В останні місяці в болгарському публічному просторі накопичується специфічна релігійно-публіцистична мова, яка все частіше виходить за межі шанобливого тону і перетворюється на реальний суспільний конфлікт. Приводом для цього є реакції на низку культурних подій та популярних суспільних явищ, що тлумачиться у спосіб, який викликає напруженість та розкол у болгарському суспільстві.

Не буде далеким від істини, якщо ми скажемо, що в публічному просторі точиться справжня війна. Незалежно від того, називаємо ми її культурною, ідеологічною чи духовною, вона давно вийшла за межі елементарного домашнього виховання, так глибоко вкоріненого донедавна в наших — як ми любимо їх називати — «традиційних» сім’ях, і навіть переступила межі будь-якої звичайної людської пристойності. Дискурс щодо культурних та суспільних процесів у нашій країні дедалі більше нагадує духовну вакханалію.

Приводом для написання цього тексту стали реакції на участь Дарини Йотової (Дари) та її пісні «Bangaranga» у Євробаченні. Подальші звинувачення у «сатанізмі», «демонічних посланнях» та «духовній небезпеці» спричинили чергову хвилю напруженості в соціальних мережах та церковних спільнотах. Сам по собі цей спір міг би залишитися черговим короткочасним суспільним «скандалом». Проте за ним криються процеси, які заслуговують на глибший аналіз.

Цей текст не присвячений «Євробаченню» як музичному конкурсу, і він не має на меті захищати конкретного виконавця чи культурний продукт. Він радше акцентуватиме на тому, як подібні події стають приводом для моральної паніки та радикалізації релігійної мови. Як стається так, що сценічні образи, художні символи чи культурні явища починають сприйматися як докази духовної загрози? Які уявлення про зло, світ та Церкву стоять за подібними реакціями?

Тому випадок із «Євробаченням» я розгляну тут не як ізольований інцидент, а як симптом глибшої проблеми – дедалі більшої схильності частини сучасного релігійного середовища сприймати реальність крізь призму підозри, образу ворога та «духовної війни», яка ведеться проти «метафізичного зла».

І. Світ культурних воєн та ідеологій

Невипадково після «Євробачення» заговорили про чергову «культурну війну». Це процес, у якому поразки завдаються не тілам за допомогою фізичної зброї, а совістю та свідомістю за допомогою слів, які часто подаються як істина, але насправді є маніпуляцією та брехнею. Культурна війна у нас — це війна інтерпретацій, навіювань та радикалізованих тлумачень; це війна душ і розумів. Бої ведуться в інтернеті, учасниками є публічно впізнавані постаті та впливові спікери, а «стрільба» є нещадною до кожного інакодумця.

Подібні віртуальні війни, проте, неможливі без своєї ідеологічної основи. Ми вже живемо у світі, в якому маніпуляція легко розпізнається крізь «орвелівську оптику»[1]. Світ, у якому «війна — це мир», «свобода — це рабство», а «незнання — це сила». Іноді образ нашого майбутнього видається точно як роман Орвелла і зводиться до однієї його метафори — чобота, що топче людське обличчя навіки. Світ, у якому свобода слова поступово починає означати не діалог, а право нав’язати власну інтерпретацію іншому, але не тільки це. Кінцевим результатом цього акту є приниження та розтоптування людської гідності. Невипадково Джордж Орвелл створив два з найпотужніших образів сучасної ідеологічної маніпуляції – «Колгосп тварин» та «1984». В одному реальність безперервно переписується, минуле змінюється відповідно до потреб сучасності, а суспільство перебуває у стані мобілізації через постійне виокремлення нових ворогів. В іншому контроль здійснюється засобами мови – через відому «новомову», який не просто описує світ, а поступово звужує можливості мислення про нього в інший спосіб.

ІІ. «Культура» підозри та церковна новомова

Чому в частині релігійного дискурсу акцент поступово змістився від євангельського духу любові до розпізнавання та вказування на ворога? Ця деформація – або, точніше, підміна – вже досягає серйозних масштабів. Якщо раніше вона була швидше маргінальним явищем, то сьогодні стає дедалі помітнішою, а напруженість у релігійному та суспільному просторі поглиблюється й надає ескалації.

Ці культурні конфлікти не виникли раптово. Вони розвиваються роками, паралельно з глобальною та регіональною напруженістю, яка поступово змінює спосіб, у який ми говоримо, мислимо та реагуємо. Письменник Георгій Марков дуже чітко описує цю «культуру» підозри в одному зі своїх есе як одну з наших «найболісніших хворіб»: «Я вважаю, що підозріливість є однією з найбільш визначальних рис сучасного болгарського характеру. Вона сягнула такого життєвого рівня, що значно перевершує звичайну людську пересторогу, і стала невід’ємним супутником усіх наших думок і почуттів. Мушу сказати, що підозріливість також є одним із найжахливіших і найболісніших елементів нашого сучасного болгарського спілкування. Я не знаю людини в Болгарії — навіть серед найбільш благородних і найчесніших особистостей, — на яку не кидали б тінь підозри в тому, що вона не є тією, за кого себе видає, і що за всією її поведінкою криється нечиста мета. Звісно, уся ця атмосфера взаємної та загальної підозри, передчуття й очікування раптових таємних ворогів є винятковим породженням комуністичної дійсності та неймовірно низького морального занепаду, що настав після дев’ятого вересня 1944 р.» [2]

Згідно з Георгієм Марковим, «у Болгарії кожен підозрює кожного» і «все це є результатом партійної ідеології та політики протиставлення людини людині, щоб кожен був ворогом кожному, що надзвичайно полегшує роботу диктаторів» [3]. Сьогодні ми вже не просто спостерігачі цього процесу, а його учасники та співучасники, з усіма непередбачуваними наслідками. Якщо в минулому за допомогою таких інструментів комуністична влада тримала населення в страху, то сьогодні підозра глибоко просочилася в церковний простір і проникла в нашу повсякденну мову та особисті стосунки. Цей процес ми спостерігаємо і в деяких сучасних релігійних та ідеологічних середовищах, що використовують відповідну «новомову», аби навіювати страх і самоцензуру. Щоб підтримувати атмосферу підозри, їй потрібні слова з особливим емоційним та духовним навантаженням. Це можна назвати «церковною новомовою», яка використовує такі слова, як «єресь», «сатанізм», «зрада», «відступництво», «ворог Церкви», «глобалізм», «сатанізм», «антихрист».

