Матеріали статті присвячені висвітленню яскравих історичних фактів, пов’язаних з Свято-Успенським Липецькиим чоловічим монастирем, особливостей чернечого життя, та впливу подій країни на життя обителі.

Актуальність даної роботи полягає в тому, що дозволяє відкрити православним людям іншу, досі їм невидиму сторону чернечого життя. Віряни, відвідуючи святі монастирі, переважно бачать однобоко монастирське життя – життя з парадної сторони, так як мало хто з них вдумується в монастирські будні й проблеми. Стаття, присвяченна Липецькому чоловічому  монастирю, крім того, що дозволяє заглянути у монастирські будні, тим самим задовільнивши просту людську цікавість, охоплює й історичні і соціальні аспекти життя Липецького монастиря  як яскравий приклад духовних злетів і трагедій, які свята обитель пережила разом з нашим народом. Хочеться вірити, що монастир у Липках, відродившись, послужить добрій справі  духовного утвердження православної віри в Україні.

Мета дослідження – показати основні сторони побуту в монастирі, висвітлити невідомі досі історичні факти, особливості чернечого життя в незалежній Україні.

Джерельною базою дослідження були роботи, присвячені вивченню православних святинь Західної України.

На мальовничих пагорбах в околиці колишніх лісів і гаїв недалеко від Гощі розкинулось село Липки. Ніби нічого особливого тут немає, окрім природного джерела, яке вирує на схилі одного з пагорбів, та саме це джерело стало ґрунтом для проростання тут могутнього дерева Православ’я і Православних святинь.

Ніхто з липківчан не може точно сказати, як і коли виникло це джерельце на схилі пагорба, але всі його з впевненістю іменують святим і Божим. Дослідники різних історичних періодів, проводячи аналіз складу води, засвідчують, що ця вода має цілющі властивості.

Хто зна, чи далеко вперед загадував колись долю монастирю біля святого джерела ігумен Яків, коли розпочав його будівництво ще на початку минулого століття в 1921 р. [3, с. 359].

Зі святим джерелом пов’язано кілька легенд, а історія села Липки має дві версії, пов’язаних зі знищенням села татарами: перша версія – коли татари знищили захисників поселення і спалили церкву, друга – коли церква з її захисниками та більшістю бусурманів провалилася в підземелля , а на тому місці з’явилася водойма, яка згодом перетворилася в джерело.

За народними переказами, село Липки дуже старе. Перша документальна згадка про нього датована 1577 р. [2, с. 143]. Частина Липок з південно-східної сторони здавна прозвана Селищем. Як і більшість земель, територія Селища належала в різний час різним поміщикам. Останнім володарем був місцевий поміщик, поляк Рафаїл Микулич Радецький (деякі документи того часу збереглися і знаходяться в краєзнавчому музеї села). Після падіння кріпосного права, Микулич-Радецький, як свідчить карта земельних наділів 1866 р, землі південніше села відвів під земельні наділи. Джерельна криниця і навколишні поля випали липенцю Андрію Наумчуку, в якого було 15 десятин землі, на відміну від інших кріпаків, що отримали по 10 десятин.

У 1866 р. син Андрія Наумчука, Микола, одружується з місцевою дівчиною Параскою і утворює власну сім’ю, яку по-вуличному прозивали «гоцовою». Батько виділив молодому подружжю землю, на якій була джерельна криниця. Подружжя Наумчуків виростило і виховало п’ятеро дітей – два сини і три дочки. Сім’я була працьовитою і відзначалася надзвичайною побожністю. Джерельну криничку на власному полі сім’я вважала святою, бо вірила, що джерельце з’явилось тут після провалля церкви. Сам господар часто повторював, що потік води джерельної – то сльози останніх захисників Селища, а саме Селище дало початок селу Липки.

Старший син Миколи і Параски Наумчуків – Іван, 1887 р. народження, з дитинства мав потяг до церкви. В дитинстві хлопчик тяжко перехворів тифом. Батьки доклали чимало зусиль, щоб вилікувати сина, але попри всі свої надії та старання залишилися розчарованими наодинці зі своїм горем. Повітовий лікар у Великих Межиричах сказав забрати хлопчика додому, як безнадійного на всяке одужання. Вдома малий Івась бачив сон: прийшла до нього прекрасна жінка і сказала, щоб набрали вони води в своєму джерелі на своєму полі і щоб хлопчик тієї води, тоді він зцілиться і одужає. Малий Іванко розказав сон батькам, а ті, не гаючи часу, швидко набрали води і віднесли її до священика, котрий відслужив над водою водосвятний молебень. Потім освячену воду дали хворому хлопчику і той незабаром видужав.

