Наша Церква шанує двох великих святих – Павла з Фів та Іоана Каливіта. Їхні життєві історії є дещо дивними, але цілком звичними для нас, ченців. Перший був серед перших людей, щоб стати монахом, так як він дійсно покинув світ і пішов у пустелю зовсім один. Обидва жили осібно з Господом, що було нечуваним та рідкісним в ті дні. У певному сенсі вони були піонерами цього способу життя. Останній (Іоан Каливіт) жив пізніше Павла. Він був маленькою дитиною коли покинув дім, щоб стати монахом, палаючи ревністю. Через декілька років він покинув свій монастир і повернувся додому, але залишився вірним обраному шляху, ведучи боротьбу, що перевищує людські сили та закінчивши там життя.

Ви дивуєтеся, що дало їм таку енергію для здійснення такої надлюдської боротьби? Це дійсно стосується нас. Ми іноді дивуємося: «Чому ми не можемо це зробити?» Як вони могли це зробити? Ми навіть вивчаємо випадки мучеників, які були такими ж людьми, як ми, щоб з’ясувати, як вони можуть витримати такі страшні випробування; нас шокує коли ми навіть просто слухаємо про них! Чи може хто-небудь сказати, що ці історії були роздуті? Горе, ми навіть не можемо так думати! То в чому їх таємниця? Заради кого люди зроблені з плоті, спромоглися на такі досягнення?

Очевидно, перше пояснення полягає в тому, що вони здійснили такі подвиги Божественною Милістю. Але тоді ми знову дивуємось: «Добре. Чи Господь допомагав тільки цим? Чи Він відсутній у інших поколіннях? Чи Господь упереджений? Чи Він вибрав деяких людей, котрих Він зміцнює і просуває, а інших пропускає?» Такі питання завжди актуальні. Господь є Той, Хто дає Свою милість і сповнює «знаки та чудеса», але якраз людина спонукає Благодать діяти. Після цього той самий чоловік за сприянням Благодаті виконує ці завдання, які виходять за рамки людської природи. Отже, що є основною причиною всього цього? Яка причина спонукає цей тип Благодаті діяти? Ми знайдемо відповідь у працях наших святих Отців. Одного разу, св. Павло з Фів мав розмову з святим Антонієм Великим. Святий Павло запитав святого Антонія: «Як так сталося, що Ваше ім’я більш відоме, ніж моє, бо я боровся в більш жорстокіших поєдинках ніж Ви?» Очевидно, їх розмова була не стільки на користь їм, скільки для нас, пізніше коли ми збиралися дізнатися про це. Св. Антоній дразливо відповів: «Це просто тому, що я люблю Господа більше, ніж Ви. Моє ім’я стало більш відоме лише тому, що я люблю Господа більше, ніж Ви».

Тепер таємниця почала розгадуватись. Той, хто досягає більшого є тим хто більше любить Господа, і Божественна Милість більше діє на ньому. Це ключ! Але на практиці, як нам більше любити Господа, щоб Милість зростала в нас і допомагала нам подолати наші ганебні шляхи, які гальмують наш духовний прогрес? Це найбільш підходяще питання для нас, як ченців.

Якщо ми хочемо показати, наскільки ми любимо Господа на практиці, ми повинні підкорятися Його велінням. «Кожен, хто не любить мене, не дотримується моїх слів» (Іоанн 14, 24). Крім того, «той, хто має мої заповіді і слідує ним, той любить мене» (Іоанн 14, 20). Я можу сміливо сказати, що в значній мірі те, що викликає цей результат, є виявом нашої любові до Господа; ми також чули це від наших Отців, і це варто зберегти. Таке вираження (любові) починається з пам’яті про Господа. Той, хто каже, що любить Господа, але не пам’ятає Його, подібний до того, хто говорить неправду. У всіх є такий досвід. Наш розум дотримується об’єкту нашої любові або того, що зафіксувало нашу увагу. Якщо ми дійсно хочемо любити Господа, ми зобов’язані змушувати себе постійно пам’ятати про Нього. Ми повинні робити те, що каже святий Григорій Богослов: «Краще пам’ятати Господа ніж дихати».

Це ключі; один за іншим. Таємниці, які, можливо, були незрозумілими, тепер розгадані перед нами. Очевидно, що праотці мали більше відданості важкій праці та більше м’язів. Вони самі свідчать, що вони вступили в боротьбу з таким зобов’язанням важкої роботи і жили в таких суворих умовах, що вони не тільки не піддавалися ніякому задоволенню чи суєті, але навіть не дотримувалися законів необхідності. Маючи таку пристрасть до важкої роботи, було очевидно, що вони знайдуть того, пам’ять про кого буде їх підтримувати. З цієї причини вони зосереджували особливу увагу на душевних молитвах та внутрішній суті, і дотримувались високої поваги до першого. Це питання було передано нам, і це дуже втішно та приємно. Дійсно, ми слабші ніж наші предки і не маємо ні самовідданості, ні здібностей. Однак ми хочемо бути врятованими. Таким чином, у нас тут є подвійне питання. Ми хочемо бути врятованими, і ми, безумовно, повинні бути врятовані, але наші пристрасті є могутнішими, оскільки ми слабкі і не маємо самовідданості. На жаль, ми також здійснюємо більше гріхів. Тому ми повинні позбутися пристрастей, оскільки їхнє існування перешкоджає нашому звільненню. Отже, ми повинні поспішати, щоб закликати дію Благодаті, щоб вона могла нам допомогти, позбавити нас від рабства наших пристрастей та наших слабкостей і вести нас до нашого спасіння.

