з тим, варто зазначити, що питання автокефалії розглядалася більшістю священиків та вірних Білоруського Екзархату не в національної, а виключно в адміністративної площині.

Відповідно і Католицька Церква в Білорусі, не дивлячись на певну протидію Білоруського Союзу Поляків, який підтримують певні політичні сили в Польщі, починає білорусизуватися, богослужіння білоруською мовою робляться основними в більшості костелів, а польською – додатковими. Звичайно, що в Католицької Церкві залишилося досить велика польська група, але загалом вона є таким же маргінесом, як і подібна, проросійська, в екзархаті.

Підсумовуючи, цей розділ можна сказати, що з 1989 по 1994 рік у Білорусі йшло формування нормальної європейської релігійної структури. При цьому частина експертів вважає, що при подальшому захованні демократичних свобод, Білоруський Екзархат (або як він почав себе називати з 1990 р. – Білоруська Православна Церква) мав усе шанси на отримання автокефального статусу мирним шляхом.

2.2. Життя в часі диктатури. Передумови формування сьогоднішнього стану.

Після приходу до влади Олександра Лукашенко, у Республіці Білорусь політика різко змінилася на користь проросійського вектору. Маючі надію посісти місце хворого Бориса Єльцина, новий білоруський президент форсував створення «союзної держави» та спробував залучити на свою підтримку Російську Православну Церкву. При цьому йшлося не стільки про Білоруський Екзархат, а саме про її московське керівництво. Для демонстрації своєї лояльності та прихильності, Лукашенко змінив білоруське релігійна законодавство таким чином, що воно давала ряд прямих преференцій екзархату. Наприклад, ніхто крім БЕ РПЦ (чи з його згоди) не міг зареєстровати юридичного суб’єкта з назвою або словом у назві «православний» (як прибуткового, так і неприбуткового); саме і найбільш йому надавалися земельні ділянки та передувалися будівлі; податкові та митні пільги… Відповідно іншим християнським конфесіям, зокрема і католикам, чинилися різні формальні перепони в розвитку. Однак, не дивлячись на певні провокації з боку влади, зруйнувати міжконфесійний мир та толерантність не вдалося.

Вже в кінці 90-х років ХХ ст., БЕ РПЦ відчув, що зміна релігійного законодавства у бік ускладнення та контролю починає негативно впливати і на його життя. Найперше це було пов’язано з відбудовою вертикали диктаторського режиму, коли місцеві чиновники просто боялися брати на себе відповідальність вирішення більшості поточних питань. Рішення доводилося «вибивати», як мінімум на рівні області, а часто і Мінська. Одночасно влада намагалася як можна більш поставити Церкву (Церкви) під свій контроль.

2.2.1. Існування в Московському Патріархаті як запобіжник від свавільства режиму

Вже у часі першого президентського терміну Лукашенко, з його оточення почали йти сигнали про бажання автокефального статусу для БПЦ (Білоруського екзархату). Особливо це зробилося очевидним, коли диктатор зрозумів марність свого бажання зайняти московський трон. Ідея була дуже проста: поставить цілком «свого» керівника екзархату, який потім очолить і автокефальну Церкву. На сьогодні достеменно невідомо, чи був готовий Лукашенко реально здійснити цей план, але, як мінімум, їм досить довго білоруська влада шантажувала Москву. Саме у той час виникла парадоксальна ситуація, коли автокефалія могла зробитися більшим злом, ніж підпорядкування Москві. Розглянемо цей аспект більш прискіпливо.

Автору цих рядків у кінці 90-х – початку «00» довелося досить активно спілкуватися з священиками та вірними Білоруського Екзархату, які зі своїх політичних переконань мусили (і були) прибічникам Помісного статусу Білоруського Православ’я. Однак практично всі вони виступали проти «автокефалії від Лукашенко», і на це було кілька причин, зокрема і певний український опит.

