10 листопада Національне антикорупційне бюро України (НАБУ) розпочало масштабну антикорупційну операцію під назвою «Операція Мідас», спрямовану проти організованої групи, яка викачувала мільйони з державного ядерного гіганта «Енергоатом».

Навряд чи хтось в українському суспільстві очікував, що справа про корупцію переросте в серйозний церковно-політичний скандал, який торкнеться не лише місцевої влади, а й клірика Вселенського патріархату. Але саме це й сталося, коли в матеріалах справи проти Олексія Чернишова, колишнього віце-прем’єр-міністра та голови Нафтогазу, з’явилося несподіване ім’я: єпископа Команського Михаїла Аніщенко, екзарха Вселенського патріарха в Києві (Україна).

І не просто як свідок, а як гарант, готовий поручитися в суді за чиновника, обвинуваченого в отриманні понад мільйона доларів і сотень тисяч євро в квартирі, пов’язаній з Андрієм Деркачем – звичайним політичним гравцем, давнім агентом ФСБ, якого Кремль згодом винагородив місцем у російській «Раді Федерації» за його внесок у поширенні російського впливу в Україні.

І хоча екзарх Вселенського Патріарха в Києві Михаїл Аніщенко ручається за Чернишова в суді за звинуваченням у корупції, водночас спокійно додає, що той не узгоджував цю дію зі Вселенським Патріархатом. Ця картина виглядає настільки абсурдною, що першою реакцією деяких аналітиків було пошук помилки чи непорозуміння. Як можливо, що представник однієї з найшановніших церковних інституцій — саме тієї, яка надала Томос про автокефалію українській церкві, та яка послідовно протистоїть претензіям Москви — міг опинитися в орбіті особи, пов’язаної з російськими агентами? Відповідь, здається, набагато складніша за «збіг обставин», і факти, що з’являються з усіх боків, малюють картину впливової залежності, старих зв’язків, маніпуляцій і, ймовірно, цілеспрямованої гібридної операції.

Згідно з текстами, що були оприлюднені, Деркач – це особа, яка фактично була координатором російських інтересів в УПЦ МП. Саме він виконував обов’язки куратора відносин між УПЦ МП та структурою РПЦ у Москві, відповідав за ЗМІ, політиків, експертів, священиків та ченців, як пояснив капелан ПЦУ отець Сергій Дмитрієв. Гірка іронія полягає в тому, що протягом тривалого часу він викладав дисципліну «державно-церковні відносини» в академії в Лаврі. Але що ще більше турбує, так це те, що, за даними розслідувань, саме йому належала низка «квартир» – квартир, які використовувалися для неофіційних та публічних зустрічей та роздачі грошей. У розслідуванні корупції в «Енергоатомі» колишній віце-прем’єр Чернишов фігурує як особа, яка користувалася послугами грошової «пральні», розташованої в квартирі Андрія Деркача. За даними прокуратури, саме в такій квартирі Чернишов отримував вищезгадані величезні суми готівки. Правоохоронці задокументували передачу підозрюваному та його довіреній особі понад 1,2 мільйона доларів США та майже 100 тисяч євро готівкою. Розпочато кримінальне провадження за статтею 368-5 Кримінального кодексу України (незаконне збагачення).

У такому глибокому корупційному скандалі фігура єпископа Михаїла Аніщенко з’явилася разом з українськими бізнесменами, провідниками російського впливу та політиками в церковних колах, щоб поручитися за особу, проти якої є серйозні підозри та звинувачення. І нікого в Константинополі про цей жест не повідомили, а екзарх діяв «самостійно», без благословення.

Капелан ПЦУ, отець Сергій Дмитрієв, написав на своїй сторінці ФБ: «Я не хотів торкатися теми Мідасгейту, бо навколо нього забагато відкритих питань, на які чекає відповідей вся Україна. Але відео із суду, на якому корумпованого чиновника Чернишова взяв на поруки єпископ Михайло Аніщенко, екзарх Вселенського патріархату в Україні, не дозволяє мені мовчати. В принципі, я не вірю в теорії змови. Зазвичай все пояснюється простіше – дурістю чи жадібністю. Але коли у справі фігурує Деркач, куратор РПЦ в Україні (за версією слідства, Чернишов «відмивав» гроші саме у своїй квартирі), і коли поруч із ним «випадково» з’являється його «християнський захисник» – єпископ Аніщенко, то мені важко повірити, що це просто збіг обставин. Пахне російським слідом».

