Інформація про те, що Болгарський Патріарх Даниїл та окремі ієрархи надіслали листи до українського суду на підтримку Київської митрополії Української Православної Церкви Московського патріархату (УПЦ МП), порушує питання, яке виходить далеко за рамки конкретного судового провадження. Воно торкається делікатної межі між церковною солідарністю, канонічними відносинами між помісними православними церквами та повагою до суверенітету незалежної держави.

Просте надсилання думок представниками іншої помісної церкви не є безпрецедентним в історії православного суспільства. Між православними церквами існують відносини євхаристичного спілкування, взаємного визнання та братерської підтримки. У цьому сенсі не є незвичайним, що предстоятелі та ієрархи висловлюють думки з питань, що впливають на життя іншої православної громади.

Однак ситуація принципово відрізняється, коли така підтримка адресується судовому органу суверенної держави в рамках адміністративного провадження, що триває. У цьому випадку виникають питання не лише про дипломатичну доцільність, а й про інституційний нейтралітет. Коли такі листи пред’являються в конкретній судовій справі, вони неминуче набувають значення, що виходить за рамки суто духовного свідчення, і можуть сприйматися як спроба вплинути на внутрішньодержавний судовий процес.

Особливе значення має той факт, що наразі зміст надісланих листів не оприлюднено. Не було опубліковано жодного офіційного рішення Священного Синоду Болгарської Православної Церкви, яке б засвідчувало, що така позиція прийнята як воля всієї помісної церкви. Якщо це справді особисті листи Патріарха та окремих ієрархів, то природно виникає питання, чи виражають вони офіційну позицію Болгарської Православної Церкви, чи представляють окремі архіпастирські думки.

Правовий спір в Україні також не слід зводити до суто богословського питання. Провадження було ініційовано позовом, поданим Державною службою України з питань Етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) на підставі українського законодавства, прийнятого після початку повномасштабної російської агресії. Предметом справи є не православне вчення, а питання про те, чи розірвала Київська митрополія УПЦ МП свої інституційні та канонічні зв’язки з Московським Патріархатом відповідно до вимог закону. Це правовий спір, який мають вирішувати українські суди на основі доказів та чинного національного законодавства.

Водночас, свобода віросповідання, гарантована як міжнародним правом, так і Європейською конвенцією з прав людини, вимагає, щоб будь-яке втручання держави в діяльність релігійних організацій було передбачено законом, мало законну мету та було необхідним і пропорційним у демократичному суспільстві. Саме тому судовий контроль за діями адміністрації є не привілеєм, а фундаментальною гарантією верховенства права.

Тут зустрічаються дві однаково важливі конституційні цінності – захист національної безпеки та захист релігійної свободи. Демократична держава не має права абсолютизувати ні те, ні інше. Правовий порядок полягає саме в здатності підтримувати баланс цих цінностей.

З богословської точки зору, православна традиція визнає принцип соборності як фундаментальний принцип церковного управління. Соборність передбачає, що питання загальноцерковного значення повинні обговорюватися та вирішуватися колегіально – через Священний Синод або церковний собор – а не через окремі ініціативи, які можуть сприйматися як офіційна позиція всієї помісної церкви. Саме з цієї причини відсутність публічного синодального рішення порушує питання, на які суспільство має підстави очікувати чіткої та відкритої відповіді.

Справжній авторитет Церкви ніколи не походив від її близькості до політичної влади чи від її участі в юридичних суперечках. Її сила завжди була моральною. Чим глибшими стають розбіжності між народами, тим більш необхідно, щоб духовних лідерів сприймали як свідків миру, правди та примирення, а не як учасників геополітичних протистоянь.

Церква має право свідчити про своє розуміння канонічного порядку та єдності Православ’я. Але коли це свідчення потрапляє в простір судового процесу, що триває в іншій країні, стає необхідним здійснювати його з особливою інституційною обережністю та прозорістю. Повага до власної канонічної автономії також передбачає повагу до компетенції іноземних державних установ вирішувати порушені перед ними питання відповідно до їхнього власного права.

