Перш, ніж вести мову про практичні аспекти обгрунтування необхідності існування незалежної Української Православної церкви А.Річинським, варто звернути увагу, як він трактував основний напрямок розвитку українського релігійного життя. У передмові до книги «Проблеми української релігійної свідомості” мислитель визначив цей напрямок як “синтез великих релігійних культур Сходу і Заходу».

А. Річинський звертав увагу на те, що в світі набуває поширення рух християнського церковного єднання, або, як ми тепер його іменуємо, екуменічний рух. Проте, на думку мислителя, цей рух має чимало проблем, які нелегко подолати. До того ж церковне єднання – специфічний процес, що потребує такту, і не кожен народ, котрий завжди є носієм специфічний релігійних традицій, здатний ефективно його здійснювати. Щодо слов’янських народів, то їхня релігійність зазнала впливів різних християнських традицій (як західних, так і східних). І тому їхня релігійність почасти залишається не до кінця сформованою. «Слов’янський світ, – писав А.Річинський, – під релігійним оглядом являє собою дуже різноманітну, хаотичну картину, а відтак перебуває в перехідному стані. Тут ще не скінчився процес зплавлення расових і культурних інгредієнтів, не витворилося ще тривких осередків гравітації. З поміж слов’ян тільки росіяни й поляки дали (кожний своє) вирішення релігійної проблеми – створили два відмінні типи християнства, але надто націоналістичні, а тому цілком непридатні до синтезу» [1].

А.Річинський зазначає, що в даний час мрії Росії про її світовий провід як православної супердержави зазнав краху. Тому деякі російські релігійні філософи, наприклад, М.Бєрдяєв, ведуть мову про те, що російська релігійна ідея об’єднає Схід і Захід у єдиний християнський світ, що «суперечність догматів католицтва і православ’я та різниця їх ієрархічного устрою дадуться усунути при поступаючім догматичнім розвиткові християнства…» [2]. А.Річинський скептично ставиться до таких пророцтв, вважаючи, що це не більше, ніж добрі побажання. «…насправді, – пише він, – релігійна нетерпимість і максималізм позбавляють росіян усякої можливості дійти до церковного поєднання» [3]. І це далеко не голослівний висновок, оскільки він підкріпляється численними прикладами.

Щодо поляків, то вони, вважав А.Річинский, в основній масі, будучи ревними захисниками католицизму, не здатні до унійних змагань. Тут мислитель, посилаючись на конкретні факти, демонструє антиуніатськість польського католицизму.

На думку А.Річинського, серед слов’янських народів ідею синтезу християнства в своїх релігійних традиціях здатні здійснити чехи й українці. Це, мовляв, пов’язано з їхньою культурною межовістю. “Чеський народ, – писав він, – розміщений найдалі від всіх слов’ян, опинився на перехресті романських, германських і слов’янських впливів”. Тому в сучасних умовах “провідники церковно-християнського руху, зваживши, що Чехія прийняла християнство з двох джерел (зі Сходу й Заходу), та що звідси пішло, як вони кажуть, “роздвоєння самих душ наших від самого початку”, висунули ідею розбудови чеського евентуально-слов’янського типу християнства, в якому поєдналися б усі ті протилежності” [4].

Ведучи мову про українців, А.Річинський знаходився під певним впливом історіософських поглядів В.Липинського. Особливо помітний цей вплив, коли А.Річинський вів мову про «розірваність» України між Сходом і Заходом [5]. Мислитель пропонував свій оригінальний рецепт подолання такої розірваності – створення синтетичної релігійно-національної ідеології, яка б поєднала традиції Сходу й Заходу.

Для українців така релігійна синтетичність є не лише внутрішньою потребою, а й може стати місією, яка визначить їхню роль у світових процесах. А.Річинський вказував на ряд причин, котрі могли зробити таку синтетичність цілком можливою в українських мовах. Це не лише пограничне становище України між Сходом і Заходом, а й “молодість” української нації й певні риси національного характеру.

