І. Вступ
Останніми роками в російському церковному та навколоцерковному середовищі дедалі частіше лунають твердження про особливе богообране покликання Росії, її нібито сакральний імперський статус та особливу історичну місію. Подібні погляди висловлюють не лише політики, але й окремі православні публіцисти та блогери, серед яких Павло Граматік.
Ця стаття є богословською та історико-еклезіологічною рефлексією на його твердження, зокрема на наполягання, що українці повинні змиритися перед «кесарем» і прийняти його владу як дану Богом у сакральному сенсі. Таке розуміння потребує критичного розгляду в світлі Святого Письма, церковної традиції та історії держав.
Чи існують «Богом установлені імперії»?
Священне Писання навчає, що всяка влада допускається Богом (Рим. 13:1), однак це не означає, що кожна держава чи форма державності має особливий священний статус або вічний божественний мандат.
У Біблії ми бачимо Ассирійську, Вавилонську, Перську, Грецьку та Римську імперії. Усі вони існували з Божого попущення, але жодна не була проголошена вічним носієм Божої правди. Книга пророка Даниїла показує послідовну зміну могутніх царств, які виникають і зникають відповідно до Божого задуму.
Більше того, у пророцтві Даниїла (Дан. 2) образ велетенського істукана, який символізує послідовні земні імперії, розбивається каменем, відірваним не руками людськими. Цей камінь стає великою горою і наповнює всю землю. У святоотцівській традиції цей образ розуміється як знак того, що всі людські імперії, засновані на насильстві та деспотизмі, є тимчасовими і мають зникнути, поступившись місцем вічному Царству Божому. Єдиним вічним Царством є Царство Боже, а не жодна земна імперія.
ІІ. Візантія та проблема сакралізації держави
Прихильники імперського месіанізму часто апелюють до Візантії. Однак навіть Візантія не була умовою існування Церкви. Після падіння Константинополя у 1453 році Церква не припинила існування. Це доводить, що жодна імперія не є необхідною для спасительної місії Церкви.
Держава в християнській традиції розуміється як інструмент порядку, а не як носій спасіння.
ІІІ. Єресь етнофілетизму
Константинопольський Собор 1872 року засудив етнофілетизм — підпорядкування Церкви національній або політичній ідентичності.
Будь-яка ідея «обраної нації» чи «священної держави» зміщує центр Церкви з Христа на політичну спільноту. Церква є вселенською: «немає ні юдея, ні грека» (Гал. 3:28).
IV. «Москва — Третій Рим»: історичний міф чи догмат?
Концепція «Москва — Третій Рим» виникла після падіння Константинополя і пов’язується зі старцем Філофеєм: «Два Рими впали, третій стоїть, а четвертому не бути».
Однак це не є догматом Церкви, не ухвалювалося Вселенськими Соборами і не входить до святоотцівського Передання як обов’язкове вчення. Це історико-політична ідея Московської держави XV–XVI століть, яка згодом стала ідеологічною основою імперського месіанізму.
Церква існувала до Москви, існувала після Риму і Константинополя та не залежить від жодної держави. Тому ототожнення православ’я з політичною місією Москви є ідеологемою, а не богослов’ям.
V. Чому українці повинні коритися «чужому кесарю»?
Якщо прийняти логіку прихильників особливої російської імперської місії, виникає закономірне запитання: чому українці повинні підкорятися правителю іншої держави?
Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року та референдуму 1 грудня 1991 року Україна стала суверенною державою. Ще раніше Росія проголосила власний суверенітет 12 червня 1990 року. У грудні 1991 року Росія, Україна та Білорусь підписали Біловезькі угоди, якими припинили існування СРСР і взаємно визнали незалежність держав.
Отже, сучасна російська державність так само ґрунтується на принципі суверенітету, як і українська.
Біблійні слова апостола Павла про покору владі (Рим. 13:1–7) стосуються власної законної державної влади, а не правителів інших країн.
VI. Симфонія Церкви і держави чи імперська сакралізація?
Симфонія у візантійському розумінні означала співпрацю Церкви і держави задля справедливості, а не освячення політичної влади.
Однак історія сучасної Росії — війни в Чечні, агресія проти Грузії (2008), анексія Криму та війна на Донбасі (2014), повномасштабне вторгнення в Україну (2022), військова участь у Сирії — ставить під сумнів відповідність цієї держави ідеалу християнської політії.
VII. Християнство і політичне месіанство
Ісус Христос прямо сказав: «Царство Моє не від світу цього» (Ін. 18:36).
Будь-яка спроба ототожнити державу з Божим Царством є богословською помилкою, яка підміняє Євангеліє політичною ідеологією.
VIII. «Вавилон» і «звір» у світлі імперської ідеології
Книга Одкровення говорить про «Вавилон великий» (Одкр. 17–18) як символ гордої політичної системи, що панує над народами, та про «звіря» (Одкр. 13) як образ влади, яка вимагає абсолютної покори.
З етичних і богословських міркувань ми не ототожнюємо жодну сучасну державу з цими образами. Такі судження належать Богові та історії.
Однак ідеологія, яка надає державі сакральний статус, виправдовує насильство «вищою місією» та вимагає духовної лояльності до політичної влади, має очевидну структурну подібність до тих духовних спокус, про які застерігає книга Одкровення.
Небезпека полягає не лише у політичній практиці, але й у спробі богословського виправдання імперської претензії. Коли земне царство починають сприймати як носія Божої волі, відбувається підміна Церкви державою.
XIX. Висновки
Твердження про Росію як «Богом установлену імперію» не має достатнього біблійного, святоотцівського чи канонічного підґрунтя.
Церква Христова не прив’язана до жодної імперії чи держави. Вона існувала, існує і буде існувати незалежно від політичних систем.
Християнин покликаний шукати передусім Царства Божого, а не сакралізації земних імперій. Саме тому будь-які імперські ідеологеми повинні оцінюватися крізь призму Євангелія та вселенського досвіду Церкви.
Єдиним абсолютним Господом Церкви є Христос. Усі ж земні царства, незалежно від їхньої могутності, залишаються тимчасовими реаліями історії, які підлягають Божому суду так само, як колись Ассирія, Вавилон, Персія, Рим та всі інші імперії минулого.
прот. Віталій Кузьмич (ПЦУ)