Щоб серйозно говорити про основи спільножитильного чернецтва згідно вчення великих отців, потрібно було б провести ціле наукове дослідження, на що немає часу, і до того ж це навряд чи відповідало б очікуванням учасників зустрічі, які прагнуть прояснити критерії та визначити напрямки розвитку сучасного чернецтва. З цієї причини ми постараємося намітити загалом ті початки, які стали незмінними принципами для православного чернецтва. Основоположниками цих початків були, звичайно, преподобні Антоній, Пахомій, Сава Освячений. Закарбував їх святитель Василь Великий, преподобний Феодор Студит, його наслідувач, а також преподобний Афанасій Афонський, який був послідовником вчення преподобного Феодора Студита на Афонській Горі.

Коли ми говоримо про святих отців, йдеться про спільну спадщину, що передається з покоління в покоління, яке золотою ниткою проходить через цей неписаний переказ. Вражає те, що нам було дано, з благословення Божого, жити на Святій Горі ось уже понад тридцять років і на власні очі спостерігати неймовірне відродження православного чернецтва.

У 70-ті роки, коли ми, будучи молодими, ще не досягли і тридцяти років, прибули на Святу Гору, там жили тільки дуже літні та здебільшого неписьменні отці. Ми, зі своїм багажем вченості та прочитаних книг, вважали, що дещо знаємо. Яке ж було наше здивування, коли ми виявили, що ці старці мали набагато кращі знання про чернецтво, хоч і не могли їх висловити в богословських категоріях. Вони на практиці виконували устав і завіти святих отців – з точністю, з благоговінням, зі священним трепетом. І традиція не переривалася. Тому такі великі отці, як Василь Великий, Пахомій Великий, Феодор Студит, Афанасій Афонський та інші, начебто ніколи й не вмирали, а були живі. Так ми дізналися, що Церква нічого не втратила з багатства їхньої спадщини, і достатньо, назвавши себе їхніми учнями, точно слідувати традиціям, щоб сьогодні отримати ті дари та харизми, які були у них.

Отже, звернемося до дванадцяти основоположних початків чернечого життя.

1. Джерело чернецтва – Євангеліє та євангельський спосіб життя

З’явившись майже одночасно у різних частинах екумени на початку IV століття, чернецтво не було випадковим явищем. Хоча йому й передували на протязі століть різні аскетичні рухи, розвиток інституційного чернецтва став відгуком на нагальну потребу Церкви, яка, звільнившись від загрози гонінь, перебувала в нових умовах і ризикувала втратити той запал євангельської проповіді, яким вона жила за часів мучеництва. Перші ченці, як ми бачимо з життєписів Антонія Великого, Пахомія Великого та інших, мали як відправну точку прагнення наслідувати своїм життям апостольській громаді в Єрусалимі, де «було одне серце і одна душа; і ніхто нічого з маєтку свого не називав своїм, але все в них було спільне». (Дії. 4:32).

Ніколи справжнє православне чернецтво не протиставляло себе Церкві як ієрархії, організованій Церкві.

Старець Еміліан (Вафідіс) навчав нас, що чернече життя – це соборне життя, оскільки воно бере свій початок від Церкви, затверджене в Церкві, і, власне, життя Церкви – це і є життя чернецтва. Таким чином, спільножительний монастир є місцем, куди сходяться одностайні і однодумні віруючі, які поставили за мету свого життя здійснення євангельських заповідей.

2. Есхатологічний вимір

Своєю повною самовідданістю, посвятою себе справі Божій ченці наслідують ангелів. Тому чернече життя багато святих отців називають «Таїнством восьмого століття».

У той час як наш світ рухається до розкладу і смерті, монастирі залишаються оплотом, який протистоїть хвилі сучасної секуляризації, і, як говориться каноні Святого Великодня, закликає «іншого житія вічного початок». Це звернення до іншого життя, що перевищує закони занепалого світу. Чернецтво є щось, що світу «слухом не почути і очима не побачити», і воно має залишатися таким і протистояти різним загрозливим тенденціям, щоб відповідати своїй місії.

Гарантією виконання цієї місії є постійність і абсолютне самозречення, які ми бачимо у ченців, – що підкреслюють великі отці, називаючи чернечу посвяту вічним шлюбом. З іншого боку, святі отці говорять про важливість збереження основ устрою, на яких ґрунтується життя в монастирі. Як святий жертовник храму стверджується на віки і залишається непохитним, монастир тим більше повинен залишатися непохитним у своєму призначенні.