Зрештою, тут випробовується не лише межа між церквою та державою. Випробовується зрілість інституцій – здатність Церкви залишатися моральним авторитетом, не сприймаючись як політичний фактор, та здатність держави захищати свою безпеку, не порушуючи фундаментальних свобод. Саме в цьому складному балансі розкриваються сила верховенства права, гідність свідчення церкви та повага до людської свободи.

I. Правова база: між національною безпекою та релігійною свободою

Правовий спір в Україні не можна звести до богословської суперечки чи внутрішньоцерковного конфлікту. Він виникає в контексті повномасштабної російської агресії, в якій держава зобов’язана захищати свою безпеку, зокрема від потенційних каналів впливу, що проходять через релігійні структури. На цьому тлі Верховна Рада ухвалила закон, який передбачає заборону або обмежувальні заходи щодо релігійних організацій, що інституційно пов’язані з Російською Православною Церквою. У рамках цього правового мандата Державна служба з питань Етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) розпочала процедуру встановлення можливої приналежності Київської митрополії УПЦ до Московського патріархату.

Згідно з офіційними висновками ДЕСС, попри рішення Собору УПЦ МП від травня 2022 року, якими вона проголосила «повну незалежність», ознаки канонічних та організаційних зв’язків з Москвою продовжують існувати – статутні положення, участь у спільних органах, ієрархічні посилання. На цій підставі у липні 2025 року служба видала директиву Київській митрополії про припинення всіх форм афіліації: виведення своїх представників з керівних органів РПЦ, внесення змін до її статуту та оголошення однозначного розриву зв’язків.

УПЦ МП відхилила це розпорядження, стверджуючи, що вона вже де-факто є незалежною, і що подальші дії будуть вимогою для «самозречення», яке виходить за межі законного втручання держави. Невиконання розпорядження було названо ДЕСС як підставу для позову до адміністративного суду про припинення діяльності Київської митрополії як юридичної особи. Суд, у свою чергу, встановив процесуальні порушення під час затвердження релігієзнавчої експертизи, на яку спиралася адміністрація, і повернув справу на новий розгляд, не винісши рішення щодо спору по суті щодо того, чи дійсно УПЦ розірвала свої зв’язки з Москвою.

Важливо наголосити, що предметом справи є не доктрина Православної Церкви, а правове питання про те, чи відповідає конкретна юридична особа – Київська митрополія – вимогам українського законодавства щодо незалежності від релігійної організації, пов’язаної з державою-агресором. Це спір у рамках внутрішнього права, який українські суди покликані вирішувати на основі доказів, процедур та застосовних норм. З богословської точки зору можна обговорювати, хто є «канонічним», а хто ні; з юридичної точки зору питання полягає в тому, чи відповідає юридична особа умовам, за яких визнається та гарантується свобода віросповідання.

Принцип свободи віросповідання, закріплений у національних конституціях та міжнародних документах, таких як Європейська конвенція з прав людини, вимагає, щоб будь-яке втручання держави в релігійну сферу було законним, необхідним та пропорційним. Це означає, що держава має право обмежувати певні релігійні структури, коли вони пов’язані із зовнішньою силою, яка веде проти неї війну, але водночас вона зобов’язана піддавати їхні дії судовому контролю та доводити, що вона не зловживає цими повноваженнями. У цьому сенсі судовий контроль за діями ДЕСС не є визначенням недоторканості УПЦ МП, а конституційним механізмом захисту від можливого свавілля.

Тут зустрічаються дві однаково важливі цінності: захист національної безпеки та захист релігійної свободи. Якщо держава ігнорує перше, вона ризикує залишити відкриті канали для впливу держави-агресора через релігійні установи. Якщо ж вона ігнорує друге, вона ризикує перетворити релігійні громади на заручників політичної доцільності та замінити правовий порядок надзвичайним станом. Демократична держава має завдання збалансувати ці два полюси – не як абстрактні принципи, а як конкретну практику «мінімально необхідного» втручання.

