Питання про місце і спосіб читання Євангелія на літургії є одним з ключових у часі відродження історичної обрядовості Київського Православ’я. Адже, в наших Служебниках практично немає прямих приписів відносно цього, а практика Московського Патріархату, яка на сьогодні ще широко використовується в Україні (читання в олтарі або обличчям до престолу), є явно помилковою, що визнавали навіть російські літугісти кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Тому в цій статті ми спробуємо проаналізувати історичну практику, що, на нашу думку, буде сприяти її відновленню.

І. Богословсько-літургійний аспект проблеми

Одним із основних завдань, які нам варто вирішити першопочатково – це літургійний символізм та практична доцільність читання Євангелія у часі богослужіння. Це, здається досить проста задача, на самій справі дозволить нам правильно визначитися і з іншими питаннями.

Так, коли ми звернемся до сучасного тлумачення сенсу різних моментів літургії, Малий Вхід з Євангелієм символізує вихід Христа на проповідь. Отже, читання Євангелія – це, власне проповідь Христова, воно, без сумніву, є справжнім Богоявленням. Але пізнати Господа, почути Його, повинні вірні. Це – необхідний етап, через який ми повинні прийти до причастя Його Тіла і Крові [1, ст. 23]. Що правда, деякі богослови, обпираючись на преподобного Симеона Фесалонікійського, порівнюють читальника Євангелія з апостолами, бо, за тлумаченням Симеона, саме після вознесіння Христос послав Своїх учнів проповідувати всьому світу.

Однак, для нас найбільш важливим є те, що якими б не були тлумачення, загальним залишається одне – читання Євангелія звернуте до вірних як проповідь Христа. Це підтверджує і той факт, що тексти Богослужбового Євангелія розпочинаються конкретним зверненням – «Брати».

Крім того, якщо ми звернемось до практики християнізації перших століть, то побачимо, що на першому, самому тривалому етапі, усюди ніяких занять з оголошеними не проводилося, вони тільки відвідували першу частину богослужіння [2, ст.149]. Тобто, «фактично, сама Літургія оголошених грала для катехуменів роль заняття для пізнання християнської віри» [2, с.234]. Природно, що головну роль тут відігравало читання Апостола і Євангелія.

Таким чином, саме читання є не виключно символічним, але несе дуже потужний смисловий зміст, бо кожне читання приурочено до конкретного дня церковного року. З цього логічно виникає і наступне питання – про місце й спосіб читання Євангелія на літургії.

ІІ Місце й спосіб читання Євангелія на літургії

Коли ми звернемось до Біблії, то побачимо, що вже в Старому Завіті говориться про якесь підвищення, з якого говорили пророки «Книжник Ездра стояв на дерев’яному підвищенні, яке для цього зробили» (Нієм. 8:4). Наслідником практики древньої синагоги зробився амвон, з якого і відбуваються читання Апостола і Євангелія в християнському храмі. Не заглиблюючись у історію виникнення і трансформації амвону, розглянемо тільки кілька прикладів, які допоможуть нам у подальшому визначенні традиції Київського Православ’я.

Так, деякі прибічники читання Євангелія обличчям до престолу, приводять приклад Сирійської Церкви, де амвон розміщений посеред храму. Але, мусимо пам’ятати, що в сирійській традиції на ньому знаходилися і місця для кліру, тому саме тут проходила вся Літургія Слова. Вірні оточували це підвищення, і читання відбувалося в центрі громади, читальник (або диякон) не стояв спиною до всіх вірних.

Ще один приклад, який люблять наводити – це візантійська практика, коли амвон розташовувався в центрі храму і зазвичай мав форму високого (1-2 метра) циліндра, півкола або восьмикутника, на який диякон піднімався сходам. Але і тут Євангеліє читалося дияконом напівобернувшись до народу, щоб не стояти спиною до архієрея. Тобто, диякон (або священик) стояв посеред народу, бачивши вірних перед собою. З плином часу амвон в парафіяльних храмах трансформувався в напівкруглий виступ, який примикає до солеї

Жодний Типікон або правило не згадує про читання Євангелія священиком в вівтарі, тим більше на престолі. Навіть коли прийняти гіпотезу деяких науковців про те, що, по великим святам, візантійські архієреї читали Євангеліє сидячі в вівтарі на гірному місці [1, ст. 61], то воно теж читалося обличчям до вірних та не на престолі.