Без сумнівів, Лукашенко бачив керівником «власної автокефалії» авторитарного архієрея, подібного на колишнього Київського митрополита Філарета Денисенко, але цілком підпорядкованого та залежного. Синодальний устрій Церкви був би фікцією, усі рішення приймалися б «на самому верху», а будь-яке відступлення жорстко каралося. Мої співрозмовці пропонували подумати: Щоб було б у УПЦ КП, як би жилося єпископам та священикам, коли б українська влада жорстко знищувала всіх «конкурентів»? А потім пропонували додати до цього повне підпорядкування подобного «предстоятеля» диктатору…

Тому, виходячи з цього, більшість священиків та мирян бачили єдиною умовою заховання традиційного «європейського обличчя» Білоруського Екзархату ситуацію, коли, з одного боку, у випадку реального тиску з боку режиму, архієреї завжди могли посилатися на московське керівництво, а з іншого – провокаційні вимоги Москви могли толеруватися на синодах екзархату. Усе це, певною мірою, гарантувалося тим, що керівником Білоруського Екзархату до 2013 р. був митрополит Філарет (Вахромеєв), які заховував певний «статус-кво», користуючись значним авторитетом в Білорусі та особливими стосунками з Московським патріархом Олексієм ІІ.

Звичайно, під тиском Москви у Білоруському Екзархаті мусили проводити певну проросійську роботу, але глобального впливу на свідомість більшості парафіяльних священиків вона явно не має. Наприклад, незважаючи на багаторічні негативні заяви Московського Патріархату про «українських розкольників», ця «страшилка» практично не діяла в Білорусі. У автора цих рядків були і є контакти з священиками екзархату, які ніколи не висловлювали ворожості до Української Православної Церкви Київського Патріархату або Української Автокефальної Православної Церкви. Зрозуміло, вони не хотіли «нариватися на неприємності», активно афішуючи свої погляди і контакти, але були навіть приклади, коли священики Білоруського Екзархату РПЦ без проблем співслужили зі своїми родичами або старими друзями з УПЦ КП та УАПЦ в Україні. Скажу більше, в приватних бесідах на конференціях або в соціальних мережах священики БЕ РПЦ відразу і без проблем переходили на білоруську мову [6] .

Саме тому, коли уважно подивитися вислови архієреїв та священиків Білоруського Екзархату щодо автокефалії, можна зауважить – вони, виступаючи проти, завжди вживають слова «на сьогодні», «у сучасних умовах» і т.п. Тобто натякають на небажаність її «лукашенковського варіанту», бо інший у часе диктатури просто неможливий.

2.3. Чужий для всіх. Призначення Митрополита Павла Пономарьова керівником Білоруського Екзархату та його відставка.

Переформатування відносин режиму О. Лукашенко та РПЦ у гірший бік, зокрема і Білоруського Екзархату, почалося в 2009 р., після обрання Кирила Гундяєва Московським патріархом. І цьому було кілька причин.

По-перше, О. Лукашенко цілком прагматично сподівався, що новий патріарх допоможе йому виторгувати кращі економічні умови у Володимира Путіна. Через це владними (офіційними) структурами Білорусі активно застосовувалася певна російсько-православна риторика, а також посилився тиск на інші конфесії. Однак, дуже швидко виявилося, що ніякої підтримки в економічних перемовах з Москвою новий патріарх надати не може (або не бажає). Через це О. Лукашенко вже у кінці квітня 2009 р. зустрічається з папою Бенедиктом ХVI [7], якому обіцяє сприяти Католицькій Церкві в Білорусі, а вже на початку жовтня 2010 р. відбувається його зустріч з Вселенським патріархом Варфоломієм, у процесі якої «Глава білоруської держави і патріарх обговорили взаємини церкви і суспільства. Лукашенко докладно поінформував про те, як в нашій країні складаються стосунки між владою і православною церквою. Президент розповів про міжконфесійну ситуацію в Білорусі» [8].