На глибшому, екзистенційному та богословському рівні, ця суперечка порушує питання про те, що означає свобода Церкви. Свобода віруючих – це не лише свобода сповідувати певне вчення; це також свобода не бути інструментом політичної чи іноземної влади. Коли держава втручається, щоб розірвати залежність від структури, пов’язаної з агресором, її можна звинуватити в «переслідуванні», але це також можна розуміти як спробу захистити віруючих від того, щоб вони стали ресурсом ворожої зовнішньої політики. З іншого боку, якщо держава переходить межу та починає нав’язувати «правильну» теологію або розпускати незручні громади без достатніх підстав, вона відмовляється від своєї ролі охоронця прав і стає арбітром у справі сповідання.

Таким чином, юридичний спір навколо Київської митрополії виявляється не просто конфліктом між законом і каноном, а випробуванням здатності держави у воєнний час залишатися правовою, а також здатності церкви бути справді вільною – не лише від держави, а й від власних страхів, залежності та історичної інерції.

II. Церковна солідарність та втручання у внутрішні справи

З богословської точки зору, православна традиція побудована на принципі соборності. Вона передбачає, що питання загальноцерковного значення – особливо коли вони стосуються відносин між помісними церквами та ризику розколу – обговорюються та вирішуються колегіально: через собори, синодальні рішення та загальні заяви, а не через окремі ініціативи, які можна сприймати як виступи «від імені» всієї Церкви. Там, де немає чіткого соборного рішення, будь-яка особиста дія предстоятеля чи ієрарха залишається в зоні невизначеності між особистою пастирською думкою та передбачуваною офіційною позицією.

На цьому тлі показово, що на сьогоднішній день немає відомого публічного рішення Священного Синоду Болгарської Православної Церкви, яке б санкціонувало конкретну позицію з українського питання. Інформація про те, що патріарх та окремі ієрархи надіслали листи, в яких митрополит Онуфрій названий «канонічним предстоятелем Православної Церкви в Україні», викликає неминучі питання: чи виражають ці листи волю всього Синоду, чи вони представляють особисті архіпастирські позиції, які постфактум сприймаються як «голос БПЦ»? У соборній церкві така різниця не є формальною деталлю, а питанням способу здійснення церковної влади та того, якою мірою вона залишається прозоро підзвітною власному органу.

На внутрішньоцерковному рівні суперечка щодо «канонічної» Церкви в Україні є складною та невирішеною. Вселенський Патріархат та деякі помісні церкви визнають Православну Церкву України (ПЦУ) автокефальною; Московський Патріархат та афілійовані з ним церкви наполягають на тому, що Українська Православна Церква – Московський Патріархат (УПЦ МП) залишається єдиною канонічною структурою, а ПЦУ – «неканонічним проєктом». Коли Болгарський Патріарх Даниїл у публічних заявах та листах однозначно стає на бік УПЦ МП, це не «нейтральна пастирська турбота», а чітке позиціонування в рамках цього еклезіологічного конфлікту. Таким чином, БПЦ фактично схиляється до московського тлумачення та дистанціюється від Константинопольського, навіть не прийнявши офіційно рішення про визнання чи невизнання ПЦУ.

Проблема стає якісно іншою, коли ця внутрішньоцерковна позиція переноситься у сферу державної юрисдикції. Листи, адресовані до українського суду у зв’язку з незавершеною справою, перетворюють богословську суперечку «яка церква є канонічною» на інструмент впливу на конкретний юридичний процес. У цей момент церковна солідарність наближається до форми символічного втручання у внутрішні справи суверенної держави. Втручання стосується вже не лише канонічної дисципліни та внутрішнього порядку православ’я, а торкається чутливої сфери державного суверенітету, розподілу влади та права кожної держави застосовувати власні закони та захищати свою безпеку.

Філософськи та екзистенційно це порушує питання: що означає «солідарність» у Церкві, яка живе у світі військових конфліктів, гібридних війн та геополітичних розбіжностей? Якщо солідарність розуміти лише як захист «своїх» від «чужих», вона ризикує перетворитися на релігійну лояльність до певного політичного табору. Однак, якщо її розуміти як вірність істині, справедливості та свободі людської совісті, це передбачає більшу обережність, коли Церква вступає на територію чужої справедливості.

