Якось довелося Ісусу Христу переходити через Самарію, жителів якої зневажали юдеї й уникали навіть спілкування з ними. І, втомившись, Він присів перепочити біля колодязя на околиці міста, а учні Його пішли до міста, щоб купити щось поїсти. Стояла велика спека і Господь попросив у жінки, що вийшла з ближньої вулиці, набрати з цього колодязя води: «Дай Мені напитися». Здивувалася дуже жінка, що юдей заговорив із нею та ще й води попросив, щоб спрагу втамувати. «Як це Ти, будучи юдеєм, просиш напитися у мене, самарянки?» Господь же відповів їй: «Коли б ти знала дар Божий і Хто говорить тобі: «Дай Мені напитися», то ти сама просила б у Нього і Він дав би тобі води живої».

Здивувалася жінка з мови про живу воду, бо не одразу зрозуміла, що Ісус мав на увазі не ту воду, що її черпають із землі, а ту, що складає саму сутність нашого життя. Тому вона знову запитала Його: «Господи, Тобі й черпати немає чим, а колодязь глибокий, звідки ж у Тебе вода жива?» А Господь відповів їй, вказуючи на колодязь: «Кожен, хто п’є воду цю, буде мати спрагу знову», маючи на увазі те життя світське, в якому ми, як одержимі, шукаємо задоволення й утіхи, але намагання наші, зрештою, виявляються марними. Та ж вода, яку обіцяє нам Спаситель, кажучи: «Хто буде пити воду, яку Я дам йому, ніколи не буде вже мати спраги, бо вода, яку Я дам йому, стане в нім джерелом води, яка тече в життя вічне», – є життям духовним, за яким журиться душа будь-якої людини, але на шлях якого стає небагато з нас.

Але більшість віддає перевагу пошукам задоволень у житті світському. Та коли запитати будь-кого про те, чи знайшов він омріяне вдоволення в своїх пошуках, то навряд чи знайдеться той, хто дасть ствердну відповідь. Адже знайти цілковите вдоволення в цьому житті неможливо, бо завжди в чомусь виявляється невдоволення, однак усі без виключення спокушаються тим, що намагаються знайти задоволення саме в цьому світі з його шаленими темпами і безліччю принад та спокус, які манять своїми благами, вводячи в гріх, але згодом приносять розчарування. Адже ті спокуси, які так манили до себе в молодості, стають уже зовсім іншими в старшому віці, але на зміну їм приходять інші й ми дивуємося, як попередні наші спокуси, яким надавали перевагу й до яких прагнули будь-якою ціною, могли колись вдовольняти нас, і тому шукаємо вже нових. І так до останньої своєї години людина все прагне нових і нових вдоволень від світу цього аж до того часу, коли Господь покличе на Суд.

І ось що цікаво – нині кожен із нас, аби не ходити до Церкви, не вірувати насправді, знаходить начебто дуже вдале виправдання: мовляв: «Я з Богом у душі». Але в такому випадку хотілося б знати – а чи захоче Бог у такій безвірній душі перебувати?! Гординя панує в такій душі, а не Бог! І тому Господь уділить «самовпевненим і тим, що не підкоряються істині, але віддаються неправді, – лютість і гнів» (Рим., 2:6), бо «вони не розуміють ні того, що говорять, ні того, про що запевняють» (Тим., 1:7), як говорить Апостол Павло.

Вся більш як двохтисячолітня практика християнської Церкви говорить про те, що лише та людина, яка багато духовно попрацювала над собою у виконанні й дотриманні заповітів Божих, перебуваючи в повноті Тіла Господнього – Церкви Христової, може сподіватися на Його милість. Не увійде Господь у душу лише тому, що комусь того заманулося. Про таке навіть подумати гріх, бо Ісус Христос є саме Світло, а ми – грішні люди, творіння Боже, і душі наші затемнені гріхами, бо відступили ми від Господа і чинимо діла темряви, тому все життя нам треба омивати їх сльозами покаяння. Душа грішника не може вмістити Господа, бо вона просто спопеліє від Його світла. Сказав же Господь: «Вийдіть з-поміж них і відділіться, і не торкайтесь до нечистого, і Я прийму вас, і буду вам Отцем, а ви будете синами й доньками Моїми» (2 Кор., 6:17).

