Георгій Рой – один із священиків Константинопольського патріархату у Литві. Рік тому він переїхав до Вільні з Білорусі через репресії. У своїй країні він опинився в небезпеці, бо не погодився із насильством і хотів говорити правду.

Нині отець Георгій разом із ще одним опальним священиком — Олександром Кухтою з Мінську — створює та розвиває єдину в Литві білоруську православну парафію. А також проводить служби для українців їхньою рідною мовою. Портал Delfi поговорив з Георгієм Роєм про його особисту історію та про те, що зараз відбувається у православній церкві.

У 2020 році отець Георгій, тоді настоятель кафедрального собору в Гродно, закликав до чесних виборів і виступав проти насильства білоруської влади. Він разом з іншими священиками допомагав тим, кого кинули до в’язниць, і відкрито говорив про те, що відбувається. На другий день після виборів протести проходили біля собору, згадує отець Георгій один із найважчих моментів. Демонстрантів били, він відчинив двері храму.

Про вибори та насильство

— Мені стало очевидним, що треба рятувати людей. Були навіть просто перехожі, мами з дітками, які потрапили до епіцентру цих подій. Багато хто був зляканий, розгублений. Вони не знали, як дістатися додому.

Я залишився на всю ніч у соборі. Цієї ночі я ніколи не забуду. Біля храму, коли стемніло, наздоганяли людей, жорстоко їх били. І автозаки, які їздили-їздили-їздили всю ніч, це було страшно. Потім, коли проїжджав повз навіть автобус і я чув звук мазівського двигуна, у мене серце стискалося.

Наступного дня ми почали дзвонити до головного дзвону нашого собору, щоб якось це все засвідчити. Ми думали: що ж ми можемо зробити? І ось ми дзвонили в дзвін. Щогодини по 12 ударів.

Після тих подій розпочалося переслідування?

— Я не скажу, що переслідуваний, але тиск. Чиновники від релігії вимагали припинити все. Якось хтось доніс на мене і до нас додому приїжджала міліція. Коли вбили Романа Бондаренка, ми служили панахиду (31-річний мінчанин загинув після побиття білоруськими силовиками у листопаді 2020 року – Delfi). Зібрався повний храм людей. Потім після служби я підійшов до свого автомобіля і побачив, що колеса порізані. Психологічно все це було непросто, як усім білорусам.

Про антивоєнну позицію

— Якщо 2020-го року ми всі були натхненні, ми вірили, що щось може змінитися, то 2022-й – це зовсім інша ситуація, інше її переживання. Вже репресії йшли повним ходом. І сказати про війну було справді страшно. Тому що я уявляв, що із цього буде.

Як у таких умовах ви все-таки зважилися висловитись?

— Це було справді випробування. Адже це рішення треба було приймати щоразу (коли виникали нагоди). Ти розумієш, що за тобою сім’я, діти. Але для мене дуже важливо було відмежуватися від цього злочину та засудити його. Я так собі казав: якщо я промовчу, то частина відповідальності буде на мені. І я думав: якщо українці не бояться йти проти танків, то я не побоюсь сказати.

Після вторгнення Росії в Україну отець Георгій публікував антивоєнні пости у своїх соцмережах. Він першим поставив підпис під відкритим листом християн Білорусі проти насильства. На той час він уже змінив місце настоятеля головного храму міста на невелику сільську парафію через тиск церковної влади.

Почалися вже справді небезпечні моменти. Мені завуальовано загрожували. Говорили, мовляв, якщо не припиниш, то все це погано скінчиться. Ну і потім до мене до церкви призначили донощиків.

Як ви це зрозуміли?

— Просто люди, котрі ніколи не ходили до храму, раптом почали ходити. І записувати на телефон все, що я говорю. Якщо я спілкувався з кимось із парафіян, ці люди опинялися біля мене. Вони фіксували хто приходить на служби. А після того, як я поїхав, вони різко перестали ходити до церкви.

Про кризу у Церкві

— Усередині церкви відбуваються дуже тяжкі процеси. Священиків змушують читати тексти, написані у Москві, у яких чорне називається білим, а біле чорним. Це абсолютна заміна християнства.

Як ви вважаєте, чому це стало можливим? Як у російській церкві все так перекинулося з ніг на голову?