З богословської точки зору, Церква Христова покликана бути «сіллю землі» та «світлом світу», а не «захисником» у конкретних державних процесах. Коли пастирське служіння виходить за межі мови пророчих свідчень і вступає в роль процесуального захисника в конкретній справі, воно ризикує втратити ту критичну дистанцію, яка дозволяє йому говорити від імені Євангелія, а не від імені тієї чи іншої геополітичної логіки. Саме тут соборність виявляється не просто канонічним принципом, а духовним запобіжним заходом: вона нагадує нам, що Церква повинна бути не речником приватних ініціатив, а спільнотою, яка говорить з найчутливіших питань лише після того, як вислухає всі голоси – як людські, так і Божі.

III. Подвійні стандарти та моральна послідовність

У болгарському контексті нерідко трапляється, що громади, які сприймаються як «старомодні» або «парацерковні», стають предметом юридичних суперечок – іноді з ініціативи або за активної участі офіційної церковної влади. У таких ситуаціях вважається допустимим, навіть необхідним, втручання держави та суду для захисту «канонічного порядку», вирішення майнових спорів, припинення реєстрації або позбавлення правового статусу. Це підтверджує практику, що коли йдеться про «наш» внутрішній порядок, державне втручання може бути законним засобом захисту церковної ідентичності.

На цьому тлі видається суперечливим, коли та сама інституція, яка в Болгарії підтримує жорстку лінію проти внутрішніх «розкольницьких» груп, в іноземному контексті виступає проти дій іншої держави, яка – в умовах війни – намагається врегулювати релігійну структуру, пов’язану з державою-агресором. Якщо в нашій країні вважається нормальним, що держава захищає «канонічність» через судові механізми, то чому від України очікується застосування іншого стандарту, особливо коли вона стикається з реальною військовою та гібридною загрозою? Йдеться не про виправдання кожного заходу, а про послідовність: закон або є загальним принципом, або стає інструментом зручності.

Ще важливішим є питання симетрії. Болгарська Православна Церква традиційно наполягала на тому, щоб іноземні державні органи не втручалися у її внутрішні справи, поважали її статус та автономію в рамках національного законодавства. Це цілком законне очікування. Але з нього логічне випливає, що сама БПЦ повинна виявляти таку ж повагу до внутрішніх справ інших держав – особливо коли йдеться про правові процеси, в яких вона не є стороною та не несе конституційної відповідальності. Той самий принцип не можна використовувати як щит «вдома» та ігнорувати «за кордоном».

Саме цей подвійний стандарт – один показник для «наших» справ, інший для «чужих» – підриває моральну вагу будь-яких розмов про верховенство права, релігійну свободу та канонічний порядок. Коли ви наполягаєте на повазі до суверенітету, розподілу влади та самоврядування Церкви у власній юрисдикції, а в іноземній граєте роль символічного «адвоката» перед іноземними судами, ви непомітно перетворюєте універсальні принципи на вибіркові гасла.

З філософської та екзистенційної точки зору, тут розкривається різниця між принципом та рефлексом. Принцип вимагає, щоб людина поводилася однаково щодо себе та інших; рефлекс шукає винятків, коли вони зручні. Церква, яка претендує на роль морального коректора суспільства, не може дозволити собі жити лише рефлексом. Якщо вона хоче говорити про правду, справедливість та свободу, вона повинна бути готова застосовувати ті ж заходи до себе та до тих, до кого звертається. В іншому випадку мова закону та Євангелія стає ще одним інструментом для виправдання вже прийнятих, але несвідомих рішень.

IV. Між пастирською турботою та політичними діями

Справжній авторитет Церкви випливає не зі ступеня її політичного впливу, а з послідовності її морального свідчення. Чим складнішими та травматичними стають міжнародні конфлікти, тим важливіше, щоб духовних лідерів було впізнавано як голос миру, правди та примирення, а не як чергового учасника геополітичних протистоянь. Там, де Церкву сприймають як сторону політичного спору, вона неминуче втрачає частину своєї здатності бути спільним домом для людей різних політичних поглядів.

Війна Росії проти України — це не абстрактний фон, а конкретна історична реальність, у якій релігійні структури часто стають каналами впливу, легітимації та мобілізації. У цьому контексті лист на захист УПЦ МП, представлений до українського суду у справі, пов’язаній з національною безпекою, не може сприйматися виключно як пастирський жест. Його неминуче читають як політичний акт — підтримку структури, історично пов’язаної з Москвою, та непряму критику державної політики Києва. Навіть якщо намір був «лише духовним», його ефект діє як у сфері права, так і у сфері міжнародних відносин.