Отець Сергій описує Деркача як обвинуваченого у державній зраді та агента ФСБ, який роками видавав себе за українського політика, людину з великим впливом у ЗМІ, який навіть деякий час вважав себе прозахідним, бо підтримував Ющенка у 2004 році. Але його головним завданням в Україні була координація діяльності Української православної церкви, пов’язаної з Московським патріархатом. На практиці він був неофіційним куратором УПЦ МП та людиною, близькою до митрополита Онуфрія, і багато церковних питань – як політичних, так і фінансових – вирішувалися через нього. Путін винагородив його депутатським кріслом у Росії.

Капелан ПЦУ не боїться сказати неприємні слова про єпископа Аніщенко: «Мені важко уявити, які зобов’язання він має мати перед «Че Геварою» (прізвисько), щоб потоптати власний високий церковний сан і публічно стати на бік корупційної мафії. Тим більше, що він сам зізнався, що не узгоджував свої заяви зі Вселенським патріархом, якого він нібито офіційно представляє в Україні. Більше того, Аніщенко вже давно безбідно живе в орбіті Москви – його біографія це доводить. А тепер він видає себе за Святого Миколая, готовий захищати «бідного» чиновника, двічі звинуваченого в корупції. Але Святий Миколай ніколи не захищав злодіїв і мародерів, які наживаються на війні».

Його слова виражають не просто особисте обурення, а позицію частини духовенства, яке вбачає в цій ситуації можливий інструмент російського впливу, спрямований на дискредитацію самої Ставропігії в Україні. Тут виникає велике питання: чи діяв Аніщенко під впливом, під тиском, чи завдяки власним давнім зв’язкам? За даними деяких українських ЗМІ, він мав давню історію контактів у колах, близьких до Москви, зокрема з колами навколо УПЦ МП. Ці зв’язки, можливо, були невинними в минулому, але після 2014 року і особливо після 2022 року такі контакти зараз розглядаються як потенційний ризик. Інші коментатори наголошують, що він часто демонстрував амбіції грати ширшу політичну та громадську роль — те, що в поєднанні з перехідними українськими елітами може призвести до недоречних «покровительських» жестів.

Але є й більш тривожна гіпотеза: поява Аніщенко може бути не особистою помилкою, а частиною ретельно спланованої схеми. Москві стратегічно вигідно дискредитувати Вселенський патріархат, який протистоїть його претензіям на лідерство в православному світі. Що може бути краще, ніж припустити, що екзарх Константинопольський в Україні виступає на захист корумпованих українських політиків — та ще й у справі з російським слідом? Це дало б аргументи структурам РПЦ, різним проросійським ЗМІ та тим, хто намагається стверджувати, що автокефалія ПЦУ є «нечистою» або «політичною».

Той факт, що сам екзарх є гарантом у справі, що стосується майна російського агента, майже надто зручний для Кремля. Це викликає підозри, що хтось, можливо, прагнув саме такого результату: удару по авторитету Вселенського патріархату, сумнівів у його людях, занепокоєння українського суспільства та подарунка інформаційним операціям Москви.

Для ПЦУ ситуація є особливо болючою. Церква намагається утвердитися як інституція, яка підтримує українську державу в її найскладніші моменти та чітко відрізняє себе від впливу Москви. Поява екзарха як гаранта загрожує затьмарити ці зусилля. Українське суспільство, надзвичайно чутливе до будь-яких дій, що нагадують «старий світ зв’язків», сприймає це як зраду очікувань щодо чистоти, прозорості та принципів.

Ситуація вимагає реакції Константинополя (або чіткого дистанціювання, або пояснення), яка заспокоїть ситуацію. В іншому випадку ця справа може стати довгостроковим інструментом для пропагандистських атак проти Вселенського Патріархату та його присутності в Україні.

Зрештою, ця історія показує щось глибше, ніж особиста помилка єпископа чи політичний гріх урядовця. Вона показує, як працюють російські гібридні операції — через поєднання корупції, агентів, релігійного впливу, публічних жестів та символів. І як легко в країні, що перебуває під постійним тиском, навіть невелика дія, мотивована суто гуманітарними мотивами, може викликати шок.

Незрозуміло, чим закінчиться справа проти Чернишова. Також незрозуміло, яким буде майбутнє єпископа Аніщенко у Ставропігії Вселенського Патріархату в Києві. Але одне зрозуміло: такі справи є випробуванням стійкості українських світських та релігійних інституцій проти спроб проникнення, маніпуляцій та зовнішнього впливу. І якщо в цій історії є якийсь урок, то він полягає в тому, що в Україні вже не буває «незначних» дій — будь-яка помилка може бути зброєю в руках Кремля, який роками намагається тримати країну розділеною суперечностями.

Ренета Трифонова, журналіст.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Християнство.бг