Коли ж людина оцерковлює своє життя і є членом всієї повноти Тіла Христового – Церкви православної, бере участь у Божественних літургіях, сповідується перед Господом у своїх гріхах і приймає причастя Тіла й Крові Христових на відпущення гріхів, то Господь поступово очищає душу її від гріхів темряви і вже така, просвітлена, душа стане праворуч Господа як син чи донька.

Сказав Господь: «Суд же такий, що Світло прийшло в світ, але люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були злі» (Ін., 3:19). То чи може бути щось спільного у світла з темрявою? І чи може людина так самовпевнено говорити: «Бог у моїй душі», коли душа її окутана темрявою невір’я? Просто говорити: «Вірю» і не поклонятися Господу і Богу нашому Ісусу Христу – це вже є богохульство, а істинна віра і поклоніння полягають у найвищому злеті душі, коли віруючий досягає такого рівня, при якому він уже боїться не кари Божої, а боїться чинити гріх, бо йому соромно за вчинений гріх перед Господом. Тож коли сором такий перед Невидимим, то й віра в Нього велика, і такий віруючий може сказати: «Бог у душі моїй».

Але повторюю – така віра дається нелегкою працею людини впродовж усього її життя і може й таке бути, що лише в останню хвилину, перед відходом у вічність, людина може сказати це. А так легковажити іменем Божим є великим гріхом, за який доведеться відповідати перед Господом кожному у свій час.

Вкотре хочу звернути вашу увагу на головне, що є визначальним у вірі православній і наріжним каменем Православної Церкви. Але спочатку згадаємо, як Ісус чудодійним чином нагодував п’ять тисяч народу п’ятьма хлібами і двома рибами. Люди, наситивши свої нутрощі, вирішили, що саме Він і є Той пророк, Котрий повинен прийти у світ, і задумали зробити Його своїм царем. Перепливли на другий берег моря, знайшли Ісуса біля Капернаума, а Він сказав їм: «Ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситились. Дбайте не про їжу тлінну, а про їжу, яка залишається на життя вічне, яку дасть вам Син Людський, бо на Ньому поклав печать Свою Бог Отець».

Люди дивувалися з Його слів, не розуміли їхнього змісту і нагадали Ісусу, що колись давно, коли голод спіткав народ юдейський в пустелі, то Мойсей випросив у Отця Небесного манну і Той: «Хліб із неба дав їм їсти». Тоді Ісус сказав їм: «Я – хліб життя! Батьки ваші їли манну в пустелі і померли. Я – живий Хліб, Який зійшов із небес, коли хто буде їсти цей Хліб, буде жити вічно. А Хліб, який Я дам, то є Тіло Моє, яке Я віддам за життя світу» (Ін., 6:48-51).

Тоді ще більше здивувався народ: «Як може Він дати нам Тіло Своє їсти?» А Ісус відповів їм: «Якщо ви не будете їсти Тіла Сина Людського і пити Кров Його, то не будете мати життя в собі… Хто їсть Тіло Моє і п’є Кров Мою, той перебуває в Мені, а Я в ньому» (Ін., 6:52-53, 56). А на Тайній вечері, коли їли всі, Господь, звертаючись до учнів Своїх – апостолів, взяв хліб, благословив, розломив і, роздаючи його їм, сказав: «Прийміть, споживайте, це – Тіло Моє», а взявши чашу, благословив, подав їм і сказав: «Пийте з неї всі, бо це – Кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мт., 26:26-28). Це є заповідь Господа нашого Ісуса Христа, дана через апостолів усім вірним Церкви Христової, щоб мали постійну спільність із Ним через прийняття причастя Тіла і Крові Його.

