Одним із важливих установлень у житті Церкви є інститут канонізації святих. Через нього Церква засвідчує дію Божої благодаті в людській історії, вшановуючи тих, хто своїм життям став свідченням істинної віри. Канонізація святих є не лише актом офіційного визнання особистої святості, а й виявом глибокого зв’язку між Церквою та суспільством, між богословською традицією та культурним досвідом народу. Канонізації святих мають здатність закріплювати у свідомості віруючих духовні норми, цінності, моральні орієнтири та ідейні засади, на основі яких відбувається саморегуляція релігійної спільноти й формується її цілісне бачення світу. У живих людських образах святих виявляються ціннісні імперативи віри, а разом із тим відбувається самоідентифікація церковної спільноти – Церква пізнає саму себе у своїх святих.
Отже, існування інституту канонізації зумовлене наявністю самої ідеї святості в колективній свідомості суспільства, що відображає ментальний простір певної епохи та релігійної традиції. У такому розумінні канонізація постає особливою формою церковної діяльності, що відповідає глибинній потребі людини віднайти й пережити святе як у межах особистого духовного досвіду, так і в площині колективної пам’яті.
Для визнання особи святою Церква спирається на певні богословські критерії, що відображають розуміння святості у православній традиції.
Так, за свідченням Константинопольського патріарха Нектарія (XVII ст.), істинна святість у людині ґрунтується на трьох засадах:
- непохитна православна віра, чиста від будь-якого відступництва;
- звершення всіх чеснот і готовність стояти за віру аж до пролиття крові;
- надприродні знамення і чудеса, які Бог являє через людину як свідчення Своєї благодаті.
Ці критерії відображають богословський ідеал святості у її догматичному вимірі. Водночас у реальній практиці православ’я виявлення святості не завжди зводилося лише до цих трьох аспектів. Історична динаміка та специфіка локальних церковних традицій зумовили варіативність підходів до визначення критеріїв святості. Серед них можна виокремити такі:
- віру Церкви у святість подвижника як того, хто догодив Богові, послужив поширенню Євангелія та зберіг чистоту віри;
- мученицьку смерть за Христа або страждання за віру;
- чудотворення, звершені за молитвами святого або від його чесних мощів;
- високе пастирське чи архієрейське служіння, звершене у вірності Христу та любові до людей;
- великі заслуги перед Церквою і народом Божим;
- добродійне, праведне життя, навіть якщо воно не супроводжувалося явними чудесами;
- глибоке народне шанування праведника, яке нерідко виникало ще за його земного життя.
Проте зміст цих критеріїв залишався незмінним: у центрі завжди перебуває свідчення істинної віри, любові до Бога та ближніх, а також служіння Церкві й народові.
На сучасному етапі розвитку Православної Церкви України канонізація набуває особливого богословського та суспільного значення. Вона постає не лише актом вшанування минулого, а й засобом осмислення святості в контексті новітньої історії. Інститут канонізації в ПЦУ виконує функцію утвердження духовної та історичної ідентичності Церкви, засвідчує спадкоємність української православної традиції та визначає місце українського православ’я в духовному просторі сучасного світу.
Отже, канонізація постає виявом духовної зрілості Церкви, що сприяє утвердженню моральних ідеалів і ціннісних орієнтирів, необхідних для подальшого розвитку релігійного та національного життя України.
Одним із ключових прикладів канонізації в Православній Церкві України є прославлення святителя Йосифа (Нелюбовича–Тукальського), митрополита Київського, Галицького і всієї Руси, екзарха Константинопольського патріарха XVII століття. Його канонізація, здійснена 11 грудня 2021 року, стала першою після здобуття Томосу про автокефалію й символізує важливий етап у відновленні церковної традиції ПЦУ. Святитель Йосиф вирізнявся глибокою вірою, жертовністю та непохитною відданістю Церкві в складний період Руїни, коли українські землі переживали численні політичні й соціальні потрясіння. Він доклав значних зусиль для консолідації православної спільноти, прагнучи зберегти єдність Церкви в умовах зовнішніх загроз і внутрішніх викликів. Таким чином, канонізація святителя Йосифа стала важливим чинником зміцнення засадничих позицій українського православ’я [5].