“Ми, – писав А.Річинський, – народ молодий, повний творчих сил, який переживає щойно свою весну. Старішим націям, котрі вже побудували свої високі й прекрасні культури, синтетична місія не по силах. Їм значно важче було б поступитися своїми багатовіковими культурними здобутками, своїми звичками, своєю цілком зрілою, остаточно сформованою вдачею” [6].

Творенню релігійної синтетичності в українців сприяє також їхня відкритість чужоземним впливам. А.Річинський далекий від того, щоб трактувати цю рису в чисто позитивному плані. У крайніх своїх виявах вона може мати дуже негативні наслідки. Він зазначає: “…безкритичне переймання чужих ідей, блукання по чужих святинях не дає нам кристалізувати свою власну національну ідеологію й самим будувати свою долю” [7]. Такі міркування є дещо співзвучні міркуванням В.Липинського, який теж вважав, що однією з серйозних проблем українців є невміння їх виробити адекватну ідеологію для власного вжитку, а також безкритичне запозичення чужих ідеологій [8]. Наведені міркування як В.Липинського, так і А.Річинського залишаються актуальними й сьогодні. Незважаючи на існування своєї держави, ми так і не спромоглися виробити національну ідеологію, яка б відповідала сучасним реаліям й сприймалася більшістю громадян. Водночас ми легко й безкритично сприймаємо ідеї, які приходять до нас чи то зі Сходу (Росії), чи із Заходу (Європи й Америки).

Саме у відкритості зовнішнім впливам А.Річинський вбачав «найбільшу небезпеку для України». Але у цьому «найтяжчому проклятті», як не парадоксально, бачив і «найвищий дар». Він з певним оптимізмом дивився в майбутнє. Тому писав: «…щоб сповнити своє синтетичне призначення, український народ мусить зжитися з обома світами, з обома відмінними культурами, мусить засвоїти їхні цінності й органічно їх перетравити. Бути не містком, де схрещуються шляхи зі Сходу й Заходу, а Пантеоном Сходу й Заходу» [9].

А.Річинський, певно, усвідомлював, що він, ведучи мову про можливість релігіного синтезу в Україні, творить ще одну версію українського месіанізму. Тут можна провести паралель з теорією «азіатського Ренесансу» М.Хвильового, який теж бачив місійність України в поєднанні Сходу й Заходу. Правда, в основу своєї теорії він брав не релігійні, а політичні аспекти [10].

Щоправда, теорія А.Річинського видається більш приземленою й реалістичною, ніж теорія М.Хвильового. В принципі, вона могла бути частково реалізованою. Проте, на жаль, обставини не дали цього зробити.

Тим не менше, А.Річинський вважав, що цю ідею можна втілити в життя. А її реалізацію бачив у становленні й діяльності незалежної в Україні Православної церкви. Такою він вважав Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), яка офіційно постала на жовтневому соборі 1921 р. «Навіть противники визнають, – писав він, – що УАПЦерква, глумливо прозвана «липківщиною» по імені свого першого митрополита, явище надто поважне, глибоко пов’язане з історією народу, його світоглядом та звичаями» [11].

Взагалі А.Річинський вважав, що виникнення УАПЦ є актом церковно-національної революції і має велике значення: «Постання УАПЦеркви знаменує собою поворот українського релігійного життя з орієнтально-московських шляхів до власного історичного річища, значно зближеного до Заходу. Отже це – останній крок у процесі «окциденталізації» релігійного життя України… Разом з тим, постання УАПЦеркви було назовні виявом боротьби ідеалістичного християнського світогляду з поширеним матеріалістичним нігілізмом. Носієм останнього була московська влада і російська культура. Натомість український народ віддавна відрізнявся ідеалістичним наставленням. Боротьба цих двох культур і двох світоглядів протягом останніх століть прийняла форму затяжного й болісного українсько-російського антагонізму – церковного, культурного і національно-політичного» [12].