Таким чином ми більше ніж наші попередники повинні знайти Божественну Милість, що діє всередині нас, як у якості, так і в кількості. Нам потрібно лише виразити свою любов до Господа через це, а саме пам’ятаючи Його. Тому ми повинні змусити себе повторювати духовну молитву. Якщо хтось хоче пам’ятати Господа, то немає кращого способу, ніж цей. Всі чесноти – то шляхи, маршрути, які ведуть нас до Господа, до пам’ятання про Нього і до наших відносин з Ним. Але немає кращої чесноти, ніж моральна молитва, яка веде нас безпосередньо та активно до пам’яті про Господа. Саме з цієї причини наші батьки, з якими ми жили, наполягали на цьому питанні. І якщо ви запитаєте мене, то я також кажу вам, що як ченці, ми повинні дотримуватися цієї молитви на додаток до всіх інших обіцянь, які ми дали. Ми можемо зробити деякі допущення на інші речі, але не на це. Ми всі можемо дотримуватися цього, якщо ми цього хочемо. Стоячи чи сидячи, чи ми хворі чи працюємо, ходимо чи їмо, чи що завгодно ми робимо, ми повинні промовляти молитву доти, поки ми не спимо, щоб ми навіть промовляли її уві сні . Для тих, хто досяг певного прогресу, духовна молитва присутня в їхньому сні. Ви повинні бути пильними і продовжувати старатися. Ви анітрохи не повинні здаватися. Давайте тепер перейдемо до наших келій і почнемо звідси. Звичайно, ми зустрінемося з опором і спокусою. Ми знаємо ці речі. Можна досягти прогресу і відчувати себе спокійно на одну-дві ночі, тиждень або два тижні. Але це не може продовжуватись; це буде перервано. Сонливість прийде або дрімота, або різні думки, і тисячі інших проблем, з якими ми всі стикалися. Нерозумно боятися, бо ми знаємо хто прийде і звідки та що він шукає. Однак ми також знаємо, що наша мета полягає в тому, щоб зберегти пам’ять про Господа і на цьому ми наполягатимемо. Він не дозволяє нам піднятися? Давайте сядемо. Не дозволяє нам сидіти, але клонить в сон? Ми знову встанемо. Він не дозволяє нам стояти? Він приходить і давить на нас. Ми перевантажені різними думками. Ми зупиняємось на секунду і якось розмовляємо з самими собою, а точніше говоримо до того, хто проти нас: «Що ви хочете від мене? Я не здамся. Я не випадково прийшов сюди. Я цілком усвідомлюю свою місію, і я дуже добре знаю, що я чернець. Я не відступлю. Це мій обов’язок. Я люблю свого Ісуса, який покликав мене йти за Ним, і я буду продовжувати слідувати за Ним. Я не дозволю тобі зупинити мене».

На Його шляху ми зміцнюємо нашу рішучість, ми отримуємо певну мужність і продовжуємо свій шлях. Чи не залишається розум з молитвою? Чи збивають з толку і виснажують різні думки? Не зважай. Губи моляться. Губи не зупиняться. Вони будуть продовжувати читати молитву і закликати: «Так, дияволе. Ти не дозволиш розуму сконцентруватися на молитві? Я буду взивати своїми губами. Господь знає навіть рухи моїх рук. Я наполягаю, і Я буду закликати Його, і Він прийде на допомогу. «Ворогуйте, народи, але тремтіть! Слухайте усі віддалені землі. Озброюйтесь, але тремтіть! Задумуйте задуми, але вони руйнуються; говоріть слово, але воно не справдиться, бо з нами Бог!» (Ісаї 8, 9-10).

Якщо ми наполягаємо на цьому шляху, будьте впевнені, що нам вдасться, бо наше життя повністю передбачене Провидінням Господа, і це не може бути підроблено. Хіба ми не ображені як дитина 12-13 років, так само як св. Іоан Каливіт, коли став ченцем, повернувся і розбив владу Сатани з такою самовідданістю, що нас жахає навіть про неї почути? Яким він був у дитинстві? Чи був він як і ми, хто був фермерами та робітниками і мав досвід суворого життя? Що він знав про життя, крім того, як жити в багатстві? І подивіться, чого він досяг! Він викликав Божественну Милість своєю самовідданістю, і вона нагородила його таким численними дарами.

Ми також прагнемо отримати цю саму Благодать. Св. Павло з Фів досяг її дуже рано, не усвідомлюючи цього. Він сміливо відправився в  пустелю, самостійно, без компанії, поради, досвіду або знань і боровся з легіонами демонів, безстрашно перед такими невпинними спокусами. Він не відступився. Він вірив у Господа і говорив собі: «Це неможливо. Я почав це заради Господа. Він не може відмовитися від мене». І дійсно, він досяг успіху.

Старець Йосип із Ватопеда.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

джерело: Γέροντος Ιωσήφ Βατοπαιδινού, Διδαχές από τον Άθωνα, Εκδόσεις ‘Το Αγιον Όρος’, Θεσσαλονίκη, 1989