Хто щиро усвідомлює ушкодження своєї природи, розлад душі, свою гріховність, провину перед Богом, той не може довго залишатися спокійним спостерігачем свого жалюгідного стану. Через небезпеку загибелі в такому стані, грішник робить все можливе, щоби вийти з гріховного стану, від темряви гріховної повернутися до світла Божого.

Найглибшу і найпотаємнішу скорботу породжує в людині думка, що людська взаємна любов у порівнянні з невичерпною любов’ю Господа, є нікчемною, що вона любить Господа занадто слабко. Любов, яка є спів розмірною до почуття нашої провини і милосердя Божого, є ідеєю істинного покаяння. Без неї покаяння не може ані очистити наших гріхів, ані виправити наше життя, ані примирити нас з Богом. Але, наприклад, архієпископ Антоній Храповицький стверджує, що в людському житті не все дихає любов’ю, але все закликається до любові Христом [Храповицкий А, архиеп. Полное собрание сочинений. Т.2. - СПб., 1911.  с.345]. 

Проникнімо в таємницю, покаяння євангельської грішниці, котра сльозами обливала ноги Спасителя і витирала їх волоссям голови своєї (Лк.7.38). Очевидно, не лише за те, що грішниця багато плакала, витирала своїм волоссям ноги Спасителя, а потім помазала дорогоцінним миром і довго не переставала їх цілувати, їй були прощені гріхи, не за те, що сильно любила і виявила, власне, надлишок любові в цих діяннях. Значить, сльози і всі зовнішні справи смирення складають лише тіло покаяння, – любов є його душа. Любов відкриває таємницю істинного покаяння, вона може відучити від усіх недоліків і навчити усіх чеснот.

І лише сама любов виробляє спасительне покаяння. Покаяння є відновленням в людині боговстановленого порядку, а який може бути порядок в людині, котра не любить Господа, для Котрого вона є створена?

Покаяння є примиренням з Богом, але як може примиритися з Богом той, хто не віддасть Йому свого серця, яке належить Йому по праву? Щоби повністю переконатися в цьому, звернемося до сторінок Святого Письма, де розповідається про євангельську грішницю.

Євангельська грішниця – це жінка, яка скоїла важкий злочин, порушивши сьому заповідь і провадила розпусний спосіб життя. За переданням відомо, що це була Марія Магдалина, її гріховна «слава» зробила її відомою не лише за місцем її проживання, але й у навколишній місцевості.

Слава про чудеса і вчення Спасителя зацікавили Марію. Коли вона побачила, водночас величність і смиренність, невинність і святість у Христовому зовнішньому вигляді, вони вразили і полонили її, проникли в глибину її душі пробудили в ній спляче сумління. Вона почула з Його уст слова благодаті, і ці слова чудодійно подіяли на неї. Дійсне зображення недоліку, зі всіма його муками, вразили її душу, а яскраві картини чеснот, що ведуть до блаженства, розчулили її серце. Все побачене і почуте так подіяло на грішницю, що вона змінила вигляд свого життя. Коли Господь оголосив, що грішники скоріше за фарисеїв увійдуть у Царство Боже, то вона була впевнена, що Він бажав підбадьорити її надією на прощення. Марія чітко бачила, що всі Його проповіді мали якесь таємниче відношення до її власних потреб.

Без сумніву вона зрозуміла, що це пророк, посланий Богом для її спасіння. В цьому ми бачимо перший вплив Ісуса Христа на цю душу, перші кроки грішниці, котра звертається до Бога. Як тільки Марія довідалась, що Ісус перебуває в домі Симона, її серце відразу ж попрямувало до Нього. Вона хоче щиро покаятися у своїх гріхах і виявити Йому свою вдячність за Його утішительне вчення, за Його спасительну  поблажливість до грішників. Взявши з собою посудину мира, як найкращу дорогоцінність, яку вона мала, сміливо входить в помешкання фарисея, і наближається до Ісуса Христа, що сидів за столом. Поблизу Господа благоговійний трепет обіймає всю її істоту, і вона зупиняється біля Його ніг – ззаду, а потім падає на коліна від розчулення [Лопухин АЛ. Толковая Библия. Т.8. - СПб., 1911-1913.. с.176]. Вона ридає і так щиро проливає сльози покаяння, що обмиває ними не обмиті ноги Ісуса обтирає їх своїм волоссям, цілує їх і мастить принесеним нею миром [Гладков Б.І. Тлумачення Євангелія // Православний вісник, 1989, №7. с.41].