Але вже й перші християни порушували встановлене самим Господом причастя і тому апостол Павло в посланні до коринтян говорить про це так, докоряючи: “Ви зневажаєте Церкву Божу… я від Господа прийняв те, що й вам передав, що Господь Ісус у ту ніч, в яку виданий був, взяв хліб, і поблагословив, розламав і сказав: «Візьміть, споживайте – це Тіло Моє, яке за вас ламається, це робіть на спомин про Мене». Так само і чашу взяв після вечері, і сказав: «Чаша ця – Новий Заповіт в Моїй крові, це творіть, коли тільки будете пити на спомин про Мене» (1 Кор., 11:22-25). А далі роз’яснює ще й таке: «Нехай же людина… їсть цей хліб і п’є з цієї чаші. Бо хто їсть і п’є негідно, той їсть і п’є осудження собі, не роздумуючи про Тіло Господнє. Через це багато між вами немічних і хворих, і чимало вмирає» (1 Кор., 11:28:30).

Господь ходив містами й селами, навчаючи скрізь Царства Божого, зціляючи в людях всякі немочі й хвороби. Цар Неба і землі трудився, спасаючи людей, а ми навіть самі для себе не хочемо потрудитися, щоб спастися – і духовно, і тілесно. Ми знаходимо безліч причин, аби не ходити до храму Божого на богослужіння і не виконувати настанови Церкви для православних християн, віддаємо себе в рабство гріху, приліпляючись до земних речей, які втягують нас гонитвою за ними в дряговину пристрастей, з якої без віри в Бога, без оцерковлення самотужки не вибратися. Ми повинні прикипіти серцем до Господа, частіше звертати свій духовний зір до Неба, до Бога, більше турбуватися про спасіння своєї душі, яка дорожча від усіх принад цього світу.

Та на превеликий жаль, ми перше дбаємо про тіло і його спасіння – шукаємо всяких ліків і засобів для його зцілення, аби не терпіти болі й незручності, яких завдають нам хвороби, не беручи до уваги при цьому того, що Бог дав, те Бог і забере. Тобто, не задумуємося над тим, що неміч наша сталася через нашу неувагу до Бога, наше безвір’я, нашу зарозумілість, через яку нехтуємо і вірою, і Церквою – богослужінням, під час якого Сам Господь знаходиться в храмі й усі святі Його, обминаємо сповідь і причастя Пречистого Тіла й Крові Христових, які освячує Сам Господь і які є найбільшою й страшною Тайною в земному житті.

Це сталося у VIII столітті, коли була єдина Христова Церква. В храмі святого Легонція в італійському містечку Ланчано служили Літургію. На цій літургії в ієромонаха, який здійснював Таїнство, виникла думка: «А, може, хліб та вино тільки символи Тіла й Крові Христових? Хто може довести, що це справжні Тіло і Кров?» Але коли Таїнство завершувалося, а священик із словами молитви переломив хліб, то під його пальцями Хліб перетворився… в щось інше. Священик не одразу зрозумів, у що саме, але то вже була не проскура. А в чаші було зовсім не вино, але густа червона рідина, яка нагадувала кров. І ось уже понад дванадцять віків у Ланчано зберігаються Тіло і Кров, що матеріалізувалися. З 1574 року вчені проводять всілякі спостереження, а в 1970-71 роках почалися експериментальні дослідження. Досліджено, що святі Дари, які зберігаються в Ланчано, є справжнім Тілом і Кров’ю. Тіло є фрагментом м’язової тканини серця і містить у собі міокард, ендокард та блукаючий нерв. І Тіло, і Кров належать до однієї групи – АВ (4), яку визначено і при дослідженні Туринської Плащаниці.

