Історія явища, яке вже набуло назву «український патріотичний фейк», ще чекає свого дослідника. Але спростування, що регулярно з’являються на сторінках ЗМІ та соціальних мережах, давно не викликають здивування. Однак недавно відбувся випадок, коли чеська дослідниця Рита Ліонс Кіндлерова (Rita Lyons Kindlerova) виступаючи у Національної бібліотеці Чеської Республіки, озвучила як сенсацію старий фейк про ніби існування в Львові української друкарні ще в 1460 р.

Ми не будемо казати про те, що 2 документа кінця ХVIII ст., на які спирається чеська дослідниця, відомі ще з 1968 р. Або про наукову коректність щодо можливості робити якісь висновки про події середини ХV ст. на підставі виключно трьох документів 1771, 1791 та 1792 років. При чому два останніх стосуються одного питання, а саме суду між Львівським уніатським монастирем св. Онуфрія та Львівським ставропігійним братством щодо власності друкарні. Але, оскільки цей фейк стосується історії Київського Православ’я, спробуємо детально розібратися в цьому питанні.

І. Історія питання

У 1968 р., український дослідник О. Мацюк опублікував у журналі «Архіви України» статтю, у якій розповідав про 2 документи ХVIII ст. латинською мовою, що були їм виявлений в архіві  Львову [1].

Перший документ, що датується 23 липня 1791 р., є зверненням ченців львівського уніатського монастиря св. Онуфрія до фіскальної колегії в справі повернення їм рухомого та нерухомого майна, яке ніби незаконно тримає Львівське Ставропігійне братство (на той час теж вже уніатське), зокрема згадується і друкарня, «якою монастир володів з 1460 р.». При цьому ченці посилаються на тестамент Степана Дропана [2].

Другі – це відповідь провізорів ставропігійного братства від 20 жовтня 1792 р., які доводять, що друкарня завжди була їх власністю [3].

На підставі цих двох документів, О. Мацюк робить досить суперечливий висновок: Засновником українського друкарства був Степан Дропан, а існування друкарні з 1460 р. є «незаперечним».

Крім того, на підтвердження своїх тверджень, у 1971 р. О. Мацюк публікує нову статтю, у якої на підставі опису бібліотеки маловідомого Славістського монастиря, яка датується 1826 р., доказує існування друкарень у Почаєві, Києві та Львові вже на початку ХVI ст. При цьому наводить кілька невідомих стародруків 1511 – 1566 рр. [4].

Каталог книг, які ніби були надруковані в ХVI ст., починається Новим Заповітом, яке згідно опису датується 1511 р. та був надрукований в Почаєві. Але історія Почаївського монастиря, зокрема і його друкарні детально описана і ніякої друкарні в 1511 р. там не існувало. Вона з’явилася там тільки в 1618 р. [5] Натомість добре відомо та описано Новий Заповіт 1611 р., який був надрукований віленською друкарнею Свято-Духівського православного братства [6].

Також історія заснування друкарні Києво-Печерської лаври відома та жодних таємниць там немає. І ось «Тріодіон» (Тріодь), яку в опису позначено 1527 р., ми знаходимо у каталозі українських стародруків під 1627 [7]. Ще одну Тріодь київського видання, яка у статті О. Мацюка фігурує під 1540 р., ми знаходимо у вищевідзначеному каталозі під 1640 р. [8]…

Аналогічно і з «Анфологіоном» львівського видання, який у вищезгаданій статті О. Мацюка подається під 1542 р. Він дійсно був виданий друкарнею Львівського Ставропігійного братства, але… у 1642-1643 рр. [9] Така сама справа і з львівським «Служебником 1546 р.» та «Апостолом 1566 р. Перша книга була видана у 1646 [10], а друга – у 1666 [11].

Отже, ми бачимо явно некритичне ставлення О. Мацюка до документів. Адже все перераховані вище стародруки добре відомі та описані ще в кінці ХІХ – початку ХХ стст.

Таким чином, можемо зробити висновок, що в документі 1826 р. існує явна помилка датування стародруків та, відповідно, він аніяк не може бути доказом існування книгодрукування в Україні ще в першої половині ХVI ст.