Думка про безліч її гріхів і про величність милосердя Господа сокрушає її серце ще до того, ніж вона встигла сокрушити принесену із собою алебастрову посудину. Мимоволі сльози проливаються з її очей на ноги Спасителя. Це сльози покаяння й одночасно сльози вдячності. Перед нами живий приклад покаянної любові, або люблячого покаяння, – приклад, що вражає почуття і зворушує нашу душу. «Господь благий до всіх, – говорить архієпископ Інокентій, – але найбільше і в першу чергу для грішників, що каються» [Цветник Духовный. ч.2. - М., 1903.. с.179]. І ось ця жінка, що ще недавно була скована найміцнішими і найганебнішими путами, раптом скидає з себе ці гріховні кандали. Марія переборює всі перепони до спілкування з Господом, які полягали в тому, щоби перебувати тепер в помешканні зарозумілого, старого фарисея, куди для неї, широко відомої грішниці, не було вільного входу.

З якою сміливістю вона раніше віддавала перевагу гріху, з такою тепер віддається чеснотам. Вона не боїться, що люди можуть насміхатися над її попереднім життям або над її теперішнім покаянням. Ніякі земні розрахунки вже не можуть стримати її від обраного нового життєвого шляху. Умиваючи ноги Спасителя рясними сльозами, Марія тепер ясно бачить і живо відчуває, що її серце, яке повинно бути храмом Духа Святого, осквернене гріхом. Вона задумується над своїм благородним походженням, честь якого загубила у сороміцькій поведінці; за добре виховання заплатила ганебним життям, що батькам своїм заподіяла так багато скорботи, своїм виглядом звабила невинні душі і викликала на себе з усіх сторін безліч звинувачень.

З іншого боку, любов грішника переборює всяке безвідрадне хвилювання, усяку легкодушну недовіру, і породжує сподівання. Він не може сумніватись у милосерді Спасителя. «Господь Спаситель поставив людям в закон життя благодать очищення і просвітлення, Сам засвідчує в їхніх помислах і серцях вогонь любові до Бога і розчулення, і розсіює морок їх гріховності світлом життя» [Вениамин (Милов), еп. Чтения по литургическому богословию. - Брюссель, 1977. с.31].

Грішник, котрий в почутті любові здійснює покаяння, при всьому тимчасовому збентеженні від гріхів часто відчуває якусь внутрішню тишу, яка свідчить йому про Боже милосердя. Інколи пригадування власних помилок і беззаконь викликає у людини такий жах, що вона відчуває себе немовби у відчаї. Господь наш Ісус Христос подає руку допомоги в найнебезпечнішу хвилину і говорить розгубленому грішнику, як колись апостолу Петру, який починав потопати у хвилях морських: «Маловірний, чого ти зневірився?» (Мф.14.31).

Горда до цього часу грішниця, тепер перебуває у крайньому самозневаженні. Вона падає на коліна, як злочинниця, що просить помилування. Не звичайною водою омиває ноги Спасителя, а своїми сльозами, гасячи ними вогонь солодкої пристрасті, якими іскрились її очі, які заманили багатьох до гріха. Потім смиренно витирає зрошені ноги своїм волоссям, котрим вона стільки часу гордилась і намагалася спокусити легковажних. Невинно цілує витерті ноги устами і помазує їх дорогоцінним миром, радіючи за те, що використовує на справу своє майно, яке колись марнувала на згубні примхи. Ось що зробила любов з Марією Магдалиною. Чим вона грішила, тим і приносила покаяння, що колись було в неї засобом ганебного спокушення, те зараз стало знаряддям чистої любові і вдячності. Воля Господня стала для неї законом, і все життя її стало постійним богослужінням.