Вчені зазначають той факт, що унікальним є вже саме збереження досліджуваних Тіла і Крові протягом дванадцяти віків, незважаючи на дію фізичних, атмосферних і біологічних чинників, без штучного захисту і спеціальних консервантів. Більше того, Кров, коли її перевести у рідкий стан, і досі придатна для переливання, бо зберігає всі властивості крові! Дослідження, які проводили в 1981 році з використанням більш сучасної апаратури та з урахуванням прогресу в галузі анатомії і патології, підтвердили результати попередніх.

Згодом Кров у чаші загусла в п’ять кульок різної форми і затверділа. Але кожна з кульок, взята окремо, важить стільки ж, скільки всі п’ять разом! Це суперечить елементарним законам фізики, але є фактом і вчені не наважуються його пояснити. Але цьому є пояснення – воно відповідає вірі Церкви в те, що в кожній частинці Святого Причастя наявний увесь Христос.

Отже, цей дивовижний факт вкотре підтверджує те, що як хліб і вино під час Таїнства Євхаристії перетворюються на Тіло і Кров Агнця Божого, Який щоразу в літургії «розломлюється і розділяється», споживається, але не вичерпується, а освячує вірних, так само Христос у Дусі присутній в усіх Божих храмах, де звершується Божественна літургія – наче й розділений, але Єдиний, як Єдина Пресвята Трійця Богом Отцем, Богом Сином і Богом Духом Святим.

Але людина, поглинена світською суєтою, не в силі сама виринути на поверхню, аби поглянути на висоту небесну й підставити зір свій під сонячні промені воскреслого Христа, Який на небі перебуває і Своїм світлом осяює всіх людей. Інша річ – чи сприймають люди Світло Небесне духовної Сили, а чи ховають свій зір, запихаючи нещасну душу в закутки пристрастей у сподіванні, що гнів Божий омине їх. Але ж сказано: «Не обманюйтесь, – Бог не може бути осміяний, бо що тільки людина посіє, те й пожне!» (Гал., 6:7).

Ще Іоанн Хреститель, проповідуючи по всій окрузі йорданській хрещення покаяння на відпущення гріхів, говорив до тих, хто не каявся у щирості серця свого, або лиш тільки спостерігав, стоячи збоку та підсміюючись: «Роде зміїний, хто навчив вас тікати від майбутнього гніву?», і закликав їх: «Принесіть гідний плід покаяння!» (Мт., 3:7-8). Бо ж чи може людина сховатися від всевидячого Ока Творця свого?

А коли так, то як же нерозумно ми чинимо, коли уникаємо, а то й свідомо відкидаємо від своєї душі вірування в Господа Ісуса Христа, Бога нашого. Адже Він дає нам воду з джерела вічного, яке ніколи не міліє, а наповнює всякого, хто припадає до нього і черпає в міру потреби своєї душі. І як деревина, що має доступ до води, не всихає, а розвивається, зеленіє своєю кроною і дає господарю корисні плоди, за що він і цінує таке дерево. А коли відсутня вода і не може дерево відновлювати соки свого стовбура і своєї крони, то й плодів не дає таких, як слід, бо з чого ж їм наливатися, щоб бути добрими і корисними? Тому Предтеча Господній Іоанн і застерігає: «Вже й сокира при корені дерева лежить – кожне дерево, яке не приносить доброго плоду, зрубують і вкидають у вогонь» (Мт., 3:10).

Тож і той з-поміж нас, хто п’є «воду живу», яку дає Спаситель, той не має спраги повік і приносить добрі плоди покаяння. Адже ставши на шлях духовного життя хто в юнацькі роки, хто маючи старший вік, і йдучи ним до глибокої старості, з кожним кроком все більше й глибше відчуває радість задоволення від такого життя, плекаючи в собі отой добрий плід, так угодний Господу. Саме до таких звертається апостол Павло: «Радійте завжди в Господі, і знову кажу: радійте!.. Господь близько! Ні про що не журіться, а в усьому молитвою і благанням з подякою відкривайте прохання ваші перед Богом. І мир Божий, який понад усяке розуміння, збереже серця ваші й думки в Ісусі Христі» (Фил., 4:4-7).