У 1995 р. статті О. Мацюка неочікувана згадав Я. Запаско [12], який також цілком некритично поставився до інформації, і з цього моменту ця гіпотеза почала свою «мандрівку» по різним українським ЗМІ, довідникам та соціальним мережам. При цьому жодних нових документів або доказів не надається. Автори всіх видань та статей посилаються виключно на статті О. Мацюка та Я. Запаско, або, у ліпшому випадку, на два відомих документа львівського архіву.

Ми спробували знайти, де останній раз з’явився той запис про українську львівську друкарню 1460 р. Згідно нашим дослідженням – це харківське російськомовне видання 2007 р. [13]

Отже, чеська дослідниця була далеко не першою, яка «знайшла документи» та почала поширювати цей фейк.

ІІ. Про історію друкарства в Європі, яка спростовує існування львівської друкарні 1460 р.

Для розуміння питання та помилковості висновків О. Мацюка й Я. Запаско, мусимо звернутися до історії поширення книгодрукування в Європі, зокрема в Німеччині та Польщі. Адже згадані автори вважають, що львівську друкарню привезли саме звідти.

Загалом історія книгодрукування в Німеччині та наявність всіх друкарень ХV дуже добре відома. Вона ретельно описана німецькими дослідниками, які явно не зазнали не тільки радянської, а навіть російської цензури.

Так, німецькі дослідники визначають такі місця та роки заснування друкарень після винаходу Гутенберга в 1440 р.: У 1460 р. Ментелін мав друкарню в Страсбурзі, Пфістер — 1461 р. у Бамберзі. У Кельні Ульріх Целль працював вже у 1466 р.; за ним слідують Аугсбург, де Гюнтер Цайнер працював з 1468; Ульм — з 1469; Нюрнберг — Генріх Кеффер і Йоган Зензеншмідт, з 1470; Базель — з 1471 р.

У Польщі першою надрукованою книгою є «Explanatio in Psalterium» Іоана де Туррекремата, на якій позначено місце друкування (Краків), але немає конкретної дати (близько 1474); Першим друкарем вважається Гюнтер Цайнер із Аугсбурга.

Першим друкарем книг церковнослов’янською був німець Швайпольт Фіоль, який жив у Кракові, а першою надрукованою кирилицею книга був «Октоїх» (Краків, 1491). Для цього видання різав та відливав букви німецький майстер Рудольф Борсдорф із Брауншвейгу. У тому ж році Фіоль видав «Часослов», «Тріодь пісну» та «Тріодь кольорову».

У Чехії друкарство з’явилося близько 1475—1478 рр., одночасно в Празі та Пльзені, потім у Брюнні (Брно) — у 1486 р., у Куттенберзі — у 1489 р. (Мартін Тисновський) та в Ольмюці (Оломоуц) — у 1500 (Конрад Баумгартен).

В Угорщині перша книга була надрукована в Буді угорським першодрукарем німецького походження Андрашем Хессом у 1473 році. Нею стала «Будайська хроніка» (лат. Chronicon Budense), що описує історію угорців до коронації короля Матьяша.

Як бачимо, не тільки німецькі, а і всі європейські друкарні ХV – початку ХVІ ст. давно відомі дослідникам. Маємо навіть їх стародруки та (або) окремі сторінки друкованих видань. Загалом, історія поширення друкарства добре досліджена. Ще в 1927 р. її описував митрополит Іларіон (Іван Огієнко) [14], а також інші дослідники.

При цьому жодний документ ХV, а також документи ХVІ – першої полови ХVІІІ стст., не згадує, як друкаря та (або) власника друкарні Степана Дропана, так і перевезення якось друкарні в тогочасний Львів.

Більш того, немає жодної згадки, зокрема і сучасних дослідників, про якісь стародруки або  навіть друковані сторінки цієї міфічної друкарні. Крім цього, тогочасна друкарня – це «штучний товар», їх не виробляли навіть десятками.

ІІІ. Виникнення друкарства в Львові. Чи були попередники у Івана Федоровича?

Коли ми дослідимо всі гіпотези наявності друкарні в Львові до Івана Федоровича, то побачимо, що всі вони зводяться до надпису на плиті, яка лежала на його могилі. У книзі І. Крип’якевича він перекладений наступним чином: «Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив:» [15]

Отже, на думку деяких дослідників, Іван Федорович не заснував нову друкарню, а використав вже наявну в Львові. Ця гіпотеза (чи припущення) ґрунтується на тому, що, коли Ф. Скорина заснував у 1520 р. друкарню в Вільні, то чому хтось не міг це зробити в Львові?

