1. Старозавітні сподівання Царства Божого

Вихідним початком євангельської проповіді Спасителя, як відомо, було вчення про Царство Боже. У першому ж Своєму зверненні до народу Він говорив про Царство Боже як про ту мету, заради якої потрібно «покаятися», тобто перемінитися, виправитися. «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мт.4:17). Ісус Христос говорив також: «Сповнився час і наблизилось Царство Боже: покайтеся і віруйте в Євангеліє» (Мк.1:15). І цю проповідь Він вважав Своєю невідкладною місією: «І іншим містам Я повинен благовістити Царство Боже, бо на те Мене послано» (Лк.4:43). В останні сорок днів Свого перебування на землі Спаситель переважно вчив про Царство Боже. Спаситель не тільки Сам проповідував про настання Царства Божого, але до такої ж проповіді ще на початку Свого суспільного служіння закликав і апостолів (Лк.10:9).

Раніше від Нього з таким же закликом звернувся до єврейського народу Іоанн Предтеча (Мт.3:2).

В тому і іншому заклику говорилося про Царство Боже, що воно «наблизилося», тобто стало ближче. Де ж було воно раніше і як уявлялось?

Воно знаходилося в свідомості ще перших людей на землі, коли вони чули голос Бога, «що ходить в раю» (Бут.3:8), і передавалося з покоління в покоління як священна ідея, як плекана мрія про життя під проводом і покровом Бога. Ця ідея і оформилася згодом у ідею Царства Божого, Царства Небесного. Вона пережила кілька стадій (періодів) в своєму розвитку.

Ще першим людям дано було звістку про переможне «насіння жінки», що скасує владу диявола (Бут.3:15). Обітниця про «сім’я жінки» з’явилося як би Першоєвангелієм в ряді наступних обітниць і пророцтв. «сім’я жінки» в подальшому стало називатися «сім’ям Авраама», в якому «благословляться всі народи землі» (Бут.12:3, 18:18, 28:14).

Так було в першому періоді життя єврейського народу, періоді патріархів, пов’язаному з початковою стадією теократії.

Теократичний лад в життя обраного народу склався в період Синайського законодавства, коли Бог (Ягве) уклав з єврейським народом завіт, за яким народ повинен виконувати заповіді Закону Божого, дані через Мойсея, і жити надією на виконання обітниць про Месію, даних Адаму, Аврааму, Ною, а потім і Мойсеєві: «Пророка з-посеред тебе, з братів твоїх … поставить тобі Господь Бог твій, – Його слухайте» (Втор.18:15, 18). «Синайське законодавство, – каже проф. Ф. А. Голубинський, – було початковим приготуванням до всесвітнього благодатному Царства Христового» (Премудрость и благость Божия. СПб, 1894, стр. 228).

В цей саме період більш точно визначилися відносини Бога до людини і людини до Бога. Відносно народу Бог визначився як Законодавець, Суддя, Правитель і Цар над народом (Вих.33:2; Суд.8:23). Відносно ж народу визначилася вимога до нього – «бути святим, як святий Господь Бог» (Лев.19:2), бути особливим уділом Божим, «царством священиків і народом святим» (Вих.19:5-6, 23:2).

Ці вимоги відповідали високій ідеї Царства Божого, але їм не відповідав низький рівень релігійно-морального життя народу. Тут переважало зовнішнє, формальне ставлення до Бога, рабське почуття страху перед Ним і прихильність до обрядової, зовнішній стороні релігії.

Становище дещо змінилося в наступний період – період великих пророків, коли очікуване Царство Боже більш наблизилося до свідомості народу і стало називатися прийдешнім «Царством Давида» (Єр.33:15; Мк.11:10). «Від плоду його стегон (Давида)» Бог поставить Христа у плоті і посадить на престолі його (Діян.2:30).

Пророки докладно говорять про очікуваного царя (Месію). Вони кажуть про чудесне Його народження від Діви (Іс.7:14) називають «Еммануїлом», наділяють достоїнствами царя (Пс.71:8; Дан.7:13-14) і разом наділяють рисами лагідності і смиренності. Він «очеретини надломленої не доломить, і льону тліючого не погасить» (Іс.42:3). Він «виллється від Духа … на кожне тіло» (Йоіл. 2:28) і дасть людям «нове серце, і нового духа», і будуть люди, говорив він, «Моїм народом, і Я буду їм Богом» (Єз.36:26, 28).

І при всьому тому Він (Месія) буде принижений, зганьблений, зранений і помре на хресті за гріхи людей (Іс.53; Пс.21). А станеться все це тому, що через черствість свою Ізраїль не визнає, «не прийме Його» (Ін.1:10). У черствість й немудрість Ізраїль впав внаслідок того, що в останні три сторіччя перед Різдвом Христовим замовк віщий, викриваючий і караючий голос пророків. Його замінив голос книжників і фарисеїв, цих «сліпих вождів» народу, «котрі закрили Царство Небесне» (Мт.23:13, 16).

Спираючись на закон Мойсея і зберігаючи передання старших, ці вожді гордовито вважали лише себе «праведниками» від закону і виховували народ в формальному, односторонньому розумінні цього закону і в очікуванні Месії як земного царя. А тим часом очікування Месії як Ізбавителя, як Посланника небес серед народів стало всезагальним. (Проф. Ф. Зелинский. Из жизни идей. СПб, 1905, стр. 357–358; прот. П. Матвеевский. Евангельская история о Боге Слове. Издание 2. М., 1912, стр. 135–136).

І ось, коли Він явив Себе єврейському народу, то в першому ж зверненні до нього закликав до покаяння, щоб бути гідним зустрічі наступаючого Царства Божого. Цей заклик у євангеліста Матвія пролунав 38 разів, з них 34 рази наступаюче Царство називалося Небесним і тільки 4 рази (6:33; 12:28; 19:24; 21:31, 43) – Царством Божим. «Обидва терміни, – говорить проф. С. Трубецькой, – мають безумовно однаковий сенс, тому що на мові того часу євреї постійно говорили «небо», щоб не згадувати всує святе ім’я Бога … бо під Царством Небесним зрозуміло не Престол Бога, а Того Хто сидить на ньому (Мт. 23:22)» (Учение о Логосе в его истории. М., 1906, стр. 402–403). Потрібно сказати, що вираз «Царство Небесне» пояснюється ще й наміром євангеліста підкреслити неземний, небесний характер Царства Божого, на противагу чуттєвим поглядам євреїв, яким призначалась Євангеліє.

