Чернецтво – це наріжний камінь у будові Церкви, і бажання єднання по слову Господа Ісуса Христа: «Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, так і вони нехай будуть в нас єдине» (Ін. 17:21) втілюється у кожній чернечій спільноті, та православному чернецтві загалом.

Кожне чернече братство різноманітне за своїм складом та включає в себе різні особистості з різними характерами. У одного ченця характер простий і м’який, як вата, а в іншого – важкий і твердий, як залізо. І якщо перший чернець радує та надає розраду своєму ігумену, то другий створює для ігумена складності та заспокоює його в меншій мірі, або не заспокоює зовсім. Відносини першого ченця з ігуменом можна уподібнити грі на чудових струнах, тоді як відносини другого – грі на таких струнах, звучання яких викликає самі гіркі й сумні спогади. Саме тому я заздалегідь прошу вибачення, адже поки ви будете читати мою статтю, ваша пам’ять, як на крилах орлиних, буде повертатися до пережитого та витягати з глибин вашого серця як приємні, так і неприємні спогади.

Це підтверджує життєвий досвід усіх святих ігуменів і старців, починаючи з Господа нашого Ісуса Христа, Який був першим ігуменом та старцем маленького, але одночасно і великого братства Своїх учнів. До сходження Святого Духа учні не розуміли Господа: вони запитували Його про найпростіші речі, сперечалися один з одним про першість, виявляли несхвалення Його слів і справ, посміювалися над Його намірами, задавали непотрібні питання, здійснювали необдумані вчинки, видали Його ворогам, залишили Його . Один з учнів від Нього навіть відрікся, а, врешті-решт, Його залишили всі. Проте Господь зібрав Своїх розсіяних учнів у єдине стадо, наділив їх силою з висоти, навчив їх Вищій мудрості, зміцнив їх незаперечними доказами та зробив свідками Свого воскресіння, наділив їх даром словесного вчення, прославив їх та дарував Свою благодать.

Все, перераховане нами, в більшій чи меншій мірі має місце і в кожному чернечому братстві. Більшою чи меншою мірою характери учнів Христа втілюються і в характерах ченців кожного монастиря, а ігумен слідує по стопах Самого Христа. Нестає мені часу (Євр. 11:32), щоб наводити приклади з церковної історії, які підтверджують повторення подібного духовного явлення у житті чернечих братств. Проте, я звернуся до деяких подій з життя святих старців та до їх повчань, заснованих на особистому досвіді, щоб підтвердити слова твердження (Тропар Богоявлення).

Ці слова, засновані на досвіді, не є моїм власним, убогим досвідом, але це – скарб невичерпне і багатство незрівнянне досвіду і благодаті мого старця, високоповажного митрополита Лімасольського Афанасія. Коли я вступив до братства обителі Махер, то віддав себе у послух владиці Афанасію, припавши до його всегідних ніг (в той час владика Афанасій був ігуменом монастиря Махер). Перебуваючи разом з усіма братами в монастирському Синодиконі [1] та слухаючи слова, що виходить з уст нашого старця, я брав це слово без будь-якого сумніву й внутрішньо був впевнений, що воно повне благодаті та засноване на досвіді. Коли згодом за Промислом Божим я і сам отримав послух ігумена, а пізніше з благословення мого старця прийняв архієрейський сан, тоді я побачив, як Господь по Своїй безмежній любові, несповідимими шляхами Свого Хадуму, день за днем показував мені та підтверджував істинність того вчення, повного благодаті та досвіду, яке я чув від старця. І ось це вчення я хочу зараз запропонувати вашій любові. Все, що я скажу – це не моє вчення, але слова і досвід мого старця.

Відносини ченця з ігуменом і братством залежать від самого ченця. Він сам визначає, якими будуть ці відносини. Зв’язок ченця з ігуменом залежить від задуму та волі ченця, які, в свою чергу, залежать від ступеня любові: у міру множення любові утворюється і зміцнюється зв’язок між душею ченця та ігумена. І чим більше любов, тим більше подається благодать. Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там Я серед них (Мт. 18:20), говорить Господь. І там, де з’єднані воєдино чернець й ігумен, чернець й братство, в ім’я Господа нашого Ісуса Христа, там перебуває і Сам Бог.