Перш ніж давати остаточні оцінки, необхідно, щоб самі листи були опубліковані та стало зрозуміло, на якій підставі вони були написані: чи представляють вони офіційну, соборно сформульовану позицію Священного Синоду, чи є особистими думками окремих ієрархів, яких де-факто сприймають як голос усієї Церкви. Тільки за такої прозорості суспільство – як у Болгарії, так і в Україні – може оцінити, чи це канонічно виражена братня підтримка, допустима, але суперечлива процесуальна позиція, чи дія, яку можна справедливо сприймати як втручання у внутрішні справи іншої держави.

У правовому порядку, як і в церковному житті, поспішні рішення рідко служать істині. Але мовчання там, де потрібна ясність, рідко служить довірі. Якщо Болгарська Православна Церква хоче, щоб її сприймали як зрілу інституцію, вона повинна говорити мовою соборності, прозорості та взятої на себе відповідальності – перед власними віруючими, перед церквами-сестрами та перед країнами, з якими вона має спільний історичний простір.

Істина, якщо її справді прагнути, вимагає не припущень, а фактів; не імпульсивних жестів, а інституційної ясності; не двозначних політичних натяків, а моральної послідовності. На екзистенційному рівні це означає, що Церква повинна вибрати, чи бути утішителькою поранених та охоронницею совісті, чи поставити себе на місце чергового учасника боротьби за символічні території. Саме в цій ясності – між пастирською турботою та політичними діями – випробовуються як служіння Церкви, так і повага до державного суверенітету у вразливому та розділеному світі.

V. Критичне прочитання листа Патріарха Даниїла до Митрополита Онуфрія

Лист Болгарського Патріарха Данила до Митрополита Київського Онуфрія слід читати не лише з релігійною чутливістю, а й з тією аналітичною ретельністю, якої вимагають право, історія та політична філософія. Бо за межами пастирської турботи, братніх закликів та молитовного тону стоїть публічний акт з неминучими правовими та політичними наслідками. Коли предстоятель помісної Православної Церкви робить офіційну заяву у зв’язку з незавершеним судовим провадженням в іншій суверенній державі, цей акт неминуче виходить за межі внутрішньоцерковного спілкування та потрапляє в простір міжнародних відносин, державного суверенітету та конституційного ладу.

Такий жест сам по собі не обов’язково є осудним. Християнська традиція знає взаємну підтримку між помісними церквами, а канонічне спілкування передбачає солідарність у часи випробувань. Проблема виникає, коли пастирське слово починає замінювати юридичний аналіз, а богословські категорії використовуються як аргументи з нібито юридичною обов’язковістю. Саме тут межі між каноном і законом, між духовним свідченням і публічно-правовою пропозицією розмиваються.

Особливо показовим є використання поняття «канонічна Українська Православна Церква» як незаперечної даності. Таке визначення містить богословську оцінку, яка далеко не є загальновизнаною у православному світі. Після надання Вселенським Патріархатом Томосу про автокефалію Православній Церкві України у 2019 році православна сім’я переживає один із найглибших еклезіологічних розколів за десятиліття. Деякі помісні церкви визнають нову автокефальну церкву; інші залишаються у спілкуванні з Українською Православною Церквою Московського Патріархату на чолі з митрополитом Онуфрієм; інші утримуються від остаточної позиції. За цих обставин поняття «канонічності» вже не функціонує як незаперечний юридично-богословський факт, а як предмет постійної канонічної суперечки.

Тому будь-який офіційний лист, який представляє одну зі сторін спору як єдиного носія православної легітимності, неминуче позиціонується в межах самого конфлікту. Це не нейтральне свідчення віри, а вибір конкретної еклезіологічної перспективи. Такий вибір є правом кожної помісної церкви, але його не слід представляти як універсальну та беззастережно визнану істину.

Ще більш суттєвим є змішування різних нормативних порядків. У тексті одночасно йдеться про канонічне право, релігійну свободу, правовий статус, судову реєстрацію та право на релігійні переконання, створюючи враження природної тотожності цих понять. Насправді ж вони належать до різних правових систем.