На сьогодні основною гіпотезою з’явлення друкарні в Львові до 1572 р. – це перевезення з Кракова друкарні Фіоля Швайпольта, яке ніби здійснило Львівське православне братство після його смерті. Коли це прийняти, друкарня могла з’явитися в Львові не раніше 1525 – 1526 рр. [16] Однак шрифт видань його Краківської друкарні не відповідає шрифту львівських стародруків І. Федоровича. Повстає закономірне питання: Для чого братству була друкарня без шрифтової бази?

Що правда, деякі дослідники припускають, що друкарня могла бути купленою та перевезеною до Львова після того, як Фіоль Швайпольт покинув Краків у 1492 р. При цьому вони кажуть про книгу «Проповіді святителя Іоана Золотоустого», яка, на їх думку, була надрукована в Львові між 1520 та 1524 рр., але не заховалася.

На нашу думку, ми знову стикаємося з помилкою, яку допустив О. Мацюк у своєї статті 1971 р. Адже мова йде не про видання ХVІ ст., а про два київських видання 1623 та 1624 рр. – «Іоан Золотоустий. Бесіди на 14 посланій апостола Павла. Київ, 1623» та «Іоан Золотоустий. Бесіди на діяння святих апостолів. Київ, 1624». Ці два видання також описані в каталозі [17].

Крім того, «Хроніка ставропігійського братства» не згадує, ані купівлю друкарні в Кракові, ані перевезення якось іншої друкарні до Львова.

Опоненти вище поданої гіпотези стверджують, що в епітафійному нагробку І. Федоровича мова йде про занепад друкарської справи в Заблудові. Бо ще у 1569 році Заблудів залишив Мстиславець, а у 1570 року друкування книг у Заблудові загалом припинилося у зв’язку з хворобою Григорія Ходкевича та погіршенням його фінансових справ. Посилаючись на документи XVI ст., митр. Іларіон (Іван Огієнко) пише, що І. Федорович «взявши належне йому друкарське майно, а також частину видрукуваних книжок, їде у Львів» [18]

При цьому відбудовується цілком логічна картина заснування І. Федоровичем друкарні у Львові.

Так, коли керуватися тим, що в 26 січня 1573 р. Львівська міська рада забороняє Івану Федоровичу держати столярських помічників і робити столярні роботи в його друкарні, можна припустити – заснування друкарні відбулося на початку січня того ж року. Це підтверджується іншим документом, а саме позикою від Сенько Сідляра в 700 злотих на заснування друкарні [19].

Ще одним фактом на користь того, що друкарня була приватною власністю І. Федоровича – відання її в заставу юдею Ізраїлю Якубовичу, у якого Львівське братство і викупила цю друкарню в 1585 р.

Залишилося тільки висвітлить стосунок І. Федоровича до львівського монастиря св. Онуфрія. А його реально не було, крім того, що братство опікувалося монастирем та там існувало православне кладовище. Крім цього, цей монастир не був самостійним, він був залежним від Унівського монастиря до 13 листопада 1585 р., коли константинопольський патріарх Єремія звільнив монастир як від цієї залежності, так і від влади львівського єпископа. Братська ж опіка над монастирем продовжилась до початку XVIII ст.

Загалом, у світлі нашого невеликого дослідження, нам не дуже цікава дискусія про з’явлення друкарні в Львові та діяльності І. Федоровича. Але, враховуючи чітку локацію цієї друкарні в Львові, можемо зробити 2 висновки:

1) Незалежно від того, чи була ця друкарня, або її частина перевезена в Львів у кінці XV – початку XVІ ст., або була закладена саме І. Федоровичем у 1573 р., вона точно не з’явилася в Львові у 1460 р.

2) Дуже добре відома локація друкарні І. Федоровича в Львові, чітко показує, що вона не мела жодного стосунку до монастиря св. Онуфрія, бо ніколи не була розташована на його території.

3) Похорон І. Федоровича на православному кладовищі монастиря, аніяк не пов’язаний з друкарнею. На той час це було чи не єдине православне кладовище саме в Львові, а братство опікувалося монастирем. Крім того, Іван Федорович був дияконом, тому мав право поховання саме на привілейованому кладовищі.

