Релігія завжди займала чільне місце в житті українців. На думку науковців, «завдяки ряду обставин свого національного буття, історії і особливостям своєї національної духовності український народ завжди був одним із найбільш релігійних народів світу. Релігійність свідомості українців, з одного боку, є наслідком впливів на їх духовний світ різних релігійних чинників, з другого – продуктом зовнішніх щодо кожного з них факторів: географічних, історичних, етнопсихологічних, господарських, соціально-психологічних тощо» [4, с. 5].

Мовою церкви на території сучасної України з давніх часів була церковнослов’янська (староболгарська за походженням), а згодом і національна українська мова. Шлях української мови до церкви був досить складний і тернистий, однак, як слушно зауважував Іван Огієнко, «кожна віра найміцніше зв’язана з рідною мовою народу, бо рідна мова – то основний родючий ґрунт кожної віри», «рідна мова – шлях до Бога» [9, с. 23].

Ми зосередимося на мовній ситуації в українській церкві в останні два десятиріччя. Зміцнення українських позицій в церкві через мову в цей період, на наш погляд, відбувається двома шляхами: 1) розширюються рамки використання української мови в церковних богослужіннях та в релігійному житті українців; 2) поступово, хоч і дуже повільно, російський варіант церковнослов’янської мови замінюється використанням українського її варіанту. Розглянемо їх почергово детальніше.

І. Після проголошення Україною незалежності в релігійному житті українців відбулися кардинальні зміни. Українська Православна Церква Київського патріархату, Українська Автокефальна Православна Церква, Українська Греко-Католицька Церква відразу стали на шлях повної українізації літургії. Поступово стали переходити на українську мову протестанти. Користуються українською мовою в богослужінні також українські римо-католики. Звичайно ж, відразу виникла потреба в перекладах релігійних книг на українську мову, що успішно було зроблено. Зокрема, завдяки праці Патріарха Філарета (УПЦ КП) було перекладено більше 20 книг, потрібних для здійснення богослужінь, серед них і Біблія. Дуже важливим, на наш погляд, є й те, що за благословенням Патріарха Філарета було безплатно надруковано і поширено близько мільйона примірників «Закону Божого» (це переклад відомої книги протоієрея С. Слобідського з додаванням окремого розділу про історію церкви в Україні). Метою акції було те, щоб ця книга з основ божественного вчення потрапила в кожний дім, у кожну сім’ю, що й було зроблено.

І лише Українська Православна Церква Московського патріархату користується церковнослов’янською мовою, але дуже зрусифікованою. Як зауважує Орест Ткаченко, уперте тримання Московського патріархату за церковнослов’янську мову (в її російському озвученні) мотивоване, звичайно, аж ніяк не релігійними, а політичними причинами: якби він запровадив у Росії службу російською мовою, Україна і Білорусь відповідно в її церквах перейшли б на українську і білоруську мови, то це б похитнуло російський вплив на ці країни [11, с. 8-9.]. Як слушно підкреслює Іван Діяк у книзі «Українське відродження або нова русифікація?», «викорінення української мови, знищення самої української церкви – все це завжди було одним із аспектів вікової російсько-радянської політики з асиміляції України» [2, с. 95]).