Час спливав, Іван виріс і, будучи ще зовсім молодим хлопцем, просив батьків, аби ті відпустили його в монастир в Почаїв, а коли батьки не дали хгоди, то сам пішов, досягши повноліття. Ставши послушником у Почаївській Лаврі, побачив Іван там ікону Афонської Богоматері, одразу впізнавши на ній Ту, котра вилікувала його в дитинстві. Він ще більше окріп у вірі, переконавшись, що сама Цариця Небесна відвернула його від смерті. Відтепер юнак твердо вирішив назавжди полишити батьківський дім і прийняти чернечий постриг. Тут, в Почаєві, він згодом постригається на ченця з ім’ям Яків, і здобуває священицький сан. У отця Якова з часом визріла думка побудувати в Липках, на місці джерельної криниці, скит. Батьки виділили синові гектар землі поруч з джерелом. Взявши благословення у священноначалія Почаївскої Лаври на будівництво Лаврського скита в селі Липки, молодий священик полишає монастир і йде на приходське служіння, щоб заробити грошей і розпочати будівництво скитського храму. Деякий час отець Яків був настоятелем церкви с.Пляшева, що на Козацьких могилах. Одночасно він звертається з проханням до багатих людей, парафіян з інших храмів, щоб вони надали на цю добру справу посильну грошову допомогу. І вже коли назбиралася певна сума грошей, отець Яків розпочав будівництво, ставши і його організатором, і керівником. У селі Користь на Кореччині було закуплено зруб церкви, що вцілів від пожежі. Крім того було закуплено лісоматеріали, цемент, жерсть, цвяхи і все необхідне для будівництва.

У 1921 р. семи купольний храм вже красувався на околиці Липок, радував серця і зігрівав душі віруючих, які почали сходитись звідусіль нескінченним потоком [4, с. 437]. Новозбудована церква була ніби вся у віночку з декоративних дерев, а всередині була дуже оригінально розписана. Північна сторона храму мала високий підмурок, оскільки вивищувалась на підніжжі горба. В підмурку знаходились масивні двері, що вели в каплицю, яка була в нижній частині храму. Тут з джерела збігала вода в дерев’яний колодязь, з якого її надлишки витікали через трубу за межі храму, а далі струмочком – в ставок, що був поруч. Це був Липенський скит, що належав Почаївській Лаврі.

Головний престол храму було освячено на честь Успіння Божої Матері, а боковий престол-на честь великомученика Димитрія Солунського. Отець Яків щодня відправляв службу Божу і багато людей тягнулося до цього намоленого місця, особливо багато їх було в святкові дні. Проживав батюшка у батьківській хаті, в сім’ї найменшого брата Антона, який теж допомагав отцю Якову в господарських роботах у храмі. Останні роки свого життя Антон був висвячений на диякона і теж служив у скиту.

Сотні людей відвідували Липенський скит, щоб набрати тут цілющої води. З приходом у 1939 р. безбожної влади для Православної Церкви настали часи випробувань і переслідувань. Багато храмів тоді було зачинено і знищено. Скит в Липках теж закрили, і він був закритий до часу німецької окупації. Характерним є те, що саме в роки німецької окупації діяльність храму відновлюється. Отець Яків, як і раніше, відправляє службу Божу. Та у 1950 р. безбожні правителі вдруге закривають храм [5, с. 784]. Дуже не подобалося безбожній владі те, що до закритого скита продовжувало приходити багато православного народу, вони визнали для себе, що скит є зайвим. Отець Яків в печалі був змушений повернутись знову до обителі своєї юності – Почаївської Лаври.

У Почаєві ігумена Якова возведено до сану архімандрита. У листах до рідних в Липки він писав, щоб оберігали скит, зведений на історичному і святому місці прадавнього Селища. Вірив, що часи смути зміняться часами духовного відродження. Хоч самому архімандриту Якову не судилося дожити до цього часу, так як у 1956 р. він помирає і був захоронений в Почаєві, але він передбачив оновлення святої обителі.

Тільки на п’ять років пережив Липенський скит свого засновника. Біда прийшла у 1961 р. Храм-скит було зруйновано, до краю знахабнілі руйнівники знищили все те, що не творили їх руки[1, с. 150]. Неушкодженою лишилась тільки капличка, що розміщувалась в цементному підмурівку, а в ній-джерельна криничка.

Усі подальші довгі роки до криниці не заростала стежка. Люди з вірою приймали цей цілющий Божий дар – криничну воду, і багато хто з них отримував оздоровлення в фізичних недугах. Вони потай впорядковували капличку, виготовили і прилаштували двері, повісили ікони, причепурили їх вишиваними рушниками, молились тут і набирали цілющої води з життєдайного джерела.

У кінці 80-х і на початку 90-х років ХХ ст. часи атеїстичного тиску і пропаганди канули в Лету. Для православної церкви настали кращі часи – відродження і відбудови храмів. На місці колишнього скиту було вирішено побудувати чоловічий монастир.