3. Невпинні збори в церкві

Як свідчить один із перших текстів, що описують життя перших подвижників, що подвизалися в Єгипті, чернече життя є «очікування Бога в співах». Монастир насамперед є місцем присутності Бога. Регулярні молитви і добове коло богослужінь уподібнюються до невпинного славослов’я ангелів і святих біля підніжжя Престолу Божого, і відповідно до своєї віри і подвигу кожен монах набуває досвіду славослів’я Бога – не для того, щоб насолодити себе самого, але в ім’я всієї Церкви.

Зібрані «заради цього» у соборному храмі, ченці відчувають себе всередині храму як у рідному домі та відчувають цей небесний вічний вимір. Свідомість Таїнства, яке ченець проживає щодня, через роки призводить до того, що чернечий подвиг стає ніби його внутрішньою сутністю.

4. Чернецтво та устрій Церкви

Розвиток чернецтва йшов паралельно з розвитком Церкви, і цей процес був довго автономним, оскільки протягом століть ченці зараховувалися до мирян, не вважалися частиною кліру. Їхні справи розглядалися цивільним законодавством.

Таке самоврядування чернецтва зберігалося до того часу, поки IV столітті не виникла потреба у закладанні якихось принципів, оскільки, з одного боку, аскетичний рух викликав велику наснагу, проте у ньому вже зародилися передумови різних спотворень.

Це стало справою святих отців, особливо святителя Василя Великого, який, разом із усім своїм сімейством, був натхненний чернечим шляхом завдяки прикладу Євстафія Севастійського – його полум’яним проповідям і подвижницькому життю. Після деякого часу, проведеного в відокремлених подвигах, святий Василь пішов у Понтійську область і там приступив до написання деяких канонів, які, з одного боку, були правовими правилами, з іншого – відповідали євангельському принципу, тобто могли бути застосовані при заснуванні монастирів, згідно духу вчення Євстафія Севастійського (оскільки тоді, як було зазначено, почалися якісь харизматичні рухи, недостатньо церковні, як, наприклад, єресь месаліан).

Відносини чернецтва та церковної ієрархії і далі в історії матимуть виборчий характер – триматися в рамках якогось плідного діалогу, який перешкоджав Церкві впасти в секуляризацію, а чернецтву дав богословське та канонічне обґрунтування, яке забезпечувало його існування ва всі часі.

При цьому слід зазначити, що майже завжди заснування великих кіновіальних монастирів було наслідком духовної діяльності якогось подвижника. Учні збиралися навколо старця-самітника і, незважаючи на бажання залишатися наодинці з одним лише Богом, він, наслідуючи волю Божу, засновував чернече братство на засадах гуртожитку. Ми бачимо це і у преподобного Пахомія.

5. Чернече братство

Дуже рано монастирі стали називатися «братствами». Цим здавалося, що ченці, які відкинули будь-які родинні зв’язки, вважаються між собою братами. У багатьох святоотцівських текстах їх називають просто «християнами», які мають все спільне – «їжа, пиття та одяг» та місце проживання. «Для всіх членів (братства) спільний Бог, спільна справа спасіння, все спільне».

Це спільність виражається, передусім, через однодумність: «Одна думка, одна воля, як і боротьба, і однодумність у всьому». Там, де є місце зарозумілості та свавілля, там будуть тісноти і прикрості, і ченці не зможуть бачити горня, – навчає нас старець Еміліан, який завжди надавав цьому принципу величезного значення для виживання монастиря.

Зрозуміло, що часом Церква мирилася з існуванням ідіоритмічних або монастирів приватного самотнього жіття, але це було викликано важкими історичними обставинами. Завжди це відбувалося заради ікономії, усвідомлюючи, що така форма чернецтва не відповідає традиції.

6. Переваги кіновіального життя

Окрім богословського та еклезіологічного аспектів, кіновіальна форма чернецтва дає братії можливість на практиці реалізувати євангельську заповідь любові.

Ті, хто живе спільно, можуть досягти досконалості – вчить преподобний Пахомій. Нині старець Єфрем Катунакський любив повторювати: «Я шістдесят років прожив у пустелі Святої Гори, але вірю лише у істинність спільного життя!».