Отже, ми вважаємо історично доведеним, що в часі літургії Євангеліє читалося виключно з амвону. Тим самим видимим центром Літургії Слова був амвон, а Євхаристичної літургії – престол. Святитель Герман Константинопольський (VIII ст.) символічно називав амвон «каменем у святого гробу, на якому, відваливши його від входу, на ньому сидів ангел, сповіщаючи мироносиць воскресіння Господа».

Відносно способу читання, то він явно прослідковується – обличчям до вірних. Це підтверджується не тільки призначенням Євангельського читання на літургії (Христова проповідь), а і коментарями-порівняннями Отців Церкви. Бо і Христос, і Святі Апостоли, і навіть ангели, саме так зверталися до людей.

Ще одним підтвердженням читання Євангелія обличчям до вірних, є вказівка Типікону Великої Церкві про читання патріархом (архієреєм) Євангелія з гірного місця в Пасхальну ніч, яка, у деяких Православних Церквах, трансформувалася на пасхальне архієрейське читання в Царських вратах. На нашу думку, це зауваження Типікону стосується не способу читання, а виключно особливостей пасхального архієрейського богослужіння (дій єпископа), бо на подібних звичайних соборних недільних та святкових службах Євангелія читав диякон.

Також, на нашу думку, є помилковим оправдовувати російський спосіб читання обличчям до престолу загальним ходом богослужіння, зокрема тим, що так промовляються всі молитви та єктенії. Ми мусимо чітко відрізняти читання Євангелія, а саме, звернення Христа до людей, від молитов (єктеній), які є зверненням людей до Бога та, ті що природно, промовляюся обличчям до вівтаря.

ІІІ Традиція Київського Православ’я

Коли ми звернемося до історії формування чину літургій св. Іоана Золотоустого, св. Василя Великого та Напередосвячених дарів, то форма і спосіб читання Євангелія на час християнізації Київської Русі (кінець Х ст.) була цілком сформована. Тому, у рукописах Х – ХVІІ ст. ми практично не знаходимо розвернутих вказівок відносно місця і способу Євангельського читання. Приписи говорять виключно стисло: «диякон виходить з Царських Врат на амвон і читає» або, у більш повної формі, «…і читає народу». Подібну форму приписів успадкували і друкуванні служебники Київської митрополії кінця ХVІ – середини ХVІІІ стст. Саме такий стислий виклад приписів, дає деяким науковцям досить вільно трактувати спосіб читання Євангелія на літургії (обличчям до вівтаря або – до народу).

Однак, на нашу думку, такий формалістичний підхід є помилковим. Особливо у світлі вивчення приписів офіційного Служебника Київської православної митрополії 1629 р., який був виданий у Києві.

Так, у згаданому вище Служебнику, дуже детально описуються всі моменти служіння священика і диякона. Вже на перших сторінках вказується, що диякон промовляє єктенії стоячи напроти Царських врат (надалі по тексту – «звичайному місці»). Тому цілком природно, що, коли б, були якісь особливості читання Євангелія, то вони мусили бути вказані… При цьому, чин виходу диякона на читання Євангелія теж втримує детальні вказівки відносно дій священика та диякона. Навіть подається зауваження, що священик, під час благословення та читання, мусить стояти «обличчям на Захід» (за вівтарем, а коли там немає місця – біля вівтаря), тобто обличчям до вірних. Таким чином, священик промовляє молитви перед Євангелієм, які носять повчальний характер, стоячи обличчям до вірних.

А ось про дії диякона після благословення подається тільки те, що він виходить на амвон і читає. Тобто, про якісь повороти до вівтаря, прохід у центр храму, ніяких вказівок немає. І це цілком логічно: диякон з важким Напрестольним Євангелієм виходить з Царських врат на амвон, де вже стоїть аналой, кладе на його Євангеліє та читає народу (обличчям до вірних, як звичайно і завжди викладають якусь науку). Потім, він заходить знову у вівтар та віддає Євангеліє священикові.

