Патріарх Порфирій неодноразово та з різних нагод наголошував, що «Церква не займається політикою». В інтерв’ю, даному виданню «Светигора» (4 вересня 2021 року, доступне в письмовій формі на вебсайті Загребської митрополії), патріарх каже: «наша Церква, Церква Христова, Православна Церква і навіть Сербська Православна Церква як тут, так і в інших місцях, є Церквою, яка не займається жодною політикою». І він одразу додає: «Сама Церква не може бути партійною, ані такою, що підтримує один варіант проти іншого»
Складається враження, що патріарх відкидає політику як діяльність Церкви та її представників, оскільки він ототожнює політику з «партійною політикою», тобто з партійно-політичною боротьбою. Таке тлумачення можна підтвердити його такими словами: «Церква наполягає на відмові від активної участі в політичній боротьбі та представлення партійних і політичних інтересів однієї частини свого народу проти іншої частини свого народу з кількох однаково важливих причин. Перша полягає в тому, що партії, як випливає з їхньої назви, є частиною цілого, а Церква представляє зібрання, всю сукупність об’єднаних Божих людей. Вона існує для того, щоб охопити та зібрати всі частини в одну спільноту вірних».
У тому ж тексті також зазначається наступне: «Водночас це не означає, що Церква не займається політикою в первісному сенсі, політикою як способом життя, турботою про спільне благо громади. Вона, безумовно, займається і зобов’язана займатися освітою, культурою та цінностями, які формували та формують ідентичність сербського народу. Але також і покращенням якості повсякденного життя, принаймні для категорій, які перебувають у групі ризику». З цього можна зробити висновок, що патріарх не відкидає участі церкви в політиці загалом, за умови, що це не партійна політика, і що така участь у політиці певним чином виражає «цілісність народу Божого», турботу «про спільне благо громади» та все, що формує «ідентичність сербського народу». Це означало б, що патріарх вважається одночасно компетентним і зобов’язаним, як глава Церкви, формулювати, а потім захищати інтереси «сербського народу».
Тут є дві основні проблеми, одна з яких є переважно теологічною, а інша — політичною.
«Народ Божий» (λαὸς θεοῦ) – це новозавітний термін (пор. 1 Петр. 2:10), і в християнській традиції він тлумачиться переважно як назва членів Церкви, синонім «нового Ізраїлю». Це стосується не якоїсь сучасної нації, ані якоїсь етнічної чи племінної групи, а Церкви, тобто спільноти віруючих. Це те, що має знати людина, яка не лише закінчила богословський факультет, а й викладала там.
Патріарх Порфирій дотримується методу тонкої маніпуляції, який вже став широко прийнятим у поп-теологічній практиці, а саме ототожнює «народ Божий» у новозавітному сенсі з «нашим народом», тобто з якоюсь етнічною групою або сучасною нацією, члени якої переважно православні (у цьому випадку з «сербами»), після чого священики називають себе виступаючими від імені цього «народу», артикулюють його інтереси, називають себе їх захищаючими тощо. Та чи інша політика тоді стає прийнятною, і ті ж «народні» пророки ставляться вище за будь-яку іншу політику, оскільки вони (за визначенням) представляють «весь народ» і найвищу форму політики.
Найголовне те, що ніхто не обирав їх на цю посаду, і ніхто не може притягнути їх до відповідальності. Якщо ви вважаєте, що краще знаєте, які інтереси переслідує «народ», то він посилатиметься на багатовікову традицію Церкви, на митру, що сидить на їхніх головах, і на різи, які їм покладені. Якщо ви вкажете, що там немає особливої логіки, вони скажуть вам, що ви переродилися, і що ви не розумієте цих «людей».
Друга проблема — політична. Якщо ми ототожнюємо «весь народ» із «сербським народом», і якщо єдина прийнятна для Церкви політика — це та, що стосується «всього сербського народу», виникають нові проблеми. По-перше, ця логіка ненавмисно призводить до «особливості», якої патріарх так намагається уникнути. Можливо, патріарх це пропустив, але в Сербії живуть й інші люди, які не ідентифікують себе як серби чи православні, і які є громадянами Сербії. Також є багато сербів, які не є православними, а є атеїстами, мусульманами, протестантами, буддистами… Якщо участь церкви, а отже, і патріарха в політиці зводиться до питань «цілого» сербського народу, то зрозуміло, що йдеться про якусь уявну цілісність, якої насправді не існує.
Навіть якби Церква існувала як відносно цілісне угруповання («православні серби»), незалежно від того, наскільки великою чи домінуючою вона була б, вона, дотримуючись цього принципу, все одно б висловлювала інтереси однієї соціальної групи. Це призвело б до того, що Церква, а точніше її представники, почнуть «займати чиюсь сторону» та стверджувати інтереси, ідентичність та благополуччя однієї групи над іншими. І це знову суперечить ідеї патріарха про те, що єдина легітимна політика, гідна Церкви (або його), стосується «всього народу».