Цей церковна новомова слугує не стільки інструментом розуміння, скільки сигналами тривоги, що заздалегідь спрямовують мислення до певних висновків та підтримують відчуття постійної загрози. Так підозра поступово перестає бути засобом розпізнавання небезпеки й перетворюється на основний спосіб сприйняття світу. А коли людина дозволяє цій підміні відбутися у своїх розумі та серці, образ ворога непомітно починає посідати місце, яке у християнській свідомості належить Христу.

Підозрювати свого ближнього і в кожній розбіжності вбачати можливу єресь, відступництво або навіть дію сатани — це один із найбільш тривалих наслідків проникнення цього старого пропагандистського механізму в церковне життя. Подібні навіювання нерідко призводять до правової відповідальності, оскільки найчастіше вони приховуються за мовою релігійної стурбованості та ревності за віру. Але саме тому вони ставлять ще вагоміше питання про моральну відповідальність людини та про стан її совісті. Тут ми неминуче маємо нагадати — і собі, і тим, хто легко звинувачує інших, — що означає совість у християнській традиції.

Термін «συνείδησις» зустрічається ще у Демокрита, який вживає його у моральному сенсі як усвідомлення вчиненого злочину та його моральну оцінку.[4] У пізнішій християнській традиції різні автори підкреслюють містичний і духовний характер совісті – як внутрішню силу, що свідчить про добро і зло та спонукає людину до моральної дії. У святоотцівський перспективі вона може бути зрозуміла як голос Бога в людині або як дія духовної присутності, що скеровує її до істини. Архімандрит Платон Ігуменів приділяє особливу увагу містичному погляду на совість у святоотцівський традиції — як на невидиму й таємничу силу, що присутня в людині і спонукає її чинити те, що є добрим і правильним, — а це може бути або голосом Ангела Хоронителя, або голосом Самого Бога.[5] Автор докладно описує стани різних видів совісті та те, як совість виховується і спрямовується до Євангелія.

Іншими словами, совість — це Божий голос у людині, те внутрішнє «реле», яке вмикає червоне світло небезпеки відразу, як тільки євангельські чесноти зазнають зазіхань. Але якщо совість покликана розрізняти істину від брехні та добро від зла, як сталося так, що у церковному просторі підозра почала видаватися за розсудливість, а через церковну новомову справа доходить навіть до звинувачень у сатанізмі? У такому середовищі совість поступово перестає бути внутрішнім суддею наших власних вчинків і починає перетворюватися на інструмент для моральної оцінки інших. Людина все рідше запитує, що відбувається в її серці, і все частіше запитує, хто винен, хто зрадник і хто служить злу.

І якщо тоталітарна система підтримувала страх через образ «ворога народу», сучасний релігійний конспірологічний дискурс дедалі частіше підтримує його через образ «ворога Церкви». Слова різні, але механізм підозри залишається напрочуд схожим. При цьому все частіше люди, які знають Євангеліє і є глибоко релігійними, не реагують на попрання євангельських чеснот та на образи свого ближнього, а навпаки – долучаються до «новомови» і стають частиною маніпуляції.

ІІІ. Богомильський рефлекс

Церковний підхід, заснований на спілкуванні, покаянні та взаємному носінні немощів, поступається місцем новій моделі розділення: «свої» та «чужі», «православні» та «відступники», «істинні» та «ті, що перебувають в омані». Розмежування між істиною та оманою у вірі сьогодні підміняється моральним засудженням і тотальним відкиданням іншого. Таким чином стає все важче говорити про церковну спільноту у повному розумінні цього слова. Все більш помітно і наполегливо певні маргінальні для церковного життя групи, які сприймають світ через чорно-білий фільтр, прагнуть нав’язати цю модель поділу та протистояння всій церковній спільноті. Соціальні мережі багаторазово посилюють цей процес і перетворюють його на своєрідну форму релігійної радикалізації.

Так поступово підміняється і сам спосіб мислення в Церкві. Відмінність починає сприйматися не як привід для діалогу та свідчення, а як загроза. Незгода перетворюється на ворожість, а критика – на підставу для моральної дискредитації іншого. Любов, як основний євангельський принцип для розпізнавання істини і чесноти та для преображення людини, залишається на задньому плані, а на її місці з’являється взаємна підозра, яку все важче поєднати з місією Церкви як простору зцілення, примирення і спасіння.

Найбільш тривожним є те, що на місце любові – зрозумілої не як почуття, а як перетворювальна і цілюща сила християнського життя – приходить «культура» безперервного викриття, засудження та пошуку ворога. Християнин, покликаний Богом любити навіть своїх ворогів, поступово перетворюється на підозрілого релігійного радикала, який відчуває свій обов’язок розпізнати й викрити зло в ближньому. А це вже ставить питання про глибоку підміну самого євангельського етосу.

