Святитель Григорій Палама, як усім відомо, є великим світильником Православної Церкви, який досяг успіху в своєму богослов’ї, яке є плодом його життя у Христі, спрямованому на те, щоб у ту епоху оживити і відродити православне богослов’я у всій його глибині. На Святій Горі говорять, що богослов’я свт. Григорія Палами накрило всі пусті і марні слова минулого і майбутнього. Святий Святогорець починає своє життя на Святій Горі з нашого монастиря, місця нашого покаяння, Великої обителі Ватопед, навчався розумному укладенню та подвижницькому-аскетичному життю у Ватопедського старця прп. Никодима ісихаста. Освічений, завдяки подвижницькому діяльному життю, Духом Святим, свт. Григорій отримав духовну мудрість і став досконалим учителем чеснот і життя у Бозі.

Наслідуючи справжню святоотцівську традицію, він не сприйняв моралістичні теорії духовного життя, які деякі намагалися принести з Заходу і нав’язати у православних країнах.

У всьому святоотцівському переданні підкреслюється, що покаяння не вичерпується деякими певними змінами у поведінці, ні статутом, або якимось зовнішнім чином, але воно належить якомусь глибокому і цілком змінному стані людини. Це печаль, що зовсім скоро проходить через співпереживання скоєного гріха, але якийсь унікальний духовний стан, який означає твердий безпосередній напрямок людини до Бога, і постійну готовність до відновлення, виправлення, зцілення і початок духовної боротьби. Покаяння є новим способом мислення, вірним духовним напрямом, який має супроводжувати людину до моменту її смерті. Покаяння є динамічною зміною зі стану противного природі, схильності пристрастям і гріху, у стан відповідний природі – прагненню до чесноти, він і є остаточним ухиленням від гріха і шляхом звернення до Бога.

Цю істину свт. Григорій Палама повторно зазначає. «Покаяння, – каже він, – є ненависть до гріха і любов до чесноти і ухилення від зла і створення блага». З цього визначення стає зрозумілим те, що Святитель не може дивитися на покаяння лише як формальну і механічну зміну, оскільки воно визначається сутнісним оновленням людини. І з цього точного слова сам факт покаяння не може лише вміститися в рамки якогось безособистого рецепта або тактики, але воно завжди залишається допустимим потенційним особистісним одкровенням. «Людина, що приносить каяття від души, тим що має благе бажання та відступила від гріху, приходить до Бога» ( Ομιλία 3η P.G. 151, 44Β).

Цей особистісний характер покаяння для свт. Григорія Палами і, головним чином для всіх Святих Отців, виключає будь-якого роду благочестиве зовнішнє забарвлення, яку Захід хотів надати покаянню, а отже і всьому духовному життю «Благочестя не в наших словах, а в наших справах» -, підкреслює священний Ісихаст. (Προς Φιλόθεον 6, Συγγράμματα Β’, σελ. 521).

Але оскільки покаяння є початком і кінцем способу життя у Христі, і оскільки воно є метою цілого життя, отже все повинно розглядатися через нього, і честь і безчестя також звіряти з ним. І воно навіть «потрібно і вірі, якщо по совісті життя, воно і знову очищає себе самого через сповідь і покаяння». (Ομιλία 30, P.G. 151,185Α). Втім воно надається як обіцянка і згода у момент здійснення святого Хрещення. Одним важливим і основним моментом, який передує покаянню, є признання гріховності та біллю через них, «що є великою причиною для збавлення», додає святий Архієпископ Фессалонікійський (Ομιλία 28, P.G 151, 361C). Згідно свт. Григорію Паламі людина для того, щоб прийти до покаяння найперше повинні досягти визнання «розуміння скоєного ним злочину» і, каючись, стати перед Богом, до якому належить вдатися «з біллю сердечною». Необхідно занурити себе самого в пучину Його милосердя та визнати, як і блудний син, що не гідний бути помилуваний Богом і називатися Його сином. І коли з пізнанням і переживанням своєї гріховності будеш полонений горем до милосердя Божого, знаходиш досконалість змиття гріхів через щиру сповідь.

Богомудрий Отець, бажаючи окреслити всі стадії покаяння, говорить такі характерні слова: «Було спочатку розуміння у скоєнні гріхів, а в наслідку зневаги до них при жалі про скоєні гріхі, як проголосив у Бозі Павло. За Богом ж жаль про це, сказав він, супроводжує розтрощенням серця, звернення до Бога і молитовне прохання, обіцянку відкинути зло, що і є покаяння ».