По-друге, оскільки після Помісного собору РПЦ 2009 р., голова Білоруського Екзархату, митрополит Філарет (Вахромеєв) заговорив про відхід на спокій, і в адміністрації О. Лукашенко, і серед єпископату екзархату, заговорили про наступника. У адміністрації бажали їм бачити наближеного до президента прот. Федора Повного, а серед єпископату – як мінімум обрання нового керівника на архієрейському соборі екзархату… По інсайдерської інформації, вже у 2011-2012 рр., білоруські влади розробили сценарій, коли прот. Федора Повного роблять архієреєм, а потім обирають на голову екзархату архієрейським собором.

Однак Московський патріарх Кирило, не дивлячись на політичний тиск Мінська, не давав згоду на архієрейську хіротонію прот. Павла Повного, а 23 грудня 2013 р. призначає митрополита Павла Понамарьова керівником Білоруського Екзархату. Це було явне образа білоруської влади, єпископату, а також спроба показати себе «господарем» у православних справах в Білорусі, подивимось чому це є так:

а) митрополит Павло Понамарьов був призначений без консультацій з Олександром Лукашенко. Це явний особистий ляпас. До того ж, білоруське законодавство забороняє іноземцю займати посаду керівника екзархату, а митр. Павло навіть не збирався просити громадянство Білорусі.

б) Ігнорувалися канонічні права архієреїв екзархату, бо, згідно статуту, саме архієрейський собор вилучає кандидата на голову Білоруського Екзархату, якого затверджує (чи відхиляє) Москва. Цім архієреям, а також опосередковано і Лукашенко, було показано – їх думка загалом не цікава Московському Патріарху.

Реакція Лукашенко та загалом білоруської влади не забарилася. Диктатор у часе великих православних свят принципово уникав навідувати храми, де служив митр. Павло, демонстративно вітав зі святами митрополита Філарета, а в 2016 р. зустрічається з папою Франциском у Ватикані, де обговорює можливість конкордату [9]. Одночасно знову залунали натяки на можливу православну автокефалію. Ці складні відносини з білоруською владою, де вона виказувала явне вороже ставлення особисто до митрополита, тривали практично увесь час поки він керував екзархатом. Останні факт дуже добре ілюструють слова прот. Федора Повного після відставки вл. Павла, які він дав як коментар одному з провідних білоруських опозиційних видань – порталу «Наша Нива»: «Молився про це» [10].

Не склалися у митрополита Павла відносини і з більшістю архієреїв, священиків та мирян екзархату, найперше – з представниками інтелігенції. Виною тому не тільки те, що він був цілком чужим, призначеним з Москви, а і нерозуміння владикою особливостей Білоруського православ’я, його певної європейськості та толерантності. Антизахідна риторика («відкриєм чорнобильський краник») та напади на католиків («у православних і католиків різний Бог») викликали природне обурення в Білорусі. Бо коли подібне «російське народне богослов’я» давно і сильно закріпилося на різних консервативних інтернет-форумах, сайтах і навіть деяких друкованих виданнях РПЦ, де з вуст ієрархів, священиків і віруючих можна навіть почути твердження – «ми не християни, ми православні», то для білорусів, у яких є багато родичів серед католиків та в сусідніх європейських країнах, у яких чорнобильська рана вже закріпилася на генетичному рівні, таке явно неприймальне [11].

Він став зовсім, цілком чужим, митрополит Павло починає явно метушитися між суперечками Москви, вимогами білоруської влади та власної пастви. І тут колізія з вітанням Лукашенка з «перемогою на виборах», які він потім відкликав, далеко не перший випадок. Наприклад, кілька років тому на зборах духовенства митрополит Павло (Пономарьов) запропонував просити більшу автономію для екзархату. Але навіть отримав беззастережну підтримку присутніх, дуже швидко починає дезавуювати свої слова, а вже в листопаді – грудні 2018 рр. організує низьку дописів проти автокефального статусу ПЦУ Ще один відомий приклад: від початку митрополит Павло багато каже про «різноманітність думок у БПЦ» та «незалежність у керуванні», а потім, через наказ патр. Кирила, відправляє у заборону прот. Олександра Шрамко за цілком нейтральний допис в інтернеті [12].