 «Християнська віра є не лише істиною про Бога; вона є також істиною про людину: про грішну людину, до котрої завжди сходить Божественна любов і котру Церква покликана спасати, і про істинну православну людину, образ якої був назавжди явлений в Лиці Господа Ісуса Христа, і котра є нормою християнського життя» [Мейендорф И., прот. Православие в современном мире. - Нью-Йорк, 1981. с.48].

Любов не знає ніяких меж, але виступає за всі межі. Марія Магдалина, одухотворена святою любов’ю, мала внутрішнє, живе прагнення до Господа, і при цьому зневажила всі принади цього світу. Виплакавши біля ніг Ісуса Христа свої помилки, вона пізніше назавжди змінює своє життя, стараючись виправити свої гріхи і по можливості робити добрі діла.

В той же час фарисей грішить проти Бога, несвідомо засуджує самого Всеблагого чоловіколюбного Небесного Отця, Котрий всіх грішників має під Своїм промислом і довготерпеливо їх милує.

Симон грішить проти Марії Магдалини, тому що думає про неї, у контексті її попереднього життя, не беручи до уваги тих великих і рішучих перемін, які відбулися в ній. Нарешті Симон грішить проти себе самого. Його гріх був більш відразливим ніж беззаконня Марії Магдалини, у нього була духовна зарозумілість, горда мрійливість про свою праведність.

 «Ті, що приносять покаяння лише на показ творять не один лише гріх, – говорить преподобний Єфрем Сирін, – але багато гріхів, бо й інших підбурюють приносити лише зовнішнє покаяння» [Творения иже во святых отца нашего Ефрема Сирина, ч.3. - Сергиев Посад, 1897.с.178]. Тому гріх, смиренно визнаний, менше ображає Бога, ніж чеснота, яка з гордовитістю і самовдоволенням вихваляється перед Богом.

Ставлення Симона до Марії Магдалини навчає кожну людину того, що небезпечно без потреби розглядати недоліки і вади інших людей. Глузуючи над ними, ми ображаємо Бога, порушуємо закон  любові до ближніх і самі себе готуємо до засудження, як тих хто нехтує заповіддю Христовою.

У словах Господа нашого Ісуса Христа відкривається велика таємниця освячення грішників: любов є його початок і кінець. Любов’ю починається освячення, любов укріплюється і піднімається від освячення, любов і звершує освячення. Яскравим доказом цього є приклад з Марією Магдалиною, їй прощені гріхи, звичайно за любов, але ця любов зародилася в ній через прощення гріхів.

Це був славетний період в її житті – період, коли вона зрозуміла значення і призначення свого існування і твердо вирішила присвятити своє життя на землі тільки для неба, для Господа і Спасителя свого. Оскільки ця віра глибоко ховалась у серці Марії і була зовсім невідомою Симону, то Господь вказав йому на любов, як на очевидний плід віри: «Численні гріхи її прощені, бо багато вона полюбила» (Лк.7.47).

Усі, хто бажає принести Богу щире покаяння, повинні пройнятися і усвідомленням своєї гріховності. За словами святого Василія Великого, «ті, що каються повинні гірко плакати, що властиво для покаяння, виявляти щиросердечний жаль» [Творения иже во святых отца нашего Василия Великого. Ч.3. - Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1900. с.306].

Святе Євангеліє пропонує, також, приклад з апостолом Петром, котрий вчинив велике прогрішення – відвернувся від самого Господа. Апостол Петро будучи одним із 12-ти апостолів, дивлячись на Ісуса Христа – зрікається тричі від Нього. І через деякий час навертається до Бога і ревно оплакує свій тяжкий проступок (Мф.26.75). Передання подає нам інформацію про те, що кожного разу коли апостол Петро чув голос півня, він падав ниць на молитву і зі сльозами просив прощення у Всемилостивого Бога.

Святитель Іоан Златоуст, в одній із своїх бесід на євангеліє від Матфея, коментує це місце так: «Плакав гірко, – і цим загладив свій гріх: бо пізніше йому були довірені ключі Царства Небесного. Якщо сльози Петра омили такий злочин: тоді як не загладити тобі гріхи твої, коли ти почнеш їх оплакувати?» [Творения иже во святых отца нашего Иоанна Златоуста. Т.2. - СПб., 1895. Репринт: М.: Изд-во Свт. Иоанна Златоустого Т. 2., 2000.с.33]. А от єпископ Феофан стверджує, що «Покаяння апостола Петра навчає нас, що справжнє  розкаяння не задовольняється скрушенням, а неодмінно потребує повного утримання і віддалення від гріхів. Він, усвідомивши свій гріх, і, відчувши смуток, в той же час пішов з подвір’я Каяфи, не бажаючи бути на місці свого падіння» [Феофан Затворник, свят. Духовные наставления кающемуся... - М., 1914. с.50].