2.  Євангельське вчення про Царство Боже

На противагу земному царству, яким уявляли собі книжники та фарисеї Царство Месії, Ісус Христос проголосив Царство Небесне, Боже, і тим вказав на його вище, небесне походження і значення. Воно створюється Богом, Його премудрістю і благою волею і обіймає небо і землю, тобто весь всесвіт. Митрополит московський Філарет каже: «Царство Боже (або Христове) є, по-перше, весь світ, по-друге, всі віруючі на землі, по-третє, всі блаженні на небі. Перше називається царством природи, друге – царством благодаті, а третє – царством слави». (Пространный христианский Катехизис. М., 1902, стр. 41). Таким чином, на думку митрополита Філарета, Царство Боже універсальне, всеосяжне. Немає нічого в світобудові, що було б поза ним, не стосувалося б його, не було б пов’язано з Богом, як своїм Творцем і Владикою. «Бог заснував це Царство, а не людина, – говорить святий Григорій Богослов, – і заснував для єднання Бога і людини, землі і неба» (Св. Григорий Богослов. Творения, ч. 4, М., 1844, стр. 149).

 «Приготоване від створення світу» (Мт.25:34) і відновлене викупною кров’ю Сина Божого, воно найближче відношення має до людини, до її внутрішнього світу, до її особистості. Це і мав на увазі Спаситель, коли говорив, що Царство Його «не від світу цього» (Ін.18:36), що воно – «не там або тут», а «всередині вас» (Лк.17:21).

У зародку, від самого початку Царство Боже закладено в нашій істоті від самого народження і призначається до органічного зростання під впливом призиваючої, просвіщаючої, відроджуючої благодаті Божої.

Незримий процес внутрішнього дозрівання Царства Божого в людині не може відбуватися без її особистого бажання і без напруги всіх її духовно-розумних сил, бо воно «не в слові, а в силі» (1 Кор.4:20) і тільки «ті, хто вживає зусилля, хапають його» (Мт.11:12).

Зусилля, перш за все, повинні бути спрямовані на те, з чого починається духовне життя. А воно починається з віри в Бога, з встановлення живого і постійного молитовно-благодатного зв’язку з Ним, з боротьби за чистоту серця і за серцеві ставлення до людей. Інакше сказати, починається Царство Боже “з народження згори», тобто з духовного народження (Ін.3:3, 5), бо Царство Боже за своєю природою духовне і може бути зрозуміле і засвоєне тільки духовною, благодатною людиною, «народженою, – як каже преподобний Симеон Новий Богослов, – благодаттю Святого Духа, що дарує нам царство Небесне всередину нас» (Преп. Симеон Новый Богослов. Слова, выпуск 2. М., 1890, глава 120, стр. 547.)

Спасительне євангельське благовістя всім своїм змістом допомагає нам засвоїти і саму сутність Царства Божого і ті засоби та шляхи, якими воно твориться спочатку «всередині» нас, а потім і поза нами. Щоб наблизити нашій свідомості істотність Царства Божого, Євангеліє вдається до порівнянь, уподібнення.

3. До чого уподібнює Євангеліє Царство Боже?

Воно говорить, що Царство Боже подібне до скарбу, захованого в полі. Потрібна старанність, щоб шукати його, і потрібна безкорисливість, щоб, знайшовши, продати все, що маємо, і купити цей скарб. Воно подібне до дорогоцінної перлини, яку теж потрібно шукати і, знайшовши, нічого не пошкодувати, щоб придбати її.

Зазначеними уподібненнями Євангеліє хоче сказати, що нічого ціннішого і для нас єдино потрібного не існує на землі і що придбати його – означає придбати «все» (Мт. 6:33), тобто придбати головне, центральне, а інше само «додасться».

Царство Боже подібне до невода, у який потрапляють риби різних порід і розмірів. Воно подібно полю, на якому спільно виростають і пшениця і кукіль. Подібно воно і до бенкете, на який призиваються люди різних духовних станів і громадських положень.

Цими останніми уподібненнями Євангеліє хоче сказати, що вхід в Царство Боже відкрито для всіх людей, відкритий тут на землі (в Царстві благодаті), і лише за гробом (в Царстві слави) в останні дні будуть відокремлені кукіль від пшениці, будуть відсортовані риби. Тобто нерозкаяні, злісні грішники не будуть допущені до Христової трапези.

Уже самий заклик до Царства Божого, заклик на бенкет Христової любові повинен постійно звучати в серці людини, пробуджувати її і нагадувати, що ніколи не пізно покаятися, виправитися і з’явитися перед лицем Божим доброю пшеницею, добірною рибою і чадом Божим в білому, чистому, «шлюбному» одязі.

Євангельське благовістя говорить нам, що Царство Боже таємно, «непомітно» зріє в душі людини, уподібнюючись заквасці в тісті пекарів і насіння на полі землероба. Той хто посіяв пшеничне зерно «і спить, і встає вночі і вдень, а як насіння пускає паростки та росте, він не знає» (Мк.4:27). Схожість і виростання насіння на полі і насіння Царства Божого в душі людини відбувається по благості Божій. До неї і треба постійно звертатися людині, щоб духовно зростати від сили в силу.

Євангеліє проповідує, що Царство Боже подібне до гірчичного зерна. «Зерно гірчичне, що засівається в серце віруючого як Божественне насіння, є Дух Святий», – говорить преподобний Симеон Новий Богослов (Слова, выпуск 1, М., 1882, стр. 469). Будучи малим і непоказним, воно виростає в величезне гіллясте дерево, що дає притулок птахам небесним, що звідусіль прилітають (Мт.13:31-32).

Так з простої, нероздвоєної віри простих, скромних, непомітних людей, з їх ревності про спасіння може виростати всесвітнє Царство Боже, всесвітнє релігійне братство, в надрах якого можуть знайти собі місце різні племена і народи. Ідея всесвітнього релігійного братства лежить в основі сучасного екуменічного руху, будучи його рушійною силою.

4. Кому дарується Царство Боже?

Близькість людей до Царства Божого визначається не їх віком або статтю, не майновим або суспільним становищем, а виключно внутрішнім духовним станом. Так воно дарується «вбогим духом» (Мт. 5:3), тобто смиренним і відданим волі Божій людям. Дарується «гнаним за правду» (Мт. 5:10), тобто чесним і стійким в своїх релігійних переконаннях. Воно дарується тим, хто за своїм внутрішнім станом подібний до дітей (Мт.19:14) з їх простотою і незлобливістю, з їх щирістю і довірливою прихильністю до людей. «Дитина, – каже митрополит Сурозький Антоній, – безпорадна, безсила і ні на що не розраховує через беззахисність, крім як на милість, любов, жалість, ласку» («ЖМП». 1973, № 5, стр. 27).