2.3.1. Відставка

Білорусь – досить компактна країна, а Білоруський екзархат нараховував на кінець 2019 р. 1676 священиків та 192 диякона [13]. Масовість протестів проти фальсифікації виборів, неадекватна реакція диктатора, коли мирних протестувальників вбивають та катують, зачепило більшість громадян, у тому числі – з родин архієреїв, священиків та вірних екзархату. Вже до 12-15 серпня 2020 р. митрополит Павло потрапляє в цугванг: беззастережно підтримає Лукашенко, як це вимагає диктатор та Москва, має всі шанси бути винесеним власними вірними, зокрема і священиками, з собору, або служити виключно під охороною ОМОНу; підтримає протестувальників, навіть займаючи нейтральну позицію, – влада має повне право вислати з Білорусі через російське громадянство. Природно, що до репресій диктатора долучиться і керівництво РПЦ у Москві, роблячи майбутнє цілком невизначеним.

Отже, патріарх Кирила, на прохання митрополита, вирішив врятувати свого ставленика. Але одночасно здійснює превентивний крок – не чекаючи засідання синоду або архієрейського собору екзархату, результати якого можуть бути непередбаченими, призначає на голову білоруської структури РПЦ архієрея, у вірності якого більш-менш впевнений, і якого, через білоруське громадянство, не можуть вислати з країни.

2.4. Католицька Церква в умовах диктатури

Католицька Церква в Білорусі – це переважно римо-католицькі єпархії. Кілька десятків греко-католицьких парафій, які не мають власного архієрея та дуже нечисельні, не відіграють якось помітної роли в релігійному житті країни. Отже, зосередимося на житті саме римо-католиків.

У певних публікаціях, зокрема і українських авторів, часто представляють Католицьку Церкву в Білорусі такою собі «віспою релігійної свободи». Дійсно, коли дивитися загально, впливати та тиснути на її досить складно, бо вона є світовою структурою з керівництвом у Ватикані. Але на правду не все так просто…

Білоруські католики завжди відчували брак священиків. Білоруська католицька молодь, європеїзована та сучасна, не дуже охоче йде в католицькі семінарії, переважно через необхідність целібату. А представники польської меншини переважно воліють вступати в католицькі навчальні установи в Польщі та там і залишатися після випуску. Тому католицькі єпископи в Білорусі змушені запрошувати на парафіяльне служіння закордонних, переважно польських, священиків. Держава дуже швидко побачила цю «ахіллесову п’яту» Католицької Церкви, адже закордонним священикам потрібний дозвіл на проживання та служіння. Вже з кінця 90-х років ХХ ст., Лукашенко виявляв своє незадоволення діями католиків через висилку та (або) заборону в’їзду в Білорусь таких священиків [14].

Друга проблема, з якою стикнулася католицьке духовенство, найперше єпископат – це суто поточні проблеми: реєстрація громад, виділення землі під будівництво та отримання різних дозволів (архітектурних, будівельних, пожежників та інш.), організація процесій та пілігримок, буйні святкування. Усе це, як вже відзначалося вище, вирішалося на рівні області, а часом і безпосередньо в адміністрації президента, тому Католицька Церква мусила «гулятися» по певним нав’язаним правилам. Прикладів цьому можна привести дуже багато, але, на наш погляд, найбільш іскровім буде історія трансформації традиційної пілігримки та свята в Будславі. Так, ще з 90-х років ця подія визначалася досить великою кількості національних прапорів, вільним пересуванням на місці святкування. Але поступово, через вимоги католицької адміністрації, зникають прапори, а учасники мусять проходить жорсткий міліцейський контроль (рамки, огляд речей, особистій огляд) на підході до святині.