Покаяння як новий стан життя людини, супроводжується рядом визначених наслідків, які на біблійній і святоотцівській мові іменуються «плодами покаяння». В якості першого плоду покаяння Святитель Христовий ставить сповідання гріхів, оскільки за допомогою цього знаходиться зцілення і очищення душі віруючого і зачиняються нове життя: «Сповідь гріхів є початком цього добродіяння, ними ж, кажу, покаянням і приготуванням приймається ним у себе насіння спасіння, слово Боже »(Σοφοκλέους Οικονόμου, Ομιλία ΝΣΤ ‘, σελ. 201-202)

Однак сповідь не є єдиним плодом покаяння. Святий Іоан Предтеча, закликаючи своєю проповіддю людей до покаяння, крім сповіді закликав до милосердя, справедливості, скромності, любові і істини, які є ознаками відродження сили істини.

Святитель у своїй 28 Омілії, Святогорець підкреслює, що «покаяння якщо по-істину походить від серця, переконує стяжателя його більше вже не вдаватися до гріхів, більше вже не долучатися до гибелі, більше вже жадібно не кидатися на неблагородні втіхи, але – зневажати сьогодення, триматися майбутнього, боротися з пристрастями, намагатися в здійсненні чеснот, у всьому бути поміркованим, не спати у молитвах до Бога, відмовитися від неправедних прибутків, бути милостивим до своїх кривдників, бути прихильним до прохачів, які потребують допомоги, бути готовим допомогти чим тільки може – словами, справами, витратами». (Ομιλία 28, P.G. 151,364 BC). Тобто людина, яка живе істиною покаяння; не повертається знову до перших гріхів, які не приліплюється до особи через лінь, ні прив’язується до безперечних насолод, але зневажає сьогодення, спрямовується поглядом у майбутнє, веде боротьбу з пристрастями, прагне до чеснот, не спить у молитві, уникає нечестивої вигоди, проявляє поблажливість до винних проти нього, діє милосердно до тих, хто його кличе і готовність надати допомогу словами, справою і навіть самопожертвою заради тих, хто цього потребує. І коли преподобний святитель спонукає християн досягати справ покаяння, то він головним чином особливо виділяє смиренний характер, побожність і духовну печаль.

Увінчується усіма цими ознаками християнин, який живе в покаянні, говорить святитель, – мир і тишина, наповнення милосердям і співчуттям до інших людей, вболіванням за правду, прагненням до чистоти, терпінням під час переслідувань і злиднів, а також під час перенесення образ, наклепів і страждань за істину і правду. (Ομιλία 31, P.G. 151, 392C, Φυσικά Θεολογικά)

Шлях виправлення через покаяння, видалення від роботи пристрастям і вправа у тому, щоб виконувати заповіді Божі – це шлях святих і досягли стану обожнення. Виходячи з цього свт. Григорій підкреслює ось що: «Оскільки кожен християнин не може досягти стану святих і тих великих і чудових успіхів, які стали характерними для їх життя і яке у всьому непорочне, проте ми можемо і нам варто це робити – наслідувати і слідувати їх способу життя через покаяння. І це тому, що кожен день, як ми чуємо «ми багато грішимо», і єдиною надією спасіння для всіх нас є, – по слову свт. Григорія Палами – невсипуще перебування і переживання «безперестанного покаяння». (Ομιλία 28, ΡG. 151.361C).

Скорбота-сум як підстави подвигу

Основною умовою для позбавлення людини від пут пристрастей, але і у той же час початком і джерелом покаяння є печаль по Бозі. Свт. Григорій Палама в своїх творіннях часто звертається до печалі за Богом і як болісного, хворобливого, але і радісного стану, який повинний бути пройденим тим християнином, який прагне жити повноцінним життям. Тому і він не вагаючись характеризує період Великої Чотиридесятинці як переважно періоду скорботи, печалі і духовного подвигу, як символу нинішнього століття, а для кожного віруючого як умови воскресіння для життя. Свт. Григорій Палама, коли він переживав печаль у Бозі, віддавався глибоким зітханням зі словами «просвіти мою темряву», то він цілком справедливо говорив про неможливе проходження людиною шляху від життя у гріху до «життя по суті» без скорботи і покаяння. Коли розум, говорить він, – звільнений від будь-якого чуттєвого предмета, знайшов горе від розлитого всюди шуму від земних речей і зміг побачити внутрішню людину, оскільки доводить до свідомості, згідно з його висловом, «бачення своєї особистості», коли душа досягла після тривалих мандрів земного притулку, тоді вона поспішає змити свій бруд сльозами скорботи і печалі (Λόγος εις Πέτρον Αθωνίτην, PG 150). Наскільки людина віддаляється від життєвих турбот і повертається у саму себе, настільки багато у чому стає здатною до сприйняття  Божого Милосердя. Христос нас зробив блаженними, тих, які сумують за своїми гріхами і втрати свого спасіння, причиною чого є гріх. Втім це слово говорить про те, що ця печаль іменується блаженством.

