Благодать Божа вказала моєму серцю прийти в це благословенне місце в лютому рятівного 1910. Я побажав відправитися в Кавсокалівійскій скит, де здійснювали свій чернечий подвиг мої земляки: преподобний Акакій, а також два брати ієромонаха, духовним батьком яких був Пантелемон [1], преподобних і доброчесних монах, 103-річний старець, ймовірно, найстаріший з усіх нині живих святогорців.
Після прибуття на Святу Гору я прийняв тверде рішення вести аскетичне життя і по суші відправився з монастиря Дафні в Кавсокалівійскій скит. Проходячи, однак, повз святого монастиря Діонісіат, де в той день відбувалися похорони престарілого ієродиякона, я був вражений порядком, що панував тут, надихнувся аскетичним духом і місцевою природою. В результаті я прийняв рішення залишитися тут, поклавши на преблагого Бога і чесного пророка Предтечу надії на своє спасіння.
Йшов Великий піст, коли я був остаточно приписаний до цього монастиря. Мені дали послух служити помічником у монастирському готелі. У ті роки святі скити і пустелі були переповнені монахами, і великі монастирі мали там свої подвір’я і щедро роздавали їм подаяння. Не існувало й поділу панахид, через що щосуботи на вечірню стікалися аскети і отці-пустельники, щоб побути на Агрипію і забрати належну їм милостиню.
Я відчував до них щиру симпатію і благоговіння, але соромився задавати їм які-небудь питання, намагаючись, коли потайки щось почути, коли постояти поруч з ними, щоб з їх бесід і розмов зрозуміти, який мій власний духовний стан.
Вже майже настала ніч, і ось-ось повинні були пролунати удари била, оповіщаючи про швидкий початок Агрипії. Вже закінчилося традиційне частування кавою ченців і прочан, і я відпочивав у кафедзарії [2], чекаючи Агрипію п’ятої неділі Великого посту.
Мабуть, милосердний Бог побажав розповісти мені про харчування в пост отців-аскетів і тим самим вгамувати моє невдоволення, причин якому було дві. По-перше, мене як наймолодшого і моїх ровесників двічі за цей тиждень послали на збір стебел Адамова кореня (тамуса), через що я не був присутній на службах. По-друге, приготовані стебла виявилися такими гіркими, що я не міг вживати їх у їжу. Тут підійшли два старці-пустельника і сіли на лаву, що стояла зовні. Перше ж питання, який один з них поставив іншому, було наступне: «Як ти проводиш Великий піст?» На що той відповів: «Вашими молитвами і благодаттю Христової добре. Наш святий духівник отець Матфей служить у нас літургії і причащає братію по середах і суботах. Тому старець і відправив мене сюди: я візьму просфори, трохи свічок, вина і повернуся назад». «А що ви їсте?» – Знову запитав перший. «Слава Богу, – відповів другий, – в цьому році Господь зглянувся над нами, і наша обитель рясно поросла адамовим коренем. Ми й не помітили, як пройшов Великий піст: кожен день ми готували ці рослини з рисом, а по суботах і неділях – з оливковою олією, не відчуваючи ніякого недоліку в їжі. Слався, ім’я Господнє».
Почувши це, я пошкодував про свої думки і вилікувався від пристрасті нарікань, оскільки в нашому монастирі Адамов корінь готували лише один-два рази на тиждень. Крім того, на нашому столі були оливки і інжир, в той час як ці отці в своїй сухої пустелі були позбавлені всього, крім м’яких стебел Адамова кореня, кучерявої вологолюбної рослини, гіркого на смак, але що є, як кажуть ботаніки, хорошим діуретином і очищує кров. Він виростає у всіх вологих місцях Афона. Стебла його м’яко застеляють землю протягом усього березня, і це вважається Божим благословенням на період Великого посту. Тим, хто пробує його вперше і без масла, як це прийнято на Святій горі в пісні дні, він дійсно здається чимось отруйним і шкідливим. Але з роками отці звикають до нього і починають вважати його їстівним і корисним.
ПРИМІТКИ.
[1] Старці блаженного старця Порфирія.
[2] Місце в архондаріке, де готують каву і трав’яні відвари.
Архімандрит Гавриїл Діонісіатскій (†) 1983
Переклад українською «Київське Православ’я»