Як і в Білоруському Екзархаті, у Католицької Церкви не було якогось визначеного ставлення до режиму. Серед єпископату та духовенства були, і прибічники опозиції, і прибічники влади, і ті, хто бажав займати нейтральну позицію. Але, коли дивитися на загальну позицію Католицької Церкви в Білорусі, то вона намагалася максимальна відсторонитися від політичних процесів.

ІІІ. До та після виборів. Реакція на масовий спротив.

Треба відзначити, що вже на початку виборчої компанії та перших протестів, Білоруський Екзархат та Католицька Церква максимально дистанціювалися, намагаючись ці суспільні процеси ігнорувати. Навіть виступи священиків цих конфесій, які й до цього часу підтримували білоруську опозицію, були переважно дуже коректними та нейтральними. Злом почався після подій 9 – 12 серпня, коли влади надзвичай жорстка поводилися з мирними протестувальниками. Це, на наш погляд, відбулося з двох причин.

По-перше, протести були надзвичайно масовими. Вже в перший вечір 9 серпня на вулиці вийшли десятки тисяч людей. Наскільки сьогодні відома, ані в Білоруському Екзархаті, ані в Католицької Церкві, не залишилося єпископа або священика, родичи, друзі чи знайоми яких не брали участі в протестах.

По-друге, за всі 25 років диктатури, Білорусь не знала такого жорсткого збиття та катування тисяч людей. Тим більше, що вже 10 серпня з’явилася перша інформація про загиблих.

Крім того, мінські головні собори Католицької Церкви опинилися практично в епіцентрі протестів, а костел Симона та Олени на площі Незалежності навіть зазнав напад та блокування з боку силових структур. Вже у першу ніч двері більшості православних та католицьких храмів були відкрити для людей, які шукали в їх захисту від силових структур диктатора.

Отже, масовість протестів, жорсткість та навіть злочинність влади, не дали Білоруському Екзархату та Католицької Церкві залишитися у боці від подій.

3.1. Католицька Церква в Білорусі у часі протестів

Як ми вже відзначали вище, головні католицькі храми в Мінську практично відразу, вже 9 серпня, опинилися в центрі подій, а вже 10 серпня голова Католицької Церкви в Білорусі, митрополит Тадеуш Кондрусевич, осудив, як фальсифікації, так і силові акції влади. Подібні заклики до зупинення насильства продовжилися і в наступні дні… Таку позицію свого першоієрарха підтримала переважна більшість єпископів та священиків Католицької Церкви в Білорусі [15].

У відповідь на офіційну, хоча і дуже стриману позицію католиків на події в Білорусі, диктатор вдався на нечуваний та антиконституційний крок – 31 серпня 2020 року, керівнику Католицької Церкви Білорусі, громадянину Республіки Білорусь, митрополиту Тадеушу Кондрусевичу відмовили у в’їзді в Білорусь…[16] Це становище протягується до сьогодні [17].

Ця ґвалтовна антиконституційна акція, яка на думку диктатора мусила збити протести, отримала цілком протилежний ефект. На захист свого архіпастиря, відповідно і проти диктатора, повстали навіть ті католики, які до цієї мити тримали нейтралітет та навіть підтримували Лукашенко. Сталася конфесійна підтримка протестів, яка триває до сьогодні. На думку незалежних експертів, це додало до протестів, як мінімум, 10-15% населення Білорусі.

3.2. Білоруський Екзархат та його реакція на масовий спротив диктатурі

На момент проведення виборів та оголошення «результатів», влада дуже сподівалася на безумовну підтримку РПЦ, зокрема і Білоруського Екзархату.

Дійсно, після Володимира Путіна, патріарх Кирила одним з перших привітав Лукашенко з перемогою на «виборах». Незабаром такий крок зробив і голова Білоруського Екзархату митрополит Павло. Але вже через кілька днів, через тиск священиків і вірних, останні мусив дезавуювати своє вітання, практично відмовитися від нього [18].