Печаль, оскільки вона згідно зі святоотцівською та аскетичною традицією, є божественним плодом, проте вона передбачає і синергію людини, який має потребу у покорі, розумінні своєї гріховності, стражданні через гріхи, пості, недосипанні, та, головним чином, у молитві. І цей стан гідної людини набувається нею чеснотами і подвигом, а щоб досягти печалі за Богом, вона зміцнюється дослідом життям у мовчанні, яке свідчить про те, що ця печаль не є причиною хворобливості і безнадії, але вона створює у людині умови для переживання нею і відчуття духовної радості, втіхи і, згідно свт. Григорію Палама, «частування найсолодшою радістю» (Προς Ξένην, P.G. 150) І коли розум надає допомогу в тому, щоб піднесеться над тягарем пристрасті, він вводиться безстрашним у справжню скарбницю душі і їм людина привчається «в таємниці» підносити молитву Отцю.

Існує безліч причин за якими віруючій людині необхідно мати печаль. Як і учні Господа сумували через позбавлення «во-істину благого Вчителя», так і нам, коли ми піддаємося таким же позбавленням та відсутності Христа у нашому житті, нам личить мати і обробляти ту ж печаль (Ομιλία 29, P.G. 151). Однак існує й інша причина для смутку – це відпадання від країни справжнього раю в область страждання і пристрастей. Це відпадання є таким горем, що воно навіть приховує всю драму віддалення від Бога, позбавлення споглядання Його «обличчям до обличчя», бесіди з Ним, позбавлення вічного життя, співставлення з ангелами. Хто ж, коли усвідомлює все те, чого позбувся не буде у скорботі? Здається таким питанням Святитель. І він всіх віруючих, які живуть «у свідомості такого позбавлення» спонукає скорбіти (сумувати) та очиститися за допомогою божественної печалі від «скверни, що відбулася внаслідок гріха». (Ομιλία 29, P.G. 151) Це спонукання свт. Григорія знаходиться у повній відповідності з спонуканням і переживанням Церкви, яка у співах Сирного тижня закликає християн перебувати у дні Святої Чотиридесятинці у спогадах про видалення від втраченого раю, засмучуватися про таку смерть.

Печаль, згідно аскетичним поглядам святителя, є природним і мимовільним проявом ураженості душі гріхом, яке призводить до покаяння. Святитель використовує чудовий приклад для того, щоб довести, що пошкодження людини є саме тим, що і викликає біль, і при цьому у кожному такому випадку покаяння відбувається те, що воно то й подає душі тільки радість і втіху. Він каже, що у кого пошкоджений язик, а він виявляється ураженим членом в організмі людини, і щоб людина язиком відчула солодкість меду, необхідно вилікувати цю хворобу. Те ж саме відбувається і зі страхом Божим у душах тих, у яких ледь зароджується розуміння і відчуття євангельської проповіді, він викликає у них печаль, оскільки вони пошкоджені гріхами. Однак вони, ледь почують євангельську радісну проповідь, через покаяння залишають гріхи (Ομιλία 29, P.G. 151, 369Β). Втім тому то і печаль у Бозі називається «радісноствореною».

Свт. Григорій Палама, вникаючи у зміст другого блаженства нагірної проповіді Христа, яка відноситься до печалі, встановлює, що Христос вірно поставляє це блаженство після духовної убогості з тієї причини, що печаль супроводжує духовну вбогість і співіснує з нею.

