І Вступ

Єдина Європа ХХІ-го століття знаходиться в пошуку своєї ідентичності. «Європейська самобутність-ідентичність» не була важливою проблемою, оскільки її формували тільки економічні і політичні чинники. Однак з того часу, як культурні та, особливо, релігійні чинники довелося вирішувати з точки зору пошуку цієї ідентичності, розгорнулися серйозні дискусії, виникли напружені розбіжності і гострі конфлікти відносно того, щоб «Європейська конституція» не відображала у собі християнської ідентичності Європи.

Але що означає «християнська ідентичність-самобутність Європи» для нашого православного народу? Наскільки християнською є «християнська ідентичність Європи»?

Ті люди, які з добрих спонукань борються за зміцнення християнської ідентичності Європи часто говорять про неї як ніби це історичний факт або код християнських принципів та цінностей, які могли б привести до зближення християнських народів за допомогою екуменічних міжхристиянських контактів й діалогів. Християни Європи прагнуть до того, щоб зберегти себе на законодавчому рівні, оскільки вони побоюються можливості зміни релігійного забарвлення на їх континенті, спотворення християнського вигляду через зміни в області народонаселення (міграції тощо), або виключення християнських «міжхристиянських» організацій з центрів прийняття рішень в Європі. Слідуючи за тією ж логікою, а також по ряду пропозицій офіційних представників Православної Церкви, робиться акцент на зміцнення законодавчо-інституційного християнської присутності в Європі.

У цій доповіді зазначається, що Православна самосвідомість нам не дозволяє обходити того факту, що Православ’я не могло б становити разом із західним християнством якусь «християнську ідентичність», але, навпаки, наш обов’язок полягає у тому, щоб підкреслити, що Православ’я є забутою в Європі первісною вірою, яка повинна колись скласти нову християнську ідентичність.

ІІ. Православ’я: дар Божий, а не національна сила

Живучі в оточенні Святої Гори і в тій духовній атмосфері, яка її створює, ми відчуваємо, що наше Православна спадщина не повинна вимірюватися мірками цього світу. У останні роки ми стаємо свідками прояву благоговіння, благочестя і глибокої віри паломників на Святій Горі, багато з яких приходять сюди, роблячи величезну працю і роблячи великі витрати, приїжджаючи з єдиновірних країн Балканського півострова і з Східної Європи.

У свідомості всіх цих благочестивих православних християн, а також і тих, хто представляє їх країни, Православ’я не має того звичайного розуміння, яке йому надають ті, які на нього дивляться або його сприймають згідно чисто ідеологічним і соціальними критеріями, тобто які звикають дивитися на наше Східне антизахідне «Православне» походження паралельно з мусульманським, або вважають Православ’я за національну силу народів, які є його прихильниками. Як би ми православні не створювали такого роду уявлення через наші недосконалості, колективні невдачі та промахі, проте ми маємо у собі і глибоко вкорінену свідомість і переконаність у тому, що Православ’я є для нас щось дуже велике, небесне, непорушне: воно є неоціненним даром Святого Триєдиного Бога світу, «одного разу переданого святим» (Євр. 3), який наша Православна Церква зберігає недоторканим і цілим, без всяких єретичних спотворень, і який численними жертвами зберігаємо у важкі часи, і тому не втрачаємо надії на вічне життя.

Православним народам була надана Святим Богом особлива милість, щоб вони несли печатку православного святого хрещення, щоб ми причащалися святій Православній Євхаристії, щоб ми зі смиренністю слідували догматичному вченню Святих Семи Вселенських соборів як унікальний шлях спасіння, щоб ми дотримувалися «єдність духу в союзі світу »(Ефес. 4:3). Ми сповіданням несемо внесок Православної віри «ми носимо в глиняних сосудах» (2 Кор. 4:7), проте створивши в них вмістилище для благодаті Божої, для слова «у нашому сподіванні» (1 Петр. 3:15)

Наша Православна Церква є не просто осередком-кіотам нашої національної історичної спадщини. Перш за все і головним чином вона є Єдиною, Святою, Вселенською і Апостольською Церквою.

