Не можу мовчати» – назва знаменитої статті Льва Толстого, що була опублікована закордоном у 1908 році і нелегально поширювалася в Росії до 1917 року. У цій статті російський письменник висловив різкий протест проти страт при уряді Столипіна і назвав вбивцями всіх, хто брав участь у цьому державному насильстві. В епоху «візантійської симфонії» публікація подібного роду тексту будь-яким російським журналом навряд чи представлялася можливою в силу суворої політичної та церковної цензури. Однак ні цар, ні Святіший Синод Російської Церкви не хотіли прислухатися до голосу письменника. Столипін був убитий в 1911 році. У 1917 р. владу захопив Ленін і оголосив відкриту війну російської Церкви.

Тепер, через понад сто років після появи статті Толстого, можна сказати, що він був правий. Слідуючи за російським письменником, Ганді закликав до мирних протестів проти безправної державної монополії на «незаконне насильство» завдяки чому почався розпад Британської колоніальної імперії. Смертна кара скасована в країнах-членах Європейського Союзу. Також і російська Церква засудила страту у своїй соціальній доктрині в 2000 р.

Який урок можна винести з цього знаменитого епізоду історії європейської думки? Той, що висловлена  справжніми інтелектуалами правда може виявитися образливою для тих, хто перебуває при владі. Але мудрість політичного чи релігійного лідера виражається в тому, щоб схилитися перед правдою і відмовитися від несправедливості. Однак якщо він вважає за краще вибрати правду неправдиву, тобто ідеологію, то події завжди розвиваються проти нього, часом непередбачувана і жорстоко.

Можливо, Патріарху Кирилу стала відома моя стаття «Не можу мовчати» опублікована мною 31 грудня 2013 г (http://arjakovsky.blogspot.fr/2014/01/blog-post.html ). У ній я висловив ряд гірких істин про останньою еволюції Московської Патріархії. Бажаючи дати «відповідь усім тим, хто вважає Церква на Україні і в Росії – це дві різні Церкви» він вирішив висловити свою точку зору. Для цього він вибрав день пам’яті святого митрополита Петра, що відзначається за православним календарем 3 січня. Ймовірно, Патріарх хотів звернути увагу на той історичний аргумент на моєму тексті, у якому я нагадую, що про Московський Патріархат і Російську державу можна говорити лише з кінця XVI століття, і що православна Церква «Русі» прийняла своє хрещення в IX столітті не як «російська» Церква, а як частина Константинопольського Патріархату.

Я розумію, що Патріарх усвідомлює, що основній вразливий момент його сьогоднішньої позиції полягає саме в цьому історичному аргументі. Він навіть каже, що «Єдина Церква Святої Русі» – Росії, України і Білорусії – не дасть «за сочевичну юшку продати наше духовне первородство». Ця фраза, спонтанно підхоплена журналісткою Російського Інформаційного Агентства в назві її статті «Патріарх: духовну основу РФ і України не можна продати за юшку» свідчить про граничне змішання релігії і політики в Росії. Все питання полягає в тому, про яку таку сочевичну юшку йдеться. Чи мається на увазі договір про співпрацю з Європейським Союзом, побічно підданий критиці в Заяві Священного Синоду щодо України 26 грудня? Але Брюссель ніколи не вимагав від України, щоб вона відвернулася від Росії. Або мається на увазі зближення з Католицькою Церквою, недавно – на тому ж засіданні 26 грудня – відхилене Священним Синодом? Але Патріарх Кирило зовсім недавно бажав цього зближення. Насправді фраза «продатися за сочевичну юшку» перш за все відображає сприйняття російським церковним мисленням історії протистояння Якова та Ісава, про який оповідає Біблія: старший син Ісака Ісав продає первородство своєму молодшому братові Якову за сочевичну юшку. Чи не слід – подібно Патріарху Кирилу – з цього зробити висновок, що Московський Патріархат виконує роль старшого сина по відношенню до Константинопольського Патріархату? Але тоді виникає питання: чи існує історичне та духовне підставу для подібного роду порівняння? І як визначити «Церква Росії, України і Білорусії» якщо в епоху митрополита Петра (сер. XIII ст. -1326), як нагадав Патріарх Кирило у своєму виступі, не було ніякої іншої Церкви окрім Київської! Приклад митрополита Петра обраний невдало тому, що саме цей єпископ бачив історичний розвиток Русі в зв’язку з центром у Константинополі….

У зв’язку з цим стає зрозумілим прагнення президента Путіна терміново переписати офіційні програми російської історії. Насправді історики знають, що «князівство Московське» існувало до царя Івана Грозного. І вони одностайні у визначенні дати виникнення Московського Патріархату в 1589 р., коли він був під тиском визнаний Константинопольським Патріархом Єремією II, який водночас зовсім не відмовився від своєї влади над Київською Церквою. Константинопольський Патріарх і понині зберігає пам’ять про своє материнство по відношенню до Української Церкви, зберігаючи свою юрисдикцію над Українською Православною Церквою в Північній Америці. З іншого боку, як я вже писав у своїй статті, потрібно визнати, що з початку XVII століття політичні та церковні події в Європі з’явилися причиною виникнення трьох різних народів, кожен з яких мав свою єпископську першопрестольну кафедру.

Ці факти мають велике значення. Бо якщо історики змогли б в російських підручниках історії затвердити ці елементарні істини, то тоді Московська Патріархія не змогла б більше претендувати на юрисдикцію над Українською Православною Церквою. Також і Російська держава не могла б більше використовувати історичну аргументацію в цілях інтеграції в передбачуваний їй проект Євро-Азіатського Союзу. Наведемо лише один приклад подібного зміни історичної перспективи. Крим не є «подарунком» Хрущова Україні в 1954 г, як це повторює російська націоналістична пропаганда. Крим – це колиска Київської Русі, півострів, історично пов’язаний з Грецією і Європою в цілому.