Подібно до святого апостола Петра, кожна людина повинна уникати спокус, які неминуче притягують до гріха, а не покладатися на своє мале сердечне сокрушення. Тому святитель Димитрій Ростовський закликає: «Покажи покаяння перед Господом, відповідне до твоїх багаточисленних гріхів, і навіть більше за них, з рясними сльозами, і тоді очікуй від Нього милості» [Творения иже во святых отца нашего святителя Димитрия Ростовского. – СПб.,1888. с.129].

Коли падіння християнина є глибоким, то Господь не спішить допомогти йому і дозволяє дияволу спокусити його. Він хоче, щоби грішник підсилив старання до того, щоби вийти зі свого важкого морального стану.

Таким чином, підсиливши допоміжні покаянні подвиги, християнин-грішник повинен сам вдивлятися у милуючу любов Господа, розкривати бачення своєї віри. Незважаючи на те, що ворог нашого спасіння підсилює сумніви і скорботу грішника, грішник усе ж повинен зібрати всі прагнення волі на те, щоби збудити в собі віру в Бога-Спасителя. В такий момент він повинен розмірковувати про Боже спасіння, яскравіше уявляти собі Сина Божого, що зійшов з небес на грішну землю і пролив Свою пречисту кров заради нашого спасіння.

Щоби пробудити в собі надію на Божу благість, каянник повинен підсилити свою віру в Нього, все більше і більше вдивлятися в Його щедроти, які Він надав людям. Тим, хто не має твердої надії, корисно звернути увагу на приклади покаяння найбільших грішників, оскільки з цих прикладів він може бачити фактичне підтвердження того, наскільки великою є милість Бога до людей.

Преподобний Єфрем Сирін звертається до Бога з такими словами: «На прикладі розбійника бачу, о Милосердний Боже, велике багатство помилування; дивлячись на цього злочинця, ніколи не втрачаю надії отримати спасіння» [Творения иже во святых отца нашего Ефрема Сирина. ч.4. - Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1900. Репринт Изд. Московской Патриархии, 1994. с.175].

Більшість посилаються на благорозумного розбійника, що визнав справедливість свого засудження, але в той же час покаявся на хресті в останні хвилини свого життя, він змирився, визнав себе достойним засудження, але це сталось лише після того як відкрились його духовні очі, і він упізнав у розп’ятому біля себе Богочоловіка; пізнав, сповідував, і отримав обіцянку вічного блаженства [Игнатий Брянчанинов, свят. Приготовление к таинствам исповеди и св. причастия. - СПб., 1900. с.32].

Смирення є упокоренням себе перед Богом і людьми. Тому смирення і є одним з важливих способів покаяння. У смиренні стосовно Бога головним є те, щоб визнавати себе залежним, грішним, винуватцем перед Богом, взнати, що без допомоги Божої благодаті, грішник нічого хорошого зробити не може. А стосовно людей – вважати себе більш грішним відносно інших людей, гіршим, у всьому ставити себе нижче за всіх, не шукати ні в чому переваги перед іншими. Це підтверджують слова святого Ісаака Сиріна, який сказав: «Досконалість смирення в тому, щоби з радістю переносити неправдиві обвинувачення. Хто по-справжньому смиренномудрий, той вважає себе грішником, людиною незначущою, достойною презирства навіть у власних  очах» [Творения иже во святых отца нашего аввы Исаака Сириянина. Сергиев Посад, 1893. с.152].

У Святому Письмі смирення є одним з найважливіших обов’язків християнина і як необхідна умова для досягнення всякого блага.

