Після того, як Чернівецьке товариство «Руська Бесіда» заснувало свої філії в Кіцмані, Вашківцях і Заставні, установчі збори зі створення філії відбулись і у Вижниці. У суботу 1 січня 1905 р. до приміщення магазину Анни Москви прибули інтелігенція і селяни з Вижницького повіту: Багни, Берегомета, Виженки, Вижниці, Іспаса, Лукавця, Мареничів, Мігови, Мілієве, Рівні, Розтік, Стебника, Чорногузів. Із Чернівців приїхали: посол Єротей Пігуляк; голова товариства Чернівецької «Руської Бесіди» О. Попович та його секретар академік А. Клим, виділовий (член правління) Когут; інспектори Никорович і Спинул; управитель маєтку барона Василька Бурачинський та ін. Головував на засіданні о. Маланчука з Лукавців, секретарем зборів був пан Клим. Рішення заснувати Вижницьку філію прийняли одноголосно.

Перші головні збори філії відбулися в склепі пані Москви 2 квітня 1905 р. під головуванням інспектора О. Поповича. На них прибули представники 35 народних товариств (з 22 читалень і 13 січей) з усіх сіл Вижницького повіту. Обрали її керівний склад: головою правління став о. Степан Маланчук; заступником голови – інспектор Гриць Никорович; писарем – надучитель Юрій Гордийчук; скарбником – надучитель Осип Лучинський; провірником (контролером) – учитель Касиян Альбота. Господарів Івана Шпитка з Іспаса-Діброви і Петра Шандра з Мілієва обрали заступниками виділових (членів правління). До філії записалося 50 членів.

Отець Степан Маланчук — душпастир і громадський діяч Буковини

Степан Маланчук, син Василя і Марії, народився 6 вересня 1872 року в селянській родині в селі Гаврилівці поблизу Кіцманя. Ходив до народної школи у рідному селі та до православної хлопчачої (так званої «волоської») народної школи в Чернівцях. Після навчання у Чернівецькій вищій гімназії, де 9 липня 1891 року склав матуральний іспит, вступив на теологічний факультет Чернівецького університету. 31 липня 1894 року він отримав абсолюторіум — документ про завершення вищих богословських студій.

Рукоположений у сан священника 30 травня 1896 року митрополитом Буковини Аркадієм Чуперковичем, а 28 серпня 1896 року призначений адміністратором в с. Плоска. Пізніше служив сотрудником у Банилові над Черемошем та адміністратором у Неполоківцях.

Душпастирська діяльність

У 1900–1910 роках о. Степан Маланчук очолював парафію у Великих Лукавцях. За його ініціативи було збудовано парафіяльні будинки, хоча сам священник у них навіть не проживав.

Отець Маланчук активно підтримував рух тверезості, сприяв створенню братств тверезості при читальнях товариства «Просвіта».

Громадська та економічна діяльність

У 1905 році о. Степан Маланчук відіграв важливу роль у створенні Вижницької філії товариства «Руська Бесіда». Коли його обрали головою правління, він був парохом у Великих Лукавцях.

На початку ХХ століття у Вижницькому повіті при читальнях «Просвіти» почали виникати Райфайзенські каси — кооперативні кредитні установи, де позики надавалися під взаємну поруку членів. У Лукавцях у такій касі активно працював і парох Степан Маланчук. Для гірських районів Вижниччини ці установи мали велике значення, адже рятували селян від лихварів, допомагали купувати землю, худобу та господарський інвентар. Фактично вони стали першою формою народних банків у регіоні.

«Відважний, наполегливий та темпераментний», о. Маланчук від ранньої молодості і до старості брав активну участь в українському національному житті Буковини. Він був серед засновників українських культурних та економічних товариств не лише у Вижницькому повіті, але й у загально-буковинських організаціях духовенства.

Отець Маланчук до останніх днів свого життя був членом Українського народного дому в Чернівцях імені Юрія Федьковича. Газета «Народний голос» від 19 травня 1911 року повідомляла, що він був також членом правління «Товариства руських православних священників на Буковині». Любов до рідної культури, мови й традицій, перейнята ще від матері, проявлялася в його діяльності на всіх парафіях, де він служив. Ця ж газета писала: «Соборна служба і віче відбулися в неділю 16 липня 1911 р. в Камені (настоятель о. Степан до 1916 р.), – відправлена о. послом Т. Драчинським, о. Маланчуком і о. Копачуком, на яку прибули також селяни сіл Кучурова, Михальча та ін… По службі божій відбулося на толоці біля церкви величаве віче на підтримку української школи і церкви. По завершенню віча лунали пісні «Ще не вмерла» і «Не пора»».