Скажімо простіше: у частині нашого церковного та публіцистичного життя поступово запанував особливий духовний настрій — безперервний пошук «сатанинського» за майже кожним явищем. Це не означає обов’язково свідомо сприйняту ідеологію чи цілеспрямований вибір, а радше спосіб мислення, який підживлюється постійною фіксацією на злі, конспірологічному та демонічному. А коли такі факти відсутні, це видається ще більш підозрілім.

Та коли людина роками читає більше про сатану, ніж про Христа; більше про загрози, ніж про надію; більше про прихованих ворогів, ніж про спасіння — поступово сам горизонт мислення зміщується. Людина починає сприймати світ не крізь світло Євангелія, а через постійну підозріливість. І в певний момент це вже не просто тема для розмови, а спосіб сприйняття реальності.

Про це явище я думаю все частіше, але вперше я побачив його в такій гострій формі в конкретному випадку, коли мені довелося надати богословський висновок щодо церковного казусу. Подробиці цієї справи показали мені, до чого може дійти «сатанізація» в колах навіть освічених людей у Болгарській православній церкві. Справа, з якою я зіткнувся минулого року, була пов’язана з моїм колегою іконописцем, який попросив мене підготувати богословську експертизу в межах порушеної судової справи.

Після того, як він понад 30 років працював над церковними проєктами з благословення різних церковних влад, а протягом восьми років створював стінописі у конкретному храмі — причому в процесі, під час якого їх неодноразово бачили та схвалювали духовні особи та представники митрополії — раптом виявилося, що його робота більше не є прийнятною і має бути знищена, оскільки містить «масонські символи», «римо-католицьку позу» та «єресь».

Я не можу поділитися більшою кількістю подробиць і називати імена на цьому етапі. Зізнаюся лише, що, читаючи експертизи у цій справі, я злякався глибини, до якої сягнуло занурення у заперечення. І тут ідеться не про фейсбук-статуси, а про висновки, представлені як експертні думки, що претендують на інституційну вагу та авторитет.

Уявіть собі: ви працюєте над церковним проєктом, дбаєте про свою сім’ю, ходите до церкви, сповідаєтеся, причащаєтеся і живете своїм життям, як і будь-яка віруюча людина. І раптом хтось бачить вашу роботу, йому не подобається ваш стиль, і він оголошує вас єретиком. Тоді, збентежений і розбитий, ви починаєте шукати людину, яка підтвердила б, що ви не вчинили нічого поганого і що ніколи не вкладали подібних намірів у свою роботу.

Я ділюся цим, оскільки випадок з моїм колегою неминуче повернувся в мою свідомість — під час суспільної реакції на музичний конкурс «Євробачення» та пісню «Бангаранга» — коли я спостерігав манію шукати сатанізм у музичному виступі. Тим паче, що це явище не є ізольованим, а скоріше симптомом глибшої духовної недуги, яка сигналізує про те, що хвороба вже поширилася в церковному тілі. Тривожним є те, що вона не обмежується периферією чи недостатньо освіченими та некатехизованими людьми. Все частіше подібні настрої зустрічаються і серед освічених осіб, які виступають у публічному просторі та формують релігійну свідомість. Соціальні мережі не лише транслюють подібні послання, а й підсилюють їх через постійне протиставлення уявним ворогам Церкви. Таким чином, кожна суперечка перестає бути діалогом і починає нагадувати битву між таборами, у якій підозра, тонкощі та відмінна думка сприймаються як зрада.

Напруженість, що виникла у публічному просторі, вже не стосується лише конкретних випадків чи особистостей, а самого способу, у який читається та тлумачиться реальність. Питання перестає бути таким, чи є певне культурне явище добрим чи поганим витвором мистецтва – це вже нав’язування вибору між двома несумісними картинами світу. З одного боку стоїть переконання, що культурні явища слід розглядати в їхньому історичному, художньому та соціальному контексті, а з іншого – схильність сприймати їх насамперед як ознаки безперервної духовної війни. Саме в цьому просторі крайнього протистояння виникають питання: доки простягається право релігійної мови інтерпретувати культуру і в який момент інтерпретація починає витісняти саму реальність?[6]

Цей текст намагається розглянути саме цей пласт – не як суперечку про окремі події чи позиції, а як зіткнення між різними режимами мислення: богословським, ідеологічним, моральним, культурним та психологічним. У цьому сенсі випадки, які будуть розглянуті нижче, стосуються не лише конкретних осіб чи подій, а ширшого питання про межі між духовним тлумаченням, моральною оцінкою та суспільною відповідальністю. Оскільки у випадку з публічною словесною вакханалією, що розгорнулася навколо пісні Дари, йдеться не лише про критику окремого артиста чи сценічного перформансу. Це те, що Церква завжди мала право, а також можливість здійснювати. Значно цікавішим є інше: спосіб, у який частина православного християнського середовища починає сприймати світ як поле безпосередньої демонічної конспірації.

Тут є місце для того, щоб запровадити одне умовне, але показове поняття – «богомильський рефлекс». Використовую його не в історичному чи віросповідному сенсі, а як описову метафору для певного типу релігійного сприйняття, за якого світ починає мислитися і сприйматися через спонтанні дуалістичні реакції, без простору та глибини церковного міркування.

Вибір цієї назви не є випадковим. Він має на меті підкреслити, що йдеться не про ізольоване явище чи свідому ідеологічну позицію, а про глибоко вкорінений спосіб мислення, який активується інтуїтивно як рефлекс, особливо в умовах страху, невизначеності та загостреного відчуття «духовної загрози». Проте, через відсутність раціонального поклику совісті, саме в цьому сенсі «богомильський рефлекс» слугує переходом до ширшого розгляду дуалістичної уяви, що культивує сучасні релігійні інтерпретації культурних явищ.