Те, що монах нерозривно пов’язаний з ігуменом і всім братством, а його взаємини з ними є абсолютно необхідною умовою для зцілення і успіху його душі, виявляється з самого чину постригу у велику схиму. Одне з питань, звертатися до постригати, говорить: «Чи заховаєш послух навіть до смерті до ігумена і до всієї во Христа братії?» Іншими словами, ігумен та братство нерозривно пов’язані один з одним. Крім того, ігумен в монастирі представляє Самого Христа і знаходиться на Його місці, а кожен з членів братства – це образ Божий. Сполучена воєдино, братія складає єдину Церкву Христову на тому місці, де вони живуть. Від того, які взаємовідносини тіла цієї «місцевої» Церкви, тобто братства, з видимою главою цієї «місцевої» Церкви, тобто з ігуменом, залежить міра любові, а отже, й міра благодаті. Отець Єфрем Катунакський говорив: «Якщо любиш на п’ять відсотків, отримуєш п’ять відсотків благодаті. Якщо любиш на двадцять, отримуєш двадцять відсотків благодаті. Якщо любиш на вісімдесят, отримуєш вісімдесят відсотків благодаті. Від величини любові залежить і міра смирення». Цю думку можна доповнити словами старця Софронія (Сахарова): «Хто більше любить, той більше і упокорюється». Отже, можна зробити висновок, що міра любові визначає ступінь смирення. А ступінь смирення показує, наскільки ми готові взяти свій хрест і йти за Христом на Голгофу.

Вибудовуючи свої взаємини з ченцем, ігумен, перш за все, має на меті привести брата до освячення і спасіння – звичайно, у тих межах, в яких сам чернець дозволяє ігумену це робити. Якщо чернець дасть ігумену повну свободу, причому не на словах, а всією своєю душею та поведінкою, тоді ігумен, як досвідчений хірург, відсікає від душі брата все негідне, гниле і злоякісне. Він замінює пошкоджене, з’єднує розділене, благодаттю Христовою воскрешає померле. Подібні у прямі та щирі взаємини між ігуменом й братом дуже швидко призводять душу брата до освячення. Однак якщо чернець надасть ігумену не повну, але лише часткову свободу дії, якщо у своїх взаєминах з ігуменом він буде кривити душею, то ігумен та братство зможуть керувати його душею й наставляти її лише в обмеженій, частковій мірі – у тієї, в якій дозволяє брат .

У братстві є ченці, яких можна уподібнити до губки або каменю, який має зручну форму і добре лягає в кладку при творенні духовного храму – чернечого братства. Такі ченці допомагають вирішувати будь-які складнощі, з ними всім буває легко спілкуватися. Однак є й такі, у спілкуванні з якими ігумену доводиться чекати цілі роки, щоб, нарешті, отримати можливість поговорити з ними прямо, вказати їм на якийсь їх недолік, виправити їх у чомусь. Такі ченці ще не побачили Христа. Христос ще не заговорив в їх серці. Вони ще немовлята і харчуються поки молоком, за висловом апостола Павла.

Навпаки, перші ченці, про які ми згадали, бачили Христа і чули Його: вони побачили Його очима душі і чули Його духовним слухом. Саме це означають слова, вимовлені одним сучасним подвижником: «Христа я не бачив, але я бачив тебе, старче». Він сказав так, оскільки в особі свого старця подумки споглядав Христа. Дійсно, кожен йде по тому шляху, по якому його веде серце, а воно може вести до Царства Небесного або до царства тьми, невсипучого хробака і скреготу зубів. А починається все з помислу. У «Патерику», цьому великому путивнику до Христа, наводиться характерний діалог між послушником та його старцем.

Старець: «Яким ти мене бачиш, чадо?»

Послушник: «Як ангела».