Апостол Петро говорить: «Бог гордим противиться, але благодать дає Він смиренним. Отож, покоріться під сильну Божу руку, щоб Він вас свого часу підвищив» (1Петр.5.5-6). І Спаситель говорить: «Візьміть ви на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем смиренний», і «знайдете ви заспокоєння душам своїм» (Мк.11.29). Прикладом виправданих через смирення бачимо в особі пророка Давида, який приписує своє спасіння смиренню, в особі блудного сина з євангельської притчі, який вважав себе недостойним називатися сином, через усвідомлення важкості своїх гріхів; і нарешті, в особі митаря, котрого Сам Господь ставить за взірець смирення.

Крім цього, у Євангелії ми бачимо гарний приклад миттєвого покаяння про який ми вже коротенько згадували – це приклад покаяння благорозумного розбійника, про який Свята Церква часто згадує у проповідях та молитвах під час Великого посту.

Кого з нас, не хвилюють слова молитовного звертання Іоана Златоуста, коли приступаємо до Чаші Господньої: «Не поцілую Тебе, як Іуда, але як розбійник сповідую Тебе: «пом’яни мене, Господи, у Царстві Твоїм». Кого не хвилюють до глибини душі піснеспіви Страсної П’ятниці: «Розбійника благорозумного єдиночасно раю сподобив, Господи…», «Розбійник попросив Тебе, висячи разом на хресті, але, Багатомилостивий, і як увірувалому розбійнику, що пізнав Бога в Тобі, відкрий мені двері славного Царства Твого» (Великий канон) [Палладій, єп. Проповідь про покаяння. // Православний вісник, 1988, №2. с.18].

Існує ще безліч різних церковних піснеспівів, котрі оспівують покаяння. Однак, одну із центральних ніш займає покаяння розбійника. На перший погляд може видатися дивним, як те, що якийсь грішник міг так скоро покаятися і так само скоро отримати спасіння від самого Господа. Так і те, що Церква споміж багатьох випадків вирізняє і ставить за приклад саме покаяння грішника.

Але звернемося до історії: Господь Бог, зраджений, зневажений, наклепницьки обмовлений, без провини засуджений, розп’ятий на хресті на Голгофі… Але катам і цього замало, вони розмістили хрест Христа, під пильним наглядом, насмішками і кпинами розбурханого натовпу, у самому центрі «з почестями» серед двох негідників-розбійників розп’ятих заслужено за свої лихі вчинки і злочини. І тоді, як один із розбійників разом з натовпом роззяв ганьбив і глузував з становища Христа, інший вдивившись у Господа, побачивши Його чистоту, смирення, всепрощення («Отче, прости їм, не розуміють бо, що роблять»), розбійник миттєво змінюється, розуміє, усвідомлює духовну глибину і значення того хто перед ним. Усвідомивши розбійник навіть намагається напоумити іншого розбійника: «Чи ти не боїшся Бога? Ми за діла наші приймаємо, ми заслуговуємо на кару». І сповнений враження від побаченого і почутого від Христа, колишній закоренілий розбійник вигукує: «Пом’яни мене, Господи коли прийдеш у Царство Твоє». І Христос відразу ж відповідає: «Істинно кажу тобі: сьогодні будеш зі мною в раю». Цей приклад особливий тим, що у останній момент, майже загибла, пропаща душа незбагненно спасається, увірувавши і взиваючи до Бога.

Можна собі подумати, що є якась несправедливість у такому швидкому спасінні душі розбійника, що, очевидно, не потрібно багато працювати, чинити духовні подвиги, довго морально вдосконалюватися задля спасіння. Але, врахуймо декілька важливих моментів, по-перше розбійник тяжко страждав фізично, і так само тяжко страждав морально, адже гірко пошкодував про свої численні гріхи і злочини. Благорозумний розбійник визнав справедливість свого покарання, тому, що в його душі ще не погасла іскра страху Божого. Ця іскра ледве-ледве теплилась у його загрубілій душі, але страх Божий – початок премудрості і початок спасіння, ця іскра спалахнула яскравим вогнем. Він вірив, що є Бог, хоч із запізненням повірив і зрозумів, що Його треба боятися. Визнаючи вагу своїх гріхів, з покірністю просив Господа не про чудо позбавлення від страждань, а лише про те, щоб Господь пом’янув його у Своєму Царстві. Він і прощення просити не смів, а тільки просив: пом’яни мене – в усьому ж іншому хай буде воля Твоя!  Розбійник молився Йому, сповідував Його Богом своїм. Справді, він добрий подвиг здійснював, серцем він вірив у правду, а устами говорив про спасіння.