Цей тип дуалістичної уяви, зумовлений «богомильським рефлексом», бачить і сприймає світ та явища в ньому крізь чіткі й непримиренні протилежності. Він не залишається обмеженим лише індивідуальним релігійним досвідом чи внутрішньоцерковним дискурсом. Навпаки, він легко вписується в певний ідеологічний та політичний конструкт, у якому релігійна мова переходить зі сфери християнського погляду на світ і людину до політичної міфології, а в ній цивілізаційні моделі розглядаються як носії добра або зла. Особливо чітко тут виокремлюється поняття катехону та його сучасне переосмислення як своєрідний «апдейт» давньої християнської ідеї.

IV. Дуалістична уява та політична міфологія катехону

Для християн світ є Божим творінням, тоді як для дуалістичного світогляду світ — це підозріле місце, де зло постає майже автономним і готовим до здобуття горі. Для нас боротьба проти гріха розпочинається з глибин серця та покаяння, тоді як для дуалізму ця боротьба спрямована проти зовнішніх ворогів, де акцент перенесено з преображення людини на викриття іншого.

У дуалістичному способі мислення світ сприймається як поле постійного зіткнення між двома протилежними силами – добром і злом, світлом і темрявою. Тому головним завданням вірянина поступово перестає бути перетворення світу через любов і свідчення, а стає розпізнавання, викриття та протистояння ймовірним проявам зла.

У контексті культурної ідеологічної війни богомильство проявляється не як історична аналогія, а як архетип дуалістичної уяви. У ньому Христос поступово відходить на задній план і замінюється ворогом, духовне життя зводиться до розпізнавання загроз, місія перетворюється на викриття, а християнське свідчення – на чергову культурну війну.

Християнство — це релігія Боговтілення, у ній Бог народжується у світі та освячує матерію. А богомильство є підозрілим до світу. Сьогоднішні «мисливці на сатанізм» виглядають значно ближчими до цієї підозри щодо культури, мистецтва та суспільного життя, ніж до християнського погляду на перетворення світу. Аскеза вчить людину шукати зло насамперед у собі. Від пустельних отців до св. Іоана Ліствичника основним питанням є: як пристрасті діють у мені? У сучасному конспірологічному релігійному дискурсі, проте, фокус зміщений на питання: де ворог і хто мій ворог?

Та часто саме в парадоксальних речах криються найбільші таємниці та найвірніші рішення. Чи не розкриває паніка навколо «сатанізму» на «Євробаченні» саме повернення цього старого дуалістичного рефлексу в православній культурі, який історично Церква вже розпізнала та відкинула в особі богомильства? Саме тут відкривається глибша лінія, що пролягає від релігійної уяви до політичної теології. У православному контексті особливо важливу роль у цьому «поверненні» відіграє переосмислення поняття «той, хто утримує» (κατέχων) із Другого послання до Солунян (2 Сол. 2:7).

У частині сучасної російської релігійно-політичної думки катехон починають тлумачити як конкретну державу, цивілізацію або політичну силу, покликану стримувати наступ зла в історії. У такій картині світу не існує нейтральних просторів. Культура сприймається як поле битви, політика – як продовження духовної війни, а історія – як безперервне протистояння між силами світла та силами темряви. Цей погляд вже наближається до певних аспектів катехонічного мислення, оскільки світові процеси інтерпретуються як арена останнього і глобального протистояння перед кінцем історії. Ось чому звинувачення в сатанізмі, які висуваються до культурних явищ, таких як «Євробачення», не можуть бути зрозумілі лише як вираз релігійної чутливості або моральної тривоги. Вони є частиною ширшого світогляду, сформованого під впливом сучасних православних консервативних та антизахідних наративів, у яких світ переживається як простір постійної духовної та цивілізаційної конфронтації.

Християнська традиція, однак, ніколи не вчила, що антихрист може бути переможений державою, армією, цивілізацією чи геополітичним блоком, або що одна нація є носієм добра, а інша — втіленням зла.

V. Зло як цивілізаційна ознака прихованого ворога

У православному богослов’і зло не має самостійного буття: «і побачив Бог усе, що вчинив, і ось воно дуже добре» (Бут. 1:31), а розуміється як пошкодження, позбавленість добра, і в цьому сенсі сатана ніколи не був і не є рівноцінним супротивником Бога.

У дуалістичній (богомильський) релігійній моделі, проте, світ поділяється на два табори: Божий і сатанинський, світло і темряву, причому матеріальний світ часто сприймається як особливо підозрілий. У частині сучасних реакцій такий спосіб мислення та висловлювання проявляється у схильності впорядковувати в загальну картину «сатанинського світу» різні явища та події в культурі, спорті, політиці та медицині.

І якщо в аскетичній традиції демони діють передусім через пристрасті людини, у сучасних конспірологічних православних колах демони починають діяти через політичні організації, музичні конкурси, міжнародні інституції, вакцини, штрих-коди, цифрові технології тощо. Так духовне життя зміщується від покаяння до викривання зовнішніх ворогів.

«Євробачення» виявляється зовсім не поодиноким випадком, а симптомом глибшої напруги у способі релігійного сприйняття світу. Питання вже не в тому, чому певне культурне явище інтерпретується як «сатанинське», а в тому, які попередні уявлення про світ уможливлюють таку інтерпретацію.