Ймовірно, тому у своїй реакції на мій текст, російський публіцист Олександр Шипко, як і патріархія, також відвертається від «сумнівного страви» тобто тієї течії, яка сьогодні виводить людей на Майдан. Він стверджує, що «православні ліберали», подібні автору статті “Богослов’я Майдану”, що з’явилася 12 грудня, архімандриту Кирилу (Говоруну) і мене, є «головною загрозою» російської Церкви. Тут я частково згоден з ним. Тому що насправді відношення правди до брехні порівняно з падаючої на граніт водою, яка здається безсилою і слабкою, але яка в кінцевому підсумку підточує найвищі гори.

У чому я не згоден з А. Шипковим, так це в тому, що він називає мене «лібералом» і порівнює мої думки з паризькою «площею Пігаль», свого роду одним з храмів проституції секулярного суспільства. Якби він мене трохи знав, то йому було б відомо, що я вже протягом багатьох років активно борюся з атеїстичним неолібералізмом сучасного суспільства і неодноразово виступав проти абсурдних законів президента Олланда, що легалізували так звані «одностатеві шлюби». Особливо шкода, що у пана О. Шипкова, як і у інших, відсутня всяке історичне чуття. Історичні форми лібералізму різноманітні. Так, лібералізм Токвіля цілком сумісний з християнством. Цей лібералізм сам є одним з плодів християнства, коли визнає силу громадянського суспільства, здатного протистояти гегемоністським тенденціям в будь-якій ієрархічній системі. З іншого боку, неолібералізм Джона Роулза розділяє будь-які моральне судження і правовий устрій суспільства і відмовляється від гармонійної згоди між справедливим і благим. Тим самим він повністю втрачає християнське есхатологічне сподівання Царства Божого на землі.

У своєї книзі, що нещодавно вийшла,я писав, що неоліберальна демократія як у Франції, так і в Росії переживає кризу. Я навіть вітав документ Російської Церкви про права людини (2007). Цей текст – являє собою точний аналіз притаманного свободі антиномічного співвідношення: з одного боку, вона є свободою вибору і правового договору (antexousion), з іншого – свободою самопожертви (elevtheria) і джерелом церковного права. Ультра-лібералізм як політична теорія, хоча і виходить з ліберального уявлення про створену за образом Божим людині, задовольняється так званим «природним» правом і, скасовуючи таке згадування про Бога, скасовує закон як основу всякого права. Марксизм як політична теорія виходить з уявлення про створену на подобу Божу людину, зводить свою концепцію права до першохристиянського соціалізму, відкидає Бога і перетворює весь світ в величезний мурашник.

Я переконаний, що для нашого постмодерністського і постконфесійного суспільства настав час спільного пошуку третього шляху – поданні про створену за образом і подобі Божої людини. Цим шляхом персональної демократії йдуть в Росії від Олександра Пушкіна до Миколи Бердяєва, в Україні – від Тарас Шевченко до Мирослава Мариновича, у Франції – від Шарля Пегі до Ремі Брага. Ностальгія за старими часами недоречна в епоху глобалізації. Міф про «святу Русь» і візантійську симфонію віджив свій вік. Наше століття навчило сучасну людину розрізняти Царство Боже і царство Кесаря. І звичайно ж, Церква не може бути байдужою до світу. Вона повинна швидше усвідомлювати себе Нареченою Агнця, Купиною Неопалимої, Сяйвом яке випромінює мир і сприяє перетворенню града земного. Третій шлях можливий і в просторі міжнародного права, де він допоможе уникнути болючої конфронтації між Європейським Союзом і майбутнім Євро-Аазіатським Союзом. Росія разом з Україною і Білорусією, є європейськими країнами і покликані брати участь у політичному улаштуванні єдиного Союзу європейського примирення. Деякі східноєвропейські демократії, що звільнилися від радянської ідеології в 1989 р., прагнуть повернути сенс колишньої трансцендентності в політичне життя, про що прекрасно свідчить нова польська конституція. Проте західні демократії, які взяли на себе основний тягар кризи неоліберальної економіки в 2008 р., Також можуть внести свій внесок у побудову нового світу. Чудовим прикладом подібної моделі є електронна версія ісландської конституції.

У XX столітті російська Церква дала світові сонм мучеників і пережила богословське оновлення завдяки працям таких мислителів як о. Сергій Булгаков та Микола Бердяєв, о. Олександр Мень і о. Павло Адельгейм. Від усієї душі я бажаю їй бути в авангарді як духовного, так і політичного оновлення. На жаль, недавнє рішення перервати всіляку серйозну богословську дискусію з Католицькою Церквою, зволікання в подальшому просуванні богословського діалогу з Вселенським Константинопольським Патріархатом, завели російську Церква в глухий кут богословсько-політичної ідеології «русского міра» і ще більше применшують шанси на успіх в її відновленні.

І все ж я не втрачаю надії. Було б вже достатньо, щоб Патріарх Кирила почав прислухатися до тих, хто в Росії і в усьому світі направляє на шлях істини. Але головне – чути голос власного сумління, і тоді все зміниться. Згідно реформам 2000 р. у вертикальному устрої Російської Церкви, Патріарху відводиться вирішальна роль і на нього покладається особиста відповідальність. Звичайно ж, оновлення Московського Патріархату не є справою одного дня. Але у Патріарха для цього не так вже багато часу, інакше ввірений йому Патріархат, який пережив у XVI столітті настільки важке народження, виявиться покритим нової антирелігійної хвилею.

Її темні обриси вже з’явилися на горизонті, і тут, і вже зараз, вона може виявитися особливо високою …

Антуан Аржаковський