Що ж має на увазі святий апостол, коли говорить: «Ні про що не журіться»? А те, щоб ми, перебуваючи в істинній вірі, терпляче переносили всі негаразди нашого життя, не впадали у відчай, за яким приходить уже й зневіра, і це досить суттєво, бо більшість світських людей переконані, що Господь не любить тих, кому посилає скорботи. Але так думають і говорять ті, хто самі не мають любові до Ісуса Христа, забули сказане в Святому Письмі: «Блаженна людина, яку напоумлює Бог, і тому покарання Вседержителя не відкидай, бо Він завдає рани і Сам перев’язує їх, Він уражує, і Його ж руки лікують. У шести лихах врятує тебе, і в сьомому не торкнеться тебе зло» (Іов., 5:17-19).

І знову звернемось до апостола Павла, який говорить: “Ви ще не боролися до крові, змагаючись проти гріха. Ви забули підбадьорення, яке говорить до вас, як до синів: «Сину Мій, не нехтуй кари Господньої і не сумуй, коли Він докоряє тобі, бо кого Бог любить, того карає, і б’є кожного сина, якого приймає!» (Євр., 12:4-6).

А оскільки у нас безліч гріхів – і забутих, і нерозкаяних, то Господь і посилає нам всякі скорботи і всякі хвороби, аби ми отямились і переглянули спосіб свого життя. Тому ми й повинні дякувати Богу за те, що Він попереджає нас таким чином, хоче врятувати від ще більшого занурення в неправедність, від якої рукою подати до погибелі душі, а часто й тіла, а тоді вже каяття запізніле, бо назад, щоб спокутувати гріхи в покаянні, вже не повернешся. Розкаяння можливе тільки на землі, а отже й спасіння тільки тут. А вже ТАМ тільки одна участь – відповідь і кара. Хвороби і скорботи ми повинні приймати від Бога як дорогих гостей, бо вони наші спасителі і помічники в необхідній для нас справі очищення душі.

Коли оглянути наше життя, то можна вжахнутися – скорботи, негаразди, хвороби так і пливуть суцільним потоком, і не злічити їх. Задумаймося над тим, скільки їх було і скільки ще їх буде, і нікому їх не уникнути, і нікуди від них сховатися чи будь-чим відкупитися. Приходять, як гроза, раптово, непрошені й некликані, але не завжди так само швидко і зникають чи припиняють своє лютування. Що залишається нам робити? Зустрічати їх у спокої душі й серця. Важко зрозуміти ці слова, а ще важче сприйняти розумом. Але мудрий саме так і чинить – зустріне їх у спокої і проведе з любов’ю, лиш би вони обійшли його стороною і не завдали руйнування. Він не впустить їх у своє серце переживанням, метушнею, озлобленням, бо знає – тоді вони, хоч і проминуть, та залишать по собі брудні сліди, від яких обтяжиться душа і затьмариться розум.

Ми нарікаємо на наші хвороби, забуваючи, що Бог посилає їх і за вчинені гріхи, і для того, щоб упередити їх у майбутньому, і для очищення душі. А душі скорботні – це обранці Божі, які за тимчасові страждання отримають нагороду вічну. Тому Господь для того, аби вони по немочі людській не втратили визначеного їм, захопившись утіхами світу, що негідні навіть наближатися до них, обраних Своїх огороджує з усіх сторін хрестами страждань начеб духовною огорожею.

Та слід знати й те, що хвороби та скорботи не завжди є відплатою за гріхи чи напоумленням, а ще й посилаються для того, щоб проявилася сила Божа. Тут варто згадати місце з Євангелії, де розповідається про зцілення Господом сліпого від народження.