Хоча нещодавно й Українська Православна Церква Московського патріархату дозволила правити службу в церкві українською мовою. Так, на сайті «Релігії в Україні» від 18 жовтня 2010 року була інформація про те, що в Храмі Преображення Господнього на київському житловому масиві Теремки-2 почалися регулярні богослужіння українською мовою. З благословення настоятеля храму вікарія Київської єпархії єпископа Олександра (Драбинка) українські літургії правитимуть щосуботи. За словами священика цієї церкви Андрія Дудченка, «предстоятель УПЦ митрополит Володимир (Сабодан) вже понад 10 років дозволяє правити українською у тих храмах, де того бажає більшість громади». Утім, як зауважено в повідомленні, хоча благословення митрополита Володимира на служіння українською мовою давно існує, в УПЦ досі не видали жодного перекладу богослужебних текстів. Тому духовенство та хор Преображенського храму вимушені користуватися перекладами, що існують в інших православних конфесіях. За основу було взято нове видання Служебника УПЦ в США, що під юрисдикцією Вселенського патріархату. Репертуар для української літургії був складений із різних частин. Знаходили переклади в різних джерелах, частково перекладали власноруч (як бачимо, принципово не було використано все те, що було зроблено Українською Православною Церквою Київського патріархату). Отець Андрій Дудченко вважає, що «служіння українською мовою – давно назріле питання для УПЦ». Відсутність до останнього часу в Києві храму УПЦ, де правили б українською, він пояснює тим, що наявні громади УПЦ цілком задовольняє церковнослов’янська мова. Отець зауважив: «Коли пару років тому на єпархіальних зборах Блаженнішому (Володимиру) поставили питання, чому в Києві немає церкви, де правили б українською, він відповів: збирайте громаду, яка б цього бажал». Зрозуміло, тут багато демагогії, бо навіть оцей Преображенський храм, про який йдеться, за інформацією сайту «Релігія в Україні», спочатку будували для громади Української Автокефальної Православної Церкви, але був він освячений Предстоятелем Української Православної Церкви Московського патріархату [1].

Однак початок є. Хоча за даними сайту «Церква.Інфо», у грудні 2006 року в Києві 52 % опитаних віднесло себе до Київського патріархату і тільки 8 % – до Московського патріархату [10], сучасна влада відкрито підтримує лише Українську Православну Церкву Московського патріархату та всіляко сприяє наверненню людей до неї. Наприклад, нещодавно в Інтернеті було повідомлення про те, як 1 вересня 2012 року студентів донецьких вишів на першій парі змусили піти в собори Московського патріархату на службу, що, звичайно ж, викликало обурення студентів [14].

ІІ. Сфера використання церковнослов’янської мови з 90-х років ХХ століття різко звузилася – і, безсумнівно, це правильна тенденція. Церковнослов’янською мовою з українською вимовою правлять сьогодні в церкві лише монахи-студити (УГКЦ) і, як ми вже зауважували, російським варіантом церковнослов’янської мови послуговується УПЦ МП. Однак, на наше глибоке переконання, там, де церковнослов’янська мова залишається в богослужіннях, вона має звучати з українською вимовою (див. численні праці Івана Огієнка та Василя Німчука про формування та функціонування українського варіанту церковнослов’янської мови). Тисячолітня церковнослов’янська традиція, як пише Василь Німчук, – уживання мови слов’янських апостолів Кирила (Костянтина) й Мефодія в українській редакції – була постійним складником нашої духовності, охоронцем нашої національної ідентичності [7, с. 37]. На думку вченого, цю традицію треба плекати й у храмах, де правиться тільки українською або іншими мовами, кілька разів на рік, насамперед у дні святкування пам’яті Кирила – 27 березня, Мефодія – 19 лютого, у день рівноапостольних Кирила й Мефодія – 24 травня, у день Святого Володимира Хрестителя Русі – 28 липня за новим стилем, а також в один із днів Різдвяних, Великодніх та Зелених свят, потрібно Службу Божу правити церковнослов’янською, що, звичайно, на Західній Україні й роблять.

Однак це мусить бути український варіант церковнослов’янської мови, яка ще й досі зберігся на Буковині, в Галичині та на Закарпатті. Саме він, на наш погляд, великої мірою сприяє вихованню національної самосвідомості. Адже українська вимова церковнослов’янської мови відіграла велику роль в історії українського народу. Дуже влучно, на нашу думку, зауважує Василь Німчук: «Незважаючи на наявність у церковнослов’янських текстах значної кількості малозрозумілих чи зовсім «темних» для широкого загалу слів, багатовікова практика читання таких творів на український лад робила церковнослов’янську мову «своєю», адже літургійна й живомовна орфоепія українців не відрізнялися [...] і, звичайно, не протиставлялися. Багато наших старожитніх книжників трактували українську церковнослов’янську мову як стильовий різновид рідної. Та й прості вірники сприймають її не як чужу, а свою «церковну» [...]. Ідентичність конфесійної та живомовної орфоепії спричинила те, що за всієї пошани до церковнослов’янської мови в українських вірників не було відчуття рідної мови, діалекту, говірки як чогось ницого, низького порівняно з конфесійною» [6, с. 31] (підкреслення наше. – М. Скаб).