У вересні 1914 року о. Степан Маланчук постав перед австрійським воєнним судом піхотної бригади генерала Паппа. Однак він був виправданий, переконавши суд у своїх українських, а не москвофільських поглядах. Пізніше він отримав парафію у Вашківцях, де служив протягом 1916- 1918 років.

За свої переконання і любов до української мови, літератури та пісні він зазнав арешту, ув’язнення та утисків від румунських окупантів. Протягом грудня 1918 р. і січня 1919 р. румуни арештували всіх знаних українських керівників: політичних, громадських, культурних і церковних діячів, утримуючи їх у в’язницях понад пів року. Серед них були такі визначні постаті, як Є. Пігуляк, В. Залозецький, о. Т. Драчинський, о. К. Бринзан, о. С. Маланчук, о. П. Катеринюк, багато священників, учителів і селян.

Після звільнення з-під арешту о. Маланчука перевели на парафію в гірське село Дихтинець, де він служив у 1919–1929 роках. Населення села майже повністю складалося з українців-гуцулів .

У 1930 році газета «Рідний край» повідомила, що «отець Степан Маланчук, парох із Дихтинця, іменований парохом у Виженці».

Навіть у роки румунської влади о. Маланчук продовжував активно боронити українську мову та національну культуру. Розпорядження про богослужіння двома мовами він здебільшого ігнорував і проповідував українською мовою. Лише зрідка, коли в храмі були представники румунської влади, виголошував окремі молитви румунською. У своїх проповідях він наголошував, що місцеве населення є українцями, має свою історію та мову. Коли українську мову заборонили в школах, він разом із місцевою інтелігенцією та батьками вимагав повернення української мови в освіту. Домагалися справедливого задоволення духовно-релігійних потреб українців, провадили катехизацію дітей та молоді рідною мовою. Місцевий церковний хор формував виключно з українців. Так тісно проявилася єдність священника зі своїми парафіянами. Щодо влади о. Маланчук був толерантним і не давав румунам підстав звинувачувати його у націоналістичній діяльності.

Фактично церква завдяки національно-свідомому українському духовенству, незважаючи на дію влади (різні утиски з переведенням на інші парафії), залишалась єдиною установою, де продовжував жити український дух.

У виданні «Православний календар на звичайний рік 1937» була надрукована стаття «40-літний ювілей душпастирства о. пароха Стефана Маланчука. 1896–1936», у якій описано урочистості на честь священника.

Ювілей відбувся у неділю 27 вересня 1936 року в новій церкві села Виженка. З цієї нагоди була відслужена соборна пасторальна Служба Божа, яку відправив ювіляр о. Стефан Маланчук разом із 12 священниками-співслужителями. На святкування прибуло багато людей не лише з Вижниччини, але й з різних місцевостей Буковини. Серед присутніх були: духовенство з різних парафій краю; директори та вчителі шкіл; керівники громадських і культурних організацій; представники українськоїі інтелігенції; численні віряни з навколишніх сіл. Це свідчить про великий авторитет о. Маланчука серед духовенства і громадськості Буковини.

Вінцем життя о. Степана Маланчука стала його смерть (30 квітня) та похорон, про що повідомляла румуномовна газета «Suceava» від 11 травня 1939 року:

«Днями у сусідній громаді Вижниця відбувся похорон покійного священника Стефана Маланчука, православного пароха цієї місцевості, який раптово помер у віці 67 років після 43 років плідної душпастирської діяльності.

У похороні взяли участь численні православні священники з цього краю, представники місцевої влади, відомі інтелігенти, шкільна молодь, а також велика кількість віруючих.

Богослужіння відправив собор із 12 священників на чолі з делегатом протопопіату цього деканату.

Церковні відповіді під час служби виконував хор церковних співців.

Перед початком богослужіння мешканці цієї великої громади проходили перед катафалком, щоб віддати останню шану шанованому священникові».

Парох Степан Маланчук похований 4 травня у селі Виженка, на подвір’ї Свято-Миколаївської церкви, де він служив настоятелем у 1930–1939 роках.

Стринадко Ілля Тодорович