У покаянні благорозумного розбійника, бачимо глибоку покірність, він не посмів ні про що просити, лише пом’янути його; бачимо глибоку віру; він Христа приниженого, знеславленого сповідував Богом; бачимо надію: вона теплилась у його серці і не посоромила його. Бачимо і страх Божий, який не погас під попелом його гріхів. Цей страх – початок премудрості і спасіння [. Палладій, єп. Проповідь про покаяння. // Православний вісник, 1988, №2.с.19-20].

Але розгляд прикладів покаяння у Святому Письмі буде неповним, якщо ми не звернемо увагу і на деякі притчі, адже у Святому Євангелії є ще декілька прикладів покаяння, на яких надалі у даній роботі постараємось зосередити увагу на добре всім відомим притчах, які висвітлюють процес покаяння, а саме, притчі про блудного сина та  історії навернення митаря Закхея.

Аналізуючи покаянний процес блудного сина, ми ще раз переконуємося в тому, що елементи, які входять в поняття про покаяння і віру, змушують припускати, що навернення грішної людини складається з великої кількості найрізноманітніших внутрішніх порухів у природному стані людини.

Дії, які виникають через євангельську благодать, стають надбанням свідомості і відчуття людини не раптово і не в повному своєму складі, а лише в міру одиничних пробуджень, котрі впливають на людину у різній степені. Ці якості вільно утворюються під впливом євангельської благодаті до тої пори, поки вони не дозріють настільки, що особа грішної людини дійсно стає, морально-визначеною в доброму напрямку і здатною вільно віддати себе волі Свого Спасителя, як знаряддя Його тільки волі.

«Тоді він спам’ятався й сказав: «Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я з голоду гину отут!» Устану й піду я до батька свого та й скажу йому: «Прогрішився я, отче, проти неба та супроти тебе… І вставши, пішов він до батька свого» (Лк.15.17-20).

З цих слів у різні моменти в покаянному процесі блудного сина особливу увагу звертають три висловлювання: «спам’ятався»; «устану й піду»; «і вставши, пішов».

Перше характеризує стан формальної свободи людини під впливом євангельської благодаті, людина яка зробилася свобідною до рішучості слідувати заклику; цей момент можна назвати пробудженням.

Святитель Тихон Задонський говорить: «Розумій, що таким чином  просвічений світлом Христової благодаті бачить душевними очима все ясно, відрізняє добро від зла, пізнає недоліки: бачить душевну шкоду, й ухиляється від неї, пізнає недоліки на душі і очищає їх покаянням і сльозами з допомогою Божої благодаті» [39. с.74].

«Устану й піду» – характеризує першу дію формальної свободи людини, тобто дійсний нахил для наслідування євангельського заклику. Це і є перший зародок покаянної віри, що виникає в душі блудного сина не без внутрішньої боротьби між злом, що живе в ній, і потягом євангельської благодаті. Такий рішучий порив грішника є вже очевидним усвідомленням своєї гріховності і доріканням – першим кроком на шляху до покаяння.

Коли грішник стає на шлях покаяння, то благодать Духа Божого дає йому необхідні вказівки, стосовно здійснення подвигу. Святий Дух робить все для того, щоб усолодити таким чином почин подвигу покаяння. Він спонукає постійно трудитися тілом і душею. Навіть якщо каянник приходить в деяке духовне розслаблення, впадає у смуток і готовий залишити початий подвиг, Божий Дух, що покликав його до покаяння, подає йому Свої втіхи і навчає його не повертатись назад і не притягуватись ні до чого з речей світу цього. Для цього Він відкриває очі душі і дає їй побачити красу чистоти, що досягається трудами покаяння [Добротолюбіє. Т.1. Київ, 2008. с.30-31].

Слова: «вставши, пішов» вказують на результат внутрішньої боротьби, як завершальний момент зародження покаянної віри чи навернення.

