Україна здобула незалежність з 1991 року з цього часу (та й до цього, століття тому) православні віруючі та їх лідери – політичні і релігійні – намагалися заснувати незалежну (автокефальну) Українську Православну Церкву.

І з 1991 року Московський Патріархат не може або не хоче врегулювати це розділення в Україні, що залишав мільйони православних віруючих за межами канонічної Церкви. Зараз, після стількох років, після вивчення стількох запитів, і після безлічі особливих оскаржень Вселенський Патріархат Константинополя діє відповідно до своїх церковних обов’язків та канонічного права – зцілити розділення.

З великої пастирської турботою і проникливістю, Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій недавно заявив, що він не залишить його українських синів незахищеними і покинутими, … [і не] буде сліпий і глухий до їхніх закликів, повторюваним понад чверть століття.

Чому зараз?

У 2014 році Росія вторглася на територію східної України і в тому числі анексувала Крим. Революції і нещадні політичні протести і до, і після російської агресії, об’єднали більшість українців, у тому числі в їх бажанні мати незалежну Церкву. Можна з іронією сказати, що це російський президент Володимир Путін став каталізатором об’єднання православ’я в Україні.

Після російського вторгнення українські політичні лідери об’єднали сили для просування церковної незалежності своєї країни. Президент Петро Порошенко заявив: «Автокефалія – це питання нашої незалежності. Це питання національної безпеки». Більш того, раніше в цьому році українським парламентом – Верховною Радою – більшістю голосів була прийнята резолюція про підтримку незалежності Церкви

І це не тільки бажання політиків, самі православні віруючі України щиро бажають незалежності, а прихильники Москви вдають, що їм невідомий даний факт. Це було брехнею з боку Митрополита Іларіона заявляти, що Вселенський Патріарх Варфоломій «проти українських православних людей».

Згідно найостаннішим і достовірними даними 67,3% респондентів в Україні вважають себе православними. 42,6% респондентів цієї групи заявили про приналежність до Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП), і тільки 19,1% – віддані Москві. На питання про перспективи православ’я в Україні, більшість підтримує об’єднання навколо УПЦ КП або нової незалежної Церкви, і менш ніж один з десяти (9,2%) підтримують об’єднання навколо Москви. Показово, що при прямому питанні про створення державної Церкви, 38,4% сказали, що це повинна бути УПЦ КП, тоді як тільки 8,5% підтримали Москву.

І не тільки православні віруючі в Україні не хочуть мати нічого спільного з Москвою, українські віруючі в Північній Америці – теж. Українські Церкви в США і Канаді знаходяться під омофором Вселенського Патріарха – ще один факт, ігнорований тими, хто просуває московську наративу.

Інформаційні війни

Повідомлення і дезінформація, що виходять з Москви стає більш агресивною, з обвинуваченнями проти Його Всесвятості, в тому чисел з зневажливими зображеннями Вселенського Патріарха, змонтованими в фотошопі, зображеннями людини, яка поклала все своє життя в ім’я об’єднання Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Для проникливого спостерігача, відчай, що виходить від Москви, служить не тільки показником страху втратити церковний контроль над Україною, а показує, що правда не на їхньому боці.

Дії Москви, в тому числі рішення припинити поминання Його Всесвятості і призупинити спільні служби з ієрархами Вселенського Престолу, вказують на брак духовної зрілості. Методи Москви контрастують з православним аскетизмом слів та дій Константинополя й Вселенського Патріарха.

Інформаційна війна Москви проти Константинополя (про яку я писав в січні і яку минулого місяця підтвердило міжнародне розслідування агентства Ассошіейтед Прес) серед іншого включає безпідставні звинувачення Вселенського Престолу у відмові від діалогу.

А тим, хто вірить в цю казку, слід заново подивитися на процес підготовки Великого і Святого Собору на Криті, коли Москва зробила все, що в її силах, щоб зруйнувати всеправославний діалог і спробувати перешкодити роботі Собору, домоглася виключення питання про автокефалію з порядку Собору.

У тому, що Москва не хоче обговорювати автокефалію і процес її отримання, є проста причина: це не тільки негативно зіграє на її ролі в Україні, а й обмежить можливості Москви діяти в односторонньому порядку відповідно зі своєю ідеологією Російського Світу.

Приклади таких дій включають одноосібне надання «автокефалії» Церкви Чеської Республіки та Словаччини в 1951 і Православної Церкви в Америці в 1970. Більш того, Москва односторонньо надала автономію діаспори (наприклад, в Японії і Китаї) та зазіхає на інші канонічні території, такі як Православна митрополія в Кореї. Ця стратегія на оперативному рівні включає вивід московських священиків з всеправославних служб для того, щоб проводити їх самостійно в російських посольствах та консульствах.

Настав час

Москва прорахувалася щодо того, як Вселенський Патріархат відреагує на підступність, пов’язану з Великим і Святим Собором, також як вона прорахувалася щодо відкритих планів Константинополя з надання автокефалії Україні – і висловленого бажання українського народу. Коли автокефалія буде надана, московські церковні амбіції зміншаться. Для будь-якого критичного спостерігача, ці політичні розрахунки являють собою пріоритет російської сторони, а не пасторську турботу про український народ чи зцілення розділення в цієї країні.

Час незалежності Української Православної Церкви давно настав. В історії Православної Церкви національна незалежність, хоча і не була єдиним або визначальним фактором, однак чітко була пов’язана з церковної автокефалією. І Україна не повинна бути винятком.

Евангелос Сотіропулос

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»