- Ваша Святосте, за останнє десятиліття Вселенський Патріархат здобув більшу міжнародну популярність, іноді як духовна інституція глобального впливу, а іноді як орієнтир у ширших геополітичних інтерпретаціях. Як Ви бачите роль та відповідальність Патріархату в сучасній міжнародній ситуації?
Пане Карідіс, місія Церкви — бути близькою до людини. Христос прийшов для спасіння всіх нас. Заради нас Він упокорив Себе, страждав і воскрес. Щоб вести нас від темряви до світла, від тління смерті до вічного життя. Тому, незалежно від будь-яких політичних, соціальних та економічних умов, поза межами поточної чи будь-якої майбутньої місцевої чи міжнародної ситуації, основна місія Церкви залишається постійною та незмінною, в центрі якої завжди є людина, «улюбленець Божий». Для людини існує Церква, її служителями її мирської та вічної долі є всі ми, духовенство.
Взірцем такого служіння людині, незалежно від національного походження, економічного та соціального статусу, протягом усіх часів був Вселенський Престол. Свята Велика Церква Христова стоїть поруч зі своїм ближнім, який випробовується війнами, бідністю, хворобами, соціальною нерівністю, відсутністю свободи та порушенням своїх основних прав, несправедливістю та іншими розбещеними ситуаціями. Вона діє без дискримінації, але з дискримінацією. Без фанфар, але з самопожертвою та відданістю.
Константинопольська Церква, як ви знаєте, є найстарішою діючою установою в нашому Місті та загалом у цьому географічному регіоні планети, де зустрічаються Європа та Азія, утворюючи перехрестя народів, релігій та культур. Вселенський Патріархат, ця наднаціональна духовна установа, сформована різноманітними подіями історії, один із п’яти давніх Престолів Християнської Церкви протягом першого тисячоліття так званої Пентархії та перший із чотирьох Православного Сходу, є визначальним елементом цього місця, навіть якщо тут час від часу відбувалися великі та радикальні зміни. Під своєю вселенською парасолькою наш Патріархат має вірян різного расового та національного походження та культурних традицій. Однак, Вселенські Собори доручили йому дотримуватися встановленої церковної практики та традиції, а також канонічні обов’язки та привілеї, що становлять особливу роль відповідного Константинопольського Патріарха в Церкві. І ці обов’язки та права безперебійно здійснювалися Вселенським Престолом та його Предстоятелями не лише для духовної опіки пастви Матері-Церкви, але й для євангелізації різних народів за її межами та, звичайно, для збереження єдності Православ’я в цілому. У цьому напрямку Предстоятельська-Престольна Церква Константинополя продовжуватиме в майбутньому своє екуменічне служіння з тією ж відданістю та з тим самим жертовним духом; вона продовжуватиме прагнути до єдності Православ’я, а також до подолання розколів та відновлення спілкування між християнами.
- Надання автокефалії Церкві України у 2019 році стало ключовою подією для Православ’я. Чи вважаєте ви, що цей акт слід розглядати насамперед у світлі еклезіології, чи ви визнаєте, що він також мав ширші наслідки для відносин між Церквою та політичною владою у Східній Європі?
Надання автокефалії Православній Церкві України було суто церковним актом, рішенням, прийнятим з метою відновлення єдності православних вірян у цій багатостраждальній країні. Саме так діяв Вселенський Патріархат, надаючи статус автокефалії іншим новим православним помісним Церквам, які колись входили до його юрисдикції, і зробив їх самоврядними, зберігаючи єдність Православ’я. Звичайно, ми не ігноруємо, що кожна дія в межах соціального цілого, де інституції та люди взаємодіють один з одним, має наслідки. Однак це, що стосується Церкви, не повинно перешкоджати їй піклуватися про свій Дім і приймати відповідні рішення, коли є потреба чи проблема. Ми поважаємо інших соціальних суб’єктів, таких як політики та політики, але понад усе ставимо інтереси Церкви та вірного народу. Ось чому ми ніколи не заздрили «славі» будь-якої релігійної установи чи релігійного служителя, які погодилися перетворитися на інструмент прагнень інших влад в обмін на мирські почесті та будь-які інші винагороди.
Протягом останніх 4,5 років Україна зазнала серйозних випробувань у війні, яка, безумовно, почалася не тому, що її Церкві було надано автокефалію, як деякі натякали на початку російського вторгнення в досить невдалій спробі перекласти провину та виправдати невиправдане. Фактично, російське військове вторгнення дозволило чітко виявити лицемірство тих церковних діячів у Росії, які нібито піклувалися про православних вірян України. Вони безсоромно сповідували urbi et orbi свої єретичні погляди та теорії про війну. Вони охрестили її «святою», намагалися утвердити її богословські та метафізично, благословляли вогні проти українського народу, тобто проти тих, кого до вторгнення вони характеризували як своїх братів, але які непохитно хотіли, щоб вони були під їхньою духовною залежністю, або, радше, підкорилися етнорасовій ідеології «русского мира».