Крім дітей, Царство Боже «досягати» можуть ті люди, які вірять в Христа як Сина Божого, вірять, що Він Духом Божим виганяє бісів (Мт.12:28) і творить чудеса. Хто ж «хулить» Бога, повстає проти Духа Святого, той не буде наслідувати Царства Божого ні в цьому віці, ані в майбутньому.

Царство Боже дарується і тим, хто, за висловом апостола Павла, «забуваючи заднє, простягається вперед» (Флп.3:13). Якщо ж хто на цьому шляху озирається назад, той «не благонадійний для Царства Божого» (Лк.9:62). Озиратися назад значить шкодувати про мирське, знову і знову думати про нього і тим роздвоюватися і духовно слабнути. Дружина біблійного Лота перетворилася в соляний стовп, коли обернулася назад, щоб подивитися, що сталося з рідним містом, і, проявивши непослух, заслужила покарання (Бут.19:26). А царство, Боже вимагає від людини повної, всецілої відданості Богу, самовідданої любові до Нього і до людей.

За таку відданість і любов людині дарується неймовірне, ні з чим незрівнянне благо, дарується повнота життя в справжньому Царстві Божому вже тут, на землі. Бо «кожен, хто покинув доми, або братів, або сестер, або батька, або матір, або дружину, чи дітей, чи землі, ради Мого Ймення, отримає у сто крат і успадкує вічне життя» (Мт. 19:29; пор. Мк.10:29-30). У цьому Царстві перші повинні бути останніми (Мк.10:31) і слугами всім. Приклад такого служіння подав учням Сам Христос (Ін.13:15).

Євангеліє дає нам приголомшливі картини милості Божої, дарованої грішникам, коли вони «приходять до тями», виправляються і відроджуються для Царства Божого. Таку, наприклад, картину малює Євангеліє при поверненні блудного сина до рідної домівки. Подібний приклад показує нам і благорозумний розбійник, розп’ятий на хресті, який удостоївся бути першим насельником раю – Царства Небесного.

5. Заповіти Ісуса Христа про Царство Боже

Спаситель заповідав завжди і неухильно шукати Царство Боже. «Шукайте ж найперше Царства Божого й правди Його, а все інше додасться вам» (Мт. 6:33). Слідом за цими словами в Євангелії Луки сказано: «Не бійся, мале стадо! Бо благоволив Отець ваш дати вам Царство» (Лк.12:32) і додано: «Продавайте маєтки ваші і давайте милостиню. Готуйте собі … невичерпний скарб той у небі … Бо де скарб ваш, там і серце ваше буде» (Лк.12:33-34). Царство Боже дарується Отцем Небесним за милосердя до людей. Воно – один із шляхів до цього Царства. Скарби наші повинні бути духовними, небесними, щоб до них тяжіло серце наше, і відкривався шлях в Царство Небесне. Тяжіння серця до земного, до матеріальних благ відволікає від благ духовних, небесних. Ось чому так важко багатому «увійти в Царство Небесне» (Мт. 19:23).

У чому правда Царства Божого? Правда – у вченні про втілення Сина Божого для нашого спасіння. Правда – в Його житті, проповіді, спокутній смерті, воскресінню, вознесінню, зісланні на учнів і віруючих Святого Духа. Правда – в тому, що Ісус Христос переміг Своїх ворогів і заснував Своє Царство і Свою Церкву. Правда – в євангельських істинах про відродження і спасіння в Христі. Правда – у вченні про Церкву Христову як носія і роздавальниці дарів Святого Духа, як упорядниці нашого спасіння.

Царство Христове – духовне Царство. Воно є Царство духу, світла, істини, правди, миру, любові, свободи і благодаті. Воно є Царство оновленого і зміненого у Христі особистого та суспільного життя. Про нього так сказав апостол Павло: «Царство Боже не пожива й питво, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім» (Рим.14:17). Таке Царство і заповів нам Христос. Хоча таке Царство ще не торжествує на землі, але саме до такого торжества воно призначене і покликане.

Ісус Христос заповів нам в молитві Господній молиться про прихід Царства Божого (Мт. 6:10) і молиться про це пришестя перш молитви про особисті потреби (про хліб насущний, борги тощо.). Тим самим Спаситель вказав нам на найбільшу необхідність і найбільшу потребу саме в Царстві Божому для кожного з нас.

6. Таємниці Царства Божого

1) Спаситель Своє вчення про Царство Боже викладав в притчах, тобто алегорично, образно, бо сліпота розуму і грубість безблагодатного серця слухачів (Мт.13:15; Ін.12:40) робили їх несприйнятливими до таємниць Царства Божого, до правди Його, до духовного життя в Ісусі Христі. З такими слухачами, пише апостол Павло, не можна говорити як до духовних, бо вони плотські, бо є між ними заздрість, суперечки, розбіжності (1Кор.3:1-3).

Тільки апостолам Він відкривав деякі таємниці життя у Христі, в Його Царстві і Церкві. Так, наприклад, в прощальній бесіді з учнями Він розкрив їм таємницю про багато осель в будинку (Царстві) Отця Його (Ін.14: 2), про те, що ніхто не приходить до Отця, як тільки через Сина (Ін.14: 6), хто бачив Сина, той бачив Отця (Ін.14: 9), що Отець, що через Сина, творить справи (Ін.14:10), хто вірує Синові справи Його творить (Ін.14:12), що «Я в Отці Моєму, і ви в Мені, і Я в вас» (Ін.14:20), що Христос залишає нам мир Свій (Ін.14:27) і радість приходу свого до нас (Ін.14:28).

Багато й інших таємниць прямо і приховано повідав Спаситель Своїм учням, а вони відкрили їх в своїх священних писаннях. Святі отці також допомагають нам розуміти таємниці Царства Божого. І ці таємниці відкриваються нам у міру духовного розвитку і досвіду життя у Христі.

2) Уже не раз протягом нашого життя вражала і вражає нас не зрозуміла для нас таємниця любові Божої до грішної людини, що дарує їй радість богоспілкування і відкриває сердечне розуміння єства Царства Божого. Так, коли ми молимося з розчуленням серця, коли сповідаємося і причащаємося з духовною радістю відчувається Богоспілкування, коли за літургією підносимося своїм духом «вгору», до небожителів, коли з радістю і радісно творимо діла милосердя, серцево беремо участь в скорботах і стражданнях ближнього – у всіх цих і їм подібних випадках і діяннях ми осягаємо таємницю любові Божої, таємницю Хреста Господнього і чуємо таємний поклик до спасительного хрестоношення. І все це як би вводить нас в переддень Царства Божого, в передчуття небесних благ цього Царства. І це, в свою чергу, означає, що, живучи в світі, ми маємо як би вже дослідженимі, відкритим самий шлях в Царство Боже, в Царство Христове. Аби нам почати, з допомогою Божою, мужньо і неухильно рухатися цим шляхом.

