Друге пришестя, 11 століття, візантійська мозаїка. Невідомий художник. Санта-Марія-Ассунта, Торчелло, Італія

Всередині нас, у глибині душі, у місці, де потік часу розривається й перетворюється на нескінченний крик, чекання залишається непохитним. Очікування, яке тремтить, як тремтяче світло лампи перед нескінченністю, очікуючи приходу Того, Хто судитиме не мечем покарання, а поглядом нескінченної любові. Як листопадовий лист, завислий в агонії падіння, душа стикається з вічністю.

І євангельський уривок неділі апокрифів нагадує нам саме про це зіткнення з правдою душі, яка відбивається, гостро й невблаганно, в очах Судді. Гола правда, без фальшивих прикрас земної суєти, стоїть беззахисна. Що залишиться, коли аура Другого пришестя змете все? Яке благання зможе висловити людина, коли опиниться перед абсолютною Справедливістю, де «маранафа» лунає, як грім, аж до кінців Всесвіту?

Тиша стає оглушливою. Важка. Як завіса, що покриває всесвіт, очікуючи часу одкровення. «Коли прийде Син Людський у славі Своїй, і всі святі Анголи з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї» (Мт. 25:31). Образ, який постає зі Святого Письма, жахливий і водночас повний надії, як звук сурми, що закликає до бою, але також і до воскресіння. Більше не в скромній формі теслі, але у величі Всемогутнього Син Людський з’явиться. Оточений ангелами, як військо небесне, готове розділити, вже не словами і притчами, а Своїм безповоротним судом.

А потім? Тоді історія згущується в мить, у вічне теперішнє, де минуле, теперішнє та майбутнє стають одним цілим. Маски спадають, ілюзії розчиняються і реальність, безжальна і сліпуча, розкривається перед очима всіх. Немов буря, що вириває з корінням хиткі основи буття, приходить година Суду, щоб знести все фальшиве, все тлінне. Кожне серце буде відкрито, як відкрита книга, написана вчинками та упущеннями, надіями та розчаруваннями, любов’ю та ненавистю.

І з благоговінням і жахом дивується, з чим він зустрінеться у своїх діях? Скільки любові, скільки байдужості? Скільки віри, скільки сумніву? Бо, як застерігає святий Іоанн Златоуст, формального дотримання заповідей, поверхневої побожності недостатньо: «Такий, чи то раб, чи слуга на ринку, але вірує в Бога, він справедливий і має всяку ласку»[1].Навіть найскромніший, доки він має правдиву віру, заслуговує будь-якої ласки. Суд не буде холодним підрахунком гріхів, але відкриттям нашого внутрішнього стану, наших справжніх стосунків з Богом і нашими ближніми.

У цій космічній тиші час ніби призупиняє свій плин, як річка, що досягає моря і губиться у своїй безмежності. Кожна мить набуває тягаря вічності, кожна дія незгладимим чином відпечаталося на полотні часу. Більше немає місця для відкладення, виправдань чи приводів. Тільки оголена правда, перед поглядом Судді.

Не кількість жертв і не величина досягнень визначать остаточне рішення. Саме любов, чиста й безкорислива, перехилить чашу терезів. Любов, яка не вимірюється пишними словами чи зовнішніми проявами благоговіння, а мовчазною пожертвою, практичним співчуттям, справжньою солідарністю. «Прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, уготоване для вас від заснування світу, був голодний, і ви дали мені їсти, мав спрагу, і ви напоїли мене, був мандрівником, і ви мене прийняли, був хворий, і ви відвідали мене, був у в’язниці, і ви прийшли до мене» (Мт. 25:34-36).

Але коли? Коли, Господи, ми бачили Тебе голодним, спраглим, мандрівником, голим, хворим чи у в’язниці? Питання праведників звучить крізь століття, розкриваючи суть християнської істини. Кохання – це не абстрактне поняття, це не теоретична вправа. Це вчинок, ставлення до життя, постійна готовність пропонувати, ділитися, співчувати. Марк Гай Пірс із властивою йому простотою нагадує нам, що щедрість — це не питання кількості, а якості: «Любов — бідна річ, якщо вона не може витягнути з людини більше, ніж може закон». (Англійською мовою: кохання бідна річ, якщо вона не може отримати від когось більше, ніж може закон) [2]. Любов виходить за межі закону, переступає накази та заборони. Це вільний вияв душі, спонтанний рух до ближнього.

