За воєнним правилом древніх переможці робили переможених своїми рабами. Аристотель визначає, що раб – живе знаряддя.[1] Для нього дружба пана з рабом саме як з рабом є неможлива. Не можлива як з рабом, але як з людиною можлива. Така дружба можлива в тій мірі, в якій раб – людина.[2] Отже, древні розрізняли між рабством тілесним і рабством ментальним, духовним. Більше того, з точки зору платоніків, тіло є тюрмою. Християнство ж вчить, що тіло – храм Божий, тому що тіло у Христі: отже, прославляйте Бога в тілах ваших і в душах ваших, які є Божі.[3] За Аристотелем, «розсудливий домагається свободи (ή ελευθερία) від страждання»[4], тобто шукає звільнитись від рабства ментального, чуттєвого, однак в дійсності існує лише одна свобода – та свята свобода, яку дарував Христос нам, звільнивши нас від гріха, від зла, від диявола, від прокляття й смерті. Лише ця свята свобода прив’язує до Бога Єдиного та Істинного людину, яка з любові приймає Христа і слідує за Ним, керуючись насамперед серцем, а не логікою, як у Аристотеля чи протестантизмі. Православна Церква передає досвід звільнення від рабства через віру: credo, ut intelligam я вірю, тому я знаю й можу це зрозуміти. Всі інші свободи є неправдивими, примарними, тобто вони є насправді рабством. Обіцяють волю, будучи самі рабами тління [5].

Так, дарована Адаму влада над світом, втрачена ним через принаду змієву. Диявол, звабивши Адама, переміг людину й запанував над світом, який став з того часу зараженим гріхом, злом і смертю, бо хто ким буває переможений, той тому і раб.[6] Лжевчителі навчають про свободу прикриваючись тілесною розпустою, наче заради свободи дозволено все[7]. Вони та їх учні самі є рабами гріха, диявола і тління [8]. Обіцяють волю, будучи самі рабами тління, бо хто ким переможений, той тому і раб[9]. І якщо Аристотель та Сократ розмірковують про те, що, незважаючи на наявні в людині знання, перемагає щось інше і тягне її за собою, наче раба [10], апостол Павло заглиблює нас далі: все, що людина любить в цьому житті, і мирське і тлінне, до чого вона прив’язується, це і є тим, на що промінюється Царство Небесне, тому що те, що людина любить, те й стає її богом, як сказано: хто ким буває переможений, той тому і раб.

Христос вторгся на ворожу територію, прийнявши людське життя і зробив людську природу Своєю, чим зруйнував диявольську силу з середини. Тепер переможець Христос володіє світом. Але людина придбана дорогою ціною.[11]. А коли Він каже, що ти вже володієш собою, то не відкидає свобідної волі. І коли апостол Павло каже: все мені можна, але не все корисно, він не відбирає у нас свободи, рівно як і тут: ви не свої, він не порушує свободи волі. Тут він відводить нас від пороків і показує турботу про нас Владики нашого Господа Іісуса Христа. Тому й додає: бо ви придбані дорогою ціною.

Тут деякі можуть заперечити, що у нас, християн, є Владика, однак слова «придбані дорогою ціною» роблять нас винятковими з-поміж рабів інших володарів та панів. Апостол нагадує нам тут про велич благодіяння й вказує на спосіб нашого спасіння, показує, що ми придбані тоді, коли були чужими для Христа, і не просто придбані, а дорогою ціною. Владикою і Богом Він є для нас не тому, що може принижувати нас чи робити собі рабами, а ми повинні плазувати, принижуватися і т.п. Насправді така риса, як смирення, є Божественною, і саме її як Божественне, як суть Божества являє Христос.[12]Слава і велич Божі – у Його смиренні. Бог не є гординя, яка мусить поневолювати. Якраз навпаки смирення є Божественне, а гординя від незначного диявола, який подумав, що Бог – гордий. Однак, це непорозуміння онтології смирення не має нічого спільного із тим, що звершив і дарував людям Христос, коли придбав нас дорогою ціною.

Отже, звільнення від влади диявола є початком відновлення людини, а завершенням є успадкування Царства Небесного, куди людину взято у Христі. Таким чином вознесіння на Небеса, єднання з Богом і обожнення є найвищим призначенням і покликанням для людини. Більше того, заплативши дорогу ціну за нас, Він називає нас друзями, за яких віддав Своє життя. Ви друзі Мої, якщо чините все, що Я вам заповідую [13]. Отже, наслідування Бога робить людину не рабом, а другом Божим і навіть більше – дитям улюбленим [14], а отже і спадкоємцем. Однак не усі сини наслідують батька, а лише улюблені. Дух Божий свідчить духові нашому, що ми – діти Божі. А якщо діти, то і спадкоємці, спадкоємці Божі, співспадкоємці ж Христу, коли тільки з Ним страждаємо, щоб з Ним і прославитися [15]. Чому ми стали дітьми? Тому що нам прощено. Є багато синів Божих, як каже Писання: Я сказав: ви – боги і сини Всевишнього всі [16], однак один Син за природою і Єдинородний від Отця, завдяки Котрому усі називаються синами.