II. Царство Боже і Церква Христова

Поняття про Церкву Христову і поняття про Царство Боже тісно пов’язані, проте цей зв’язок не переходить в їх повне злиття, в повну тотожність, як думали, наприклад, блаженний Августин і його послідовники.

Ми підійдемо ближче до розуміння цих відносин, якщо згадаємо, що саме Євангеліє більше говорить про Царство Боже і пов’язаний з ним відкупительний подвиг Спасителя, ніж про святу Церкву як таку. І це тому так, що вчення про Царство Боже і про відкупительний подвиг Сина Божого є необхідною передумовою до вчення про Церкву і її створення. Свята Церква грунтується саме на цьому вченні про Царство Боже, як на своїй ідейній основі, на своїй вищій нормі. Проф. М. Тареєв каже: «Церква живе і росте за рахунок Царства Божого. Вона з нього бере своїх членів. Це улов Сина Людського, Його посів». (Богословский вестник, 1908, т. I, стр. 447–448). В. С. Соловйов під Царством Божим розуміє процес доростання людського елемента в Церкві до Божественного, так що Царство Боже є ідеалом Церкви (Сочинения, т. 4. СПб. Издание товарищества «Общественная польза», стр. 127).

Характерно, що Спаситель почав своє суспільне служіння з вказівки на наближення Царства Божого. Розкриттю змісту ідеї Царства Божого і була майже повністю присвячена так звана Нагірна бесіда (Мт. 5-7 глави).

Про Церкву ж у власному розумінні Спаситель говорив в формах майбутнього часу. Так, у відповідь на визнання апостолом Петром віри в Христа як Сина Божого Ісус Христос оголосив про Свій намір створити Церкву Свою. «На скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» (Мт. 16:18). За апостольським вченням, свята Церква була створена або «придбана» Кров’ю Христовою на Хресті Голгофи (Діян.20:28). Практично ж вона стала існувати і увійшла в силу з дня святої П’ятидесятниці.

Святі отці перших століть християнства не ставили питання про взаємні відносини Церкви і Царства Божого. Тільки у блаженного Августина в книзі «Про град Божий» знаходиться рішення цього питання, як було вже сказано, в сенсі ототожнення Царства Божого з Церквою Христовою. Інші святі отці (наприклад, святий Йоан Золотоустий) в своїх тлумаченнях Святого Письма користувалися однаково обома термінами. І це дає підставу вважати, що вони не стільки готові були відрізняти Царство Боже від Церкви, скільки зближувати їх, не ставлячи, однак, між ними знаку рівності.

1. Свята Церква в її істоті

Свята Церква в її внутрішній суті не може бути точно визначена, тому що вона не людське, а Божественне встановлення, а все Божественне невичерпно і невизначене.

Про Церкву можна сказати кожному, хто питається; «Прийди і подивися її в дії, в її внутрішніх таємних рухах і зовнішніх діяннях». «Подивися на Церкву, – каже священик С. Мансуров, – у всіх її проявах: в богослужінні, в святих отцях, в старчестві, в монастирях, в ревних мирянах … Словом, у всьому, на що рясно пролився Дух Божий на землі з часу Святої П’ятидесятниці» (Свящ. С. Мансуров. Очерки из истории церкви. Богословские труды, сборник 6. М., 1971. стр. 90–91).

У Церкві Христовій проявляють себе і особисті зусилля кожного з її членів і дія Божественної благодаті. Звідси розрізняють дві сторони в Церкві – об’єктивну (Божественну) і суб’єктивну (людську). «Об’єктивна, – говорить професор-протоієрей Г. Аквілонов, – і суб’єктивна боку християнського спасіння зводяться в Церкві до найвищого, об’єднуючого їх синтезу» (Проф.-прот. Е. Аквилонов. Новозаветное учение о Церкви. СПб, 1904, стр. 76.). І, залежно від того, на яку з цих двох сторін звертається переважна увага, Церква і є перед нами одночасно «і збираючою і зібраною, і народжуючою і народженою, і матір’ю і дочкою, і знаряддям для Царства Божого і Царством Божим» (В. Гомеров. Раскрытие евангельского понятия о Царстве Божием. Киев 1906, стр. 174).

Досягнутим Царством Божим Церква є там, де здійснюються її рятівні цілі, де вона духовно-морально вдосконалює і з’єднує з Христом своїх духовних чад для життя вічного.

У всій широті і містичній глибині вчення про Церкву розкривається в посланнях апостола Павла. Тут вона розуміється (визначається) Тілом Христовим (Еф.1:23, 2:16, 4:4; 1 Кор.12:27; Кол.1:18,24 та ін.), Богочоловічеським організмом. Христос – Глава цього Тіла, а ми – «члени Тіла Його від тіла Його й від костей Його» (Еф.5:30).

В живому Тілі Церкви всі окремі члени органічно пов’язані один з одним і з Главою – Ісусом Христом. Тут людина живе повним життям, але не сама по собі, а як член цього Тіла (1Кор.12:12-31). Слід завжди пам’ятати, що «поза Церквою немає спасіння», як каже святий Кипріян, і що «кому Церква не мати, тому й Бог не Отець». І це тому так, що обітниця присутності Божої дана не одній людині, а двом-трьом, зібраним «в ім’я Його» (Мт. 18:20). А щоб зібратися «в ім’я Його», треба взаємно примиритися (Мт. 5:23-24) і через це об’єднатися. І тільки тоді Бог буде «посеред них». Навіть коли ми поодиноко творимо, наприклад, молитву Господню, то чи не творимо її відчужено від інших. Так, коли вимовляємо «Отче наш» (а не «Отче мій»), то тим самим уже об’єднуємося з усіма членами Церкви.

Добре про це єднання говорить А.С. Хомяков: «Бажаючий спасатися спасається в Церкві, в єдності з усіма іншими її членами. Вірує хто? Він – в спілкуванні віри. Якщо любить хто? Він – в спілкуванні любові. Ми хто молиться? Він – в спілкуванні молитви … Молитва твоя необхідна для всіх її членів … Якщо ти відмовляєшся від спілкування, то загинеш, не будучи вже членом Церкви». Цю ж думку про єднання всіх в Церкві А.С. Хомяков висловив і в таких словах: «У Церкві людина знаходить себе не в безсиллі своєї духовної самотності, а в силі свого духовного, щирого єднання з усіма братами і зі своїм Спасителем у взаємній любові» (А. С. Хомяков. Сочинения, т. 2, издание 4. М., 1909. стр. 111–112.). На основі цього єднання утворюється соборність Церкви.