Цілком несподівано для Москви та офіційного Мінська, позиція переважної більшості єпископів та священиків Білоруського Екзархату виявилася далеко не лояльною, ані до патріарха Кирила, ані до Лукашенко. Реально, як показали останні події, провладна та проросійська група екзархату, яку так любили демонструвати прибічники «русского мира» – це відносно нечисельна та маргінальна група. Навіть з допомогою режиму, у акціях на підтримку Лукашенко виходять кілька сотень осіб, максимум – кілька тисяч, а протесті без проблем збирають сотні тисяч.

Вже через кілька днів після початку протестів, ситуація в Білоруському Екзархаті була критичною. По інсайдерської інформації, по всій країні проходили формальні та неформальні збори духовенства, парафіяльні збори, на яких різко осуджувалася фальсифікація виборів, а також невимовно жорсткі репресії режиму проти мирних демонстрантів. Особливу гостроту кризе надав емоційний виступ владики Артемія (Кищенко), архієпископа Гродненського і Волковиського, який закликав диктатора «припинити беззаконня» [19].

Також досить великий вплив на свідомість білоруського православного духовенства та вірних відіграли слова підтримки архієреїв інших Помісних Церков, зокрема і Православної Церкви України. Очільник Московського Патріархату, з його вітанням Лукашенко, фактично опинився єдиним з предстоятелів, хто відкрито виказав підтримку диктатору.

Спробуючи хоч якось втримати ситуацію в Білоруському Екзархаті під контролем, патріарх Кирило здимає митрополита Павла, та призначає очільником екзархату владику Веніаміна (Тупеко), який до цього був єпископом Борисівським та Мар’їнгорським. Це перший білорус, який очолив екзархат з моменту його створення.

Ми не будемо тут оцінювати, спосіб призначення, особу та погляди нового екзарха, як це спробують зробити деякі дослідники та аналітики. Але вже його перші тижні на нової посаді показали, що, ані Москва, ані офіційний Мінськ, практично нічого не виграли від цього призначення, бо вл. Веніамін жодним словом не підтримав діючий білоруський режим та позицію Московського патріарха щодо результатів виборів, а розпочав у кафедральним соборі чин «Молитви за Білорусь», який є беззаперечною духовною підтримкою протестів [20]. Також не була підтримана позиція діючої білоруської влади стосовно фактичного видворення з країни голови Католицької Церкви в Білорусі, митрополита Тадеуша Кондрусевича. І хоча Білоруський Екзархат не зробив офіційної заяви з цього приводу, його офіційні представники беруть участь у всіх міжконфесійних молитвах за мир, що відбуваються у головному кафедральному соборі Мінська. Останній факт свідчить про підтримку білоруських католиків з боку екзархату.

Отже, можна констатувати, що сьогодні Білоруський Екзархат де-факто стоїть на боці протестувальників, а більшість єпископату та священиків діють асиметрично офіційної позиції Московського Патріархату щодо подій в Білорусі.

IV. Білоруська автокефалія. Чи буде (є) в Білорусі рух за Помісну Білоруську Православну Церкву.

Одним з дуже гострих питань, які сьогодні спробують проаналізувати релігійні аналітики, є питання руху за Помісну Білоруську Православну Церкву. Чи буде таке питання стояти найближчим часом? Чи є прагнення до автокефального статусу у білоруських православних єпископів, священиків та вірних, особливо у світлі останніх подій? Спробуємо проаналізувати це питання.

Дійсно, у канонічному плані сьогодні немає перешкод, щоб Вселенський Патріарх надав автокефалію Білоруському Православ’ю, використовуючи «український алгоритм» [21]. Швидше за все, це буде зробити навіть значно легше, бо в Білорусі немає юрисдикційного розділення православних (т.зв. БАПЦ, з її кількома парафіями в Америці та Канаді, одним архієреєм, цілком маргінальним статусом у Білорусі, ніхто під увагу брати не буде) [22]. Але є кілька суттєвих умов:

По-перше, на сьогодні релігійно-юрисдикційне та конфесійне питання є для політичного руху вторинним. Білоруські Екзархат, не дивлячись на формальне підпорядкування Московському Патріархату, виступає на боці опозиції [23].