ХІV. Як і чому з’явився фейк про друкарню 1460 р. в львівському монастирі св. Онуфрія

Вище ми вже відзначали, що не існує жодної згадки про якусь друкарню в Львові до часу приїзду І. Федоровича. А всі сучасні гіпотезі про її існування до 1572 р. ґрунтуються виключно на припущеннях…

Перша згадка про львівську друкарню 1460 р. з’явилася в «Історії (хроніці) Онуфріївського монастиря», яку упорядкував Модест Гриневицький у 1771 р. з посиланням на королівський привілей, які, за словами автора, «не зберігся». Саме звідси вона потрапила в документи, які відшукав О. Мацюк у 1968 р.

Повстає логічне питання: Звідки Модест Гриневицький у другій полові XVIII ст. дізнався про друкарню, яку за його словами, надав (заповів) монастирю міщанин Стефан Дропан у 1460 р., коли ці документи були «загублені», а сама друкарня ніколи не згадувалася в інших актах?

І тут ми мусимо звернутися до «Хроніки Ставропігійського братства», яку в ХІХ ст. склав відомий український історик Денис Зубрицький (1777 – 1862). Вона цінна тим, що автор працював з цілісним, ще не розпорошеним, братським архівом та звірявся з іншими архівними збірками.

Отже, вже на початку своєї праці, Денис Зубрицький каже про фундатора Онуфріївського монастиря Стефана Дропана, його фундацію 1460 р., а також про королівські привілеї 1469, 1518 та 1522 років, але жодним словом не каже про якусь «друкарню» [20]. Загалом, у згаданої праці друкарня згадується тільки в записах 1586 р. та чітко говориться про її купівлю за 1.500 злотих [21].

Таким чином маємо кілька істотних свідчень:

По-перше, фундація Стефана Дропана 1460 р., яку він надав львівському монастирю св. Онуфрія, добре відома та інформація про неї зберігалася в архіві Львівського братства. Сам монастир був під опікою братства вже в XV ст. Але жодних згадок щодо друкарні в цих документах немає

По-друге, немає жодних згадок про друкарню у Львові, яка б належала монастирю св. Онуфрія або Львівському братству, до моменту її купівлі в 1585 р.

Так що ж тоді спонукало Модеста Гриневицького надати неправдиві відомості в свою працю? І тут ми знову мусимо звернутися до праці Дениса Зубрицького та інших історичних матеріалів.

Вже незабаром після переходу Львівської єпархії в унію, починаються суперечки Львівського братства з уніатськими ієрархами щодо привілея друкувати книжки та за само право володіння друкарнею. Коли користуватися згаданою вище «Хронікою Ставропігійського братства», можна умовно позначити їх початок ще в 1722 р. [22]. Також братство мало подібні суперечки з Василіанами, зокрема з їх Почаївським та Львівським монастирями.

Не вдаючись у розбір різних судових справ, королівських привілеїв та їх виконання, які не є темою нашого дослідження, можна впевнено сказати, що основною метою уніатської ієрархії, зокрема і ченців чину Василія Великого, було зупинення видавничої активності Львівського братства та конфіскація у нього друкарні. Тому спроба доказати, що братська друкарня належала монастирю (на час XVІІІ ст. – уніатському) задовго до 1585 р. є цілком закономірною, адже Модест Гриневицький був монахом чину Василя Великого.

Нам залишається тільки висунути кілька гіпотез обрання Модестом Гриневицьким саме 1460 р., хоча це напряму не стосується нашого дослідження

На нашу думку, обрання 1460 р. у якості дати офіційного з’явлення друкарні в Львівському монастирі св. Онуфрія має кілька причин.

а) Існування документів про те, що Стефан Дропан дійсно надавав фундацію монастирю в 1460 р. Про це є навіть запис у архіві Львівського братства. Тому вписати туди друкарню подавалася досить логічна. Тим більш, що маємо великі сумніви в тому, що Модест Гриневицький був обізнаний в історії поширення друкарства в Європі, але міг знати – воно вже існувало на момент означеної фундації.

б) Гетьман Великого Князівства Литовського Григорій Ходкевич почав справу заснування друкарні в Заблудові саме близько 1565 – 1566 рр., а московське видання апостола датується 1564 р.