Все наша духовне життя глибоко вкорінене в Церкві. Її поклик до істини, до добра, згоди і миру, до морального вдосконалення проявляється у всіх її діях: в богослужбових чинах, в таїнствах, в обрядах, у всіх випадках молитовного звернення до Бога і в тих повчаннях і напоумленнях, якими вона спростовує брехню, руйнує сумніви, проголошує і затверджує істину.

Сенс життя у Христі відкривається в Церкві, в постійно твореному диві оновлення людини, хоча б часом і часткового, незакінченого. Вся багатовікова історія Церкви і є чудо Боже в світі, розповідь про те, як діє благодать Божа на  спасіння людини. Священик П. Флоренський говорить, що в Церкві «все чудо: і таїнство, і водосвятний молебень, і кожна ікона, і кожен піснеспів». (Столп и утверждение истины. М., 1914, стр. 122). В Церкві, говорить єпископ Гурій, «відновлюється той потік Божественного життя в серці людини, який був перерваний непослухом Адама». (Богозданный человек. Богословские труды, сборник № 12, стр. 48).

Особливе значення в Церкві Христовій має пастир. Він «співпрацівниками» в Бога (Кол.4:7), «приклад стаду» (1Пет.5:3). За вченням преподобного Максима Сповідника, «пастир любить Бога і в Бозі всіх людей, бо не прив’язується ні до чого людського, не спокушається нічиїми похибками, не страждає підозрілістю» (Преп. Максим Исповедник. О любви СПб, 1819. стр. 140. а также 160, 194, 196, 204–206).

Основна сила пастиря не в ньому самому, а в дії в Церкві благодатних дарів Святого Духа. Преподобний Симеон Новий Богослов взиває як би від імені пастиря до всіх братів і отців про дари Божі: «Біжіть, брати, біжіть отримувати дари Божі в нашій Церкві». Такий же заклик ми чуємо з вуст преподобного Іоанна Ліствичника: «Зберіться, брати, приходьте старанно, вважаючи сходження в серці своєму … на гору Господню, до дому Бога нашого» (Лествица. Издание 5. Троице-Сергиева Лавра, 1898, слово 30, стр. 251),  тобто в святу Церкву для залучення до благодатних дарів Святого Духа.

2. Свята Церква і благодатні дари Святого Духа

Свята Церква – невичерпне джерело благодатних дарів Святого Духа, таких необхідних для нашого зростання в християнських моральних чеснотах. Джерело це невичерпне тому, що невичерпна Божественна любов і правдиві обітниці Божі про Церкву (Мт.16:18). Благодатні дари Божі в Церкві не тільки рясні, але і різноманітні. У день Святої П’ятидесятниці на апостолів щедро вилиті благодатні дари апостольства, пророцтва, премудрості, знання, чудотворення і ін. Згодом же в Церкві Христовій встановилися сім таїнств, що дарують благодать Святого Духа всім, хто приймає ці таїнства за особливої внутрішньої потреби і підготовці до них кожної віруючої людини.

У творах святих отців і в працях вчених богословів питання про благодать зазвичай розглядається розчленовано і детально. При цьому вказуються не тільки різні види благодаті, а й висловлюється їх значення в справі спасіння людини. Див. твори святих отців (преподобних Макарія Великого, Антонія Великого, Іоанна Ліствичника, Єфрема Сирина і ін.) І богословські праці митрополита Філарета, митрополита Макарія, митрополита Антонія, єпископа Феофана Затворника, протопресвітера І. Янишева, проф. А. Катанського і ін. В цих працях різниться благодать загальна (або загальна), або, що одно і те ж, промислительна. закликаюча, яка випереджаюча, збуджуюча. Всі ці назви стосуються однієї і тієї ж початкової, первинної фази в дії благодаті Божої. Вони показують, що наше моральне вдосконалення і спасіння починається з дією благодаті Божої. Вона промислительно стоїть біля порога нашого серця (Об’явл.3:20). Сам Отець Небесний «залучає» (Ін.6:44) до доброчесного життя і тим передує і підготовляє дію наступних видів благодаті. Всі п’ять зазначених вище видів початкової благодаті зазвичай зводяться до однієї – промислительної (або закликаючої), а за єпископом Феофаном – благодаті «збуджуючої», а саме: євангельської, або, що те ж, особливої, просвіщаючої, навертаючої. Ці види благодаті вже захоплюють всю людину, духовно просвічують її, приводячи до віри, покаяння і навернення. Всі чотири назви цієї другої благодаті зазвичай називаються – євангельською, або навертаючою. Тим самим вони підводять того хто спасається до завершальних видів благодаті: виправдовуючої, або, що те ж, що відновлюча, відроджуюча і, нарешті, благодать освячуюча. Всі три види третьої благодаті зазвичай називаються виправдовуючою благодаттю. Благодать освячуюча є четвертою благодаттю.

Таким чином, з усього зазначеного різноманіття видів благодаті виділяються як основні її чотири види: благодать закликаюча (промислительна), навертаюча (євангельська), виправдовуюча і освячуюча.

Звичайно, благодать Божа сама по собі не ділиться на частини. Вона єдина і нероздільна. Але сприймається вона нашою душею і залишається в ній по-різному, в залежності від наших духовних потреб і від ступеня духовного розвитку і діє як благодать закликаюча (спочатку), потім як навертаюча і, нарешті, як виправдовуюча і освячуюча. Дія на людину зазначених основних видів благодаті легко простежується в притчі про блудного сина.

Закликаюча (промислительна) благодать Божа відкрила блудному сину очі на всю тяжкість і безвихідність його положення в чужій, голодній країні. Вона розташувала його згадувати рідну домівку і своє життя в ній і навела на порівняння одного життя з іншим. І тут нахлинуло і захопило його смиренне почуття своєї негідності, своєї провини перед батьком, пробудило віру в його батьківську доброту і створило потреба вилитися перед ним покаянною сповіддю ( «піду і скажу …»). Так сильно і владно позначилася дія благодаті навернення, яка дала і сили виснаженому блудному сину попрямувати до батька свого.

Нарешті, коли сталася зустріч сина з батьком, то відбулося справжнє диво любові з всепрощенням, радістю батька і духовним воскресінням сина, який «був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся», і бенкетом в будинку батька. Так проявилася дія благодаті виправдання і освячення. Єпископ Феофан Затворник так говорить про цей момент; «Батько одягає сина в одяг (розрішення від гріхів і виправдання) і приготовляє йому трапезу (святе Причастя)». (Путь ко спасению. Издание 7. М., 1894. стр. 80).