Щоб не втратити надії на вічне спасіння у Христі у важкі історичні часи, православні народи зберігали свою Православну віру жертвою тисяч новомучеників, які протистояли наскільки ісламізації, настільки ж і уніатству. [1] Тому недавно, після розвалу атеїстичних режимів, активне насадження і поширення уніатства і діяльність неопротестантських сповідань у православному середовищі для православних є серйозним викликом. І цим викликам необхідно протистояти, оскільки в черговий раз під загрозу поставлено спасіння плаваючих по морю душ, «за яких помер Христос» (див. Рим. 14, 15)

ІІІ. Синкретичний Екуменізм

У західних країнах, що складаються з традиційних римо-католиків і протестантів, де існують і діють православні парафії, православна присутність повинна мати скромне свідоцтво про справжнє Християнство, яке знищило ці суспільства через ухилення від апостольської віри у католицтво та протестантизм. Кожен раз, коли ностальгічний пошук неспотвореної християнської віри вінчається поверненням інославного християнина в обійми Єдиної, Святої, Вселенської і Апостольської Церкви, це значиться Православної, тим самим засвідчується місіонерська природа Церкви. Ті інославні, що повертаються у Православну Церкву. не створюють нову церкву, щоб стати прихильником якоїсь іншої церкви, як помилково вважається. Насправді, вони залишають якусь антропоцентричну церковну форму і знову знаходять єдину Церкву Христа, стають чадами тіла Христового і знову знаходять орієнтир на проходження шляхом досягнення обожнення.

На жаль, в протилежному напрямку рухається синкретичний екуменізм, який виражають офіційні органи так званого Екуменічного руху і носії папацентричного екуменізму. Тому вони переглядають православну еклезіологію і слідують протестантській «теорії гілок» або новітньої римо-католицької теорії «церков-сестер», вони вважають, що Істина Апостольська віри, її частина, зберігається у всіх християнських церквах і конфесіях. Тому вони спрямовують свої старання на те, щоб здійснити побудову якоїсь видимої єдності християн, але незалежного від ступеня глибини єдності у вірі.

У цьому сенсі це екуменічне «богослов’я» зрівнює православне хрещення (з трьома зануреннями) з римо-католицьким кропленням, розглядає єресь Filioque в догматичному плані як рівноцінне православному вченню про походження Святого Духа тільки від Отця, тлумачить першість влади (τὸ πρωτεῖο ἐξουσίας) Римського папи як першість служіння (τὸ πρωτεῖο διακονίας), теологуменом іменує православне вчення про розрізненні енергії і сутності у Бозі й вчення про нестворену Божественну благодать, і т.д.

Йдеться про якийсь поверхневий і легковажний екуменізм, про який точно і влучно написав вікопомний о. Димитрій Станілеа:

«Через величезне прагнення до єдності час від часу з’являється якийсь легковажний ентузіазм, який вірить у те, що її можна у дійсності здійснити та її знову створити без будь-яких труднощів з допомогою чуттєвого та емоційної розпалення. Створюється навіть якийсь дипломатичний компромісний спосіб мислення, який вважає, що він може послужити примиренню при обоюдних поступках у догматах або, головним чином, у тих положеннях, які утримують церкви розділеними. Два цих способи, за допомогою яких цей менталітет вводиться у протистояння – або відбувається переоцінка – у дійсності, являють якусь гнучкість, або складають образ цінностей, який відноситься до деяких певних положень віри церков. Це відповідно відображає те вкрай низьке значення, яке певні християнські групи, або всі вони у цілому, або деякі з цих групи, надають положенням віри. Вони роблять пропозиції нехтуючи ними, через стан ентузіазму або дипломатичного менталітету, укладання угод і компромісів, саме тому, що їм при  наявності пропозиції всього цього у дійсності нічого втрачати. Однак ці компроміси для Церкві є великою небезпекою, особливо там, де відповідні положення віри мають найважливіше значення та вони стоять у першому ряду. Для нашої Церкві такого типу пропозиції для здійснення угод і компромісів рівноцінні грубому нападу» [2].

Паралельно протестантські деномінації, які дійшли аж до заперечення основоположних догматів віри (історичності Воскресіння Христового, Богоматері і т.д.) і прийняття єретичної моралі (гомосексуальні шлюби і т.д.), прирівнюють до рамок Всесвітньої Ради Церков найсвятіші Помісні Православні Церкви. Теорія «деміфологізації», або «богослов’я» «Смерті Бога», висвячування жінок у священні ступені, гомосексуальні шлюби, безсумнівно все це не є тими особливостями, які визначають нашу християнську ідентичність.

Протестантизм прийшов у стан глибокої кризи віри. Френк Шеффер (Frank Schaeffer), це відомий американський протестант, який після багатьох років і напруженого особистого пошуку став православним, у своїй книзі Dancing Alone, The Quest for Orthodox Faith in the Age of False Religion, Regina Orthodox Press, Salisburg, USA (В пошуках Православної віри у вік помилкових релігій), дає багато цікавих відомостей, які розкривають глибину відпадання протестантизму від Істини Єдиної, Святої, Вселенської і Апостольської Церкви.