Коли йшов Ісус із учнями Своїми вулицею, то побачив сліпого від народження чоловіка. Тоді учні запитали Його: «Учителю, хто згрішив – він чи батьки його, що він народився сліпим?» Ісус відповів їм: «Не згрішив ні він, ні батьки його, але це сталося для того, щоб діла Божі виявилися на ньому». Сказавши це, Спаситель узяв землі, плюнув, зробив суміш із слиною й помазав очі сліпому цією сумішшю. Чи міг Господь одним лиш доторком руки до голови сліпого, чи словом, зцілити його? Звичайно, що міг, бо Він – Бог.

Але ж і людина повинна хоч щось зробити для того, аби на ній проявилася сила Божої благодаті. Тому й сказав сліпому, помазавши: «Піди, вмийся в купальні». І коли той чоловік пішов до купальні і вмився, то прозрів і став бачити. Господь цим повчає нас, що в умовах земного життя зовнішнє також буває необхідне для прояву на нас сили Божої – обряди, священнодійства і саме Таїнство Євхаристії, яке ми отримуємо під час Божественної літургії. Адже за цим зовнішнім – небесне, бо не священик звершує все це, а Сам Господь і святі Його.

Тож і в сліпій душі кожного з нас скорботи і хвороби повинні стати джерелом сили Божої, яка виводить на шлях духовного життя. Треба знати, що не мстить Господь, а веде нас до духовного зцілення, до спасіння «багатьма скорботами», бо тільки так і можна нам «увійти в Царство Боже» (Дії. 14:22). Тому, несучи свій хрест, хоч яким би тяжким він не був, май перед своїми сердечними очима розп’ятого Господа. І тоді, згадуючи про хресні муки Спасителя, які він перетерпів заради нашого спасіння, і ми будемо терпіти з любові й вдячності до свого Благодійника, і нестимемо той малий хрест, який наблизить нас до Господа.

А святі отці Церкви вчать нас, що коли ми й не в силі від щирого серця дякувати Богу за скорботи й хвороби, то слід хоча б змушувати себе говорити: «Дякую Тобі, Господи, за скорботи, які Ти посилаєш мені на спасіння душі моєї». Ця покірність, хай і через спонуку, все ж буде початком нашого спілкування з Богом. Але цього замало, бо лише через якомога частіше прийняття Святих Його Таїн, молитву ми сподобимося повного єднання з Ним. Так, Спасителя, Який жив колись у тілі, нині з нами немає, але невидимо Він завжди серед нас. І як колись Він зцілив сліпого, так і нині нас, що осліпли духовно, зцілює благодаттю Божою, особливо в Євхаристії. Чому ж тоді до цього Вічного Джерела нашого спасіння приходить так мало людей? Яка ж бо тільки жахлива сила зла і невір’я панує в світі!

Ось чому скорботи й хвороби заполонили наше суспільство, ось чому ми стогнемо під їхнім тягарем, а не радіємо життю. Але ж не каємося, під час Божественних літургій храми майже порожні, бо в цей час люди не до Бога йдуть, а віддаються пристрастям і спокусам, не знаходять часу, щоб хоч недільного дня вділити його Богу. Тому й Бог відвертає лице Своє від нас, тому й даремні наші звернення до Нього в ту хвилину, коли “припече”.

А нам треба так ставитися до віри, як той сліпий від народження, якого допитували фарисеї (нинішні невірники) чим зцілив його Ісус, а він відповів їм: “Він відкрив мені очі”. І коли запитував його Христос: «Чи ти віруєш в Сина Божого?» Той відповів: «А хто Він, Господи, щоб мені вірувати в Нього?» Ісус же сказав йому: «І бачив ти Його, і Він розмовляє з тобою”. Він сказав: “Господи, я вірую!» І поклонився Йому.

В нас немає істинного поклоніння Господу, тому немає й істинного єднання з Ним. А треба ж тільки сказати: «Вірую, Господи!» – і поклонитися Йому, і взяти хрест свій, і йти слідом за Ним.

+ Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський (ПЦУ)