Враховуючи значущість канонізації святителя Йосифа як символа церковної єдності та стійкості в період кризових трансформацій, постає необхідність розгляду канонізації інших визначних церковних діячів, чия життєва і пастирська діяльність також була спрямована на зміцнення української православної традиції в умовах історичних викликів. Зокрема, до таких постатей належить Патріарх Володимир, життя і служіння якого впродовж XX століття характеризуються відданістю справі утвердження церковної єдності та духовної самобутності українського народу. Обґрунтування його канонізації стає логічним продовженням церковної практики, започаткованої через прославлення святителя Йосифа, і спрямоване на подальше зміцнення духовного фундаменту Православної Церкви України.
«Піп серед дисидентів – дисидент серед попів» – так отця Василя Романюка, майбутнього Патріарха Володимира, охрестили співкамерники в мордовських таборах ще у 1970-х роках ХХ століття. Така доля випадає обраним – доля страдника і великомученика за народ, за Церкву, за державу [6].
Життєвий шлях Романюка, від напівголодного дитинства до виснажливих таборів Колими й Магадана, повернення на Батьківщину та страдницького священничого служіння, що завершилося новими арештами, засланнями до Мордовії та Якутії, переслідуванням родини і смертю дружини, – явилися етапами його власної «хресної дороги». Вже за життя, 1976 року, за розпорядженням митрополита Мстислава (Скрипника), отця Василя почали поминати в українських православних церквах США й діаспори як «сповідника віри».
Перебуваючи на засланні, Романюк рішуче відмежувався від радянської системи: у 1976 році відмовився від радянського громадянства, задекларував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви (звернувшись до митрополита Мстислава із заявою про перехід), у листопаді 1979 році приєднався до Української Гельсінської спілки. Його світоглядна позиція виявилася провісною, адже ідеологічно випередила суспільно-політичні процеси в колишньому Радянському Союзі.
У квітні 1990 року отець Романюк був пострижений у чернецтво з іменем Володимир і хіротонізований в єпископа Ужгородського і Виноградівського, ставши невдовзі одним із фундаторів УПЦ Київського патріархату. У 1993 році був призначений архієпископом Львівським і Сокальським, а після смерті Патріарха Мстислава – возведений у сан митрополита. 21-24 жовтня 1993 обраний Патріархом Київським і всієї України-Руси на Всеукраїнському Православному Соборі та інтронізований у Софійському соборі.
«Патріаршество» Володимира стало духовно найважчим періодом його життя, що завершився трагічними подіями «чорного вівторка». «І, нісши Свого хреста, Він вийшов на місце, Череповищем зване, по-гебрейському Голгофа» [Ів.19:17], [1]. І був похований під брамою Софії Київської: «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, Син же Людський не має де й голови прихилити…» [Мт. 8:20], [1].
Пізніше в інформаційному просторі надовго закріпиться вислів, що Патріарх Володимир своєю смертю зробив більше, ніж своїм життям. «Немає пророка у Вітчизні своїй», цитуючи Новий Заповіт, напише син Патріарха у своїх спогадах про батька.
Минуло майже три десятиліття від дня кончини Патріарха Володимира. За цей час Українська Держава пережила Революцію Гідності (2013-2014), анексію Криму, роки війни на Сході (АТО/ООС) та початок повномасштабного російського вторгнення в Україну (2022). Проте роль постаті Патріарха у формуванні національної свідомості залишається визначальною. Своїм життям він утвердив найголовніший закон людського буття – закон любові й вірності обраному шляху, а своєю смертю визначив і викрив для нас ворога – від тоталітарної радянської системи до сучасної російської імперської сили, що постає під ідеологічною маскою «русского міра», однією з іпостасей того самого зла, проти якого він стояв усе життя. Віра Василя Романюка, як акт прориву через мертву абсурдну дійсність, постійно долала ту межу між розпачем і надією, до самого кінця.
Разом з Євхаристією Христос подарував нам незліченну кількість благ, один із таких незліченних дарів – символ. Багато символів було подаровано народам, так було даровано і нашому. Життя Патріарха Володимира стало пророчим відображенням майбутнього: він визначив систему координат для сучасного українського народу, вказавши на необхідність інституційної незалежності держави і Церкви як єдиного орієнтира збереження української ідентичності. Такі величні постаті становлять собою духовну закваску нації.