Останнім часом у зв’язку з конфесійними проблемами в Україні церковнослов’янську мову почали ототожнювати з церквою Московського патріархату і сприймати як щось належне Росії. Услід за Василем Задорожним та Василем Німчуком [3, с. 22-25; 6, с. 28–32 ; 7, с. 35–38], вважаємо, що таким чином ми відтинаємо від себе величезний пласт нашої культури. Церковнослов’янська мова більше тисячі років звучала в українській церкві на теренах України й це є наша історія, вагу якої не варто применшувати. Український варіант церковнослов’янської мови – то є наша традиція, наша культура.

Ми гордимося, що й Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича робить свій вклад у цю справу. Уже більше п’ятнадцяти років ми викладаємо церковнослов’янську мову на теологічному факультеті нашого університету, пропагуючи саме український варіант церковнослов’янської мови і сьогодні вважаючи правильною думку Івана Огієнка, що «це не «українізація» нашої церкви», «це тільки «розмосковлення» її» [8, с. 31]. До речі, зовсім нещодавно за благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета вийшла брошура «Якою мовою молилася давня Україна» [13] із підзаголовком «Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів», яка, думаємо, також буде сприяти поширенню української вимови церковнослов’янських текстів.

Події останнього року в Україні були складними для формування національної свідомості через мову, і мову церкви зокрема. Прийняття закону про регіональні мови в Україні, з одного боку, ускладнило функціонування української мови, однак, з іншого боку, як показали парламентські вибори, викликало спротив, який, на нашу думку, засвідчує пробудження громадянського суспільства в Україні, бо за українську мову в різних сферах її функціонування стали виступати навіть російськомовні мешканці України. Ще 1992 року Василь Німчук писав, що «проблема мови в храмах, де моляться українці, не є суто внутрішньоцерковною. Однаковою мірою це загальнокультурна проблема» [6, с. 28]. Думаємо, вона залишається такою до сьогодні.

Подані вище міркування ми висловили на Міжнародній науковій конференції «Українська мова в житті та діяльності еліти в Україні протягом віків: культура, наука, освіта, релігія, суспільство, політика», яку зорганізував 19-20 листопада 2012 року доктор філології, завідувач кафедри українознавства Ягеллонського університету та керівник Фундації св. Володимира Хрестителя Київської Руси у Кракові професор Володимир Мокрий, автор відомої монографії «Церква в житті українців» [5], який щиро вболіває за долю України та української церкви.

І от 11 лютого 2013 року УНІАН поширило інформацію, яку передрукувало багато інтернет-видань: «Українська мова може використовуватися для богослужінь в Українській Православній церкві (Московського Патріархату). Це також важливо для служб за кордоном, адже часто українські православні, намагаючись зберегти ідентичність, відвідують храми УГКЦ». Про це після архієрейського собору РПЦ, який відбувся 2-5 лютого 2013 року в Москві, заявив перший вікарій Київської митрополії, керуючий справами УПЦ, ректор київських Духовних академії і семінарії митрополит Бориспільський Антоній.

«Це питання не релігійного, а культурного спрямування, – зазначив митрополит. – Адже дуже важливо, коли священик може, наприклад, прийняти сповідь у людини, яка спілкується українською мовою». При цьому він наголосив, що, згідно з прийнятими ще в 1990-х роках нормами, «якщо 2/3 парафіян хочуть службу українською або іншою мовою – жодних питань не виникне». Антоній додав, що на українську мову богослужінь в основному перейшли парафії на Волині, але є такі і в Києві (як ми знаємо, лише одна, про яку йшлося вище).