Якщо потрібно вказати на тексти, що особливо чітко розкривають такий тип мислення, можна виділити три публікації: дві статті на інтернет-сторінці архім. Іоана Філіпова, присвячені Русенському митрополиту Науму та Західно- і Середньоєвропейському митрополиту Антонію[7], а також текст Івана Стамболова-Сули [8]. Інтерес до них зумовлений не стільки конкретним приводом, скільки способом, у який конструюються образи зла, ворога та духовної небезпеки. Ці тексти окреслюють ширшу картину: суперечка навколо «Євробачення» виявляється лише поверхневим виразом глибшого процесу. Під ним криється питання про те, як «православна людина» розуміє зло, культуру, межі Церкви та стосунки між вірою і сучасним світом.

Тут виникає важливе богословське питання: коли символ є художнім образом, а коли він перетворюється на предмет релігійного тлумачення, рівнозначного духовній реальності? Адже, якби будь-яке використання язичницьких, міфологічних чи фантастичних мотивів автоматично передбачало участь у відповідній релігійній системі, тоді значну частину європейської культури слід було б визнати духовно підозрілою. Це торкнулося б не лише сучасної попкультури, а й Гомера, Данте, Шекспіра, Гете, Толкіна та низки інших авторів.

Відомо, що протягом останніх десятиліть у певних колах навколо Російської Православної Церкви розвинулася риторика, у якій лібералізм, Захід, глобалізація та модерність дедалі частіше представлені як прояви метафізичного зла. Згідно з цією моделлю, у нас релігійна мова також поступово увійшла до сфери політичної міфології та почала використовуватися як інструмент для цивілізаційного протистояння.

Подібна риторика знаходить вираз і в ідеології так званого «Русского миру», яка протиставляє свою цивілізаційну ідентичність ліберальній політичній моделі сучасного Заходу. У цьому дискурсі захист «традиційних цінностей» використовує критику таких культурних явищ і «перемелює» їх у своїй пропагандистській машині як носіїв ворожих ідей та інтересів для своєї цивілізаційної моделі.

Пропагандистські канали є особливо активними під час міжнародних культурних і спортивних подій, які є носіями «м’якої» сили в суспільному житті. Не випадково, що лише через день після фіналу «Євробачення 2026» міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров назвав критерії участі в конкурсі «чистим сатанізмом», протиставляючи його ініціативам, які, на його думку, розвиваються «в дусі традиційних цінностей»[9]. Подібна кваліфікація показує, як культурна подія перестає оцінюватися згідно зі своїм художнім змістом і використовується як зброя не лише в культурній війні проти Заходу, а й як приклад цивілізаційного конфлікту. Тому після завершення конкурсу та перемоги пісні Дари протистояння стало ще гострішим і було сприйняте критиками, які перебували під впливом пропагандистських каналів, як своєрідна форма духовного опору.

Це допомагає зрозуміти, чому саме «Євробачення» перетворюється на такого зручного символічного супротивника. Навіть сама назва конкурсу поєднує елементи, які в подібній уяві вже наділені негативними значеннями: попкультура, європейська ідентичність, видовищність, ексцентрична сценічна естетика та ліберальні суспільні настрої. Таким чином конкурс перестає бути масштабною музичною подією і починає тлумачитися крізь призму культурних та ідеологічних страхів.

Схожий пропагандистський механізм спостерігався і під час реакцій на Олімпійські ігри в Парижі у 2024 році, коли окремі церемонії та учасники були представлені як доказ моральної та цивілізаційної деградації.[10]

Але чому частина православного середовища постійно відчуває потребу виявляти сатанізм «під прикриттям» і що це розкриває про її розуміння зла, світу та самої Церкви? Це питання вже виходить за межі конкретного випадку і може бути розглянуте як предмет іншого аналізу.

VI. Від культурної критики до «сатанізації»

Найбільша проблема полягає не в самій критиці конкретної пісні чи сценічного виступу. Християни завжди мали право оцінювати культурні явища з морального погляду. Питання в тому, що відбувається, коли ця критика поступово трансформується в імпульс і бажання «сатанізації».

Тоді суперечка перестає бути суперечкою про ідеї, цінності чи естетику і переміщується на рівень духовної приналежності. Інший уже не є людиною, з якою ми просто не згодні, а носієм темних сил – свідомим чи несвідомим співучасником демонічного проєкту. У такий момент діалог стає практично неможливим. Якщо протилежна сторона не просто помиляється, а служить злу, вона вже не є співрозмовником, а противником.

Ще більш показово те, що подібна логіка поступово починає переноситися і на саму церковну ієрархію. У розглянутих випадках звинувачення не обмежуються артистами або громадськими діячами, а зачіпають і архієреїв. Таким чином образ ворога перестає бути зовнішнім і починає локалізуватися всередині церковної спільноти.

Саме так сталося з непристойними та важкими звинуваченнями на адресу Русенського митрополита Наума та частково на адресу Західно- та Середньоєвропейського митрополита Антонія через їхнє позитивне ставлення та привітання співачки Дари з нагоди перемоги в конкурсі. Подібні процеси добре відомі з історії християнства. У різні епохи з’являлися групи, які починали сприймати себе як останні охоронці істини. Конкретні випадки можуть не бути цілком ідентичними, але механізм мислення та сприйняття реальності є схожим.

VII. Психологічні наслідки

Дотепер ми розглянули кілька різних проявів одного й того ж процесу – підозру до світу, богомильський рефлекс, дуалістичну уяву, пошук прихованих ворогів і перетворення культурних явищ на знаки всеосяжної духовної війни.