— Насамперед це російський націоналізм та імперіалізм. І розуміння православ’я як російської релігії. Що сталося? Православну церкву поставили на служіння національній ідеї. Нація, народ може стати своєрідним ідолом, а нормальне почуття любові до батьківщини може видозмінитися, мутувати в ідолопоклонство. І сталося саме так, що російська церква стала носієм цього вірусу.

І, звісно, диктаторські режими зацікавлені у тому, щоб мати таку церкву. Тому що вона виправдовує їхні злочини, навіть війну. Церква, навпаки, повинна сказати, що вбивства — це зло. А ця церква каже, що вбивства є святою справою. Але це повне збочення Євангелія.

У який момент ви почали розуміти, що щось не таке в РПЦ?

— Ситуація стала дуже різко змінюватись, коли прийшов патріарх Кирило. Почала насаджуватися вертикаль влади у церкві. Дедалі менше залишалося свободи. Священикам дедалі більше забороняли мати власну думку. Все, що тобі дозволено, — це озвучувати те, що схвалило начальство.

Нам, наприклад, казали: розповідайте проповіді про ікони, про свята. Але для мене християнство – це жива релігія. Що нам пропонують? Заплющте очі, заткніть вуха, закрийте рот. Ви нічого не бачите, нічого не знаєте, вас нічого не стосується. Але хіба це християнство? Навіщо я християнин, якщо я проходитиму повз біду і горе, страждання інших людей? Якщо я не говоритиму, що зло — це зло?

Ви поставили на кін усе своє життя — і парафія, і служба, і дім, і батьківщина, ризикували свободою заради того, щоб говорити правду. Чи не було моментів, коли ви про це шкодували?

- Ні. Бо я не можу інакше. Це ще залежить, можливо, від психотипу людини. Хтось може, зберігаючи совість, піти, скажімо, у внутрішню еміграцію. Я так не можу. Якщо я так зроблю — я або захворію, або алкоголіком стану, або збожеволію.

У Білорусі щонайменше 76 священиків різних конфесій потрапили під адміністративне та кримінальне переслідування «за політику», за даними громадської організації «Християнська візія». 2023 року до законодавства внесли зміни, за якими релігійні організації стали фактично підконтрольними державі.

Про рішення емігрувати

— Я поставив собі запитання: а чи можу я залишитися священиком [перебуваючи в Білорусі]. Якщо ти зберігаєш совість, то церковна влада позбавляє тебе можливості бути священиком. Якщо ти втрачаєш совість, поступаєшся переконаннями, принципами, своїм розумінням віри — тоді так, ти можеш залишатися священиком. Вибір був такий: чи те, чи інше. Але я вирішив, що треба зберегти і те, й інше. І священство, і принципи. Як це зробити? Було зрозуміло, що лише еміграція. Я вже не міг більше перебувати в середовищі російської православної церкви, тому що — я, очевидно, це бачив і бачу — у російській церкві зараз просто спотворюється християнське віровчення. І я не хочу бути до цього причетним.

Як сім’я, дружина прийняли ваш вибір?

— Ми вирішували спільно. І найбільшими драйверами цих змін були старші діти — син та дочка, які вже дуже добре все розуміли. Вони бачили, що відбувається у школі, у суспільстві. Тяжче довелося молодшим. Але ми розуміємо, що залишатися було б гірше, бо там постійна атмосфера страху. Мені, наприклад, важко було думати, що мої діти зростатимуть і вбиратимуть цю несвободу.

Ви визнавали, що дуже боялися, чи зможете на еміграції забезпечити сім’ю. Як через рік із цим справи

— У мене зараз три роботи — я працюю в екзархаті, у благодійному фонді та роблю релігійну передачу для білоруського радіо. Моя дружина зареєстрована як індивідуальний підприємець. І якось ми більш-менш себе забезпечуємо, зводимо кінці з кінцями. Все-таки четверо дітей – це серйозний виклик.

Для мене цей останній рік дуже актуальними стали слова молитви “Отче наш”, де говориться «хліб наш сьогоднішній дай нам». Ніколи в житті не було такої потреби. Увесь 17 років як священик я жив від громади. Тепер я сам заробляю собі життя.