Іншою перевагою кіновіального устрою є те, що браття можуть приносити свої таланти, свої обдарування на допомогу один одному, і таким чином будується єдине братство. Братія допомагають один одному, разом опікуються тим, щоб братство існувало як єдине тіло, оскільки в єдиному тілі найбільш зручне виконання заповідей Христових.

Чудово пише про це преподобний Макарій: «Користь мають браття, коли все творять між собою в любові і радості… І той, хто молиться, не засуджує працюючого за те, що він не молиться, ані працюючий не засуджує того, хто молиться, що той залишив його в працях, ні приймаючі служіння не засуджує того, хто служить йому».

Взаємне служіння братів є діяльним зростанням у любові, яке виражається у делікатному відношенні один до одного. У щоденному спілкуванні ченці повинні докладати всіх зусиль, щоб ні в чому не зачепити, не обмежити інших братів. Мірилом істинного братства старець Еміліан вважав любов між братами. Серце кожного має бути «відкритим, сповненим простоти, щирості та співчуття». Ця взаємоповага виявляється і в уникненні будь-яких конфліктів.

Зазвичай у монастирських Статутах і в отцівських повчаннях підкреслюється повага до іншого і особливостям інших людей і забороняється робити зауваження або давати поради іншим братам, причому ця заборона поширюється на всіх братів, крім ченців, поставлених на особливу послух.

Таким чином, у дусі єднання та співробітництва ченці можуть зробити свій спільний спосіб життя основою для безперервного просування кожного з них до Бога.

7. Старець

Головною рушійною силою всього викладеного вище служить Старець, який посідає у братстві місце Христа у особі Апостолів. Він є зримим і у всьому подібним до них побратимом, але стоїь на місці Бога, за тим самим образом і подобою, що єпископ у помісній Церкві. І навіть більш дієвим і безпосереднім чином, оскільки Старцю довіряється повна відповідальність за душі тих, хто перебуває в слухняності. Старець стає останньою інстанцією, критерієм, мірилом і глибиною кожного ченця, щоб йому самому досягти свободи, слави дітей Божих.

З самого початку становлення чернецтва, стати ченцем означало слідувати за будь-ким, хто своїм життям вже втілив євангельський ідеал і удостоївся від Господа дару дороговказу душ.

«Після обранням і затвердженням ігумена хочу і бажаю, щоб він мав будь-яку владу і панування у всіх справах духовних і тілесних, який не зупиняється і не перешкоджає ніким», – пише прп. Афанасій Афонський.

Саме це ми зустрічаємо у житіях більшості ктиторів – засновників кіновіальних монастирів. Навіть коли монастирі після смерті ктитора та його святих наступників набували досконалої, закінченої форми, місце ігумена продовжувало мати харизматичний характер, тобто багато що залежало від особистості ігумена цього гуртожитку. Тому ктитори так дбали про те, щоб знайти гідного наступника. Іноді не знаходили, і тоді їм доводилося вдаватися до складання духовного заповіту, який замінював би на деякий час відсутність наступника. (Так, наприклад, зробили прп. Феодор Студіт, прп. Афанасій Афонський та деякі інші.)

«Благословення Старця – це всепроникаюча сила, на якій тримається кіновіальний монастир, яка відсікає особисту волю, виправляє розум і дає правильне судження про Бога і забезпечує єдність», − каже архімандрит Еміліан.

Особистий приклад Старця повинен надихати ченців слідувати за ним, не втрачаючи при цьому своєї індивідуальності і не прикидаючись.

8. Повчання, «служіння слова»

Найголовніша роль духовного отця полягає в «служінні слова» – чи говорить він за всіх під час своїх регулярних настанов братії, чи в особистих бесідах з тими, хто перебуває в його послуху. Його служіння слова не повинно обмежуватися лише прийняттям сповіді. Ігумен, за словами старця Еміліана, є «мастилом душі» кожного свого послушника. Загальні настанови є обов’язковими, хоча, на жаль, часто ними нехтують навіть на Святій Горі. Старець Еміліан говорив, що монастирі, які не мають живого повчання у вірі, дотримуються лише формальної сторони монастирського Статуту, – засуджені на духовне згасання та загибель.