IV. Наслідки міжхристиянського, міжрелігійного синкретизму

Природним продовженням і неминучим наслідком міжхристиянського синкретизму є міжрелігійний синкретизм, який визнає можливість спасіння всіх тих, які належать до однієї з монотеїстичних релігій. Православний єпископ написав, що «за своєю глибиною, якась церква чи якась мечеть … прагнуть до досягнення людиною тієї ж духовній гідності» [3]. Міжрелігійний синкретизм не сумнівається навіть у тому, що всі релігії світу мають шлях спасіння, і визнає це [4] Ще кілька років тому професор Афінського університету написав, що він міг би запалити свічку перед іконою Богоматері точно так само як і перед статуєю одного з божеств індуїзму.

Православні єпископи, клірики і богослови, на жаль, відчувають вплив цього синкретичного способу мислення. Їх богословські погляди, які вислуховують секуляризована влада та інтелігенція, як правило слухають і визнають їх як православні. Однак вони сприяють тому, щоб цей спосіб мислення подолав вузькі кордони їх особистісних поглядів і склав «лінію», спрямовану до певної мети і прагнення. У цій перспективі любов, без якої не було б ставлення до догматичної істини, створює критерій єдності християн, у той час, коли перебування на традиційних православних богословських позиціях не схвалюється та різко критикується як прояв нетерпимості, ворожнечі і фундаменталізму.

Щодо того, що екуменічний менталітет вибудовує образ-тип якоїсь з вигляду християнської ідентичності Європи, а це засвідчується характерними «обіцянками» представників християнських церков, які підписали Екуменічний Хартію 22 квітня 2001 р. [5].

Ми мусимо визнати, що ця «Християнська» ідентичність Європи вельми далека від справжньої християнської ідентичності європейських народів. Необхідно рішуче вказати на те, що Європа чинить несправедливо, коли вона приєднується до ідентичності, яка не є істинно християнською, а тільки мімікріє під неї. Нездорове, спотворене християнство не є християнством катакомб Рима, свмч. Іренея Ліонського, православних ченців Шотландії та Ірландії, яким є головним чином християнство першого тисячоліття. Якесь спотворене християнство не змогло захистити Європу від вторгнення в її спільноту нехристиянських поглядів та моралі.

Вже відомо, що багато європейців втомилися від сухого раціоналізму, вони відчувають ностальгію за втраченою містикою, і тому з розпростертими руками беруть мусульманство, буддизм чи індуїзм, віддаючись окультизму або прагнуть до метафізичним дослідам рухів Нової Ери. Повідомляється, що тільки в Італії діють близько 500 мусульманських мечетей, а у Франції біля 5% населення є мусульманами.

Православна Церква містить істину. Центром її є Христос. У ній все носить боголюдські характер, бо все принесене Господу Боголюдини стає боголюдським, освячується нествореною благодаттю Святого Духа. Тому вона змогла дати спокій душам, які шукають з мотивів доброго бажання своєї волі від задушливих кліщів раціоналізму, науковості, матеріалізму, ідеалізму, технократії. Тому не слід втягувати Православ’я у синкретичну воронку, не слід позбавлятися надії всього світу.

Як на православних пастирях так і на православних віруючих, лежить обов’язок зберігати священний внесок нашої Православної віри. Апостол народів навчає пресвітерів Ефеса і пастирів Церкви аж до сьогоднішнього дня: «Отже, пильнуйте себе i всю отару, в якій Дух Святий настановив вас бути єпископами, пасти Церкву Господа i Бога, яку Він надбав Кров’ю Своєю». (Дії. 20:28). І сам він каже віруючому народу Солуні та всієї Церкви: «браття, стійте i тримайтеся передань, яких ви навчилися» (2 Сол. 2:15).

V. «Мертве море» «цивілізованого» ідолопоклонства.

Старий Світ в області віри зазнав невдачі. Нова Ера більш ніж відкрито несе загрозу європейським народам через їх дехристиянізацією. І це не дивно бо Європа «повернулася до Христа спиною, немов Його вигнала», як влучно зауважує Достоєвський вустами Великого Магістра [7] і свт. Миколая (Сербського) [7].

