Україна опинилася на роздоріжжі, її владі та громадянам належить вирішити, як краще вибудувати відносини між церквою, державою та суспільством. Є два шляхи, і я вважаю, що християнське віровчення спонукає віруючих України обрати другий шлях, а не перший. Пишу про це як богослов, а не як експерт із питань права; як протестант, а не православний; і як американець, а не українець.

Перший шлях веде до створення національної церкви. І тут одна певна церква набуває особливого правового статусу в державі, оскільки вважається, що вона найкраще втілює особливий релігійний світогляд, який поділяють громадяни цієї країни. Устрій національної церкви характерний для багатьох європейських країн: на думку відразу приходять Англія (Англіканська церква), Швеція (Церква Швеції) та Польща (Польська католицька церква).

Національною церквою може бути, хоча це і не обов’язкова умова, державна церква, яка користується юридичними привілеями або особливими урядовими пільгами, наприклад, фінансовою підтримкою, недоступною іншим релігійним організаціям.

У будь-якому випадку (тобто установи чи скасування) держава (іноді прямо у своїй конституції) офіційно визнає, що одна конкретна церква найкраще виражає та зберігає суттєвий елемент національної ідентичності. Представники цієї церкви можуть займати чільне місце на цивільних святах, присвячених пам’ятним подіям в історії країни, а також на особливих державних заходах, де церковні та політичні лідери виступають разом на знак національної солідарності. Багато, можливо навіть більшість громадян країни, незалежно від того, чи є вони практикуючими віруючими чи ні, ідентифікуватимуть себе з цією церквою та звертатимуться до неї за допомогою у проведенні соціальних обрядів: хрещення дітей, весілля та похорону. Різними способами держава та її народ вшановують цю церкву і сподіваються, що її лідери звертатимуться до них і об’єднуватимуть націю навколо цінностей, що становлять особливе значення для всіх.

Національна церква може, але не обов’язково повинна обмежувати свободу віросповідання. Інші релігійні групи також повинні мати можливість вільно діяти. Проте, як правило, вони сприйматимуть себе — і вона сприймається національною церквою та суспільством загалом — як меншість. Їхнє коріння може бути менш давнім, ніж у національної церкви, або лежати за межами території нації, навіть якщо громада вже давно існує в її межах. Цікаво, що навіть самі представники цих релігійних меншин можуть підтримувати ідею національної церкви — не тому, що збираються до неї належати, а скоріше тому, що в ній бачать засіб об’єднання країни навколо загальної історичної ідентичності.

Якби Україна пішла цим шляхом, Православна церква України (ПЦУ), швидше за все, стала б національною церквою. У цьому випадку вона б претендувала на суспільно-політичний вплив, більш значущий для життя нації, ніж інші церкви та релігійні об’єднання країни. Однак рух у цьому напрямі вимагатиме вирішення цілої низки складних проблем, які найкраще вирішувати в умовах миру, а не війни. Чи користуватиметься така національна церква певним статусом на державному рівні? Якими правовими установами чи іншими державними заходами буде забезпечено її особливий статус? Як ця церква будуватиме свої стосунки з іншими церквами та релігійними громадами? Наскільки твердо ця церква готова визнавати права релігійних меншин і наскільки добре держава була б готова захищати ці меншини?

Другий шлях дозволить Україні наблизитися до американської моделі, яка не передбачає національної церкви. У цьому випадку українське суспільство високо цінуватиме релігійний плюралізм та відкрито допускатиме релігійну конкуренцію. Держава відмовилася б визнавати за якоюсь конкретною церквою привілейоване становище лише на тій підставі, що вона краща за інші представляє самобутню спадщину нації. Закони країни дозволять будь-якій групі громадян легко організувати нову релігійну громаду, незалежно від того, де її коріння — місцеве або зовнішнє. Доки церковне об’єднання діє в рамках закону, воно самостійно регулюватиме своє життя, без втручання держави. Деякі церкви та релігійні організації ототожнювали б себе з державними інтересами, але інші відкрито критикували б політику держави і робили б це, не побоюючись репресій з боку уряду.