Однак при цьому повчання не повинно бути суто теоретичним та інтелектуальним. Воно націлене не на передачу знань, які брати можуть почерпнути і без Старця, а на те, щоб виростити в серцях ченців божественне натхнення, розпалити в них те перше кохання, яке спонукало їх залишити все в світі і прийти в монастир. Сенс повчання ще й у тому, щоб не допускати порушення канонів, але не просто перераховуючи заборони, а пояснюючи їхній зміст. Настанова повинна бути плодом постійної та напруженої молитви Старця.

9. Послух та свобода

Якщо повчання відбувається правильно, то монастирі не знадобиться ні насадження суворої дисципліни, ні численні зауваження. Ченці, повністю усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом і перед Старцем, охоче виконуватимуть послухи, націлені, в тому числі, на злагоджену роботу всього братства як єдиного організму. Ті, хто виконує послух, відчуватимуть, що не просто виконують якусь роботу, а священнодіють, вправляючи при цьому і своє тіло, і свій розум.

Покірний послух Старцю і всім братам, які відповідають за окремі справи, є доказом того, що чернець спілкується в дусі братерства і не приймає жодних інших помислів, які могли б одного разу привести до його виходу з монастиря.

Це робить любов і єднання братії і надає, за словами старця Еміліана, «піднесення і радість серцю». Чернець щиро радіє своєї праці, знаючи при цьому, що його внесок у спільну справу, який він робить заради братства, є водночас частиною його життя.

Однак найбільш істотною і дієвою справою, яку чинить ченець як у кіновіальному монастирі, так і в пустелі, залишається молитва і невпинне стягнення Бога.

10. Богослужіння та Таїнства Церкви

Будучи «зборами Церкви», монастир природним чином є перш за все літургійними, богослужбовими зборами, в яких, як було сказано на початку, славослів’я Бога має бути невпинним, за прикладом Небесних Сил.

Деякі ченці намагалися буквально виконати заповідь «Безперестанно молитися» (1 Фес. 5:17), як, наприклад, преподобний Олександр з обителі Незасинаючих, який розділив братство з трьохсот своїх учнів на чотири сонми, які служили 24 чинопослідування, а між ними читали Безупинну Псалтир у храмі. До речі, я знаю, що читання Безупинної Псалтирі відбувається сьогодні у багатьох монастирях.

В інших місцях не вимагалося такого точного дотримання цієї традиції, і за основу було взято Статут лаври преподобного Сави Освяченого – це відбувалося як на Святій Горі, так і в більшості інших монастирів.

Богослужіння є для ченців осередком їхнього життя, оскільки там вони знаходять здійснення своїх надій та спілкування в Таїнстві Тіла та Крові Господа.

Богослужбове життя має органічний зв’язок із усім життям братії. На неї повинна відводитися значна частина часу в розпорядку монастиря, але в розумних межах, щоб вона не перешкоджала виконанню інших необхідних служінь (у тому числі послухів, які виконуються, по можливості, в проміжках між основними богослужіннями добового кола).

Здійснення богослужінь має бути узгоджене з внутрішнім статутом тієї чи іншої обителі, але з урахуванням можливостей братії та її першорядних потреб. При цьому не порушується єдність і духовне зростання самих братів. Треба визнати, що це тонке питання стосується багатьох монастирів, де існує небезпека впасти в якийсь богослужбовий формалізм, який згодом умертвляє духовний порив братії до богослужінь.

11. Перевага нічної молитви в келії

Увесь устрій кіновіального монастиря має бути націлений на те, щоб братія щодня підживлювалася клейною молитвою.

Келія є місцем безпосередньої зустрічі ченця із Богом. Його персональний подвиг протікає головним чином уночі, протягом досить тривалого часу, так що кожен з братів має можливість у цій нічній молитві відчути і усвідомити, в якому стані знаходиться його душа і його духовне життя.

Чернець не повинен обмежуватися призначеним йому ігуменом молитовним правилом, що є лише його мінімальним обов’язком по відношенню до Бога. У ці нічні години чернець повинен займатися або розумно-серцевою молитвою, або старанним вивченням Святого Письма та аскетичних текстів; або, через вчинення поклонів або інші тілесні подвиги, висловлювати свою радість і спрагу зустрічі з невидимим Богом, начебто він мав бути бачним власними очима.

Тоді в безмовності своєї молитви він може досліджувати своє сумління, боротися з помислами, виявляти героїзм у боротьбі з недбалістю і розсіяністю – і вдивлятися в глибини свого серця, які цім відкриваються.

