Ось вже кілька тижнів ми спостерігаємо фантастичний підйом «творчої активності» неофіційного речника Московського Патріархату в Україні, п. Юрія Чорноморця. З неймовірним темпераментом, достойним ліпшого застосування, цей науковець УПЦ МП наполегливо обливає брудом Київський Патріархат і його Предстоятеля, не гребуючи прямими містифікаціями історичних фактів, канонів та релігійних термінів. Ось і чергова стаття п. Юрія, «Шлях до єдності», пістрявить історичними міфами та перекручуваннями понять. Спробуємо коротко проаналізувати деякі з цих фактів.

1. «27—28 липня УПЦ та УПЦ КП святкують День Хрещення Русі-України. Свято у його нинішньому вигляді виникло недавно. Століттями день хрещення Русі у церковному календарі був віднесений до 14 серпня і традицію святкувати саме в цей день зберігає УГКЦ».

Почнемо з того, що жодної згадки саме в літописах Київської Русі, а також власне українських або білоруських літописах ХІІІ – ХVI ст.ст., про святкування «дня хрещення» 1/14 серпня ми не знаходимо. Немає такого свята і в календарях стародруків Київського Православ’я кінця ХVI – ХVIІІ століть. Але, що саме цікаве, цього свята немає і в стародруках Київської Уніатської митрополії ХVIІ – ХІХ ст.ст.

Можна зробити припущення, що «історичність» свята 1/14 серпня з’явилося в сучасної риториці УГКЦ через традицію Василіанів робити в останні день Успенського посту великий відпуст з освяченням води: «… у всіх василіанських церквах всі великі свята, особливо ті, що стосуються Богородиці, відзначаються за григоріанським календарем з великими урочистостями, розрішаннями, отриманими від Святого Апостольського Престолу» [1, т.2, ст. 258]. Але про «свята Хрещення Русі-України» тут навіть мови не було.

Загалом, такому знавцю церковної історії як Юрій Чорноморець, мусило бути відомо, що хрещення в Православ’ї завжди відбувалося не в перший, а в останній день посту, перед великими святами Християнської Церкви.

Що стосується історичності святкування саме дня пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира, то тут маємо цілком іншу картину. День успіння Київського князя Володимира та його шанування як «хрестителя Русі-України» вже від ХІ сторіччя чітко закарбувався не лише в літописах, а і в церковній літературі. Тут варто згадати не тільки «Слова про закон і благодать», Київського митрополита Іларіона, та в переліку інших рукописних богослужбових книг, у яких присутні календарі, наприклад – календар рукопису Студійського Уставу XII ст., який має явне Київське походження [2]. Загалом, пам’ять князя Володимира була поширена по території всієї Київської Русі, про що безперечно кажуть пам’ятники стародавнього письменства, що збереглися до нашого часу.

Традиція відзначення пам’яті успіня «благовірного князя Володимира», саме як «хрестителя Русі-України», присутнє практично в усіх стародруках Київського Православ’я, починаючи від Апостола Франциска Скорини 1525 р [3, ст. 314 об]. і першого друкованого Служебника Київської православної митрополії 1583 р. [4, ст. 250].

Варто відзначити і той факт, що концепція саме «українського сліду» в святкуванні Дня хрещення Русі-України в день пам’яті святого князя Володимира Великого підтримується і сучасними українськими дослідниками. Так, п. С. Терський відзначає, що «Підйом національної свідомості, який відбувся в зв’язку з відновленням державності України у 1648-1649 рр., також сприяв зростанню зацікавленості своїм минулим, та зокрема, особою чільного діяча Київської держави, які мав широке міжнародне визнання. Оскільки після оголошення української гетьманської держави Україна знову (після Київської Русі) на повну силу заявила про себе, як про суб’єкт світової історії. Саме в цей час в Україні формується і розповсюджується культ Рівноапостольного великого Київського князя Св. Володимира. Хрестителю Русі, зокрема, присвячується, ряд п’єс викладачів Києво-Могилянської Академії Ф. Прокоповича «Володимир» та «Слово о Владимире» А. Радивилівського» [5, ст. 109].