Єдине, що варто зауважити: у традиції Київського Православ’я, яка описана в Служебниках 1583, 1604, 1617 та 1629 рр., диякон сам бере Євангелія з престолу. Одне різночитання в наших приписах – це момент благословення диякона священиком (єпископом): у одному випадку говориться, що диякон бере Євангеліє та підходить за благословенням, у іншому – диякон мусить брати Євангелія після благословення. Ці різночитання навіть зустрічаються у одному виданні (див. Служебники 1583 та 1629 рр.). Наприклад, у Служебнику 1629 р., на літургії св. Іоана Золотоустого, диякон бере благословення священика вже з Євангеліям у руках, а на літургії св. Василя Великого – без Євангелія, яке ще лежить на престолі.

На нашу думку, варіант, коли диякон сам бере Євангелія з престолу, цілком логічний. Адже це виключає цілком зайвий рух священика від гірного місця до вівтаря та повернення на звичайне місце у часі читання Апостолу та Євангелія.

Що до сучасної практики, коли священик відходить від гірного місця та подає Євангелія диякону, то, на нашу думку, цей звичай виник через занепад літургійного богослов’я в Російській імперії, коли вкоренилася думка про те, що нікому, крім архієрея або священика, не дозволено щось брати з престолу. Але, на нашу думку, це ствердження хибне, бо навіть у часі літургії вірних диякон бере з престолу чашу і дискос. Крім того, таких обмежень немає в більшості Православних Церков, особливо грецької групи.

Отже, можемо зробити наступний висновок: Київське Православ’я цілком перейняло загальноправославний звичай читання Євангелія (як Христової проповіді) на амвоні, обличчям до вірних. Також, на нашу думку, можливо відродити стародавній звичай, коли диякон сам бере Євангеліє з престолу.

ІV Читання Євангелія на архієрейському богослужінні

Сучасна традиція, яка використовується в Українському Православ’ї під час архієрейського богослужіння, визначає читання дияконом Євангелія на т.зв. «архієрейському амвоні» обличчям до престолу, а вірні оточують це місце півколом. Вірогідно, такий звичай бере свій початок у російській інтерпретації варіанту візантійського амвону, щоб диякон не стояв спиною до єпископа.

Однак, у Служебниках Київського Православ’я, ми знаходимо тільки одну вказівку стосовно особливостей архієрейського богослужіння: диякона на читання благословляє архієрей, а не священик. Також і рукопис Архієрейського чиновника ХVII ст. подає відомості про читання Євангеліє виключно на амвоні. Але, як що ми розглядаємо сучасний «Архієрейський Чиновник» Московського Патріархату, він не зміщає конкретних вказівок про читання Євангелія саме на «архієрейському амвоні», а тільки на «амвоні або призначеному місці», що правда, це можна трактувати дуже широко. [8, ст. 70].

На нашу думку, ніяких окремих вказівок відносно читання Євангелія на архієрейській літургії в Київській православній митрополії не існувало, але традиційно вживалася практика Типікону Великої Церкви. Однак, оскільки амвон «візантійського типу» у наших храмах був рідкістю, його поступово «замістив» архієрейський амвон, який розташований посеред храму. При цьому, можна припустити, що, під час архієрейського богослужіння в парафіяльних храмах, використовувалася і звичайна практика (диякон читав на амвоні, обличчям до вірних).

V Російська практика читання обличчям до вівтаря або у вівтарі

Відзначимо відразу, нам не вдалося знайти будь які указівки Московських служебників, у яких наказується читати Євангеліє в вівтарі або обличчям до людей. Тільки в Чернігівському Служебнику 1747 р, крім амвону згадується «інше призначене місце», без його конкретного визначення. Також і в сучасних служебниках Московського патріархату нічого не говориться про читання Євангелія дияконом обличчям до престолу, або його читання священиком на престолі. Виникає логічне запитання: звідки в Російській Православній  Церкві з’явився звичай: читати Євангеліє на амвоні обличчям до престолу (або загалом на престолі)?

На нашу думку, таке неправильне розуміння сенсу Євангельського читання під час літургії, що до сьогодні розповсюджене в РПЦ МП, походить від загального духовного та богословського занепаду, яке поступово наростало в Росії, особливо у часі синодального періоду ХVIIІ – початку ХХ ст.ст. Цю думку поділяють і російські дослідники, зокрема прот. Миколай Балашов присвятив цьому окрему главу в своєї монографії «На шляху до літургійного відродження», у якій приводить багато відповідних свідчень тогочасного єпископату, священиків та мирян Російської Православної Церкви [9, ст. 17-24].