У Христі ми належимо Отцю, ми приймаємось як сини. У Христі, Який є істинним і єдиним Храмом, ми стаємо храмом Духа Святого [17]. У Христі, Котрий є Цар, Священик і Пророк, ми стаємо царями, священиками і пророками і володіємо, за словом свт. Івана Золотоустого, у достатку не одним, а усіма цими трьома достоїнствами. Однак, віддалившись від першого Передання, ми загубили розуміння цих достоїнств і затерли їх із змісту свого життя, коли говоримо про наше нове життя, коли кажемо, що Христос живе у нас і ми у Христі. Це призвело до зубожінню розуміння самої Церкви і нашого життя у ній. Христос сотворив нас царями і священиками Богу й Отцю Своєму [18], в Ньому ми стали родом обраним, царським священством, народом святим, людьми відновлення [19]. Царствене достоїнство належало за біблійним одкровенням людині як її покликання і достоїнство. Бог створив людину і дав їй царську владу. Він створив людину на Свій образ, тобто на образ Царя царів. Владу і силу царя даровано людині, щоб володіти землею і над усім творінням [20]. Людина створена Богом бути царем і відповідно обдарована владою поратись на землі і перетворити створене на те, яким Бог його задумав бути. Така людина є носієм божественної влади, а отже і благодійником землі. Землю дано людині їй на благо, у володіння для виконання свого призначення.

Однак людина стала впалим царем, а її падінням і є головним чином втратою нею свого царського достоїнства і замість того, щоб бути царем, людина стає рабом творіння. Це трапилось, тому що людина відмовилась від влади, яка дарована їй з висоти, відмовляється від Бога, а відмовившись від верховної влади, вона більше не є благодійником творінню. Натомість впалий цар не веде більше творіння до виконання призначення, він хоче отримувати від творіння життєві блага, задоволення, мати його та володіти ним для себе самого. Відтак з падінням людини, оскільки ні вона ні творіння не мають життя у самому собі, у світі воцарилась смерть. Людина стає, як каже прот. Олександр Шмеман, смертним рабом царства мертвих.

У Христі Спасителеві і Викупителеві світу відбувається викуплення людини як царя, відновлюється її природа, тобто людина знову стає царем. Це стало можливим, бо Христос явив Себе як Цар і саме у Його людському, а не лише божественному достоїнстві. Він є Новий Адам, довершена людина, Він відновлює у Собі людську природу в її невимовній славі і силі. Христос є Спаситель світу і, спасаючи нас, відновлює нас такими, якими ми є. Світ лежить у злі [21], але він не є зло. І першим плодом нашого відновлення в нас царського достоїнства є усвідомлення милостивості світу, вдячність. Так, у своєму поводженню зі світом, природою та ближніми людина зловживає своєю владою, однак покликання людини як таке є благим. Навіть її пристрасті, які в кінцевому рахунку руйнують людину та її життя, є дарами влади і сили, але, нажаль, спотворені, хибно використані і не той бік спрямовані.

Яким же чином тоді реалізоване наше царське достоїнство? – Через Хрест Христовий. Для мене світ розіп’ятий і я для світу [22]. Це, власне, і є наше царське достоїнство. Все ваше; Ви ж – Христові, а Христос – Божий [23]. Все ваше, тобто нову, царську владу дарував Христос людині, владу робити світ знову божественним, а не Бога – мирським, світським. Христос спасає щоразу, коли людина прийме Хрест і своє розп’яття для світу, а отже людина має безперестанку посилено розпізнавати добро і зло. Це означає постійне відречення від світу як від «світу цього», тобто від його самодостатності і зосередженості на собі, від його порочності і гріховності, від усього, що Писання називає гордістю, але це означає і приймати світ як Божий дар і як спосіб нашого зростання в Бозі і єднання з Богом. Таке наше царське достоїнство, яке ми отримуємо у помазанні Святим Духом, царське звання – як каже Шмеман [24] – тих, кому заповідається Царство. І хто вкусив його радість, мир і праведність, може здолати цей світ славною силою Хреста, може принести світ Богу і тим самим преобразити його.

1] Aristoteles: Politik, 1253a-1254a.

[2] Aristoteles Nicomachische Ethik 8.11, 1161b3-5(-8).

[3] 1 Кор. 6,20.

[4] Aristoteles Nicomachische Ethik…

[5] 2 Пет. 2,19.

[6] 2 Пет. 2,19.

[7] 1 Пет. 2,16; Гал. 5,13.

[8] Ін. 8,34; 1 Ін. 3,8; Рим. 6,16.

[9] 2 Пет. 2,19.

[10] Aristoteles Nicomachische Ethik…

[11] 1 Кор. 6,20.

[12] О.Шмеман, Щоденники.

[13] Ін. 15,13-14.

[14] Єф. 5,1.

[15] Рим. 8,16-17.

[16] Пс. 81,6.

[17] 1 Кор. 6,19.

[18] Откр. 1,6.

[19] 1 Пет. 2,9.

[20] Бут. 1,27-28.

[21] 1 Ін, 5,19.

[22] Гал. 6,14.

[23] 1 Кор. 3,21-23.

[24] Прот. Олександр Шмеман, Щоденники…

прот. Микола Йоник