Шановні брати!
Постійний Священний Синод Еладської Церкви в екстреному порядку зайнявся питанням «автокефалії» Церкви України. Після довгих роздумів, обміну думками та дискусій все матеріали були передані на розгляд двом Синодальним комісіям нашої Церкви:
1) комісії з догматичним та канонічним питань;
2) комісії з міжправославних та міжхристиянських відносин, щоб ці комісії спільно дали належні роз’яснення Священному Синоду.
З цією метою ми передали всі отримані нами листи і тексти цих двох комісіям, щоб вони прийняли їх до уваги при вивченні даного питання.
«Український» питання обговорювалося і на інших засіданнях Постійного Священного Синоду. а) 2 квітня по нагоди візиту делегації Вселенського Патріархату в Священну Афінську архієпископ і її доповіді членам Священного Синоду. б) 22 і 23 травня з нагоди отримання листа від Блаженішого митрополита пана Онуфрія, яким він запросив представників Еладської Церкви на святкування дня його тезоіменитства, а також в) 27 червня і 27 серпня, коли були зачитані послання Високопреосвященного митрополита Кітірського владиці Серафима на цю тему. Тим часом, 13-го серпня Генеральний секретаріат отримав спільний висновок двох синодальних комісій (комісії з догматичним і канонічним питанням, а також комісії з міжправославних і міжхристиянських відносин) і пояснювальну доповідь під назвою «Питання канонічної юрисдикції священної митрополії Києва», які також були зачитані під час засідання Постійного Священного Синоду 28-гоавгуста в присутності Преосвященного голів обох комісій, митрополита Дідімотіхійського, Орестіадського і Суфлійського владики Дамаскина та митрополита Дімітріадського і Алмірського владики Ігнатія.
Дискусія з українського питання на засіданні, що відбулося 28 серпня, тривала три години, і їх Преосвященства, митрополити Дідімотіхійській та Дімітріадській, які детально вивчили цю тему, разом з іншими членами синодальних комісій, які працювали під їх керівництвом, відповіли на всі питання, які були задані членами Священного Синоду. Кожен з них висловив свою точку зору під час засідання.
Висновок обох комісій, яке доступне для всіх охочих, зводиться до шести основним канонічним тез:
а) Вселенський Патріархат ніколи не поступався Московському Патріархату юрисдикцію над Київською митрополією. Соборним актом від 1686 році він доручив Патріарху Московському, «що має дозвіл» і право тільки висвячувати і поставляти на престол митрополита Київського, якого обирали підлеглі цій єпархії. А митрополит Київський повинен був в перших поминати ім’я Вселенського Патріарха (Правило 120 Карфагенського собору).
б) Вселенський Патріархат має привілей приймати апеляції і від архієреїв іншій церковної юрисдикції, якщо архієрей, що подає апеляцію надіслав відповідний запит (див. Філарет, Макарій) (Правила 9 та 17 Четвертого Вселенського Собору).
в) Вселенський Патріарх завжди мав і має незаперечне канонічне право не тільки належним чином дбати про підтримку Православних Церков, які перебувають у важкій ситуації та в часі випробувань, але і пов’язаний канонічним зобов’язанням своєчасно вживати всіх необхідних заходів для запобігання, усунення або подолання небезпечних загроз або спокус для тіла Церкви. Адже вся історія Вселенського Патріархату, будь то в періоди благополуччя або ж у важкі часи, є справжнім свідченням його служіння стражденним Православним Церквам, завжди безкорисливого і жертовного
г) Вселенський Патріархат має канонічну привілей самостійно проголошувати автокефалію Помісних Православних Церков (наприклад, Грузія – 1990 р .; Чехія – 1998 р.; Польща – 1924 р.; Албанія – 1937 р.; Греція – 1850 р.; Сербія – 1878 р .; Румунія – 1835 р.; Болгарія – 1945 р. та ін).
На жаль, оскільки Московський Патріархат був відсутній на засіданнях Критського Собору в 2016 році, то нам не виявилося можливості обговорити питання надання автокефалії, і таким чином було втрачено шанс дійти згоди з іншими Церквами.
д) Згідно зі статтею 3 діючої Синтагми, «Еладська Православна Церква, яка знає лише одного Главу – Господа нашого Ісуса Христа, нерозривно поєднана загальними догматами віри з Великої Константинопольською Церквою і з будь-якої іншої Православної Помісною Церквою; так само, як і вони, Еладська Церква незаперечно зберігає священні апостольські і соборні правила і Святе Передання. Вона є автокефальною і має свої органи управління: Архієрейський Собор, членами якого є всі діючі архієреї, і Постійний Священний Синод, який включає частину з них і формується відповідно до Статутний хартії Еладської Церкви, з дотриманням положень Патріаршого Томосу від 29 червня 1850 року і соборного акту від 4 вересня 1928 року».