Тому наприкінці ночі, коли приходить час йти до храму співслужить і співати псалми разом із братами, чернець поспішає туди вже з нетерпінням, у передчутті досвіду братнього спілкування та впевненості, що в монастирі жоден день не схожий на інший. Щодня дає йому привід для нових вражень і дозволяє зробити крок уперед на шляху, що веде на небо. І тоді чернець перестає турбуватися, навіть якщо він провів минулу ніч у деякої недбалості, в сонному чи байдужому стані, тому що він знає, що присвячує справжню «добру боротьбу у вірі», трофеї якої будуть принесені за нього на гірському жертовнику.

Нарешті, останнім безпомилковим критерієм, за яким можна зрозуміти, чи правильно ченець спрямовує своє духовне життя до Бога, служить радістю, яка має наповнювати його серце, незважаючи на труднощі, з якими він неминуче стикається, живучі в монастирі. Радість, яка змушує його вигукувати, наслідуючи псалмоспівця Давида: «Як добре і як приємно жити разом з братами!» (Пс. 132:1).

12. Ісихія, або священна безмовність, у кіновіальному монастирі

Коли кіновіальний монастир влаштований таким чином, що залишає можливість для облаштування особистого келійного життя братів, кожен день стає приводом для нового духовного подвигу. Це подібно до вогняного кільця, де, за словами Псалмоспівця, «день дню передає мову, і ніч ночі відкриває знання». (Пс. 18; 3). У цьому органічному зв’язку спільножительного співіснування братії, поряд з життям у священної безмовності та молитві, і прихований ключ до вчення всіх святих отців, які розглядали монастир як арену духовної боротьби і як відправну точку для безперервного руху вперед до «Царства майбутнього віку».

На жаль, нерідко в історії чернецтва та чи інша його духовна складова опинялася в деякої недбалості. Так донедавна, навіть на Святій Горі Афон, ченці, що запалали жагою до вирощування розумного діяння, були змушені виходити з кіновіальних монастирів у скити або в келії, де богослужбове життя і праці були не настільки рясні і важкі, щоб залишався час для заняття розумною молитвою. Але цей спосіб загрожує іншими труднощами: він позбавляє ченця випробувань з боку інших братів, яких необхідно потерпіти – прямо за словами святих отців: «молитва підносить, а братія відчуває».

Слава Богу, з відродженням чернечого життя на Святій Горі, заснованому, головним чином, на вченні отців Добротолюбія та на прикладі великих сучасних подвижників-ісихастів, а також на інших формах подвижництва, − може втілюватися в життя цей синтез кіновіального життя та зростання окремих подвижників у духовне життя в Христі. Мені здається, це цілком відповідає духу стародавніх Великих отців – засновників кіновіального чернецтва.

Завершити мені хотілося б визначенням старця Еміліана, яке він дав кіновіальному чернечому проживання: – Що є монастир?

− Це намет Бога, населений людьми. Це життя та «проживання», де все приготоване Богом для здійснення шлюбу Бога та людини. Це лабораторія, де створені спеціально підібрані та віками прораховані умови, а устремління спрямовані не на щось, чого ми бажаємо, але на Самого Бажаного, на того Бога, що сходить у світ і живе просто в людських судинах, у кожному з нас.

Ченці, як і всі люди, мають свої слабкості, ведуть свою боротьбу, духовну боротьбу, мають свої злети та падіння. Але вони ніколи не зупиняються на досягнутому, навпаки, сьогодні своїми працями долучаються до мучеників, а завтра, дасть Бог, сядуть з усіма святими.

У чому полягає досконалість кіновіального проживання? У його організації? Зрозуміло, що ні. В ідеальних стосунках між братами? Ні, звичайно, вони ніколи не були і не будуть досконалими. То в чому ж? Тільки в особистому відкритті кожного ченця, незалежно від зовнішніх умов, яким він підпорядкований: у тому, що він відкриває для себе заповітні слова «Боже Царство всередину вас є». І коли в його серці зазвучить голос: Авва Отче. Щоб це відбулося і щоб чернець удостоївся блаженства Господа, йому потрібно багато прийняти і витерпіти, як мовиться в чинопослідуванні постригу, – в Ім’я Христове.

Тоді і сам кіновіальний монастир і життя в ньому, стануть небесами, сприйматимуться як дар, рай, як «спілкування життя досконалого».

архімандрит Єлисей, Свята Гора Афон

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»