Наступна проблема полягає в тому, що залишається незрозумілим, хто і як артикулює інтереси «сербського народу», щоб така політика була легітимною. І тут ми підходимо до ключової проблеми. Патріарх бере певну окрему річ – якусь індивідуальну (абстрактну) ідею про те, хто і що таке «сербський народ», як і куди цей народ має йти – і проголошує її загальністю, гідною його участі в такій політиці. Але не існує і не може бути жодної нейтральної, загальної та «неідеологічної» політики (навіть «технократична» політика має ідеологічну основу, хоча технократи не обов’язково це знають). Питання лише в тому, чи усвідомимо ми перспективу, з якої ми входимо в політичну сферу та діємо там, і будемо певною мірою чесними та, якщо можливо, конструктивними при цьому, чи ж будемо вдавати, що наш спосіб ведення політики є тим, що «вище» за окремі партії та інтереси, тоді як насправді він фактично являє собою утвердження однієї партії та однієї (конкретної) політики.
Водночас, не кожне відчуження однакове. Не можна порівнювати ситуацію, коли з одного боку стоїть уряд з його інституційною владою, репресивним апаратом та систематичними нападками на здоровий глузд, а з іншого — ті, хто значною мірою позбавлений інституційної влади, проте страждає від насильства.
Коли одна сторона є основною причиною різних видів насильства, і це відбувається вже понад десять років, тоді позиція «давайте всі проявимо розуміння» та «встановимо мир» не є ціннісно-нейтральною позицією.
У контексті сучасної сербської політичної сцени така позиція означає підтримку однієї сторони, а саме тієї, яка несе головну відповідальність за насильство та руйнування того «спільного блага», якому декларативно відданий патріарх.
Таким чином, Патріарх потрапляє не лише у партійну приналежність, а у поганий вид партійності – партійність на боці корумпованого та нелегітимного режиму. Він погоджується працювати саме на те, у чому звинувачує інших – партійністю, маскованою під «загальну» та «народну».
Щоб зробити парадокс ще більшим, протести, ініційовані студентами та до яких приєдналися численні інші громадяни, представляють собою соціальне «ціле» набагато більшою мірою, ніж розуміння політики патріархом. Вони відкидають партійність та ідентифікацію з будь-якою політичною партією, усвідомлюючи, що жодна із запропонованих партій не може автентично представляти їх. Саме тому важко зрозуміти опір підтримці цього широкого руху невдоволення, оскільки він не висловлює багатьох конкретних особливостей (що є його найбільшою перевагою і, водночас, найбільшим недоліком), окрім вимоги справедливості, гідності та ліквідації корумпованої, морально та інтелектуальна збанкрутілої системи. Я думаю, що це було правильно визнано групою єпископів на чолі з митрополитом Іоанікієм у їхньому «Заклику до поваги до студентів, відповідального висловлювання та звітності»
Бути на боці режиму в такій ситуації не може бути виправдане бажанням бути вище соціальних особливостей. Чи справді патріарх займав чиюсь сторону? Я думаю, що його візит до Москви під час Страсного тижня 2025 року розвіяв будь-які сумніви.
Патріарх під час зустрічі з президентом Російської Федерації Володимиром Путіним заявив, що в Сербії відбувається спроба «кольорової революції»: «У нас також цими днями відбувається революція. (…) Кольорова революція – ви це знаєте. Я сподіваюся, що ми подолаємо цю спокусу, як ви сказали. Бо ми знаємо і відчуваємо, що центри влади на Заході не хочуть, щоб розвивалася ідентичність сербського народу та його культура».
«Кольорова революція» зазвичай стосується незаконної та неозброєної зміни або спроби зміни існуючого режиму під керівництвом або великим впливом інших країн та за рахунок урядів чи корпорацій цих країн. Якщо патріарх розуміє термін «кольорова революція» саме так, то це означатиме, що він вважає, що студентами та громадянами, які протестують, маніпулюють якісь інші центри влади, щоб, скидаючи режим, вони фактично скидали державу та загальний інтерес (приблизно така формула прорежимних ЗМІ та інтелектуалів).
Так, припустимо, що це правда в принципі. Зрештою, не тільки не неможливо, але й дуже ймовірно, що різні міжнародні чинники намагаються якомога більше вплинути на поточну ситуацію. Це досить поширене явище в проекції імперських інтересів (а на Балканах зацікавлена не одна імперія). Припустимо, британська служба підтримує протести. Припустимо, що тим часом вона впровадила організаторів протестів, і що, зрештою, матиме вирішальний вплив на деякі рішення. Чи означає це, що протести є незаконними? Невелика, але фатальна помилка в міркуваннях підкрадається до цього спрощеного, схематичного мислення.