Блудний син, за словами Спасителя, опам’ятався лише тоді, коли згадав: «скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір» (Лк.15.17), і порівняв своє становище зі становищем наймитів. Якщо б у нього не було цієї згадки, тобто якщо не було би для грішної людини одкровенного Слова Божого про спасіння, вона сама не змогла б здогадатися про спасіння. Блудний син не міг би сказати: «устану й піду», бо не знав би для чого вставати і куди йти. Сказавши ці слова, блудний син очікує небагато, а Бог дарує йому невичерпне багатство благодіянь  [Творения иже во святых отца нашего Иоанна Златоуста. Т.8. - СПб., 1902. Репринт: М.: Изд-во Свт. Иоанна Златоустого Т. 8., 2000. с.795].

Усвідомлюючи під впливом Божої благодаті у своєму духовному організмі присутність зла, і відсутність чогось доброго, свобідної в собі збудованої якості, блудний син усвідомлює і відчуває свою повну моральну нікчемність. І чим довше він перебуває під впливом благодаті, тим повніше усвідомлює і відчуває її. Зародження і ріст такої свідомості і відчуття вже є тим великим зародком, виключно християнської чесноти, яка називається смиренням.

Смирення, тобто усвідомлення і відчуття своєї моральної нікчемності перед лицем Божим є перша морально-добра основа або точка опори нашого я. Таке смирення є вже прямою протилежністю егоїзму, який розуміється як егоїзм духовний (як гординя або зарозумілість). Але знищуючи духовний егоїзм смиренням, тим самим ми паралізуємо або зовсім знищуємо егоїзм чуттєвий.

Це повстання або рішучість, що відбувається в душі грішника, є плід покаянної віри, в яку тепер втілилася воля зверненого, і яка складає нову морально-добру подобу його я. І вона виражається в тому, що каянник дійсно заперечує зло. Усвідомити, що я заплямував і втратив свою духовну красу, що я далекий від свого справжнього дому, свого справжнього життя, і що щось дорогоцінне, чисте і прекрасне безнадійно поламане в самій моїй життєвій сутності – це і є справжнє покаяння і, в той же час гаряче бажання повернутися назад. [Шмеман А., прот. Великий Пост. - Париж, 1981. с.26].

Спасаючи грішника, Бог робить для нього все, що є для нього благом на землі і у вічності. Просвітивши його свідомість і відчуття в акті заклику до покаяння, облаженствувавши його в акті виправдання, Бог одночасно скріплює і його волю, що узгоджена з Божою волею, передаючи їй енергію, щоби зробити просвітлення у всій повноті (1Сол.5.23).

Дивлячись на покаянний процес блудного сина, кожен християнин повинен більш уважно подивитися на самого себе і поспішити усвідомити свої гріхи, відчути свою провину перед Богом, просити у Нього відпущення гріхів. Отримавши цю милість, прагнути усіма силами оберігати себе від і гріха і беззаконь. Бажано, звичайно, щоби людина високого благочестя і чеснот ніколи не грішила. Але якщо падіння трапиться, нехай вона поспішає загладити скоєний гріх покаянням [Троицкий Владимир. Очерки из истории догмата о Церкви. - Сергиев Посад, 1912. с.348].

Святе Євангеліє подає нам ще один приклад покаяння – а саме покаяння митаря Закхея. Євангельська історія розповідає, що «Закхей, – був старший над митниками й був багатий» (Лк.19.1-10).

У цього євангельського мужа була своя хороша сторона. З усього видно, що серце у нього не було зле. Він грішив, але знав і пам’ятав, що грішить. Вибачав себе, але знав і пам’ятав, що Бог засудить за всі прогрішення, і совість його від усього цього була неспокійною.  Його стривожене серце чекало, що прийде коли-небудь хвилина Божого завітання. Не маючи можливості самому побачити Спасителя, Закхей здивувався, коли почув спасительний голос: «Закхею, – зійди зараз додолу, бо сьогодні потрібно Мені бути в домі твоїм!» (Лк.19.5). Усі, хто почули і побачили це, були здивовані такою несподіваною подією і ремствували на те, що Господь вирішив відвідати грішного чоловіка.