Старець: «Прийде час, і ти будеш дивитися на мене, як на людину».

Через деякий час старець знову питає: «Яким ти мене бачиш, чадо?»

Послушник: «Як людину».

Старець: «Прийде час, і ти будеш дивитися на мене, як на демона».

Через деякий час старець знову питає: «Яким ти мене бачиш, чадо?»

І послушник відповідає: «Як демона».

Неуважність, тобто відсутність отверезіння душі, довіра своєму помислу поступово привели цього ченця до втрати любові та духовному дезертирству, відкиданню хреста Христового.

Отже, тут я хочу перейти до іншого питання: Як йдуть справи у сучасну епоху, коли умови життя змінилися? Може бути, зараз все інакше?

Хоча зовнішні умови змінилися, людина продовжує передавати нащадкам надбання свого внутрішнього світу, з усім минущим, що знаходить місце в його душі. Повсякденна дійсність, жорстока і невблаганна, підтверджує, що людина вчора, сьогодні й завтра залишається і залишиться тією ж. Несучи у собі прабатьківський гріх, вона мимоволі керується та рухома пристрастями.

Нещодавно я читав книгу святителя Ігнатія (Брянчанінова) «Принесення сучасному чернецтву», де у п’ятдесяти главах, за змістом дуже корисних як для початківців, так і для успішних ченців, святитель розглядає різні теми чернечого життя, бажаючи дати ченцям свого часу правильне поняття про чернецтво та передати дух чернецтва з урахуванням умов того часу. Заради цього він часто наводить приклади з життя подвижників перших століть. Я вважаю, що така позиція святителя Ігнатія, властива, втім, не тільки йому, але і багатьом іншим отцям, підтверджує висловлене нами припущення.

Сьогодні існує ряд факторів, які ускладнюють взаємини між сучасним ченцем та ігуменом, між ченцем та всім братством. Відсутність або недолік в навчанні та науки Господньої (див. Еф. 6:4), яке повинно починатися з зачаття людини або з самого раннього віку; нерозумні та однобокі міркування про свої права; свавілля, абсолютизація свого «я»; переважання мирського духу; відсутність аскетизму, співчуття, людинолюбства як прикладу й зразку для життя; проповідь якихось інших ідеалів, протилежних християнської досконалості, та інше – все це погіршує духовний стан занепалій людини і ускладнює її зцілення. Однак де збільшився гріх, там зарясніла благодать (Рим. 5:20), що спасає всіх людей (Тит. 2:11). Тому ми бачимо чудеса і стаємо глядачами воскресіння душ і тілес, бо Господь хоче, щоб усі люди спасалися та приходили до розуміння правди (1 Тим. 2:4).

У підсумку я хотів би відзначити два важливих моменти.

Перше: легко зовні зробити людину ченцем, одягнути її в чернечий одяг. Але для того щоб стати ченцем внутрішньо, потрібно попрацювати і попрацювати над своїм серцем. Свобода кожної людини визначає, через який час відбудеться оновлення її душі, і наскільки успішним буде це оновлення.

Другий висновок випливає з першого. Ми бачили людей, які хотіли стати ченцями, і у нас були сумніви про те, чи зможуть вони досягти успіху у чернецтві. Однак, вступивши у чернецтво, вони, немов випущені з лука стріли, злітали дуже високо. Бачили ми і інших, яких вважали здатними досягти великого успіху у чернецтві, але наші надії не виправдовувалися.

Людина – це таїнство. Вона сама вільно вибирає для себе людей, які будуть її оточувати, сама визначає своє спілкування з ними і підіймається сходами чеснот, досягаючи місця спокою у домі Отця (Ів. 14:2), в своєму монастирі, удостоєна й на небі, як і раніше на землі, перебування з ігуменом та всім у Христі братством. Амінь.

[1] Синодикон – велика кімната або зала в монастирі, куди все братство збирається для загальних розмов і зустрічей.

хорєпископ Лідрський Єпіфаній, ігумен монастиря Пресвятої Богородиці Махер

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»