Таким чином, першим і єдиним джерелом, де згадується «львівська друкарня 1460 р.» є «Хроніка Онуфріївського монастиря», яку Модест Гриневицький склав у 1771 р. Поява цієї фальсифікованої «пам’яті» пов’язано виключно з судовими суперечками уніатської ієрархії та Львівським братством (на той час теж вже уніатським) за право володіння друкарнею. Жодного стосунку до правдивої історії українського друкарства ця дата не має.

ХІV. Деякі висновки

Природно, що аніякої львівської друкарні в 1460 р. не існувала. Цю фальсифікацію вигадав у 1771 р. уніатський чернець Модест Гриневицький з досить чіткою метою – припинити діяльність друкарні Львівського братства та загалом відібрати її у нього на користь Онуфріївського василіанського монастиря. Власне про це йдеться в документі 1791 р., який ще в 1968 р. описав О. Мацюк.

Що стосується існування якоїсь друкарні в Львові до 1573 р., то тут все базується виключно на припущеннях. А опис бібліотеки Славістського монастиря 1826 р, на який в подальшому посилається той же О. Мацюк та його послідовники, має явну помилку. Адже всі вказані в ньому видання були надруковані не в ХVІ, а ХVІІ столітті. Крім того, історія друкарень Почаєва та Києва добре відома та починається саме з ХVІІ ст.

Отже, інформація про «львівську друкарню в 1460 р.» та загалом «українське друкарство від початку ХVІ ст.» виникла через некритичне, а можливо і непрофесійне, ставлення О. Мацюка, а також ще кількох авторів аналогічних статей, до історичних документів. І саме в цьому випадку немає жодного приводу казати про «приховування справжньої історії України в радянський період», адже ця помилкова інформація була вперше опублікована саме в радянський час та в радянських журналах.

Також мусимо відзначити, що поширення цього та подібних «патріотичних фейків», зокрема і закордонними науковцями, які спробують піаріцця на української тематиці, дискредитує українську науку та науковціів.

Посилання

1. Мацюк. О. Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова? // Архіви України, 1968, № 2, ст. 10, 12.

2. ЦДІАУ в Львові. Ф. 684, Оп. 1, Од. зб. 2601, арк. 1-2

3. Там само, Од. зб. 2602, арк. 1-4

4. Мацюк О. Ще про початки книгодрукування на Україні // Архіви України, 1971, №1, ст. 27-29.

5. Огієнко І (митрополит Іларіон). Історія Українського Друкарства. К., 2007. Ст. 269-286.

6. Новий Заповіт. Єв’є – Вільня, 1611.

7. Пам’ятки книжкового мистецтва : каталог стародруків, виданих на Україні / Я. П. Запаско, Я. Д. Ісаєвич. – Львів: Вища школа, 1981. Кн. 1 (1574-1700), ст. 45, № 160.

8. Там само, ст. 61, № 282.

9. Там само, ст. 64, №313.

10. Там само, ст.68, №352.

11. Там само, ст. 77, №430.

12. . Про дофедоровське книгодрукування в Україні // Палітра Друку, 1995, №4, ст. 61

13. Полная энциклопедия / Авт.-cостав. В. М. Скляренко, Т. В. Иовлева, В. В. Мирошникова, М. А. Панкова; Худож.-оформ. Л. Д. Киркач-Осипова. — Харьков: Фолио, 2007.

14. Огієнко І (митрополит Іларіон). Історія Українського Друкарства. К., 2007. Ст. 30-33.

15. Крип’якевич І. Перший український друкар. Львів, 1924. Ст.8

16. Фіоль Швайпольт помер між 7 травня 1525 і 16 травня 1526

17. Пам’ятки книжкового мистецтва : каталог стародруків, виданих на Україні / Я. П. Запаско, Я. Д. Ісаєвич. – Львів: Вища школа, 1981. Кн. 1 (1574-1700), ст. 41-42, № 138 та №139.

18. Огієнко І (митрополит Іларіон). Історія Українського Друкарства. К., 2007. Ст. 81

19. Там само, ст. 83.

20. Денис Зубрицький. Хроніка Ставропігійського братства. Львів, 2011. Ст. 60-61.

21. Там само, ст. 70.

22. Там само, ст. 243.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний центр ап. Івана Богослова»