Процес постання УАПЦ не був простим. Уже після Лютневої революції 1917 р. розпочався рух за створення незалежної Православної церкви в Україні. Проте позиції проукраїнськи налаштованого духовенства й мирян не були настільки сильними, щоб реалізувати цю ідею. До того ж Центральна Рада, котра виступала як вищий представницький орган в Україні, не виявляла належних ініціатив і не здійснювала кроків у цьому плані. Лише за часів Директорії в 1919 р. ця справа отримала дієву державну підтримку. Однак в умовах розрухи, постійних воєнних дій українському уряду практично неможливо було створити незалежну Православну церкву в Україні.

«Друге дихання» ідея української автокефалії отримала в 1921 р. 14-30 жовтня того року в Софіївському соборі Києва відбувся Всеукраїнський собор, на якому було проголошено створення УАПЦ та були обрані керівні органи. На собор прибуло 445 делегатів та гостей, серед яких було 86 служителів культу. Проте не було ні одного єпископа.

Перед учасниками цього зібрання постало непросте питання висвячення власних ієрархів. Було вирішено, що присутні священнослужителі колективно висвятять для своєї церкви єпископа. Так був висвячений протоієрей Василь Липківський, який став архієпископом Всеукраїнським, митрополитом Київським і всієї України. Так само було висвячене протоієрея Нестора Шараївського, котрий став заступником митрополита. Цими новообраними ієрархами були висвячені єпископи для губерній тогочасної радянської України [13].

У той час подібна практика була відсутня в православних церквах. Висвячувати священиків, а тим більше єпископів, мали право лише ієрархи. Зрозуміло, такі дії учасників собору УАПЦ викликали з боку їхніх противників різку критику. Прихильників УАПЦ їхні противники часто іменували «самосвятами», вважаючи їхні дії неканонічними. А.Річинський же виступив на захист УАПЦ. «Безперечно, – писав він, – хіротонія митрополита В.Липківського (як рівно й архієпископа Нестора Шараївського, поставленого на другий день) була надзвичайним революційним актом і відступила від церковної традиції архієрейського висвячення. Але практика перших віків християнства знала хіротонію не тільки єпископську, а й пресвітерську. Пресвітерське рукополагання у певні часи і у певних областях… було звичайним явищем» [14].

Посилаючись на церковну історію й православні канони, які А.Річинський добре знав, він доводив правомірність виборів єпископів. Зокрема, в книзі «Проблеми української релігійної свідомості» читаємо наступне: «І хоча церковні канони переважно укладалися вже після того, як вищість єпископа над священством була рішуче підкреслена й запетрифікована, але не раз і в канонах ще можна знайти вказівки на те, що народові (разом з духовенством) вільно не приймати єпископа, який у такому випадку мусить вертатися туди, звідки його прислано й лишається надалі або тільки пресвітером, або єпископом без жодних адміністраційних єпископських функцій. Мало того, в канонах заховалися виразні вказівки на те, що власне народ – Церква, як збір вірних разом з духовенством – має вибирати собі архієрея, якого потім затверджує єпископський собор. Якщо народ домагається поставити йому обраного єпископа, то соборові єпископів ставиться в обов’язок задовільнити бажання народу, навіть не очікуючи, доки зберуться всі єпископи області. І навіть коли вірні упираються щодо кандидата, то заради добра Церкви, яка залишалася тривалий час без єпископа, належить вчинити з волі народу» [15].