Проблема не лише в тому, що людина думає про світ, а в тому, як вона його «читає», оскільки кожне сприйняття проходить крізь певну інтерпретацію. Ми ніколи не зустрічаємося з реальністю цілком безпосередньо – ми завжди осягаємо її через поняття, символи, упередження, культурні моделі та накопичений досвід. Тому різні люди можуть дивитися на одну й ту саму подію і бачити в ній зовсім різні речі.

Музичні конкурси, такі як Євробачення, та пісні, як-от Bangaranga, використовують сценічні образи, метафори та провокацію як частину попкультурі та художньої мови. Слова на кшталт «диявол», «ангел», «хаос» або «бунт» у цьому контексті не є буквальними твердженнями, а художніми засобами.

Проблема виникає тоді, коли подібний контент виривається з контексту і інтерпретується як «сатанинський», «демонічний» або «духовно небезпечний». Для частини людей це може здатися перебільшенням, але у тривожних, емоційно вразливих або психічно нестабільних користувачів соціальних мереж подібні навіювання можуть викликати сильний стрес, паніку та посилену тривожність.

Соціальні мережі підсилюють цей ефект, оскільки дозволяють швидко поширювати такі «факти» без безпосередньої можливості перевірити їхню достовірність. Таким чином, артистичне або естетичне бачення може перетворитися на джерело реального психологічного напруження для людей із нижчою стійкістю до релігійних послань.

Тут з’являється те, що філософія називає «герменевтикою» — спосіб, у який ми тлумачимо й осмислюємо світ навколо нас, зокрема в його релігійних та символічних вимірах. Ми знову повертаємося до «культури» підозри, оскільки мова йде про особливу форму тлумачення, яку ми могли б умовно назвати герменевтикою підозри. Вона піддає сумніву та безперервно прочитує всі явища крізь заздалегідь задану релігійну рамку, причому увага спрямована на виявлення прихованих загроз. Кожен символ сприймається як код, кожен образ — як послання, а кожен збіг — як доказ.[11] Інтерпретація більше не слугує для розуміння явища, а лише для підтвердження підозри, що переростає в переконання.

Давайте знову нагадаємо цю розумову «схему»: вона починається з богомильського рефлексу, проходить крізь дуалістичну уяву, розвивається в межах «герменевтики підозри» і поступово перетворюється на механізм культурної інтерпретації, при якому «коди» та «приховані послання» фіксуються як загрози.

Якщо її тлумачити в релігійному контексті, така настанова безпосередньо впливає на людську психіку. Від грецького поняття ψυχή етимологічно походить і сучасне поняття «психіка», хоча в модерному вжитку воно позначає вужче — психічні процеси людини. У святоотцівський традиції, проте, поняття ψυχή (душа) означає не лише психологічні настави чи емоційне життя, а й увесь внутрішній світ людини — мислення, духовні сприйняття, пам’ять, волю тощо. Отці Церкви та аскети приділяють особливу увагу тому, як помисли формують сприйняття реальності. Тому питання розпізнавання добра і зла не зводиться лише до зовнішньої оцінки явищ, а торкається самої людської душі, яка покликана до розсудливості та розрізнення духів.[12]

Св. Іоан Ліствичник говорить про розсудливість як про здатність, що розрізняє істинне від позірного добра і береже людину від духовної омани, тобто внутрішні рухи розуму можуть викривити саме бачення світу так, що людина починає сприймати не дійсність, а проекції власних страхів і пристрастей, тому потрібна розсудливість.[13] У цьому сенсі духовне сприйняття ніколи не є нейтральним: воно завжди пов’язане зі станом душі та зі способом, у який вона інтерпретує зовнішні явища. Якщо людина очікує знайти зло, вона починає бачити його всюди. І оскільки світ «лежить у злі»[14], переконання, що цей світ сповнений прихованих загроз, стає дедалі сильнішим. Підозра починає самостверджуватися і впливати на психіку, посилюючи внутрішню напругу та почуття постійної тривожної готовності.

А тривожна людина постійно шукає ознаки небезпеки, як конспіративне мислення шукає докази заздалегідь прийнятої змови. Подібним чином релігійна підозра починає шукати знаки демонічної присутності за все більшою кількістю явищ. Так увага поступово змінюється і світ починає здаватися більш загрозливим, ніж є насправді.

У соціальному плані це часто призводить до радикалізації: культурні та публічні явища вже не сприймаються нейтрально, а як небезпека, і перетворюються на приводи для морального засудження, оскільки незгода тлумачиться як ворожість, і це призводить до легкого публічного таврування та образливих реакцій.

Саме тут криється одна з найсерйозніших духовних небезпек, яку християни часто не розпізнають або недооцінюють у середовищі соціальних мереж. Християнська аскетична традиція закликає до отверезіння, а не до підозрілості. Отверезіння означає увагу до реальності такою, якою вона є, а підозрілість означає попереднє переконання, що за видимим завжди криється щось зловісне. Християнин покликаний свідчити про Христа і преображати світ через любов, істину та особистий приклад, а не сприймати його крізь призму постійного страху перед прихованими ворогами, вживаючи образливі епітети до тих, хто не згоден із його психологічним та душевним налаштуванням. Коли підозра починає визначати те, як ми дивимося на людей і події, вона легко перетворюється на осуд.

Оскільки психічне здоров’я в цифровому середовищі є реальною суспільною проблемою, важливим стає вже не те, чи є пісня, конкурс або культурна подія добрими чи поганими. Глибше питання полягає в тому, на яких людей ми перетворюємося, якщо безперервно шукаємо зло всюди навколо себе. Адже коли підозра стає основним способом сприйняття світу, вона неминуче починає змінювати не лише наші оцінки культури, а й наше ставлення до інших людей, так само як і внутрішню атмосферу самої церковної спільноти.