Люди ще не знали про те, яка глибока переміна відбулася в душі Закхея, котрим усі нехтували, як великим грішником. А в душі цього грішника вже почався внутрішній благодатний і всеочищаючий процес. Вважаючи себе недостойним уваги великого Учителя, Закхей був глибоко схвильований Його несподіваною увагою. Зараз він готовий на все, на всілякі жертви, позбавлення, щоби змінити своє грішне життя. І «Став же Закхей та й промовив до Господа: «Господи, половину маєтку свого ось я дам убогим, а коли скривдив був чим – верну вчетверо» (Лк.19.8).

Дійсно, це приклад великого розкаяння грішника, приклад для всіх поколінь християн усього світу. Душа Закхея не поринула в якусь зовнішню цінність і не завмерла в солодкому самовдоволенні: Ось я досягнув, чого хотів. Хай душа відпочиває! У Закхея ж були чималі земні цінності: знатний стан, влада, пошана. Хіба ці цінності не притягують до себе мільйони людей? Хіба, володіючи ними, мільйони людей не гинуть в самодогідливому достатку? І хіба мільйони людей не костеніють своїми душами, маючи набагато менший за масштабом достаток? Ситно поїсти, добре одягнутися чи вдовольнити якусь іншу дрібну пристрасть – ось звичайні масштаби людських прагнень. Володіючи цим, людина живе у щасливій задоволеності, і її душа наповнена до країв. Вона солодко спочиває в своєму володінні і нічого їй не треба. Закхей не такий. Багатство – добре, знатність – приємно, але вони не наповнюють його душу. Це – оправа життя, а душа Закхея жива, і вона має свій живий світ, що й виявляється в пошуках. Закхей – поважний, позитивний і забезпечений чоловік, який обіймає високу посаду, внутрішньо невдоволений собою. Він відчуває неспокій від того, що правда життя йому не відкрита, і тому, коли з’являється незвичайний Учитель життя, Закхей забуває і про багатство, і про знатність, і про свій вік і біжить за Вчителем Істини, як школяр, щоб вловити хоча б крихти нового Світла життя [Голуб І., свящ. Проповідь про Закхея. http://tsarstvo.at.ua/].

Це був уже не попередній Закхей, який не мав співчуття до бідних і думав лише про особисте збагачення. Тепер перед Богом стояв новий Закхей, котрий вирішив назавжди стати на шлях правди, добра і милосердя. Тому на це сердечне та щире покаяння Спаситель, прийшовши до нього, говорить: «Сьогодні на дім цей спасіння прийшло, бо й він син Авраамів. Син бо Людський прийшов, щоб знайти та спасти, що загинуло» (Лк.19.9-10).

Цим благословенням Господа Закхей придбав собі вічне спасіння і з великого грішника став праведником, коли твердо вирішив залишити грішне життя, ставши на дорогу правди і добра.

Отже з покаянних прикладів євангельської грішниці, апостола Петра, митаря Закхея та інших випливає переконання в тому, наскільки складний процес покаяння в релігійно-моральному житті християнина. Бажання і рішучість приступити до покаяння інколи безпосередньо залежить від того, наскільки живою є надія каянника, або наскільки він відчуває Божу присутність. Якщо перехід з одного душевного стану в інший сповільнюється в процесі покаяння, то грішнику необхідно прикласти всі зусилля для того, щоб вигріти і збудити в собі надію на Бога всіма можливими для цього способами.

У душі грішника вже відбувся суттєвий переворот. Своїм серцем і почуттями він відокремився від усіх попередніх беззаконь і попрямував до всеблагого Бога, Котрий закликає кожного з нас: «Прийдіть до Мене всі, працею зморені та обтяжені, – і Я дам вам спочинок!» (Мф.1.28). Грішник, почувши заклик Божий, повинен збудити в собі любов до Нього і підготуватись до того, щоби знову здобути собі втрачений ним дар Божої любові.

Але найголовнішим є те, щоб було покаяння істинне, якого в Старому Завіті не вистачало. Покаяння стає справжнім тільки з приходом у світ Спасителя. Він сказав: «Я прийшов покликати не праведників, а грішників до покаяння» (Мф.9.13), а також «Не здорові потребують лікаря, а недужі»  (Лк.5.31).

свящ. Іван Голуб, викладач ЛПБА УПЦ КП.