Православній Церкві необхідно явити свій благодатний дар і свою місію, сповістити народам Європи, бо, якщо існує щось, що може спасти Європу у цей критичний момент її історії, так це Православ’я. Давайте ж ми не будемо самі позбавляти можливості Православній Церкві викласти цю спасительну звістку народам Європи, зрівнюючи Православну віру з єрессю у заплутаній і неясній перспективі примарного синкретичного екуменізму. Ми можемо лише сприяти якомусь здоровому, абсолютно православному екуменізму, відкриваючи інославним християнам Таїнство Боголюдини і Його Церкви, і звіщаючи разом з блаженної пам’яті сповідником старцем Іустином Поповичем:

«Вихід з усіх глухих кутів, гуманістичних, екуменічних, католицьких є історична Боголюдина Господь Ісус Христос і Його історична Будова, Церква, для якої Він є вічним Главою, і вона Його вічним Тілом. Апостольська, Святоотцівська Святого Передання, святих Соборів, Повсюдна Православна віра є ліками подолання всіх єресів, які б ми не називали. З остаточного аналізу будь-якої єресі виходить, що кожна з них ставить людину на місце Боголюдини, протиставивши її Боголюдини через людину. Цим відкидається і заперечується Церква … Єдиним спасінням від цього є апостольська Боголюдська віра, тобто повне повернення на боголюдські шлях святих Апостолів і Святих Отців, це означає повернення до їх непорочної православної віри і до Боголюдини Христа, їх благословенного боголюдського життя в Церкві Духом Святим, до їх свободи у Христі … В іншому випадку, без апостольського і святоотцівського шляху, без проходження апостолам і Святим Батькам ми відступаємо від єдиного істинного Бога усього світу, і поклоніння єдиному істинному і вічно живому Бога, від Боголюдини і Спасителя Христа, і є безсумнівним те, що людина потоне у мертвому морі європейського цивілізованого ідолопоклонства, і замість живого і правдивого Бога вона поклониться хибним ідолам цього століття, в яких немає ні спасіння, ні воскресіння, ні обожнення для сумної суті, іменованої людиною» [8].

Посилання:

1 ᾿Αρχιμ. Γεωργίου Καψάνη, Καθηγουμένου ῾Ιερᾶς Μονῆς ῾Οσίου Γρηγορίου Αγίου ῎Ορους, «῾Η ᾿Εκκλησιολογικὴ Αὐτοσυνειδησία τῶν ᾿Ορθοδόξων ἀπὸ τῆς ῾Αλώσεως μέχρι τῶν ἀρχῶν τοὺ 20οῦ αἰῶνος», στὸν συλλογικὸ τόμο Εἰκοσπενταετηρικὸν (ἀφιέρωμα στὸν Μητροπολίτη Νεαπόλεως καὶ Σταυρουπόλεως κ. Διονύσιο), Θεσσαλονίκη 1999, σ. 124. Βλ. ἐπίσης ᾿Αθανασίου Γέβτιτς, ἐπισκόπου Βανάτου (πρώην Ζαχουμίου καὶ ᾿Ερζεγοβίνης), «῾Η Οὐνία ἐναντίον τῆς Σερβικῆς ᾿Ορθοδοξίας», στὸν συλλογικὸ τόμο ῾Η Οὐνία χθὲς καὶ σήμερα, ἐκδ. «῾Αρμός», ᾿Αθῆναι 1992. Περὶ τῆς δραστηριότητος τῆς Οὐνίας στην Τρανσυλβανία, βλ. 30 Βίοι Ρουμάνων ῾Αγίων, ἐκδ. «᾿Ορθόδοξου Κυψέλης», Θεσ/νίκη 1992, σ. 123.

2.  Dimitru Staniloae, Γιὰ ἔνα ᾿Ορθόδοξο Οἰκουμενισμό, ἐκδ. «῎Αθως», Πειραιεὺς

1976, σ. 19-20.

3. ᾿Ορθοδοξία καὶ ᾿Ισλάμ, ἔκδ. ῾Ιερᾶς Μονῆς ῾Οσίου Γρηγορίου 1997, σ. 16.

4. ibid., σ.. 9-11

5. Βλ. περιοδ. «᾿Απόστολος Βαρνάβας», Λευκωσία Κύπρου, τ. 10/2001, σ. 411-423.

6. Αδελφοί Καραμανζόφ.

7. ᾿Αρχιμ. ᾿Ιουστίνου Πόποβιτς, ᾿Ορθόδοξος ᾿Εκκλησία καὶ Οἰκουμενισμός, ἔκδ. «᾿Ορθόδοξος Κυψέλη», Θεσ/νίκη 1974, σ. 238 καὶ 251-252.

8. ibid., σ.. 256-257

архімандрит Георгій (Капсаніс), ігумен монастиря прп. Григорія, Свята Гора Афон.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»