Тоді образ ворога поступово починає витісняти образ Христа.

VIII. Коли образ ворога витісняє образ Христа

Коли ми ставимо собі питання про те, як образ ворога витіснив образ Христа, всі інші культурні суперечки та сюжети виявляються вторинними. Вони розкриваються як прояви однієї й тієї ж духовної деформації. Проблема не в тому, що хтось розпізнав сатанізм там, де його не було. Люди помиляються. Глибша проблема починається тоді, коли людина бачить сатану чіткіше за Христа і поступово забуває, що інша людина носить такий самий Божий образ, як і вона.

Тоді ми вже говоримо не про хибну культурну оцінку, а про зміну самого духовного горизонту. І саме тут окремий випадок із моїм колегою іконописцем стає показовим, оскільки розкриває, як ця логіка починає діяти всередині Церкви. Тоді вже звинувачують не лише музикантів, артистів, художників чи телевізійні продукти. Під приціл потрапляють християни – іконописці, священники, богослови, миряни. Тіло Церкви починає роздиратися підозрами та суперечностями; коло недовіри розширюється, досягаючи вищого кліру — у даному випадку й архієреїв — при цьому нехтується навіть їхнє право на власний вибір і думку.

Коли одні й ті самі звинувачення та страхи повторюються знову і знову щодо різних людей і різних подій, стає очевидним, що проблема не в окремій особі.

Проблема в самій моделі мислення, через яку конструюється реальність.

І тут я хочу повернутися знову до особистого моменту.

Дара є публічною особою, за якою стоять команди, піарники та механізми захисту. Але мій колега іконописець — це людина, яка після понад тридцяти років роботи над церковними проєктами раптом дізнається, що вона «єретик» і «масон», не маючи реальної можливості захиститися. Те саме сталося і з митрополитом Наумом. Архієрей, який привітав болгарську виконавицю з її успіхом і закликав людей не бути заздрісними, виявився об’єктом запеклих нападів, які подекуди перейшли межу будь-якої людської та християнської пристойності.[15]

Саме тут виявляється справжня проблема. Коли ця дуалістична модель проникає в церковне життя і перестає розпізнаватися як духовна деформація, вона починає діяти руйнівно на всіх рівнях. Сьогодні звинувачення спрямоване проти співця, завтра — проти іконописця, післязавтра — проти священника або архієрея. Коло підозр постійно розширюється, оскільки така дуалістична уява шукає і знаходить все нових винних.

Тоді християни починають відчувати наслідки не як абстрактну суперечку в соціальних мережах, а як частину власного життя. Бо в певний момент кожен може опинитися на «неправильному боці» – не через те, що він вчинив, а через те, як хтось інший вирішив це витлумачити.

І ще дещо, що є важливим.

Люди, які мислять у подібних конспіративних конструкціях і, ймовірно, щиро вірять, що захищають Христа, поступово починають жити у світі, в якому Христос дедалі менше присутній у їхній свідомості, а ворог — усюди. Їхня увага спрямована на його нібито знаки, символи, послання та дії. Так непомітно страх починає посідати місце, яке в християнському житті належить надії, а підозра витісняє любов.

Тому цей текст не про «Євробачення» і не про чергову теорію змови. Він про підміну церковної свідомості. «Євробачення» — це лише привід, який зробив цю проблему видимою.

І тут ми неминуче повертаємося до головного питання:

ІХ. Що стається з духовним життям, коли увага до ворога стає сильнішою за увагу до Христа?

Або, кажучи ще простіше:

Що стається з людиною, коли вона починає бачити сатану чіткіше, ніж Бога?

Якщо ми починаємо бачити сатану чіткіше, ніж Бога, і якщо ми переконані, що розпізнаємо його в ближньому своєму, тоді вже не йдеться про хибну інтерпретацію культури, а про зміну самого духовного горизонту. Саме це намагався дослідити цей текст – як у частині сучасного церковного середовища поступово формується спосіб мислення, при якому світ починає сприйматися переважно крізь образ ворога.

Тепер стає зрозумілішим і очевиднішим, чому Русенський митрополит Наум та Західно- і Середньоєвропейський митрополит Антоній стали об’єктом настільки гострих реакцій. Болгарських архієреїв атакували не стільки через їхні конкретні висловлювання, скільки через спосіб, у який їх сприймали в межах цієї моделі мислення. У дуалістичній уяві культурні явища, суспільні процеси та навіть людські стосунки перестають бути нейтральними. У світі, що сприймається як арена безперервної духовної війни між двома непримиренними таборами, будь-яка відмова від участі у загальному обуренні виглядає як співучасть у справах «ворога». Тому кожен, хто не засудить певне явище достатньо категорично, видається підозрілим. Підозра перетворюється на звинувачення, звинувачення шукає провину в іншому, провина автоматично перетворює людину з іншою думкою на ворога, а культурна суперечка переростає у духовний та екзистенційний конфлікт.

І оскільки Церква завжди посилається на Передання – живий досвід поколінь перед нами – треба чітко сказати, що цей текст не є академічним аналізом, а свідченням церковного досвіду. Свідченням того, що спостерігається зсередини.

Коли я спостерігала за реакціями на наших двох архієреїв, вони не здалися мені ізольованим явищем. У них я розпізнала той самий механізм, який уже бачила й в інших місцях – у звинуваченнях проти мого колеги-іконописця, у підозрах до різних церковних осіб та в постійній готовності шукати приховані впливи, таємні залежності та ворогів.

