Те, що православне християнство в Україні є неоднорідним – секрет Полішинеля. Але часто забувають, що це не просто відмінність різних юрисдикцій. Насамперед, це відмінність ідентичності. Зрозуміти, яка ідентичність православного християнина означає відповісти, чому він обирає саме цю юрисдикцію. Якими є базові цінності людини, яка обирає Церкву? Якщо ми це розуміємо, ми можемо передбачити, якою буде динаміка переходів людей між юрисдикціями та як на це вплинути.
Ідентичність православних християн в Україні можна трохи спрощено розподілити по чотирьох полярних точках або колах. Це чотири базові складові: «православна», «українська», «російська», «канонічна». Ідентичність складаються із поєднання цих базових основних полюсів. Різні комбінації цих 4-х ключових слів формують різні ідентичності та різні стратегії поведінки у церковній політиці.
І. «українська» + «православна»: для них найважливіше це належати не просто до православної, а й до української церкви. Часто для них бути «українським» важливішим, ніж «бути православним».
Саме носії такої ідентичності вже раніше вибрали перебування в УПЦ КП чи інших «неканонічних» православних юрисдикціях. Для них Традиція української, «Київської» церкви, «Володимирового хрещення», з її естетикою, із старою-доброю міфологією козацької доби, для них дуже дорога.
Тому вони триматимуться «української» церкви навіть ціною її ізоляції. Єдине, що може змусити їх відступити – це просто повне знищення української церкви, коли «православному» початку буде нікуди фізично реалізовуватиметься.
ІІ. «православний» + «російський»: дуже схожі на перших, але з іншого боку. Для них важливо «бути російським», «Свята Триєдина Русь», «Золоте Кільце», традиція «Русі» у її «росієцентричному» викладі важливіша, ніж решта. «Русский» означає «православний» їм означає «православний означає російський». Це може сягати аж до заперечення православності задля «російськості»: «не-російський» швидше за все «не-православний».
Очевидно, що носії такої ідентичності є ядром РПЦ, особливо в Україні: вони ніколи не перейти в «українську» церкву. Вони також становлять основну масу російських православних старообрядців, членів ІСЦ та РПЦЗ, які протистоять «радянській сергіанській церкві».
ІІІ. «православний» + «канонічний»: для таких дуже важливо бути канонічним, навіть занадто важливо. Під «канонічністю» вони розуміють «єдність із Вселенською Єдиною, Святою, Соборною та Апостольською Церквою». Спілкування з Вселенською Церквою для них є суттєвою частиною ідентичності. Така ідентичність до Томосу було повністю монополізовано РПЦ в Україні. Надання Томосу призвело до падіння монополії та створення конкурентного простору між ПЦУ та УПЦ (МП) (або РПЦВУ). Розпочався процес розпаду цього поєднання на дві групи:
3.1. «православний» + «канонічний» + «російський»: їм «канонічність» означає передусім «традиційну канонічну єдність Російської Церкви» – у своїй під «канонічністю» вони зазвичай розуміють тотожність «канонічний = російський православний», РПЦ і є канонічної за визначенням. Для них весь образно-смисловий простір РПЦ єдиний і однаковий. «Як ми вважатимемо Дівеєво чужим?!».
Вони не будуть у РПЦ за будь-яку ціну – тобто. вони не підуть у старообрядництво, але вони будуть вірні РПЦ, і ця єдність із нею може похитнути лише її офіційний розкол із Вселенським православ’ям. Втім, пропаганда легко пояснити, що це Фанар пішов у розкол… Вони не підуть із МП, «нехай навіть каміння з неба».
3.2. «українська + православна + канонічна»: їх розуміння очевидне. Саме вони до 2019 року залишалися в УПЦ (МП). Саме для них Томос та автокефалія – це шанс, це дар свободи вибору. Саме вони становлять, за різними підрахунками, від 20 до 30, а можливо, і до 50 % парафіян УПЦ (МП). Тому РПЦ намагається всіляко знецінити Томос та автокефалію – посилаючись на Філарета, то на внутрішні суперечки всередині ПЦУ. Але після 6 січня їм це все важче робитиме – важко доводити неканонічність церкви, визнаної Вселенським Патріархом.
Перші переходи показали, що це за частина. Це основна частина православних інтелектуалів та богословів – «Дух і літера», Відкритий православний університет тощо. Але також – це і багато простих українців. Саме вони апелювали до Вселенського Патріарха, саме для них Томос – шанс та справа православної віри. Саме вони будуть за ПЦУ до кінця.
Усі ці комбінації не просто логіко-раціональні моделі. За ними стоять цілі ансамблі емоційних, естетичних, навіть містичних та релігійних образів, асоціацій, переживань. Це дуже глибокі, тонкі, інтимні феномени свідомості і навіть несвідомого. Багато хто з них може бути неприємним носіям іншої ідентичності. Їхню обґрунтованість можна і іноді потрібно критикувати з позиції логіки та фактів, історичного, богословського, філософського та політичного обґрунтування. Але, якщо зануритися у внутрішній світ носія конкретної ідентичності, не можна відмовити нікому з них у певній красі, глибині і навіть певній витонченості духу, явленого в цих феноменах.
Волковський Володимир, кфн., Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАНУ
Джерело: Wołodymyr Wołkowski