Для мене цей останній рік дуже актуальними стали слова молитви «Отче наш», де говориться “хліб наш сьогоднішній дай нам”. Ніколи в житті не було такої потреби. Увесь 17 років як священик я жив від громади. Тепер я сам заробляю собі життя.

Сказати, що все стабільно, я не можу. Але в той же час було багато ситуацій, які, здається, були безвихідними, важкими, але я бачив очевидну Божу допомогу — інакше це не можна пояснити. Тому є якесь почуття невпевненості, але страху нема.

Про емоції та місці сили

— Я взагалі заборонив відчувати. Я старанно уникав цього перед від’їздом, і після. Весь цей рік я прожив у такому становищі без емоцій, переживань, спогадів. І зараз, щиро скажу, це навіть стало психологічною проблемою. Я певною мірою навіть втратив властиву мені завжди емпатію. А це дуже важливо для священика. Я розучився переживати. І ось тепер я намагаюся повернути собі почуття. Я потихеньку дозволяю собі думати про те, що мене хвилює, дозволяю собі згадувати, подумки повертатися в дорогі моєму серцю місця.

Чи дозволяєте собі відчути своє особисте горе?

— Так, потихеньку. Але це дуже складно.

Про що згадуєте?

— Про рідні місця, про могили моїх тата, мами, дідусів, бабусь. Згадую про своє рідне село, про Жировичі, де я навчався, Згадую про Накришках — мою першу парафію. Згадую Гродню, місця, де ми жили.

А про бджіл? (у Білорусі отця Георгія була пасіка – Delfi)

- Так звичайно. Мені цього не вистачає. Я зараз тут шукаю бджолярів, щоб попроситись помічником — просто поволонтерити. Я дуже сумую за цим запахом з вулика. Відкриваєш вулик — і він просто п’янить тебе. Я міг сидіти і дивитись півгодини, як вони вилітають, залітають, ось це весь рух. І це, до речі, дуже допомогло мені. Це ж був сильний стрес — усі ці профілактичні бесіди, донощики, стукачі, промивання мазків — можна було справді збожеволіти. Мене врятували бджоли.

А тут, у Литві, що рятує?

- Поки не можу сказати. Лише богослужіння, молитва. Поки немає чогось такого, щоб мене дуже тішило, заспокоювало. Тільки одне можу назвати місце – Гостра Брама. Там я приходжу до ладу.

Чому саме вона?

— Я її завжди любив. Мої далекі пращури з XVI століття жили у Вільнюсі. І я завжди, ще до еміграції, коли приїжджав до Вільнюса, думав, де б вони могли бувати. І казав собі: вони точно могли бути тут, біля Остробрамської ікони. Для мене це місце, де я духовно зустрічався зі своїми предками.

І зараз вранці, коли відводжу сина до школи, я піднімаюсь туди, коли тільки ця капличка відкривається. Мені там дуже легко спілкуватись із Богом. Я відчуваю його присутність. І всі ці наші емігрантські страхи, хвилювання якось усе стає на місця. І це ось місце сили для мене, поки що єдине.

Про литовську мову

— Мені подобається литовська мова, подобається знаходити в ній паралелі з білоруською — їх дуже багато. На жаль, за цей рік я не дуже досяг успіху. Напевно, головна причина – це боротьба за виживання. Дуже багато часу йде на роботу. Але щодня я намагаюся хоч п’ять слів, хоч пару фраз — але щось вивчити. Багато чого з того, що я чую чи читаю, я вже розумію.

Вас запрошували до Державної комісії литовської мови поділитися своїм досвідом вивчення. Що у ньому особливого?

— Я насправді не знаю. Я навчаю мову разом із сином, за підручником. Своїх друзів-литовців я прошу писати мені тільки литовською. У мене принцип: жодної рекламної вивіски не пропускати. І це, до речі, дуже класно допомагає, бо ти їх бачиш щодня і щодня повторюєш. Але я дуже не люблю вчити граматику — мені подобається жива мова як вона є. Я поки що не відчую логіки мови, то за граматику не беруся.

У чому ваша мотивація вивчати мову?

— По-перше, це повага до того народу та країни, де я живу. По-друге, мені цікаво, це моє хобі. Я все життя якусь мову вивчаю. І я хочу швидше вийти на такий рівень, коли зможу більш-менш нормально порозумітися. Мені дуже незручно, ніяково, навіть соромно, коли я не можу щось сказати.