Той факт, що німці в 1917 році були зацікавлені в підтримці більшовиків у поваленні царської системи та ослабленні Росії (і що вони спочатку підтримували їх у цьому), не означає, що повстання проти системи царської Росії не було справжнім, що воно не було виправданим і легітимним.
Візьмемо ще більш радикальний приклад. Якби раби на плантації на американському Півдні повстали проти своїх рабовласників, їхнє повстання було б виправданим і його слід підтримувати, навіть якщо сусідній рабовласник, виходячи з власних інтересів, підтримував би повсталих рабів. Повсталим рабам слід бути обережними, з ким вони утворюють союзи та на якому рівні, щоб просто не замінити одного рабовласника іншим, можливо, навіть гіршим. Критики з добрими намірами можуть звернути їхню увагу на проблеми та небезпеки, які це створює. Але в ситуації конфлікту між рабами та рабовласниками, вийти та сказати «давайте укладемо мир» або «конфлікт і розкол нікому не принесуть користі» було б моторошним сарказмом, а підтримка рабовласників у збереженні статус-кво…
Навіть якби в майбутньому було показано, що, наприклад, якась іноземна служба надала гроші на певні дії, якби виявилося, що після Вучича приходить режим, який призводить до повного краху Сербії, це все одно не означало б, що нинішні протести не є вираженням справжнього бунту, а також не означало б, що більшість громадян, які вийшли на вулиці останніми місяцями, нещирі у своїй боротьбі проти існуючого корумпованого режиму та його божевілля.
Ризики завжди існують, і ігнорувати їх нерозумно. Однак саме режим заблокував можливість інституційного вираження невдоволення та соціальних процесів, встановивши систему образи здорового глузду, а протести є відповіддю на це.
На мою думку, це достатньо важливе питання, достатньо «загальне» та достатньо політичне, щоб їх підтримати. Так, є багато людей, як всередині, так і ззовні, які намагаються захопити протести, «подряпати» їх, використати для власних кар’єрних інтересів чи для медійного самопіару тощо. Ніщо з цього не може бути підставою для підтримки того чи іншого режиму замість протесту.
Особливо цікаво, що під час тієї ж розмови з Путіним патріарх також вимовив таке речення: «Я вважаю і відчуваю, що наша позиція щодо Косова, Республіки Сербської та Чорногорії також залежить від позиції Російської держави, Російської Федерації на глобальному рівні». Чия позиція? Його? Великого інквізитора, що сидить поруч із ним? Церкви? «Народу»? Олександра Вучича?
І як це можливо, що той, хто скаржиться на «кольорову революцію» у своїй країні, вимовляє слова про те, що його чи «наша» позиція з важливих національних питань залежить від позиції іншої країни?
Тут також, під виглядом своєї «неполітики» (або політики «цілісності»), Патріарх намагається займатися світовою політикою, і знову ж таки, у поганий спосіб. (Окрім того, що він говорив російською, а не сербською, як протокол диктував би в таких ситуаціях, а також пристойність, не кажучи вже про добрий смак.)
Такий спосіб дій не відповідає ні дусі Церкви, ні конструктивному політичному становищу. Якщо патріарх має особисті симпатії до Олександра Вучича та близькість до його політики, це законно, він має на це право. Було б чесніше чітко це визначити, замість того, щоб грати в гру «Церква вища за розкол». Якщо патріарх є «людиною системи», а отже, буде на боці кожного режиму, поки режим ним є, то це також легітимно, але сумнівно в багатьох аспектах, зокрема й у церковно-богословському.
Якщо патріарх не хоче займатися політикою, окрім того, що йому як патріарху необхідно з’являтися на публіці та спілкуватися з різними публічними особами, включаючи представників держави – це законно, але це не те, чим він займається. Своєю нібито риторичною «неприєднаністю» він сам себе приєднує. І не лише з правлячою політичною структурою, а й з надзвичайно шкідливим, корумпованим, автократичним режимом. Чому?
Я не думаю, що патріарх зобов’язаний відкрито підтримувати протести, але він точно не робить жодного внеску ні в суспільство, ні в Церкву, вживаючи заходів та роблячи заяви, що легітимізують і без того значною мірою делегітимізований режим, який оголений у своєму насильстві, корупції та війні проти розуму.
Можливо, все це свідчить про те, що Патріарх Порфирій просто не відповідає становищу, в якому він опинився, а також поточним обставинам, тому він блукає пустелею богословської та політичної (не)реальності.
Давор Джалто, професор Університетського коледжу Стокгольма, Швеція
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»
Джерело: AUTOGRAF.HR