Ми стоїмо поруч з нашими українськими братами, молимося за панування миру та справедливості, за припинення цієї нечестивої війни. Ми подумки запалюємо свічку у Православних Церквах України, зруйнованих російськими бомбами, і молимося разом з Ієрархами та Священним Духовенством за упокій душ тисяч жертв, за повернення зниклих безвісти та біженців, за захист українського народу, що бореться, та його Церкви.
- Війна в Україні різко висвітлила труднощі православ’я у формулюванні єдиного дискурсу проти насильства. Які, на вашу думку, межі та можливості релігійної дипломатії в ситуаціях збройного конфлікту?
Ми часто говорили, що війна, коли людина вбиває свого ближнього, брат вбиває брата, є найогиднішим і найприйнятнішим проявом розбещувальної та занепадної ситуації, заручниками якої, на жаль, залишається людство. Ця реальність повністю суперечить вченню нашого Господа.
У будь-якому разі, ми повинні захищати справедливість, стояти поруч із жертвою нападу, але також усіма силами працювати над припиненням війни, заради панування миру.
Війна залишає після себе лише жертв. Мертвих, уламки, поранених, зневірених та наляканих тих, хто вижив. Люди, залучені до конфлікту, сумують, навіть якщо відчувають себе переможцями. Релігійні лідери, представники суспільства, кожна людина доброї волі та всі, хто має можливість втрутитися, можуть допомогти, заохочуючи лідерів залучених сторін до перемир’я та сісти за стіл діалогу, який є єдиним способом вирішення будь-якої суперечки. Чим швидше буде завершено конфлікт, тим більшою буде перемога миру, перемога життя над варварством та смертю.
- Тісні стосунки між Церквою та державою в деяких православних країнах знову піддаються випробуванню. Чи вважаєте ви, що православ’я покликане переглянути модель цих стосунків у сьогоденні?
Формування відносин між Церквою та державою, особливо в країнах, де Православ’я має сильну присутність, є результатом історичного розвитку та багатогранного внеску Церкви в суспільство. Нагадую, що в багатьох випадках церковне служіння та організація значно випереджали створення державних структур, навіть заснування більшості сучасних держав. У будь-якому разі, особливо в сучасну епоху, відносини між Церквою та державою є динамічним процесом, який перебуває у постійній взаємодії із суспільством і завжди розвивається в рамках поваги до релігійних свобод та прав людини.
- Вселенський Патріархат діє в унікальному інституційному середовищі, де його історична та духовна роль не завжди юридично відображена. Як це впливає на його місію та міжнародні ініціативи?
Я вже згадував раніше, наскільки тісно інститут Вселенського Патріархату ототожнюється з місцем, де він базується з 36 року нашої ери, коли, за переказами, апостол Андрій навчав Євангелію та заснував помісну Церкву в невеликому грецькому місті Візантія. Відтоді довгий ланцюг єпископів, архієпископів, патріархів та Вселенських патріархів розпочався з міста як своєї резиденції, яке змінювалося, зростало, стало столицею Східної Римської імперії, а потім Османської імперії, а його особливе становище залишається до наших днів. З цієї точки на планеті Свята Велика Церква Христова розвиває своє екуменічне служіння, незважаючи на різні несподівані повороти історії, моменти слави та моменти приниження, які вона пережила. Ми продовжуємо, незважаючи на будь-які труднощі, віддані священному обов’язку та керуючись нашою давньою християнською традицією, свідченням наших попередників та внеском нашого народу. Однак ми не можемо не визнати, що протягом останніх двох десятиліть було зроблено кілька кроків для виправлення несправедливостей минулого. Ми вдячні за це і сподіваємося, що в цьому ж позитивному напрямку будуть зроблені подальші кроки як для нашого Патріархату, так і для навколишньої грецької громади.
- Бачачи, як світ прямує до більшої фрагментації, чи вважаєте ви, що Православ’я перебуває під загрозою замкненості в національних рамках, чи що наднаціональна регуляторна роль Вселенського Патріархату може знову виникнути?
Дійсно, наш світ, здається, швидко змінюється. Політичний, економічний та технологічний розвиток змінює баланс і взаємовідносини. Ніщо не здається само собою зрозумілим. У цьому мінливому середовищі Православ’я покликане духовно служити сучасній людині та відповідати на її болісні питання. Ми не розглядаємо Православ’я як конфедерацію помісних незалежних Церков, як, можливо, декому хотілося б, а як єдину Святу, Вселенську та Апостольську Церкву. Вселенський Патріархат, як я вже казав вам, продовжуватиме в рамках своєї екуменічної місії та служіння виконувати свою першочергову роль у збереженні єдності Православ’я та в служінні кожного вірного члена Церкви.
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»
Джерело: THE BOOKS’ JOURNAL