Справжнє кохання не дискримінує. Він не розраховує вартість. Він не чекає нічого натомість. Воно охоплює чужинців, маргіналістів, грішників. В кожному бачить образ Божий, святість людського існування. Тому що на останньому суді нас запитуватимуть не про знання, які ми здобули, і не про формальності, яких ми дотримувалися, але про любов, яку ми виявили. Це єдиний справжній доказ нашої віри, єдина печать нашої автентичності. Як дикий крик. Як ридання…

А як бути з тими, хто не зміг полюбити? Тих, хто закривав очі на потреби ближнього? Тих, хто був байдужим до болю, бідності, несправедливості? Відповідь сувора, але справедлива: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу та ангелам його» (Мф. 25:41). Не як покарання, а як наслідок свого вибору. Відсутність любові — це саме по собі пекло, вічне відділення від Бога, джерела всього добра.

Криза виглядає не як майбутня загроза, а як теперішня реальність. Кожна мить, кожна зустріч, кожна дія – це можливість вибрати любов чи байдужість, світло чи темряву. Наше життя виткане з цих маленьких щоденних виборів, які зрештою визначають наш вічний шлях. «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з братів Моїх найменших цих, ви Мені зробили» (Мт. 25:40). Христос ототожнюється з кожною людиною, особливо з найслабшою, найбільш зневаженою, найбільш забутою. Його обличчя відображає божественну присутність, а наше ставлення до нього виявляє наші справжні стосунки з Богом.

Немає «великих» і «малих» актів любові. Є тільки любов, яка проявляється тисячею способів, тисячею моментів. Склянка води, теплий одяг, візит до в’язня, слово потіхи… Усе це, хоч би яким незначним воно здавалося, має вічну цінність, коли робиться з чистим серцем і духом пожертви. Англійський поет Джон Донн зі своєю глибокою проникливістю вловлює цю взаємозалежність людського існування, невидимий зв’язок, який об’єднує нас усіх: «Жодна людина не є островом, цілісною самою собою; [3] Ніхто не відрізаний від цілого. Доля кожного впливає на долю всіх. Біль одного – це біль усіх. Радість одного — радість усіх.

Ми всі пов’язані, як ланки ланцюга, як члени одного тіла. І Криза, зрештою, є не що інше, як розкриття цієї істини, усвідомлення єдності, яка пов’язує нас поза межами простору та часу. Це момент, коли ми будемо покликані розпізнати Христа в обличчі кожного з наших ближніх і відповісти за любов, яку ми виявили або відмовилися показати. Як світло, що пронизує темряву, відкриваючи приховане, так і правда Суду розкриє суть нашого існування. А що залишиться?

Відповідь, мабуть, криється у відгомоні часу, який невблаганно тече, нагадуючи, що життя позичене й ефемерне. «Ніколи не питай, по кому дзвонить, він дзвонить по тобі» [4], – підсумовує поет… Дзвін дзвонить по всіх нас, закликаючи нас до покаяння, до зміни курсу, до життя, сповненого любові та дарування. Бо, зрештою, Криза – це не що інше, як зустріч із нашим Я, справжнім, вічним, тим, що ховається за масками й фасадами повсякденності. Це момент абсолютної істини, момент, коли нас судитиме не якийсь зовнішній суддя, а наша власна совість.

Посилання:

[1] Jacques-Paul Migne, Patrologie cursus completus, seu bibliotheca…omnium SS. patrum, doctorum scriptorumque ecclesisticorum…ad ann.1439 pro graecis…Series graeca…, vol. LIX (Gallia: Garnier et Migne, 1862), р. 333.

[2] Mark Guy Pearse, Mister Horn and his friends; or, Givers and giving, 4th ed. (London: Wesleyan Conference Office, 1876), р. 125.

[3] John Donne, The Works of John Donne: With a Memoir of His Life, by Henry Alford, vol. III (London: John W. Parker, 1839), р. 575.

[4] ό.π.

єпископ Мелітейський Максим (Του Επισκόπου Μελιτηνής Μαξίμου)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info