Зупинимося докладніше на дії на душу людини цих основних видів благодаті Божої.

Благодать закликаюча (промислительна) діє не тільки на людину, але і на все живе на землі, на весь світ вцілому. Сонце з його суворою системою небесного обертання входить в загальну орбіту промислу Божого про світ. Воно дає світло і тепло всім видам органічного життя на землі. Воно регулює зміну пір року, зміну дня і ночі та ін. Воно слідує велінням Бога і «сходить над злими і добрими» (Мт. 5:4). Вся природа – в руках Божих. Господь повідомляє всьому живому – «життя і дихання і все» (Діян.17:25). «Відвернеш лице Твоє, – говорить псалмоспівець, -вони тривожаться, віднімеш дух їх – вони щезнуть» (Пс.103:29).

Коли Христос позбавив безплідну смоківницю промислу (участі) Божої, то вона відразу ж «засохла». Особливе промислительне благовоління Господь проявляє до «роду» Свого, тобто до людського роду. Бо сказано, що Богом ми «живемо, рухаємося й існуємо» і що Він «недалеко від кожного з нас» (Діян.17:27-28). Якими б грішниками люди не були перед Богом, Провидіння Боже не залишає і їх, бо Бог нікому не бажає загибелі, але щоб всі «покаялися» (Діян.26:20), навернулися і «живі були» (Єз.33:11) .

Благодать навертаюча (або просвіщаюча) має особливе значення для людини. Саме вона витягує її з темряви гріха і незнання Бога і будить в її природі найсвященніше і заповітне: сором, совість, страх Божий, благоговіння, відчуття смирення і покаяння. І тоді людина «приходить до тями» і починає розбиратися в собі, в шляхах свого негідного життя і осягати причини свого морального здичавіння і від Бога і людей відчуження. Без такого духовного самоаналізу, дослідження самого себе неможлива ні віра, ні покаяння, ні навернення.

Що слід розуміти під наверненням, з чого воно складається? Воно складається з двох моментів: навернення до себе, до своєї совісті і розуму і нвернення до Бога з почуттям покаяння і подальшого виправлення. Без постійного подвійного навернення не можна встати на шлях вдосконалення в моральному житті.

Переворот в житті – а цього перевороту і вимагає навернення – може бути швидким і уповільненим в залежності від життєвих умов і самовизначення людини. Навернення може статися і під кінець життя і навіть на смертному одрі. Осяяна понад, змучена, шукаюча Бога душа може виявитися перед лицем милосердного Бога, що творить диво прощення і духовного відродження людини навіть і в останній момент її життя на землі. Чи не ця можливість передбачена в словах Господа: «І станеться, якщо кожен, хто покличе ім’я Господнє, спасеться» (Йоіл. 2:32; Дії.2:21) Правда, ці слова Господа зазвичай відносяться до особливо важких обставин в житті людей ( наприклад, при кінці світу). Але вони можуть бути застосовні до особливо важких обставин і в житті кожної людини.

Завдяки подвійному зверненню (до совісті і до Бога) у людини відкриваються духовні очі, щоб вони розуміли Христову Істину і правду про наше спасіння і до віри в них. Про значення цієї віри Сам Спаситель так каже апостолу Павлу при його наверненні: «Я посилаю тебе (до поган) відкрити очі їм, щоб вони навернулись від темряви до світла і від влади сатани до Бога і вірою в Мене отримати їм прощення гріхів і долю з освяченими », тобто отримали виправдання і освяченними» (Діян.26:17-18).

Як бачимо, відкриття духовного зору, поява віри і прощення гріхів Господом повинні стати необхідними умовами для нового морального життя. Ці умови роблять в людині внутрішні духовні зміни, що починаються з дії в ній так званої формальної свободи. Вона позначається в тому, що людина, перебуваючи спочатку ніби на роздоріжжі між добром і злом, повинна зробити рішучий вибір на користь добра. Лише після цього народжується моральна свобода людини творити добро в собі самій і в навколишньому середовищі. Так вступає в силу суб’єктивна сторона спасіння, тобто сама людина стає активним учасником спасіння яке дарується Христом.

Вперше в житті людини благодать виправдання дарується в таїнстві Хрещення, коли охрещуваний відрікається від злої сили та з’єднується з Христом. Тоді благодать знімає з совісті людини тяжкість гріха і пов’язану з нею тяжкість свого окаянства і провини перед Богом. Виправдання приносить заспокоєння совісті, той внутрішній мир, яким був так багатий наш Спаситель. Виправдання є дар ласки Божої. Віра того, хто виправдовується в те, що Бог «виправдує нечестивого», ставиться йому в праведність (Рим.4:4-5, 7-8). Така сила об’єктивної сторони виправдання, пов’язаної з милосердям Божим. Виправдання людини Богом чинить гріх її неосудним і дає дійсне очищення від нього (гріха) через віру в Христа, що приносить духовну радість оновлення. Виправданий знаходить, таким чином, всередині себе Царствo Боже, яке є «праведність, і мир, і радість у Дусі Святім» (Рим.14:17).

Однак виправдання не цілком і не назавжди звільняє людину від гріха і зла. З богословського погляду протопресвітера І. Янишева, зло при виправданні переміщається з «центру духовного організму на периферію свідомості і вже має не визначальну, а тільки спокушаючу силу і вже не панує в людині, а тільки збуджує і вабить до себе» (Протоиерей И. Янышев. Православное христианское учение о нравственности. Издание 2. СПб, 1906, стр. 425). Потрібна як би додаткова благодатна сила Божа для зміцнення в добрі і для протидії злу, яке знову і знову готове підняти голову.

Такою додатковою силою і є благодать освячення, що дарується вперше в таїнстві Миропомазання. Освячення впливає на волю людини, посилюючи в ній бажання слідувати волі Божій, творити добро на славу Божу.

На необхідність добродіяння вказав Сам Бог людині ще на самій зорі її історичного існування. Господь сказав до Каїна перед його злочином: «Якщо не робиш добра, то в дверях гріх підстерігає. Він тягне тебе до себе, але ти пануй над ним» (Бут.4:7).

Добродіяння, притому безперервне, як бачимо, – основний засіб у боротьбі зі злом і основний засіб морального вдосконалення. Воно пом’якшує і розширює серце людини, змушуючи його відчувати близькість і нероздільність свого існування з життям інших людей і тим входити в тісне єднання з Богом і з ближніми. Тоді у зла і гріха вже все менше і менше буде можливостей оволодіти людиною. «Через роблення добрих справ, – говорить преподобний Симеон Новий Богослов, – людина-подвижник набуває незламну моральну енергію. Бо в міру її успіху в чеснотах змінюються і душевні її сили і дії. І вонаа робиться мужньою і сильною, щоб виконувати заповіді Христові». (Слова. Выпуск 2. М., 1890. стр. 133).