Спільний висновок двох комісій полягає в наступному:
Спільний висновок двох комісій полягає в наступному:
«На підставі вищевикладеного, розглянувши питання про надання автокефалії Церкви України не тільки з канонічною, а й з юридичної точки зору, ми з благоговінням доповідаємо, що не існує ніяких перешкод для визнання автокефалії Церкви України, а також для абсолютної узгодженості та загального курсу Еладської Церкви з Вселенським Патріархатом.
А потім, як було викладено в повідомленні для преси від 28 серпня, Постійний Священний Синод після тривалого обговорення визнав «канонічне право Вселенської патріархії дарувати автокефалію, так само як і привілей Предстоятеля Еладської Церкви далі займатися питанням визнання Церкви України».
Всі ми знаємо, що адміністративна організація Церкви ще з апостольських часів націлена на збереження єдності Церкви на місцевому, регіональному і глобальному рівні, а також на попередження або усунення єресів, або розколів, які загрожують порушити єдність церковного тіла.
Всі ми знаємо, що євангельська проповідь про спасіння в Христі «всім народам» (Мт. 28:18-20) і «навіть до краю землі» (Дії. 1, 7-8) зажадала ввести канонічний інститут автокефалії за часів Першого Вселенського Собору (325 р.) у всіх римських єпархіях греко-римського світу для соборного контролю за обранням, рукоположенням та судом усіх єпископів кожної єпархії.
Всі ми знаємо, що провокаційне залякування як митрополитів, так і єпархіальних зборів зажадало відмовитися від автокефалії митрополитів шляхом їх підпорядкування екзарху римських дієцезій, які мали більш високий авторитет, або п’яти Патріархів, за рішенням Вселенських соборів.
Всі ми знаємо, що всі народи, які взяли християнську віру від візантійської проповіді (грузини, болгари, серби та інш.) Відразу ж висували вимогу Матері-Церкви, Вселенському Патріархату, надати їм церковну автокефалію для зміцнення їх національної ідентичності.
Всі ми знаємо, що після протестантської Реформації XVI століття просування новими філософами епохи Просвітництва секуляризаційної етнократичної ідеології, це торкнулося всіх новостворені держави православних народів, що звільнилися від оттоманського ярма. Це виразилося в спірних домагання щодо автокефалії, в тому числі і церковної, та виходу з юрисдикції Вселенського Патріархату.
Всі ми знаємо, що Вселенський Патріархат завжди добровільно і безкорисливо надає автокефалію Церкви незалежної держави (якщо, звичайно, для цього є необхідні канонічні умови) для задоволення насущних та таких, що вимагають обов’язкової уваги пастирських потреб в секуляризованому державі і при наявності спадковості православної державної влади. При цьому, церковна автокефалія не надається тим православним народам, які ще не досягли державної незалежності.
Всі ми знаємо, що Православна Церква України постійно, протягом століть зазнавала послідовного, династичного панування або з боку Польщі, або з боку Росії, але завжди залишалася у своїй канонічній церковній юрисдикції, в лоні Матері-Церкви, Вселенського Патріархату, оскільки юрисдикція Вселенського Патріархату не могла бути оскаржена без шкоди для панівних держав.
Всі ми знаємо, що Московський Патріархат відкидає як «неканонічне діяння», причому з великим обуренням, таку необхідну ініціативу Вселенського Патріархату щодо проголошення автокефалії Православної Церкви України – так, як якщо б вона канонічно належала Московському Патріархату.
Всі ми знаємо, що Вселенський Патріархат, як турботлива материнська Церква для Київської митрополії та всієї України, протягом цілого тисячоліття не тільки не витягував для себе ніякої користі, але навіть, навпаки, відмовився від своєї канонічної церковної юрисдикції, щоб численна Церква України, що включає близько 40 мільйонів православних віруючих, змогла увійти до спільноти автокефальних православних Церков і вільно здійснювати пастирське служіння для благочестивого українського народу, який зазнає труднощі, незалежно від будь-якого зовнішнього втручання.
Всі ми знаємо, що проголошення автокефалії Церкви України надзвичайно корисно для всієї Православної Церкви і буде мати неоціненне значення для зміцнення відносин двох автокефальних Православних Церков-сестер, Росії та України.
Ось чому я пропоную, щоб наша Церква визнала автокефалію Православної Церкви незалежної України.
Блаженніший Архієпископ Афінський і всієї Еллади Ієронім II
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»