Зрештою, питання полягає не лише в тому, як ми тлумачимо окремі культурні події чи як оцінюємо конкретні позиції в церковному просторі. Глибше питання полягає в тому, який світ народжується в нашій свідомості залежно від того, як ми розуміємо зло: як внутрішню рану, що вимагає покаяння та преображення, чи як зовнішнього ворога, якого слід постійно розпізнавати та викривати.

Один із цих двох виборів не виливає оливу на рани ближнього, а наливає розплавлений свинець у наші власні рани.

1. Термін «оруелівська оптика» («Orwellian optics») використовується в англійській мові як у політологічному, так і в медійному контексті для позначення способу, у який певні події представлені громадськості. Це також назва подкасту, пов’язаного з макроекономічними аналізами.

2. Есе було трансльовано на «Дойче Веле» у 70-х роках ХХ ст., згодом опубліковано в: До моя съвременник, част I, Фондация «Комунитас», 2015, а також на Портал Култура

3. Там же

4. архим. Платон, Православно нравствено богословие, София: «Омофор», 2001, ст. 74.

5. Там же, ст. 79.

6. Подібну спробу інтерпретації художньої культури під тиском радикалізованої релігійної мови можна простежити і в публічній суперечці навколо виставки художника Миколая Майсторова, яка викликала гостру реакцію в соціальних мережах з боку Пламена Мірянова. Цей казус є показовим щодо способу, у який художні форми можуть перетворитися на об’єкт релігійного тлумачення поза своїм первісним естетичним контекстом. Див. Янакієва, Слава. Майсторов, Мірянов та «дегенеративне мистецтво». – в: Портал Культура.

7. Слід зазначити, що дві статті, на відміну від інших використаних матеріалів, не підписані ім’ям автора, а опубліковані в один і той самий день – 18 травня. Див. «Митрополит Русенський Наум вітає виконавця демонічної пісні» та «Митрополит Антоній та його демонічний ранковий настрій», опубліковано в: Orthodox Classics (orthclass.com).

8. Иван Стамболов-Сула, «Държава и Църква, безбожие и политика…». – в Sulla.bg. Текст є прикладом дуалістичної інтерпретації сучасних політичних та релігійних процесів, у яких культурні та соціальні явища вписуються в схему цивілізаційного та духовного протистояння. Іван Стамболов-Сула є членом Громадської ради Болгарського національного телебачення (БНТ) – консультативного органу, пов’язаного з публічною місією медіа. Його публічні тексти висвітлюють різку критику пісенного конкурсу Євробачення та окремих позицій представників болгарської церкви, не формулюючи окремої публічної позиції щодо ролі Болгарського національного телебачення (БНТ) як суспільного засобу масової інформації, що транслює конкурс.

9. Фінал Євробачення-2026 відбудеться 16 травня 2026 року у Відні, а перемогу в конкурсі здобуде Дара. 18 травня 2026 року, через два дні, Сергій Лавров заявив на прес-конференції після зустрічі з міністром закордонних справ Екваторіальної Гвінеї, що Росія не повернеться на конкурс, оскільки критерії участі є «чистим сатанізмом». Див. – Lavrov califica de „satanismo puro“ los criterios de participación en Eurovisión y descarta el regreso de Rusia. в: Europapress.es.

10. Подібна пропагандистська схема спостерігалася під час Паризької Олімпіади (2024), коли окремі художні та сценічні елементи церемоній були представлені як доказ духовної та моральної деградації сучасного Заходу. Після церемонії відкриття речниця МЗС Росії Марія Захарова назвала церемонію «масовим провалом» та опублікувала низку критичних зауважень щодо заходу. Пізніше, після церемонії закриття, вона також використовувала релігійно забарвлену мову, говорячи про «відвертий сатанізм» у деяких сценах. Russian Press Chief Calls Olympic Closing Ceremony ‘Obvious Satanism’. – в Newsweek.com.

11. Прикладом такого інтерпретаційного ставлення стала реакція в соціальних мережах на сценічне зображення Дарини Йотової – Дари на Євробаченні, на якому форма її трьох локонів окремими користувачами була інтерпретована як символічно схожа на «три шістки» та відповідно інтерпретована як прихований окультний знак.

12. «Улюблені, не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо багато лжепророків з’явилося у світі» (1 Ін. 4:1).

13. У «Лествиці», ступінь 26, святий Іоан Ліствичник пише: «Розсудливість у початківців — це справжнє знання власного душевного устрою; у проміжних — це духовне почуття, яке безпомилково відрізняє справжнє добро від природного та від того, що суперечить добру; а у досконалих розсудливість — це духовний розум, даний Божественним просвітленням, який своїм світильником може освітити навіть те, що темне в душах інших».

14. 1 Ін 5:19: «Ми знаємо, що ми від Бога, а весь світ лежить у злі» розуміється в святоотцівський традиції як стан гріхопадіння: світ перебуває у злі, але не є злим за своєю природою, оскільки він був створений Богом як «вельми добрий» (Бут. 1:31).

15. Показовим прикладом такого релігійного загострення публічної суперечки стала реакція Галі Тодорової на публічні привітання митрополита Русенського Наума Дарині Йотовій (Дари) після її успіху на Євробаченні. У початковій версії свого публічного коментаря вона поставила під сумнів моральне право митрополита висловлювати таке привітання, посилаючись на нещодавню смерть його сестри. Хоча текст згодом було відредаговано, історія редагувань залишається загальнодоступною. Цей випадок показовий не стільки сам по собі, скільки як приклад того, як незгода з певною позицією може перерости в особисту атаку, впливаючи на особистий біль та сімейні обставини наших ієрархів.

Ренета Трифонова, богослов (Болгарія)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Християнство.бг