Дослідження свободи слова священнослужителів у межах Православної Церкви в рамках грецьких та європейських правових рамок вимагає міждисциплінарного підходу. Унікальний правовий статус Церкви як «переважаючої релігії» (стаття 3 Конституції Греції), поєднаний із обов’язком дотримуватися Святих Канонів, створює складні конституційні та еклезіологічні питання. Ця стаття має на меті проаналізувати тенденції тлумачення цього права, враховуючи як правовий, так і теологічний виміри.

І. Конституційне право та обмеження церковного публічного виступу

1.1. Конфлікт прав і обов’язків

Відповідно до статті 5 Конституції Греції, свобода вираження поглядів є основним правом. Однак його застосування має обмеження, особливо для публічних діячів зі значним впливом, таких як священнослужителі. Професор Евангелос Венізелос стверджує, що конституційний захист Церкви не надає імунітету її членам, а радше визнає її історичний та соціальний внесок. Отже, священнослужителі — підпорядковуючись як державному закону, так і церковним нормам — зобов’язані утримуватися від заяв, які можуть бути сприйняті як зловживання їхнім релігійним статусом у нецерковних цілях.

1.2. Європейська судова практика

Відповідно до прецедентного права Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), свобода вираження поглядів (стаття 10) і свобода релігії (стаття 9) є взаємодоповнюючими правами, які мають бути збалансованими. Однак у справі «Коккінакіс проти Греції» (№ 14307/88) Суд підкреслив, що релігійне самовираження може підлягати обмеженням, якщо воно порушує права інших. У цьому контексті професор Евангелос Венізелос підкреслює, що грецька юриспруденція має тенденцію застосовувати суворіші критерії оцінки у випадках, коли священнослужителі беруть участь в етичних дебатах, особливо в чутливих сферах, таких як біоетика та сімейне право.

ІІ. Канонічне вчення: від візантійської традиції до сучасного застосування

2.1. Правила та соціальна згуртованість

Митрополит Перістерський Григорій Папатома, професор канонічного права, підкреслює, що тлумачення Святих Канонів (наприклад, Канону 12 Апостолів, Канону 64 Шостого Вселенського Собору) спрямоване не на придушення індивідуального вираження, а на захист церковної єдності та порядку. За його словами, будь-яка публічна заява священнослужителя, яка викликає «скандал», тобто духовний розбрат, автоматично тягне за собою церковне дисциплінарне провадження, незалежно від його юридичної сили.

2.2. Сучасна церковна практика

Митрополит Мессінійський Хризостом розширив дискусію, підкресливши, що свобода слова в церковних рамках не може бути відокремлена від соціальної відповідальності. Характерним прикладом стала пандемія COVID-19, під час якої конфлікти між окремими священнослужителями та державою щодо закриття храмів розглядалися Ієрархією насамперед як питання громадського здоров’я, а не як посягання на релігійну свободу.

ІІІ. Перехресні тлумачення та практичні виклики

3.1. Приклади інакомислення

Протягом періоду програми економічної адаптації для Греції (2010-2018 рр.) публічна критика священнослужителів щодо політики жорсткої економії, як-от зменшення зарплати для священиків, не викликала втручання держави, що відображає небажання уряду втручатися у внутрішні дисциплінарні справи Церкви.

На противагу цьому, випадок митрополита Критського Ейринея (2022), якого звинуватили в розпалюванні ненависті через зауваження щодо сексуальної орієнтації, підкреслив напругу між канонічною владою та європейськими правовими стандартами щодо мови ворожнечі.

3.2. Пропозиції щодо врегулювання

Евангелос Венізелос виступає за встановлення «діалогу цінностей» між державою та Церквою, спираючись на концепцію «синтронону». Відповідно до цієї теорії, автономія Церкви в канонічних питаннях повинна бути збалансована з безкомпромісним захистом прав людини, як це тлумачить Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ).

IV. Висновки

Дослідження свободи вираження духівництва розкриває складну реальність, де конституційне право, європейська юриспруденція та канонічні положення одночасно перетинаються та конфліктують. Хоча грецька юриспруденція схильна уникати прямого втручання в церковні справи, це не применшує необхідності перегляду правового підходу — такого, який визнає як еволюцію тлумачення ЄКПЛ, так і глибокі історичні корені канонічної традиції. Наукове співтовариство покликано зробити свій внесок у цей діалог, розробляючи дослідницькі пропозиції та забезпечуючи академічну неупередженість.

архімандрит Афінагор Супурціз, викладач Вищої Церковної Академії Афін

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»