Характерною ознакою людини, яка має печаль у Бозі, є відмова переносити або звалювати на інших будь-яку відповідальність за свої гріхи. Основоположним принципом на який вказує свт. Григорій Палама коли він говорить про сум за Богом є засуджувати самого себе за наші гріхи та всіляко уникати перекладати відповідальність за гріх на інших. (Ομιλία 29, PG 151,369C) Втім це перекладення відповідальності за порушення заповіді Божої Адамом на Єву позбавило їх спасительної печалі покаяння (Бут. 3, 12-13) Оскільки людина створена Богом самовладною, і, згідно з Паламою, вона сприйняла «самодержавну владу над пристрастями, тобто внутрішнє керівний початок душ » і «ніхто не може нами володіти і змушувати нас силою» (Ομιλία 29, PG 151, 369C), за допомогою самообвинувачення та печалі за Богом ми могли б обирати те, що втратили при відмові прийняти на себе відповідальність її за гріхи. З цієї причини свт. Григорій Палама, прагнучі дати деяке визначення печалі, каже: «Отже, ось, у чому полягає спасительна печаль у Бозі: звинувачувати самих себе, а не іншого когось, що ми самі гріховно зробили, і сумувати про те, і через сповідь наших гріхів, і тяжкий жаль за них, умилостивляти Бога» (Ομιλία 29, P.G. 151, 369C).

Печаль є для душі невід’ємним її станом, у якому перебуває смиренність. На початку вона веде до страху покарання. Вона приносить вияви страшних покарань, як вони зображені Господом в Євангелії, які будуть ще жахливішими у вічності, яка настане. Так людина, яка тут сумує про свої гріхи і докоряє за них саму себе, уникає вище зазначеної, невтішної та не маючої кінця печалі, яка народжується у тих, які піддаються покаранням і приходять до пізнання своїх гріхів. Там, у пеклі, у душі людини, що знаходиться без будь-якої надії на зміну або спасіння, збільшуються її душевне страждання у печалях через відсутність вибору для совісті. І це єдина і тривала печаль, оскільки людина не знає часу їх кінця, що є причиною іншої скорботи, і страшної темряви, і вогню без роси, що веде до невимовно безодньої зневіри. (Προς Ξένην, P.G. 150,1076D-1077A) В якості протилежного Адаму і Єві прикладу свт. Григорій Палама призводить Ламеха, який прийшов до самообвинувачення і скорботи за свої гріхи. (Ομιλία 29, P.G. 151, 369D).

Хотілося б особливо підкреслити, що подвиг аскези у православній християнській традиції повністю пов’язаний з сумом. Чернець переживає душевну скорботу при падінні та радість воскресіння при радісно створеній печалі. У тілесних злиднях і покорі, якими є спрага, голод або зло для тіла, за допомогою яких розсудливо приборкати тілесні почуття, у ченця-аскета не тільки народжуються потоки сліз. Свт. Григорій Палама дає чітке пояснення цьому духовному стану у своєму листі до черниці Ксенії. Як він каже, після тілесного спокою, сну і харчуванні народжується бездушність, черствість і жорстокість, точно також через безпристрасність, від убогості і утримання від прийняття їжі, все це призводить до болі серця і печалі. За допомогою цього відкидається зло та доставляється душі невимовна і солодка тиша. Без болі серця неможливо досягти позбавлення та звільнення від пристрастей. Серце не може прийти в у відчуття печалі, як тільки через утримання від сну, їжі і тілесного спокою. Коли ж через біль серця душа звільняється від пристрастей та гіркоти гріха, тоді вона сприймає духовну радість. (Προς Ξένην, P.G. 151,1076BC) Втім, це є тією розрадою, якою Господь подає, кажучи про тих, які ридають. Так тільки і пояснюється те, що відбувається зміна печалі на радість, про яку говорив Господь своїм учням. Відбувається пожвавлення, яке чернець досягає щоденним досвідом подвигу. Печаль стає радіснотворчою і блаженством, оскільки вона головним чином приносить людині обіцянку вічної радості.

Самоприниження і переживання за гріховність є станом, яке готує душу до печалі. У багатьох випадках, говорить Святитель, як уявний тягар поверх розумової частини душі, самоприниження тисне, пригнічує і стискає таким чином душу, щоб їй перетворитися у спасительне вино, яке «веселить серце людини». Цим віном є розчулення, яке є радістю у печалі, а вона разом з діючою частиною душі здавлює і пристрасну її частина. А так як вона звільняє душу від темних тяжких пристрастей, вона її наповнює блаженною радістю. (Προς Ξένην, P.G. 150, 1077Β)

Однак наскільки болісною є печаль на першій стадії, оскільки вона співіснує зі страхом Божим, настільки пізніше, після деякого часу і при духовному успіху душі вона стає радіснотворчою, оскільки дивиться істинно на блаженні і солодкі плоди. Наскільки довго триває печаль у душі, настільки зростає і любов до Бога і незбагненним чином поєднується з нею. Коли ж душа глибоко переживає печаль, випробовується і відчувається їй й розрада від милосердя Утішителя Духа. Це для душі є настільки священним, солодким і таємничим досвідом, так що ті, які не досягнуть цього особистісного відчуття, такі абсолютно і не підозрюють про його існування. (Προς Ξένην, P.G. 150, 1077Β)