Звісно, другий шлях не можна назвати типовим для історично-православних країн. У тих із них, які постраждали від комуністичних репресій, часто робляться спроби повернути історичну Православну церкву до центру національної ідентичності та надати цій церкві статусу національної. Так було і в Російській Федерації. Справді, деяким православним в історично православних країнах американська модель релігійної свободи видається досить небезпечною. Вони побоюються, що вона неминуче прагне нав’язати народу секулярний ліберально-демократичний лад і цим підірвати його традиційні моральні цінності.

Православні лідери на Заході мають додаткову тривогу. Їх турбує, що релігійний плюралізм впливає і православні церкви як такі. У Сполучених Штатах різні православні юрисдикції переплітаються настільки, що в одному місті чи районі буває більше одного єпископа. Така модель суперечить православному розумінню єдності церкви. Антіохійська православна, Грецька православна, Сербська православна, Українська православна, Православна церква в Америці (ПЦА) та інші Православні церкви, схоже, конкурують одна з одною і за парафіян, і за право говорити від імені православ’я загалом.

Я з великою увагою ставлюся до закликів зберігати церковну єдність. Молитва Христа про те, щоб Його послідовники були єдиними, є закликом не тільки до Православних церков, але й до всього християнського світу. Більше того, заклик до церковної єдності є особливо важливим сьогодні. Моя власна традиція американського реформатського протестантизму надто легко змирилася з поділом церков та їхньою роз’єднаністю.

Проте я вважаю, що такий стан справ, який орієнтований не на створення національної церкви, а на забезпечення максимально повного вираження релігійної свободи, є найкращим не лише для моєї країни, а й для України. З моменту здобуття незалежності Україна визнає та загалом підкреслює свій історичний релігійний плюралізм. Греко-католики, римо-католики, різні Православні церкви, юдеї, мусульмани, лютерани, євангелічні протестанти та інші зробили суттєвий внесок у історію та ідентичність країни. Більше того, до і навіть під час Євромайдану Українська рада церков та релігійних організацій забезпечувала високий рівень співпраці та взаєморозуміння між різними релігійними громадами, що дозволило досягти високих результатів. Релігійний плюралізм в Україні реально існує і має зберегтися у майбутньому.

В умовах війни цілком зрозумілим є бажання багатьох українців зробити все можливе для об’єднання нації. Але як західний християнський богослов, я закликав би всі українські церкви не піддаватися спокусі і не дати використати себе для просування певних політичних (а іноді й вузько-націоналістичних) цілей. Зусилля щодо створення національної православної церкви, що вживаються з моменту здобуття незалежності Україною, були зумовлені як мінімум рівною мірою як українською політикою, так і православними, богословськими за своїм змістом, зобов’язаннями щодо єдиної церкви для єдиної території. Українці можуть з повною підставою сподіватися, що настане той день, коли Українська греко-католицька церква, Православна церква України (ПЦУ) та Українська православна церква (РПЦвУ) стануть єдиним цілим. Але було б краще, якби ці церкви прагнули єдності на основі своїх релігійних переконань, а не тому, що держава або її громадяни хочуть мати національну церкву, яка буде беззастережно лояльна до державних чиновників та політики уряду загалом. Підсумовуючи сказане вище, можна стверджувати, що політичний устрій, який найкраще відповідає свободі християнського Благовісте, передбачає відокремлення церкви від держави та вітає релігійний плюралізм та змагальність. Я вважаю, що Україна найкраще збереже пам’ять про своє минуле і впевнено подбає про своє майбутнє, якщо піде цим, а не першим шляхом.

Джон П. Берджес – професор систематичного богослов’я Пітсбурзької теологічної семінарії (США).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»