У 1990 р. місцевий колгосп виділив землю під забудову храму. А люди і надалі зверталися в різні інстанції, щоб одержати дозвіл на будівництво храму. Вже в квітні-травні 1991 р. було зареєстровано релігійну громаду і парафіяльну раду Української Православної Церкви і дозволено розпочати будівництво. Архієпископ Рівненський і Острозький Іриней благословив забудову і закріпив старшим на будівництві колишнього послушника монастиря, архідиякона Михаїла Гнесюка. Як і раніше, храм був поручений опіці Пречистої Богоматері і іменувався Успенським.

У червні 1991 р. було затверджено план землекористування. По краплиночці почали надходити пожертви на побудову храму. На колишніх руїнах враз почало все оживати, але не вистачало коштів. Люди розчаровувалися, впадали в зневіру, думаючи, що нічого не вийде. Та вселяв віру своєю щирістю, духовною підтримкою старець Михаїл. Заново на будову завозили камінь, цеглу, дерево, а осінь видалася примхливою. Спочатку храм будували як парафіяльний.

Щоб прискорити час молитви і богослужіння спочатку вирішили побудувати невеличку церкву. 21 жовтня 1991 р. жителька села Хотинь Березнівського району Ганна Власівна Гуріна подарувала для будівництва храму свою хату. На початку листопада її перевезли на місце будівництва в Липки. 12 листопада 1991 р. протоієрей Микола Галій – пізніше ієромонах Лонгин з Гощі освятив місце під будівництво церкви. Він заклав перший камінь, на якому зубилом було вибито дату. Камінь закопали на місці, де мав бути престол. З перевезеної хати почали складати церкву.

27 лютого, прибув до храму архієписко Іриней. Владика освятив святий Престол і відправив Божественну Літургію. Ця подія відбулася 27 лютого 1992 р, відтоді цей день вважається офіційним днем відкриття Свято-Успенського Липківського чоловічого монастиря. Престол освячено на честь Преподобного Іова Почаївського [9].

За Божественною Літургією Владика Іриней висвятив колишнього регента Синівської церкви, а тоді вже диякона Михаїла Прокопчука на священика, а Олега Сачука – на диякона, якого було призначено настоятелем монастиря.

Від цього часу в церкві і почали відправлятися вечірні, ранішні і літургії. До першої монастирської споруди додано прибудови, зведено дзвіницю, добудовано ризницю, паламарку, трапезну і три житлові кімнати. Знято шифер і заново покрито цинком. Тепер вже церква набрала справжнього вигляду.

Монастир має свою землю, невелике господарство: коні, корови, землеробну техніку, пасіку, столярний цех.

У 1997 р. збудовано двоповерховий корпус на 14 кімнат для монастирської братії. Цього ж року було заселено перший поверх повністю.

У 1999 р. збудовано ще один житловий будинок на 4 кімнати. В цьому ж році почалось будівництво нового величного храму на честь Живоносного Джерела Божої Матері. Взагалі 1999 р. став пам’ятним. Спочатку владика Варфоломій освятив місце під будівництво нового храму, роботи почалися з джерела, тут побудували нову надбудову, в якій є колодязь і купальня на дві кімнати. На масивному фундаменті заклали храм [8].

У понеділок, 29 травня 2000 р. біля 9 год ранку ігуменом Євангелом в присутності ігумена Єрмогена та архідиякона Михаїла відслужено молебень перед початком будівництва і в цей же день розпочато будування. Вже восени 2000 року зруб храму був увінчаний куполами [6].

12 грудня було закінчено будівництво і покрито дах. 13 грудня на день пам’яті апостола Андрія Первозваного було відслужено подячний молебень [7].

Монастирі завжди були опорою і твердинею православної віри. Такими вони залишаються і в наш час. Тому відрадно,що з проголошенням Незалежность і розбудовою нашої Держави, всюди розпочалось відродження святинь. Храми і монастирі покликані відроджувати в нашому народі втрачену віру та духовність і давати людям надію на майбутнє.

Список використаних джерел

1. Годованюк О. Монастирі та храми Волинського краю / О.Годованюк. – К.: Техніка, 2004. – 176 с.
2. Лесик О. Замки та монастирі України / Лесик О. – Львів: Світ, 1993. – 176 с.
3. Рожко В. Нарис історії Української православної церкви на Волині: Історико-краєзнавчий нарис/ Рожко В. – Луцьк [б.н.в.] , 2001. – 627 с.
4. Рожко В. Православні монастирі Волині і Полісся: Історико-краєзнавчий нарис / Рожко В. – Луцьк: Медіа, 2000. – 692 с.
5. Теодорович Н. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии / Теодорович Н. – Почаев: [б.н.в.], 1889. –Т.2. – 1127 с.
6. Музейний простір України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://prostir.museum/tourists/ua/mustseesdetails?id=169
7. Липки (Гощанський район) [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http://uk.wikipedia.org
8. Свято-Успенський Липецький чоловічий монастир с. Липки [Електронний ресурс]. – Режим  доступу:http://www.panoramio.com/photo/30314764
9. Духовні скарби Рівненщини [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ogo.rv.ua/rivnenschina/duhovnist

Гаврилюк Євгенія