Виправдання і освячення складають два нерозривних і послідовних моменти у відродженні людини. З давніх-давен сформованим церковним поняттям, дія благодаті виправдання і благодаті освячення приурочується до двох церковних таїнств – Хрещення і Миропомазання. Але ці два таїнства відбуваються один раз в житті людини і до того ж у більшості в дитячому віці.

Тут на допомогу приходить все та ж Церква Христова. Вона пропонує нам таїнство Покаяння, яке називається «другим хрещенням» (в Требнику), і таїнство святого Причастя, через яке ми найтіснішим чином єднаємося з Самим Господом нашим Ісусом Христом. Цими таїнствами віруюча людина може користуватися всякий раз, коли відчуває потребу у внутрішньому очищенні, в духовному оновленні та зміцненні.

Крім цього, свята Церква пропонує нам повчальну систему (ліствицю) боротьби з гріхом і сходження в чеснотах, в моральному вдосконаленні.

III. Висновки

1. Царство Боже

Ідея Царства Божого недостатньо розроблена в нашому богослов’ї. Їй присвячувалися журнальні статті переважно екзегетичного характеру, а також окремі розділи в богословських працях, наприклад. Вол. Соловйова, але великих робіт написано мало. З них слід відзначити праці проф.-прот. П. Светлова «Идея Царства Божия и её значение в христианском миросозерцании» Свято-Троицкая Сергиева Лавра. 1905 і В. Гомерова «Раскрытие евангельского понятия о Царстве Божием». Киев. 1906.

1) Царство Боже прийнято розглядати з трьох сторін; як царство зовнішньої природи, царство благодаті (Церква Христова) і царство слави (в майбутньому загробному житті) (Пространный христианский Катехизис, стр. 41.)

Зовнішня фізична природа – нерукотворний, природний храм вражає красою, гармонією, мудрістю, багатством і різноманітністю життя у всіх його куточках. Неупереджений, вдумливий, проникливий розгляд і дослідження цього храму є достатньою підставою для визнання його верховного Творця і до внутрішнього спілкування з Ним. За вченням преподобного Симеона Нового Богослова, «сутність Царства Божого полягає в богоспілкуванні» (Див. П. Аникеева «Мистика преподобного Симеона Нового Богослова», стр. 14). Однією з первинних форм спілкування з Богом є спілкування із Богом в природі і через природу, що свідчить апостол Павло (Рим.1:19-20).

Справді благодатне спілкування з Богом починається в Царстві благодаті, тобто в Церкві Христовій, і увінчається воно в Царстві слави, тобто в майбутньому загробному житті. Увінчається тим, що «Бог буде все, і в усьому». Один з православних богословів так говорить про це увінчання: «Буде Бог все, і в усьому» – ось кінець, але разом і мета благодатного Царства … Коли життя благодатне, Божественне, прихована тепер в душах віруючих обраних, як насіння розкриється в них і заблистить… тоді гріх знищиться, смерть переможеться… і душі будуть з Христом … і буде одне споглядання – Бог, одна любов – Бог, одна влада у всесвіті – Бог, тільки добро – Бог, одне блаженство – Бог … все це і означає, що «Бог буде все, і в усьому». (Еп. Смоленский Иоанн. Богословские академические чтения, 1897, стр. 154–160).

2) В центрі старозавітних сподівань про Царство Боже був Месія, Який виявився не земним царем, а Христом, втіленим Сином Божим. І Царство Боже виявилося Його Царством – Царством Христовим. І шлях, вказаний Христом в це Царство, – виявився Ним же Самим, котрий сказав: «Я дорога, і правда, і життя ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін.14:6), приходить до Отця, а тим самим – і в Царство Боже.

Через Своє втілення Христос взяв участь у всьому людському, крім гріха, щоб всіх віруючих в Нього освятити, обожити, навернути до Бога, зробивши їх «синами Божими». Так вчать святі отці Іриней Ліонський, Афанасій Великий, Григорій Богослов, Симеон Новий Богослов та інші. У сучасному богослов’ї святоотцівська точка зору на втілення Сина Божого і його результати (обоження і ін.) розкрита В. Н. Лоським (Искупление и обожение. «ЖМП», 1967, № 9, стр. 65–71).

Христос відкрив нам Бога як Отця і вигнав з душі людської рабський страх і жах, що гнобив її перед Богом і заповнив свідомістю богосинівства, любов’ю, миром і радістю. З тих пір для християнина світ, тіло, природне життя перестали бути самі в собі чимось поганим, непристойним, нечистим. Все природне, матеріальне, як таке, не заперечується Церквою Христовою, а одухотворяється і зводиться до вищого своєму «чину» і досконалості.

Головною передумовою і основою майбутнього життя в Царстві Слави є воскресіння Христа, а в Ньому – і наше майбутнє воскресіння. Бо «таємниця, захована від віків і поколінь», в тому, що Христос в нас (Кол.1:26-27; 3:3). Він з нами і в цьому земному житті (в Царстві благодаті) і в майбутньому (в Царстві слави), коли настане повнота часів і все небесне і земне з’єднається в «Христі» (Еф.1:10). І вже ніщо: ні скорбота, ні тіснота, ні гоніння, ні голод, ні смерть, ні життя, ні теперішнє, ні майбутнє – не відлучить нас від любові Христової (Рим.8:35, 38), якщо тільки ми самі будемо гідні цієї любові, і на любов Його будемо відповідати своєю самовідданою синівською любов’ю.

3) Царство Боже «всередині вас».

Ці слова Господа вказують, що Царство Боже починається «всередині» людини. Воно починається з оновлення, відродження, внутрішнього єства нашого. Бо, тільки будучи відродженою, оновленою, велелюбною, благодатною, людина може сприяти оновленню, відродженню інших людей і тим будувати царство Боже і «зовні» себе. Вказівка ​​на те, що Царство Боже “всередині вас», не те означає, що оновлюватися треба тільки всередині себе, тобто замкнуто, десь далеко від людей, поза спілкуванням з ними. Ні, оновлюватися слід в тій обстановці, де ми живемо і працюємо, серед тих людей, які оточують нас. У постійному живому спілкуванні з людьми ми краще бачимо і відчуваємо своє християнське призначення, свої недоліки, помилки, свої егоїстичні наміри, гріховні потяги й всю необхідність, і невідкладність боротьби з ними. Ми відчуваємо, що в одному випадку треба б змовчати, в іншому – стерпіти, в третьому – чим-небудь допомогти, в четвертому – засудити себе і попросити вибачення у того, кого ми образили.