Канонічне право регулює внутрішнє життя Церкви та є обов’язковим для членів відповідної церковної громади. Державне право, з іншого боку, регулює громадський порядок у суверенній державі та застосовується до всіх юридичних осіб незалежно від їхньої релігійної природи. Міжнародне право прав людини, включаючи Європейську конвенцію з прав людини, забезпечує третю нормативну базу, яка дозволяє обмеження свободи віросповідання лише за умови, що вони встановлені законом, переслідують законну мету та є необхідними та пропорційними в демократичному суспільстві.

Саме цей трирівневий нормативний контекст відсутній у цій суперечці. Той факт, що релігійна громада визначає себе як канонічну, не означає автоматично, що держава позбавлена повноважень перевіряти, чи дотримується вона власного національного законодавства. Ці дві площини не є взаємозамінними.

Ця відмінність набуває ще більшої ваги у воєнний час. Україна здійснює свої суверенні повноваження в ситуації збройної агресії, де питання релігійних інституцій не можна розглядати окремо від проблем національної безпеки. Такий контекст не скасовує зобов’язання держави підтримувати верховенство права, але вимагає аналізу, який враховує надзвичайні ризики, що виникають внаслідок гібридної війни, інформаційного впливу та використання релігійних структур як потенційних інструментів ворожої зовнішньої державної політики.

Отже, моральне судження не може бути виведене виключно з тези про релігійну свободу без аналізу іншої конституційно захищеної цінності – національної безпеки. Кожна демократична держава зобов’язана захищати обидві одночасно. Саме тому остаточне рішення належить незалежному суду, який повинен перевірити, чи відповідають вжиті обмеження принципам законності, необхідності та пропорційності.

Історична аналогія з болгарським церковним розколом після 1992 року залишається особливо суперечливою. Таке порівняння має певну риторичну силу, але обмежену аналітичну цінність. Болгарський розкол виник у контексті переходу від тоталітарного режиму до демократії, інституційної нестабільності та внутрішньої суперечки щодо легітимності вищого духовного керівництва. Українська ситуація розвивається за зовсім інших історичних умов – збройної агресії, триваючого міждержавного конфлікту, міжнародно визнаної автокефалії церковної структури та складного канонічного спору між Константинополем та Москвою.

Історичні аналогії є цінним інструментом, коли вони висвітлюють подібності. Вони стають засобом маніпуляції, коли стирають відмінності. У цьому випадку відмінності настільки суттєві, що аналогія радше затьмарює, ніж пояснює реальність.

З богословської точки зору виникає ще одне важливе питання – питання синодальності (συνοδικότης). Православна еклезіологія не визнає особисто непогрішного предстоятеля. Питання загальноцерковного значення традиційно розглядаються та вирішуються шляхом синодального обговорення та синодальних рішень. Коли публічна позиція з міжнародно-правового питання сприймається як вираження волі всієї Болгарської Православної Церкви, без існування офіційного синодального рішення з відповідним змістом, неминуче виникають питання щодо інституційної репрезентативності такої дії. Вони не спрямовані проти особистості патріарха, а випливають із самої природи управління православною церквою.

З філософської точки зору, тут стикаються два різні уявлення про істину. Теологічна істина є сотеріологічною – вона спрямована на спасіння людини та свідчення Христа. Юридична істина є процедурною – вона встановлюється за допомогою доказів, змагальності та неупередженого судового контролю. Коли одне використовується як заміна іншого, неминуче виникає небезпека як для закону, так і для самої Церкви.

Екзистенційний вимір проблеми ще глибший. Церква покликана бути совістю суспільства, а не інструментом якоїсь політичної чи геополітичної стратегії. Її моральна сила походить не від її здатності впливати на державні рішення, а від її здатності свідчити про істину з духовною свободою. Щоразу, коли слово Церкви починає сприйматися як частина міжнародної політичної суперечки, ця свобода неминуче ставиться під сумнів.

Отже, справжнє питання не в тому, чи має патріарх право говорити. Він безсумнівно має. Питання в тому, яким чином він говорить, від імені кого він говорить і які наслідки мають його слова поза межами пастирського служіння.