Через тривале святкування пам’яті святого князя Володимира в Київському Православ’ї, яке пов’язували і з Хрещенням Русі-України, відбулося сполучення цих двох пам’ятків нашої історії. Цей факт був визнаний і в часі історичної дискусії, що відбувалася в РПЦ МП у 1986-1988 роках, і закінчилася благословенням Московського патріарха на видання збірника «Чинопоследования Праздника Крещения Руси» (М.: Изд-во Московской Патриархии, 1988) та святкуванням «Хрещення Русі» саме в день пам’яті святого князя Володимира.

Тому, цілком природно, що очоливши УПЦ КП та ставши на шлях відновлення історичного Київського Православ’я, Святійший Патріарх Філарет відновив і сполучення святкування пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира та державного Хрещення Русі-України.

Першість саме Київського Патріархату та Святійшого Патріарха Філарета у відновленні врочистого святкування пам’яті святого князя Володимира та Хрещення Русі-України, як не дивно, підтверджують і слова Патріарха РПЦ МП Олексія ІІ. Так, виступаючи на врочистостях у липні 2008 р., Московський Патріарх відзначив: «Сьогодні в загальноцерковному календарі день 15/28 липня, коли ми вшановуємо пам’ять рівноапостольного князя Володимира, ідоли поправшого і всю Російську землю Святим Хрещенням просвітівшого» (величання святому), навіть не виділено червоним кольором і розглядається як «середнє» свято» [6].

Таким чином, вже з перших рядків своєї полемічної статті, шановні п. Юрій Чорноморець намагаючись принизити Київський Патріархат та Святійшого Патріарха Філарета вдається до історичних маніпуляцій та відвертої міфотворчости. Бо саме Київський Патріархат та його Предстоятель, Святійший Патріарх Філарет, виступили як ініціатори відродження історичного святкування Київського Православ’я.

2. «І українське православ’я було за крок до власної мети (у 2008 р. – С.Г.) — повного відриву від Москви. Вселенський патріарх, який має владу вищої апеляційної інстанції в православ’ї, обіцяв надати хоч і обмежену, але реальну автокефалію Об’єднаній православній церкві. Об’єднатися мали УПЦ КП та УАПЦ. Соціологічні опитування священства та мирян показували, що до канонічної непов’язаної із Москвою Церкви перейшла б і більшість громад УПЦ МП. На жаль, для Патріарха Філарета збереження його особистої влади над частиною українського православ’я виявилося тоді важливішим».

Проблема, яку вперто не бажає бачити п. Юрій Чорноморець, як і багато інших речників УПЦ МП та УАПЦ, складається в тому, що «відрив від Москви» потрібний тільки і виключно як один з елементів автокефалії. При цьому, автокефалія не може бути «обмеженою», бо мати «обмежену автокефалію» – це нонсенс! Автокефалія, як і вагітність: або є, або немає.

Так, дійсно, у 2008 році багато хто, об’єктивно вбачаючи в Москві «абсолютне зло», готові були кинутися в обійми Константинополя навіть через здачу автокефального статусу та прийняття, невизначеної в часі і канонічних правах, «автономії» (реально змінивши ярмо Москви на ярмо Фанару). Але всі ми, і шановний Юрій Павлович, чомусь забулися, що Константинополь вже один раз продав Київську митрополію Московському Патріархату та ніхто не перешкоджає йому це зробити вдруге….

Торкаючись подій 2008 року та дискусії відносно позиції Святійшого Патріарха Філарета, також хочу згадати цікаве питання-розважання одного мого закордонного товариша: «А ви не думаєте, що для «вищих метів Вселенського Православ’я», наприклад скликання нового Вселенського собору та (або) визнання своєї влади над православною діаспорою, Константинополь може передати свою «Українську автономію» знову Москві?». Тобто, ми слухаємось порад «чорноморців» та продаємо все за примарну «автономію»…. і опинаємось знову в Московському полоні.