Саме, занепад загального розуміння місця і ролі Євангельського читання під час літургії, народив таке явище, як його читання священиком на престолі. Така практика цілком виключає читання Євангелія як проповіді Христової (або апостольської), а прирівнює це до звичайних літургійних молитов. Тим більше, що, у більшості випадків, читання на престолі мало чутно вірним.

Щодо способу читання Апостолу і Євангелія обличчям до народу на амвоні або окремим місці посеред храму (у півколі вірних), то повернення цієї практики підтримувало багато російських архієреїв та богословів кінця ХІХ – початку ХХ ст. Так, Нижегородський єпископ Назарій (Кирилов), у своєму відгуку 1905 р., писав: року вказував: «Щодо Євангельських читань пропонують ввести звичай грецьких церков, щоб вони виконувалися на солеї, зі стоянням читальника обличчям до народу. І проти цього немає ніяких заперечень» [9, ст. 346]. Цю думку підтримував і відомий російський православний богослов М. Григоревський: «Такий спосіб читання видається цілком правильним, так як при ньому всі слова виразно чуються людьми, що молилися, і може вважатися найбільш плідним, нагадуючи собою благовістя Самого Спасителя, Який навчав народи з піднесеного місця або з корабля, звичайно, звернувшись до них обличчям. У нас вживається таке читання Євангелій лише на молебнях для окремих осіб, і воно приносить вірним повчання і розраду. Можна було б очікувати посиленого впливу слова Божого на вірних, якби введений був і у нас спосіб читання Євангелія на літургії, що існує у греків» [9, ст. 346].

Варто також відзначити, що на початку ХХ ст. у Російській Православній Церкві активно вживалися заходи для виправлення помилкового звичая читання Євангелія обличчям до вівтаря.

Так, у листопаді 1905 року читання Євангелія обличчям до народу було наказано духовенству Литви в архіпастирському посланні архієпископа Никандра (Молчанова). Одночасно така ж рекомендація була прийнята і Ризьким єпархіальним собором під головуванням архієпископа Агатангела (Преображенського).

«На IV Всеросійському місіонерському з’їзді (Київ, 1908) читання Євангелія обличчям до народу було запропоновано одночасно двома комісіями – протикатолицької і протисектантської (остання рекомендувала таким же чином читати Апостол)». Пропозиція була підтримана [9, ст. 347].

Нарешті, у 1909 р., Священний урядовий синод Російської імперії дозволив і навіть рекомендував «читати Євангеліє обличчям до народу» [10, ст. 217].

На сьогодні, важко зробити висновки про те, наскільки багато парафій дореволюційних перейшли на практику читання Євангелія обличчям до народу. Можна тільки висунути гіпотезу, що це залежало від освіченості окремих представників єпископату та духовенства. Наприклад, у Севастополі ця практика була введена тільки у 1914 р. з ,благословення єпископа Таврійського Димитрія (Абашидзе).

Однак, вивчаючи життя парафій Польської Автокефальної Православної Церкви міжвоєнного часу, можна констатувати, що практика читання Євангелія обличчям до вірних широко використовувалася на парафіях Західної України та Білорусі. Навіть після ІІ Світової війни, не дивлячись на промосковську уніфікаційну політику Московського Патріархату в Україні, цей звичай залишився домінуючим на Волині (Волинська та Рівненська області).

З рештою, питання про спосіб і місце читання Євангелія на літургії, було винесено на розсуд Помісного собору РПЦ 1918 р. «Після дискусії було одноголосно прийнято побажання, щоб Євангеліє читалося: священиком – в царських вратах, обличчям до народу, дияконом ж – на середині храму, так само і апостол <…> на особливо приготованому узвишші» [9, ст. 347-348]. Що правда, у кінцевих документах Помісного собору ця резолюція ввійшла у більш «м’якому» вигляді: «Будь-яке богослужбове читання має відбуватися на середині храму, на особливому узвишші. Читання Євангелія допускається обличчям до народу» [9, ст. 348].