Так починається боротьба з самим собою, «всередині» себе. Ця боротьба повинна завершуватися щоденним звітом перед совістю і Богом (вечірнім покаянням), щоб завтра бути вже духовно міцнішими, кращими, ніж сьогодні, і отримати ще більшу допомогу Божу в духовному зростанні, в творенні «всередині» себе Царства Божого. Так день за днем з великими зусиллями і безперервною роботою над собою і слід рухатися до жаданої мети – Царства Небесного, Христову.

4) Царство Боже «не від світу цього».

Царство Боже відрізняється від мирського царства, керованого за законами і ідеалами цього земного світу. Царство Боже управляється за іншими законами – за законами Христа. Чи означає це, що Царство Боже вороже земному царству? Ні, не означає. Царство Боже покликане одухотворяти, облагороджувати, піднімати людську гідність кожного з членів навколишнього суспільства. На першому місці у Царства Божого стоїть внутрішній духовний світ кожної людини і її відношення до Бога і людей.

Існують два шляхи в житті людини: шлях від суспільства до людини і від людини до суспільства. Спаситель пропонує йти від людини до людини і до суспільства і йти так, щоб, оновлюючись духовно сама, кожна людина допомагала оновленню і членам цього товариства, впливаючи, за законом любові, на кожного з них.

Подвижники на Русі колись йшли у віддалені місця (в ліси, на околиці держави і ін.), Щоб полегшити собі боротьбу з гріхом і досягти духовного успіху. Зростаючи духовно самі, вони допомагали всім, хто шукав у них духовної допомоги в перенесенні негараздів і скорботи в своєму житті. Таким був, наприклад, преподобний Сергій Радонезький, який допомагав силами своєї братії переносити сусіднім селянам і мор (хвороби), і голод, і розбрати, що викликалися важкими умовами життя того часу. Таким був і преподобний Серафим Саровський, який духовно живив і укріплював тих людей, які тисячами стікалися в його Саровську обитель і не тільки при його житті, але і після смерті.

Таким чином, покликані в Царство Боже повинні не замикатися в собі і в своєму середовищі, а брати участь в допомозі всім людям, які шукають спасіння і потребують братської участі.

5) «Не обманюйте себе: ні розпусники … ні злодії, ні лихварі, ні п’яниці … Царства Божого не успадкують» (1Кор.6:9-10).

Царство Боже Царство духу і духовної свободи. Розпусники, злодії, п’яниці та інші страстолюбці не мають внутрішньої духовної свободи. Вони – раби своїх пристрастей. Пристрасті руйнують, псують їх тіло і гублять, умертвляють душу, будучи, таким чином, смертельними ворогами цих людей.

І ось був чоловік (до пристрасті, наприклад, алкоголізму), і вже немає людини. Від нього залишилася покалічена, хвора істота, позбавлена розумної людської волі, людської гідності і колишнього нормального стану в сім’ї і в суспільстві. Як далека така людина від Царства Божого, як важко їй «наслідувати» Царство Боже! «Хто хоче наслідувати Царство Боже, – каже протоієрей В. Амфітеатров, – той повинен навчитися керувати собою, вміти бути паном (царем) над своїм тілом, почуттям, серцем і волею». (Прот. В. Амфитеатров. Восемь бесед. Беседа 8-я. стр. 194).

Пристрасть несе біду не тільки людині, а й тому суспільству, до якого належить впавша в біду людина. Тому допомагати їй звільнитися від хвороби, наприклад, алкоголізму, – священний обов’язок суспільства, в якому живе хворий. Інакше де ж любов, християнська взаємодопомога, де справа милосердя до того хто потрапив в біду? Де цієї допомоги немає, там твориться зневага справи спасіння, вчиненого для всіх нас Господом нашим Ісусом Христом.

2. Царство Боже і Церква Христова

Поняття Церкви співвідносні, суміжні поняттю Царства Божого, але не тотожне з ним. Поняття Царства Божого за обсягом своїм ширше поняття Церкви, але збігається з нею за своєю внутрішньою суттю, оскільки і Царство Боже і Церква є справа Божа, направлена на спасіння людини і оновлення навколишнього світу.

Царство Боже є мета світобудови і мета справи Христового, а Церква – засіб до здійснення цієї мети в умовах її земного, тимчасового існування. Але це такий засіб, яке, привівши до мети, зливається з нею. «Ми, – каже митрополит Сурозький Антоній, – живемо в Церкві і в той же час очікуємо повного її одкровення як Царства Божого» (О Церкви. «ЖМП». 1967, № 9, стр. 73).

«Плоть і кров» не можуть успадковувати Царства Божого (1Кор.15:50). Його наслідують не грішники, яких багато в Церкві, а «обрані», тобто духовно народжені, праведні люди. Це їх розуміє Євангеліє, коли говорить про добрий улов, про пшеницю, про людей «в шлюбних одежах», про «розсудливих» дів. У Церкві ж – всі звані, в тому числі і грішники. Тут всім надається можливість скористатися безмірними благодатними дарами Святого Духа, що її може дати Церква.

Благодать – дар Божий. Про це переконливо говорить апостол Павло: «Благодаттю ви спасенні через віру, а це не від вас, Божий дар» (Еф.2:8). «Благодаттю Божою я те, що є» (1Кор.15:10), – говорить він про себе. Метою всього життя християнина, говорить преподобний Серафим Саровський, має бути «наживання (стяжання) Святого Духа Божого». Стяжати (набувати) благодатні дари Святого Духа, значить здобувати головний засіб для морального вдосконалення і спасіння. Особливо докладно про необхідність здобування благодатних дарів Святого Духа говорить преподобний Симеон Новий Богослов. Він робить такий висновок: «Хто не має в собі Духа Святого тому неможливо мати спілкування з Христом». (Слова, стр. 456).

Неминуще, спасительне значення Церкви Христової в тому й полягає, що вона влаштовує наше спасіння благодаттю Святого Духа. Поза Церквою людина внутрішньо, духовно одинока, самотня, безперспективна. Без благодаті Божої вона черствіє серцем, втрачає серцевий зв’язок з Богом і людьми, меркне світло Боже в її душі, слабшає голос совісті, посилюється внутрішня відчуженість від людей і втрачається (що особливо страшно) бажання, хотіння бути кращим, сердечним, братолюбнии. Не маючи моральної сили і благодаті Божої, вона поступово морально дичавіє, так і не розкривши свої моральні задатки і духовні можливості, хоча, можливо, і продовжує зовні зберігати і пристойний вигляд і все, що необхідно для її існування і положення в суспільстві в сучасних умовах.

прот. Олександр Ветелев

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»