А.Річинський дотримувався думки, що кожен народ творить свою національну церкву. Це, вважав він, передбачено й церковними канонами. Тому створення незалежної Православної церкви в Україні, а також вибори її керівництва є актами канонічно правочинними. «Який принцип, згідно з канонічним правом, має лягти в основу організації єпископату? – запитував А.Річинський і тут же давав відповідь. – Канони вказують лише на принцип національний і «Єпископам кожного народу належить знати першого з поміж них». Точний зміст цього правила вважає річчю самозрозумілою, що кожний народ має своїх єпископів, яким лише наказано створити однодушну організацію, підпорядковуватися одному з-поміж себе і цим способом унеможливлювати будь-які самочинні незкординовані виступи поодиноких архієреїв. Така організація єпископату відповідає старій християнській традиції… Таким чином, канонічне право вимагає, щоб духовний провід кожного народу спочив у руках єпископів – синів того народу і його обранців» [16].

Звертаючись до історії, А. Річинський показував, що традиція виборності духовенства, в т.ч. й вищого, мала поширення серед різних народів, у т.ч. й серед українців. І така виборність забезпечувала краще єпископське служіння. Адже в такому випадку єпископ діяв, як свій серед своїх.

Використовуючи різні історичні свідчення й церковні документи, А.Річинський приходив до висновку, що «архієрейська хіротонія – це пізніша церковна традиція й що практика апостольської церкви перших віків християнства однаково знала й пресвітерську хіротонію. Навіть св. Письмо засвідчує рівнозначність служіння пресвітерів і єпископів та наказує пресвітерам не занедбувати свого дару рукополагання. Але щоб уникнути неминучої анархії, з часом було реорганізовано церковний устрій за засадою монархічного єпископату. Цю ієрархічну реформу, пов’язану з ім’ям Ігнатія Богоносця, впроваджено в життя у ІІ ст., хоч місцями вона затягнулася аж до ІУ ст.. Після того вже встановився всюди такий лад, який дійшов і до нас» [17].

У контексті цих міркувань висвячення священнослужителями на єпископа В.Липківського не видається чимось канонічно неправомірним. Навпаки, на думку А.Річинського, це і є вияв давньої апостольської традиції. Тому «пресвітерська хіротонія митрополита В.Липківського є згідна зі св. Письмом, оперта на приклади апостольської церкви та першохристиянської громади і безсумнівно благодатна. Хто квестіонував би важливість тієї пресвітерської хіротонії, мусить собі наперед пригадати заборону апостола щось нове додавати до науки Христа і його учнів. Ієрархія УАПЦеркви без перерви зберегла наступництво від апостолів через законно рукоположених пресвітерів, які собором рукоположили першого митрополита. Ця пресвітерська хіротонія розминулася лише з церковною традицією, усталеною пізніше і вкоріненою протягом дальших кільканадцяти століть» [18].

Отже, А.Річинський доводив, що діяльність УАПЦ відповідає канонам, котрі існують у християнстві. При цьому посилався на історичні свідчення, різноманітні церковні документи, а також св. Письмо. Саму ж УАПЦ А.Річинський трактував як національну інституцію, що була оперта на українських церковних традиціях. Також вважав, що УАПЦ виражає синтетизм української релігійної свідомості і тому здатна поєднати Схід і Захід у плані релігійному.

 

1. Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. – Київ-Тернопіль: Світ знань, 2000. – С.386-387.

2. Там само. – С.150.

3. Там само. – С.387.

4. Там само. – С.390.

5. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – К.-Філадельфія, 1995. – С.421-422.

6. Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. – С.405-406.

7. Там само. – С.376.

8. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С.451-467.

9. Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. – С.376.

10. Див. цикл памфлетів М.Хвильового «Камо грядеши» і «Думки проти течії» в: Хвильовий М. Твори. У 2 т. – К., 1991. – Т.2.

11. Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. – С.51.

12. Там само. – С.66.

13. Історія релігії в Україні: У 10 т. – К.: Укр. Центр духовної культури, 1999. – Т.ІІІ: Православ’я в Україні. – С.355-372.

14. Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. – С.63.

15. Там само. – С.68-69.

16. Там само. – С.69-70.

17. Там само. – С.84.

18. Там само.

Кралюк Петро Михайлович