Справжня сила Церкви не проявляється тоді, коли вона пропонує легкі моральні оцінки складних політичних конфліктів. Вона проявляється тоді, коли їй вдається залишатися водночас вірною Євангелію, поважати правовий порядок і бути чесною з історичною правдою. Тільки так пастирське слово може зберегти свій моральний авторитет, не стаючи аргументом для тієї чи іншої геополітичної інтерпретації.

Зрештою, саме тут перетинаються три виміри людської відповідальності – канон, закон і совість. Канон без поваги до правового порядку ризикує бути сприйнятим як інструмент влади; закон без моральної чутливості стає формалізмом; а совість без історичної пам’яті легко стає жертвою ідеологічних навіювань. Тому зрілий публічний дискурс вимагає не вибору між Церквою та державою, а вірності істині, яка не боїться, ні теологічної глибини, ні юридичної точності, ні історичної чесності.

VІ.Висновок: Авторитет Церкви та межі її публічної місії

Питання не в тому, чи має Болгарська Православна Церква право виявляти братню турботу про православних вірян в Україні. Це право випливає з самої природи Церкви як євхаристичної спільноти, яка за своїм покликанням перевершує державні кордони та політичні режими. Церква Христова покликана бути свідком істини, миру та гідності людської особистості, особливо там, де війна, насильство та несправедливість загрожують людському життю та свободі совісті.

Однак так само незаперечно, що пастирська опіка повинна здійснюватися таким чином, щоб не ставити під сумнів повагу до державного суверенітету, незалежності судової влади та соборного характеру самого церковного управління. Коли духовна влада сприймається як інструмент у конкретному юридичному процесі або як сторона геополітичного спору, існує реальний ризик того, що її богословське свідчення буде затьмарене її політичними інтерпретаціями. Тоді Церква перестає виступати як спасителька совісті та починає нагадувати чергового актора в боротьбі за вплив.

Отже, суспільство має підстави очікувати інституційної ясності. Необхідно відкрито з’ясувати, чи є листи, надіслані до українського суду, офіційним, соборним рішенням Священного Синоду, чи особистими заявами окремих єпископів, прийнятими на їхній пастирський розсуд. Така прозорість не послабила б авторитет Церкви, а навпаки – зміцнила б довіру до її соборної природи, внутрішньої дисципліни та готовності нести відповідальність за будь-які публічні дії, здійснені від її імені.

У рамках верховенства права повага до релігійної свободи та повага до національного суверенітету не є конкуруючими цінностями. Вони належать до одного й того ж морального порядку, що ґрунтується на свободі, людській гідності та верховенстві права. Тому будь-яке обмеження релігійної організації має підпорядковуватися принципам законності, необхідності та пропорційності; а будь-яка участь церкви в такому спорі має підпорядковуватися принципам канонічної відповідальності, інституційної поміркованості та поваги до компетенції державної влади.

Закон прагне справедливості через процедури та докази. Церква прагне істини через свідчення та покаяння. Держава захищає громадський порядок через закон та інституції. Коли кожна з цих трьох сфер залишається вірною своєму покликанню та визнає межі своєї компетенції, між ними може виникнути не конфлікт, а складна, але плідна гармонія. Однак, коли межі між духовною, правовою та політичною владою починають розмиватися, першою жертвою майже завжди стає суспільна довіра — той тонкий, але незамінний ресурс, без якого ні закон, ні пастирська опіка, ні політика не можуть залишатися легітимними.

Історія переконливо показує, що Церква здійснює свій найбільший вплив не тоді, коли прагне бути учасником політичних суперечок сьогодення, а тоді, коли залишається моральним коригувальним фактором для всіх авторитетів, не стаючи їх продовженням. Саме ця вільна дистанція – дистанція правди та совісті – є джерелом її духовного авторитету. Церква покликана не бути стороною земних конфліктів, а нагадувати нам, що над кожним позитивним правом стоїть справедливість, над кожною владою – відповідальність, а над кожною тимчасовою перемогою – правда, яка «зробить вас вільними» (Івана 8:32).

Лалю Василев  Метев, релігієзнавець, юрист, історик (Болгарія)

Джерело: Блогът на Лалю Метев

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»