Думаємо, причина такої уваги до української мови в УПЦ (МП) дещо інша – намагання поширити вплив своєї церкви за кордоном. А там для українців, які покинули Батьківщину з різних причин, безсумнівно, рідна мова надзвичайно важлива. Митрополит Антоній, будучи головою делегації УПЦ МП на соборі і виголосивши доповідь митрополита Київського Володимира про життя УПЦ, розповів про роботу УПЦ (МП) за межами України: «У сучасних умовах близько 7 млн українців перебуває за кордоном, і їм також потрібно надати можливість духовної допомоги, – зазначив Антоній. – Ми саме зверталися до архієрейського Собору, щоб розробити гнучкіший і простіший механізм, щоб УПЦ могла направляти туди священнослужителів». Як приклад митрополит Антоній назвав Італію, де вже в декількох храмах правлять служби православні священики з України. «У Мілані, наприклад, орендується храм, який входить до юрисдикції РПЦ. Але оскільки там більшість прихожан українці, то і священик направляється з України», – сказав митрополит. За словами митрополита, сферою уваги УПЦ (МП) є також українська діаспора у Північній Америці: «Якщо брати нашу діаспору, то найбільша кількість наших співвітчизників – у США і Канаді. І тому навіть єпископ, який служить у парафіях УПЦ в Канаді, традиційно направляється з України».

Актуальність присутності священиків УПЦ (МП) за кордоном викликана також роботою там Української Греко-католицької церкви. „Нерідко православні українці, опиняючись за кордоном, у прагненні зберегти свою національну і культурну ідентичність починають відвідувати греко-католицькі храми”. Стурбованість УПЦ (МП) викликали також „спроби УПЦ КП організувати свої парафії в діаспорі: «Ми повинні замислитися над розробкою ефективнішого механізму пастирської опіки українців у діаспорі» [12].

Отже, конкуренція  змушує УПЦ (МП) сприяти поширенню української мови в церкві. І все ж таки, це ще одне підтвердження того, що Українська держава стає міцнішою, а українська мова продовжує бути чинником формування національної свідомості.

Джерела та література

1. В столичному храмі УПЦ (МП) почали правити українською. 18.10.2010 // Режим доступу : http://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/6322-v-stolichnomu-xrami-upc-mp-pochali-praviti-ukrayinskoyu.html.

2. Діяк І. Українське відродження або нова русифікація? / Іван Діяк. – К. : Гранослов, 2000. – 304 с.

3. Задорожний В. Як треба читати тексти кирилівського письма / Василь Задорожний // Дивослово. – 2004. – № 2. – С. 22-25.

4. Колодний А.  Релігія і церква в контексті історії України / А. Колодний // Історія релігії в Україні в у 10 т. / редкол.: А Колодний (голова) та ін. : Т. 1 : Дохристиянські вірування. Прийняття християнства / за ред. проф. Б. Лобовика. – К. : Укр. Центр духовної культури, 1996. – С. 5-36.

5. Мокрий В. Церква в житті українців. – Львів – Краків – Париж : Просвіта, 1993. – 106 с.

6. Німчук В. Українська мова – священна мова / Василь Німчук // Людина і світ. – 1992. – № 11–12. – С. 28-32.

7. Німчук В. Українська мова – священна мова / Василь Німчук // Людина і світ. – 1993. – № 1. – С. 35-38.

8. Огієнко І. Мова українська була вже мовою церкви : Нариси з історії культурного життя церкви української. – Благодійне вид-во „Українська автокефальна церква” під ред. проф. І. Огієнка. – № 45. – 1921. – 32 с.

9. Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки / Іван Огієнко. – Львів : Фенікс, 1995. – 72 с.

10. Святейший Патриарх Филарет // Режим доступу : www.cerkva.info/ru.episkopat/34-patriarkh-filaret.html

11. Ткаченко О. Соціолінгвістична класифікація мов у її слов’янській специфіці і динаміці / Орест Ткаченко // Мовознавство. – 2003. – № 2-3. – С. 3-13.

12  УПЦ (МП) може перейти на українську мову богослужінь  // Режим доступу http://www.istpravda.com.ua/short/2013/02/11/112277/

13. Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів / упорядкування, текст Г. Куземська. – К. : КЖД «Софія», 2011. – 60 с.

14. news.tochka.net/128177-v-donetske-studentov-vmesto-zanyatiy-vynudili-idti-v-tserkov-foto-video/

Марія Скаб,

доктор філологічних наук, професор, м. Чернівці

Богословський вісник . – Чернівці, 2013. – №8. –.. 8-16