«Ми віримо і знаємо, що близький вже час, як здійсниться заповітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престол Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави, за що невтомно боролися і молилися усі мученики нашої Церкви», – проголошував єп. Володимир під час своєї хіротонії [6]. Нині настав його час бути офіційно зарахованим до сонму «мучеників нашої Церкви». 23 вересня 2011 року була висунута пропозиція Архієрейського Собору УАПЦ про внесення до лику святих (у чині сповідників-страстотерпців) у Бозі спочилого Святійшого Патріарха Володимира (Романюка) [8]. Як і в давніх актах прославлення, у цьому рішенні втілено основоположну мету: Церква впізнає в ньому свого святого, а через нього – свою історію спасіння.
Протягом двадцяти років, щомісяця 13 числа, біля могили Патріарха Володимира здійснюється молитва за єдність Церков в Україні, ініційована мирянським рухом «Схід і Захід під Покровом Пресвятої Богородиці». Також відомо про численні випадки отримання благодатної допомоги: жінки, які моляться тут про дарування дитини, свідчать про диво материнства, що сталося за заступництвом Патріарха. Це сприймається вірянами як видимий знак духовної опіки спочилого предстоятеля.
Постать Патріарха Володимира вшанована у численних культурно-релігійних формах: йому присвячено духовні пісні й богослужбові піснеспіви, а його образ втілено у трьох іконах. Масштабне увічнення пам’яті Патріарха представлене розгалуженою географією меморіальних об’єктів: пам’ятники споруджено у Косові, Химчині та Космачі, а меморіальні дошки встановлено у Криворівні, Акрешорах, Рожнові, Пістині, а також у місті Косові. Візуальна пам’ять про святителя зберігається в кінематографі, зокрема у документальному фільмі «Бог і Україна: дві великі любові Патріарха Володимира Романюка» та низці тематичних короткометражних стрічок. Унікальним свідченням епохи стали також збережені як відеоінтерв’ю, так і аудіозаписи розмов із Патріархом, у яких зафіксовано його живий голос та пастирські настанови.
Життєвий шлях та спадщина Романюка стали предметом численних учнівських, студентських та фахових дослідницьких робіт, а пам’яті Патріарха регулярно присвячують науково-практичні конференції. Особливого значення це вшанування набуло нині, адже 2025 рік на Прикарпатті офіційно оголошено Роком Патріарха Володимира Романюка та Митрополита Андрея Шептицького – з нагоди 100-річчя від дня народження предстоятеля. На честь двох духовних лідерів засновано обласну премію імені Романюка–Шептицького, якою відзначають митців, іконописців та літераторів за вагомий внесок у розвиток сакрального мистецтва й духовної культури України.
«Поки Пилат сидів на місці для судді, його дружина надіслала до нього сказати: «Не роби нічого цьому Праведникові, бо сьогодні уві сні я багато страждала через Нього»» [Мт. 27:19], [1]. Тож нехай наші страхи не стануть стіною між нами та Божественною істиною.
Список використаних джерел:
1. Біблія. Новий Заповіт / пер. І. Огієнка. URL: https://uk.wikisource.org/wiki/Біблія_(Огієнко)/Новий_Заповіт.
2. Вебер М. Господарство і суспільство як загальні поняття // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / пер. з нім. М. Кушнір. Київ : Основи, 1998. С. 67–82.
3. Дюркгайм Е. Первісні форми релігійного життя / пер. з фр. Г. Борисюк. Київ : Юніверс, 2002. 424 с.
4. Зізіулас І. Буття як спілкування. Дослідження особистісності і Церкви / пер. з англ. Київ : Дух і Літера, 2005. 276 с.
5. Перша канонізація в Православній Церкві України URL: https://www.pomisna.info/…/persha-kanonizatsiya-v…/.
6. Романюк Т. В. Патріарх Володимир, або спогади про батька : документальний нарис. Косів : Писаний Камінь, 2024. 184 с.
7. Статут (Положення) про управління Православної Церкви України URL:https://www.pomisna.info/…/statut-polozhennya-pro…/.
8. Швець І. (єп.) Академія Державника Святійшого Володимира Патріарха Київського і всієї України: 100 років від дня народження, 30 років від дня упокоєння. Київ, 2025.
митрофорний протоієрей Іван Рибарук, настоятель Храму Різдва Пресвятої Богородиці с. Криворівня Верховинського району
Вікторія Печериця, здобувачка вищої освіти кафедри регіональної політики ННІ публічного управління та державної служби Київського національного університету імені Тараса Шевченка