По-друге, реальна відкрита підтримка автокефалії з боку єпископату та священиків, як ми вже відзначали вище, можлива тільки після відновлення нормального демократичного режиму. Саме тоді, вже у цілком інших політичних умовах, буде вестися дискусія та (або) здійснятися певні рухи.

По-трете, дуже багато буде залежить від дій Москви, власне Московського патріарха. Чим більш він буде спробувати одноосібно керувати екзархатом, насаджувати московську модель, підтримувати диктатора, тим швидше ідея автокефалії буде переважати у погляді архієреїв та священиків на майбутнє Білоруського Православ’я.

Ми вже відзначали вище, що у білоруських православних немає такого неприйняття автокефалії, як це було (і є) у більшої частини Московського Патріархату в Україні. Автокефалія у розумінні духовенства і вирних – це не якісь суттєвий політично-національний фактор, а звичайна модель адміністративного керування, яка дозволить самим «наводити порядки у власної хаті». Не буде фактором розділення і мова, бо ніхто, крім обмеженої купки маргіналів, не бачить нічого поганого у використанні білоруської мови як богослужбової.

Загалом, оцінуючи сьогоднішні тенденції, з великою долею вірогідності можна виказати припущення, що після перемоги демократії автокефальний статус буде розглядатися єпископатом, священиками та вірними, як найбільш прийнятний для Білоруського Православ’я.

V. Деякі висновки

Релігійне поле Білорусі, міжконфесійні відносини, історично відрізняються від усіх держав-сусідів. Тут немає особливої прив’язки національного самовизначення до певної конфесії, релігія практично не відіграє ролі у побудові родинних стосунків, а також другорядну – у політичних та культурних процесах. Навіть православ’я, яке дуже довго знаходиться під безпосереднім керуванням Московського Патріархату, заховало в Білорусі свій європейський характер, що, власно, виявилося в відношеннях єпископату та священиків до подій після президентських «виборів».

Події в Білорусі показали, що на відміну від Московського Патріархату в Україні, білоруське православне духовенство може та виявляє власну позицію щодо дій влади. Але вплив та можлива реалізацію автокефальних тенденцій можна буде оцінити тільки після відновлення демократії в Білорусі, зокрема і в релігійної сфері.

Також мусимо констатувати: За 25 років керування, диктатор не здолів виплекати міжконфесійну ворожнечу, хоча робив це дуже наполегливо. А спроби вкоренити вороже ставлення до католиків (і інших конфесій та юрисдикцій), яке робив накинутий Москвою митрополит Петро Понамарьов, стикнулися з неприйняттям білоруськими православними, зробилися одним з факторів його обструкції з боку духовенства та вірних.

Посилання

1. Населення Білорусі

2. Населення Мінська

3. Релігія в Білорусі.

4. Інтерв’ю митрополита Філарета Вахромеєва. / Аналітычны зборнік НІСЭПД (Рэлігія в Белорусі) №2, 1992.

5. Аналітычныя даклады НІСЭПІ “Рэлігія в Беларусі” на падставе рэспубліканскіх апытанняў (1991, 1992, 1993, 1994). Памылка рэпрэзентатыўнасці 2,5%.

6. прат. Сяргей Горбік. Беларускія праваслаўныя святары і ўкраінская аўтакефалія.

7. Папа Римский встретился с Александром Лукашенко.

8. Лукашенко в Стамбуле встретился с Константинопольским патриархом Варфоломеем

9.Тепло общались и обменялись подарками: Лукашенко встретился с папой римским

10. Федор Повный тремя словами прокомментировал выезд из Беларуси митрополита Павла

11. прат. Сяргей Горбік. Розныя “багі” мітрапаліта Паўла ды чарговыя “гістарычныя граблі” РПЦ.