У контексті вище викладеного, ще більш небезпечним виглядає перехід у таку «об’єднану автономію» більшості архієреїв, священиків та громад Московського Патріархату в Україні. Бо це, навіть на 2008 р., робить явну меншість з непохитних прибічників автокефалії Українського Православ’я, а можливість сепаратної угоди Константинополя та Москви ще більш реальною.

Таким чином, сьогодні ми мусимо не обвинувачувати Святійшого Патріарха Філарета та архієреїв УПЦ КП за їх позицію влітку 2008 р., а дякувати передбачливості Святійшого Патріарха та його стійкості перед спокусою «обмеженої автономії», яку наполегливо, з допомогою тогочасної влади, нав’язував Константинопольський патріархат.

3. «Сьогодні ситуація складніша. Заплутаний у численних обіцянках та подарунках від Москви — на кшталт скликання всеправославного собору в 2016-му та спільного проведення давно назрілих реформ православ’я, — Патріарх Варфоломій згодний втрутитися в українську ситуацію лише за умови єдності всіх трьох українських православних церков — УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ».

Від початку хочеться запитати: «Де є такий документ Константинопольського патріархату, у якому це прописано?» Доки такого документу немає і тому обміркування його мені здається передчасним. Тим більше «втрутитися в українську ситуацію» – це дуже і дуже неконкретне речення, у якому про надання автокефального статусу немає жодного слова.

Але, у контексті статті Юрія Чорноморця, відразу виникає наступне питання: Чому шановний Юрій Павлович бачить перепону об’єднання саме в УПЦ КП та Святійшому Патріарху Філарете?. Адже, на нашу думку, логічно було б починати зі статусу саме УПЦ МП, бо неможливо вести переговори з «адміністративною одиницею Московського Патріархату в Україні» про автокефалію! Тим більше, що соціологія на сьогодні показує однакову кількість вірних Московського і Київського патріархатів в Україні [7]. Ще більший подив викликають спроби пов’язати процес об’єднання Українського Православ’я з УАПЦ, вірними якої сьогодні визнає себе тільки  1,7% православних українців [7].

4. «Листопадовий собор 1991 року смиренно просив Москву про надання автокефалії, але утримався від будь-яких дій, які можна було б оцінити як самопроголошення УПЦ власної автокефалії. Так само дивним є такий факт: 1991-го та 1992-го митрополит Філарет визнавав Московську патріархію як Церкву-Мати для церкви Київської».

Розглядаючи події 1991 – 1992 рр., п. Юрій Чорноморець забувається на одну дуже малу річ, а саме на те, що в той час Україна не була незалежної та носила назву «УРСР». Відповідно і УПЦ МП, як і зараз, була тільки адміністративною частиною Московського Патріархату. Саме тому, враховуючи всі канонічні обставини, а також – політичні процеси в Україні, Святійший Патріарх Філарет (на той час – Київський митрополит) звертався до Московського Патріарха і архієрейського собору РПЦ МП про надання автокефалії.

Закидаючи звинувачення Святійшому Патріарху Філарету про те, що він у 1990-1992 рр. вів переговори саме з Москвою, з керівництвом РПЦ МП, шановні Юрій Павлович забувається про історію УГКЦ. Остання теж у 1990-1992 рр проводила переговори про свою легалізацію та повернення храмів не з Київською владою або УПЦ МП, а саме з Московським керівництвом та комісією РПЦ МП!

Більш того, світлої пам’яті Патріарх Мстислав (Скрипник) пов’язував існування Помісности Українського Православ’я безпосередньо з повстанням Української незалежності. І це було теж у 1990-1991 рр., коли вже існували парафії УАПЦ в Україні.

Таким чином, обвинувачення Святійшого Патріарха Філарета відносно його дій у 1990 – 1991 роках, які висуває п. Юрій Чорноморець не витримує критики та є результатом політико-історичних інсинуацій.

5. «27 липня 2014 року УПЦ проводила молебень без гостей із Москви — і був доступ для кожного віруючого і невіруючого».

Дійсно, як мінімум, за останні 5-6 років цій молебень був без гостів з Москви (і без представників владі України) та доступний для всіх бажаючих. Саме він виявів реальну кількість прибічників Московського Патріархату в Україні, яких виявилося в декілька  разів менш, чим учасників святкової ходи Київського Патріархату. І це при тому, що УПЦ МП об’явило реальну «мобілізацію» своєї пастви.