Нажаль, антицерковні репресії, які радянська влада розпочала практично відразу після жовтневого перевороту, не дали реалізувати ідеї та рішення Помісного собору РПЦ 1918 р. Більша частина освіченого та активного духовенства була або фізично знищена, або знаходилася в радянських таборах, або емігрувала. Були зачинені всі церковні освітні та наукові установи, зупинений релігійний друк. У подобних умовах проводити якісь зміни було неможливо, та і російські вірні «трималися за старину», як за єдиний спосіб пасивного протесту атеїстичної владі СРСР. Не віталося духовне, у тому числі й літургійне відродження і в післявоєнній  РПЦ МП.

Тільки на початку 90-х років ХХ ст., у часі релігійного відродження, деякі архієреї, священики та науковці Московського Патріархату, почали повертатися до питання виправлення деяких богослужебних практик, зокрема і способу читання Євангелія на літургії. Сучасне міркування РПЦ свідчить: «Читання Євангелія і Апостола обличчям до народу по суті цілком виправдано і з успіхом апробовано в практиці не тільки більшості Помісних Церков, а й у ряді єпархій нашої Церкви ще в передреволюційні роки. Неможливо знайти більш-менш переконливе богословське обґрунтування тому дивному фактом, що читає слово Боже стоїть спиною до народу Божого, до якого звернено це читання» [9, ст. 379]. Отже, відповідно до рекомендацій, вже на сьогодні, у частині храмів Московського Патріархату Євангеліє читається обличчям до народу. Це відбувається або в Царських вратах (коли читає священик), або на амвоні (коли читає диякон).

VІ Висновки

Вже від перших століть християнства, читання Євангелія на богослужінні носила характер навчання для вірних, зокрема і для оголошених, що тільки готувалися до хрещення. Святі Отці неодноразово порівнювали Євангельське читання на літургії з проповіддю Христа, апостолів або загалом з сповіщенням Благої Вістки народу. Усе це обумовило місце і спосіб читання – з амвону, обличчям до вірних або напівобернувшись до них.

Стародавня практика читання Євангелія на літургії обличчям до народу, як цілком природна, була перейнята і Київським Православ’ям (Київською православною митрополією Константинопольського патріархату), що знайшло своє відображення в друкованих служебниках кінця ХVI – ХVIIІ століть. При цьому, форма читання Євангелія на «архієрейському амвоні», у оточенні вірних, яка притаманна сучасній архієрейській  літургії, – є трансформацією старовинної Константинопольської практики.

Що стосується помилкової практики Російської Православної Церкви, коли Євангеліє читається священиком на престолі або дияконом на амвоні обличчям до престолу, то вона виникла через занепад освіти духовенства та загалом церковного життя в Російській  імперії. Вже у кінці ХІХ – початку ХХ ст.ст., російським єпископатом були зроблені конкретні практичні кроки для її виправлення, які знайшли своє відображення в рішеннях Помісного собору РПЦ 1918 р. Тому, і на сьогодні маються конкретні рекомендації Московського Патріархату про читання Євангелія обличчям до народу: священиком у Царських вратах, а диякону – на амвоні або посеред храму в оточенні вірних.

Крім того, варто враховувати і той факт, що літургійне читання Євангелія в більшості православних храмах Західної України та Білорусі, які були в складі Польської Автокефальної Православної Церкви міжвоєнного часу, також відбувалося обличчям до вірних.

Отже, на нашу думку, Українському Православ’ю немає сенсу повторювати помилкову традицію РПЦ синодального та пост-синодального періоду (читання Євангелія на амвоні обличчям до престолу або загалом на престолі), а варто повернутися до загальної православної практики читання на амвоні обличчям до вірних, яка знайшла своє віддзеркалення в наших старовинних служебниках та вживається більшістю Помісних Церков. При цьому, читання Євангелія на «архієрейському амвоні» слід залишити виключно для архієрейських богослужінь.

Література

1. Православное Богослужение. Справочник. М., 1993.

2. Диакон Павел Гаврилюк. История катехизации в древней церкви. М., 2001.

3. Служебник. Вільно, 1586.

4. Служебник. Львів, 1604.

5. Служебник. Вільно, 1617.

6. Служебник. Київ, 1629.

7. Служебник. Чернігів, 1747

8. Чиновник архиерейского священнослужения. Т. 1. М., 1982.

9. Прот.Н.Балашов. На пути к литургическому возрождению. М., 2001.

10 . Церковные ведомости. 1909. № 21.

прот. Сергій Горбик