Одним з основних поглядів у богослов’ї про печалі є те, що в ньому бере участь не тільки душа, але й тіло. І «розрада» про яку в блаженстві говорив Господь щодо тих, що плачуть, є плодом, який сприймається не тільки душею, але, як підкреслює свт. Григорій Палама, «і тілом різноманітне причетний» йому. (Υπέρ ησυχαζόντων 1, 3, 33). Дієвим доказом цієї реальності є «гіркі сльози у скорботних про свої гріхи». (Υπέρ ησυχαζόντων)

Плодом печалі за Богом є навіть і утвердження людини в чеснотах, як каже апостол Павло, якась «смуток для Бога чинить каяття на спасіння» (2 Кор. 7:10), оскільки відповідно до думки свт. Григорія Палами, людина може навіть стати жебраком заради Бога і духовно змиритися, але якщо не прийме печаль за Богом, то легко зміниться її стан, і вона може повернутися до абсурдним і гріховним справам, які вона залишила. І вона знову стане порушником заповідей Божих, оскільки в неї знову палає прагненням бажання жити гріховно. Але якщо людина перебуватиме у бідності, яку ублажав Господь, і почне вирощувати у собі духовну печаль, тоді вона утвердиться і вкорениться у духовному житті, тим самим виганяючи небезпеку повернутися туди, звідки вона вирвалася. (Προς Ξένην, P.G 150, 1085C)

Користь  печалі, духовному палання обмежується тільки тим, що людина стає майже чимось нестягальним  до зла, але згідно свт. Григорію, людина абсолютно залишає і раніше вчинені свої гріхи, коли звичайно ж отримує визволення від них в Таїнстві Покаяння. Оскільки у той час, коли людина в основному тужить і плаче про них, то Бог зараховує їх як мимовільні. Святитель про це говорить характерно, що «за вчинене мимоволі не несеться відповідальність». (Προς Ξένην, P.G. 150, 1085C)

Так у Бозі печаль не тільки привертає розраду і прощення Богом гріхів, приносячи залог вічної радості, але, у той же час, вона зберігає чесноти, які має душа, оскільки згідно свт. Григорію Палама душа, яка навчилася плачу, стає недосяжною для зла. (Προς Ξένην, P.G. 150,1085D)

На завершення святогорець-ісихаст і святитель Фессалонікійський у своєму трактаті про страсті і чеснотах, велику його частину присвячує саме печалі. Він тут використовує вельми виразний приклад щодо вказівки людині шляху до плачу-печалі. Початок плачу він уподібнює поверненню блудного сина, тому він і використовує жаль того, які плаче, веде його до відновлення у таких словах: «За багатством невимовного милосердя, жебрак син виповнюється багатої радості і відваги, цілування сприймає і подає його сам, і входячи в дом разом з батьком і діле з ним трапезу, при цьому споживаючи небесної радості ». (Προς Ξένην, PG 150, 1085C). Тому термін «радісностворена печаль» (χαρμολύπη) подвижники часто використовують для того, щоб висловити переживання есхатологічного подолання болю, страждання, і він ймовірно є виразним символом їх цілком присвяченого подвижництву життя, життя головним чином у сльозах і печалі. (див. Γ. Μαντζαρίδου «Η περί θεώσεως διδασκαλία» στα Παλαμικά 1973 σελ. 215)

У цій короткій доповіді ми можемо говорити про схематичнісь уявлення положень вчення свт. Григорія Палами про покаяння, однак ми бачимо, що свт. Григорій є людиною перш за все внутрішнього життя, тому його праці цікаві не просто для того, щоб виправляти зло зовні, але вони важливі і для нашого внутрішнього покаяння, печали та плачу. Свт. Григорій був й сам людиною покаяння, але також і істинним проповідником покаяння.

Ми тепер смиренно молимося, коли наближається період Великої Чотиридесятинці, який перш за все відповідно до Палама є періодом покаяння, «так постараємося і так заплачемо перед нашим Богом», щоб відчути блаженство Його царства. Ми не будемо забувати про те, що виправлення нас самих себе, але і в цілому всього суспільства починається і ґрунтується на особистому покаянні кожної людини. Втім це є і дух Святогірського чернецтва, як це підкреслює свт. Григорій Палама, «постійне покаяння». Амінь.

архімандрит Єфрем, ігумен священної обителі Ватопед, Свята Гора Афон

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».