6. «І народний характер УПЦ»

Шановні Юрій Павлович певне забув про тих багатьох архієреїв та священиків УПЦ МП, які відкрито перешли на бік ворогів України та, дехто зі зброєю в руках, виступає проти України. Ми не можемо пройти повз того, що сьогоднішні керівник Московського Патріархату в Україні нагороджував Закарпатського сепаратиста та прибічника «руського миру», та толерує підтримку священиками УПЦ МП сепаратистів  і терористів… Можливо, саме ворогів України ми мусимо вважати «народною підтримкою» УПЦ МП?

Сьогодні практично всі громадяни України волають до УПЦ МП з проханням визначення: ви реально з Україною, або проти України? І це повинні визнати не словами, а реальними діями…. У тому числі й з реальним засудженням архієреїв та священиків сепаратистів.

7. «Шлях до єдності — у торжестві народності Церкви, коли ієрархія служить не собі, а народу. У торжестві смирення, а не гордості. У торжестві християнського, а не світського. У торжестві українського, а не імперського православ’я».

Неможливо сперечатися з тими словами шановного Юрія Павловича… Але ці слова, найперше, є гімном діяльності Святійшого Патріарха Філарета, який поклав на жертовник Українського Православ’я все, що тільки міг… Виховав дійсно свідому та жертовну плеяду Київських архієреїв та священиків, які життя покладуть за Київське Православ’я та Україну. І це не просто слова… Це Михайлівський Золотоверхій бив у дзвоні та робився шпиталем у часі Майдану, це митрополит Антоній (Махота) встановлював перший храм-намет на фронті та благословляв священиків на фронтове служіння, це священики Київського Патріархату першими формували благодійні конвої на фронт… Як у часі татаро-монгольської навали ХІІІ століття та московських нападів XV-XVIIІ століть, як у доленосні часи визвольний змагань 1917 – 1921 та 1941-1945 рр., наслідуючи своїм попередникам, архієреї та священики Київського Патріархату сьогодні «встали на стіни» у обороні нашої Незалежності. Саме такими своїми діями вони довели своє право бути центром об’єднання Київського Православ’я.

8. «Шлях до єдності — у торжестві народності Церкви, коли ієрархія служить не собі, а народу. У торжестві смирення, а не гордості. У торжестві християнського, а не світського. У торжестві українського, а не імперського православ’я».

У кожного свідомого громадянина України, у кожного вірного Київського Православ’я, не має сумнівів, що саме через страждання смирення та служіння своєму народу, Київський Патріархат отримав право бути центром об’єднання Київського Православ’я. Потом і кров’ю своїх вірних, що вставали і встають на оборону України проти сатанинської агресії, ми, під омофором і благословенням Святійшого Патріарха Філарета, довели своє право на це. Жодний священик Київського Патріархату не зрадив Христу та Україні, жодний вірний не відмовився повстати за Правду Христову та Україну! І це теж заслуга діяльності Святійшого Патріарха та вихованої ним плеяди архієреїв та священиків…

Ми всі тільки «на землі народжені»… тому кожний з нас грішний… Але за справами нашими буде Господь судити нас. І дзвони Золотоверхого – це дзвони української души та сумління, дзвони Правди Христової… Дзвони, які започаткував Київський Патріархат та його Предстоятель, Святійший Патріарх Філарет.

прот. Сергій Горбик.

1. Supplicationes Ecclesiae Unitae Ucrainae et Bielarusja (1600-1769). T 1-3, Rome, 1960-1965

2. Студитский Устав ХІІ в. Курский краеведческий музей, №20959.

3. Апостол. Вільня, 1525

4. Служебник. Вільня, 1583 р.

5. Терський С. Культ Св. Володимира у переказах та легендах Волині: Питання походження та поширення // Слов’янський вісник. Збірник наукових праць.- Рівне, 2012.- Вип. 13.

6. http://www.patriarchia.ru/db/print/426666.html

7. http://razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=883