Про Константинопольський Патріархат

— Я подав прохання патріарху Варфоломію, щоб він прийняв мене до складу Константинопольського Патріархату. І сталося неймовірне. Константинопольський Патріарззат – це дуже архаїчна інституція, і питання у ній вирішуються дуже повільно. Але в моєму випадку від моменту подання прохання до його затвердження минуло 5 днів. Коли я розповідаю про це комусь, люди просто не вірять.

У Литві почали формуватися православні парафії Константинопольського Патріархату після того, як у 2022 році 5 литовських священиків з антивоєнною позицією вийшли з РПЦ та звернулися до Вселенського патріарха Варфоломія. До них приєдналися білоруські священики-емігранти – протоієрей Георгій Рой та ієрей Олександр Кухта. У лютому 2024 року уряд Литви юридично визнав церковну структуру Константинопольського екзархату.

Наше перше богослужіння у білоруській громаді було рік тому, на Великдень. Я пам’ятаю це хвилювання: як усе відбудеться , чи прийдуть люди? І потім, коли ми побачили, що храм повний (а то була лютеранська церква), мені стало зрозуміло, що моє рішення було правильним, люди цього чекали.

А чи серед російськомовних громадян Литви є запит на перехід до Константинопольського Патріархату?

— Такий запит був особливо гострим одразу після початку війни. У багатьох постало питання, як примирити своє християнське сумління з позицією патріарха Кирила і всього офіційного керівництва церкви. На цій хвилі й утворилася російськомовна парафія Константинопольського Патріархату у Вільні.

І зараз багато людей переживають цю ситуацію так само. Але міняти церковну юрисдикцію це дуже непросте рішення. Однак цей процес не завмер. Чергове публічне висловлювання патріарха Кирила з відвертою підтримкою війни і хтось знову скаже: «З цим неможливо погодитися».

Як складаються стосунки між священиками двох православних юрисдикцій в Литві?

— Так, офіційно нас називають відступниками та розкольниками. У Росії є навіть спеціальні інформаційні ресурси, які проти нас працюють. Але це офіційний рівень. А є неофіційний рівень, коли ми зустрічаємося зі священиками литовської митрополії і абсолютно нормально спілкуємося. Звичайно, серед духовенства є ті, хто категорично нас не приймає і засуджує. Що ж, кожен робить свій вибір. Але з рештою ми спокійно спілкуємось. Ми не налаштовані на ворожнечу.

Про білоруську парафію

— Ми спочатку налаштовувалися на те, що це не буде прихід. У сенсі «прийшов і пішов». Ми налаштовувалися, що то буде громада, сім’я. І ми намагаємось вибудовувати відкриті, довірчі стосунки. Намагаємося уникати такого підходу, коли священик — головний, усім розпоряджається, усім дає поради. Люди самі, наприклад, контролюють, які пожертвування до нас приходять, на що ми їх витрачаємо.

І потім, богослужіння: у нас у каплиці зараз немає іконостасу. Парафіяни абсолютно все бачать, що відбувається. Люди більш живе переживають літургію, вона відбувається зрозумілою білоруською мовою. Проповіді можуть читати не лише священики. Після богослужіння ми завжди накриваємо стіл та спілкуємось.

Мабуть, це схоже на повернення до витоків християнства?

— Так-так, так воно й було. Адже перші християни чотири століття не мали храмів. Вони збиралися отак по будинках, по якихось місцях. Так, у нас недостатньо коштів, щоб купити дорогі ікони чи ще щось. І це, можливо, на краще. Ось ці білі стіни — такі, які є. Але ж люди приходять.

Я дуже комплексував спочатку, коли ми прийшли сюди служити (громада орендує звичайне приміщення на першому поверсі одного з будинків по вулиці Бокшту — Delfi). Я думав: люди тут не впізнають церкви. Це для середньостатистичної православної людини дуже важливо — така сакральна обстановка. Але сформувався запит на зовсім іншу церковність. Адже у чому специфіка цієї громади? Ми всі тут практично «екстремісти». Ми маємо багато сидільців, багато таких білоруських історій. Люди пройшли через дуже серйозну релігійну кризу, кризу віри. І я серед них.

Ви пережили кризу віри?

— Так, частково це була криза віри. У мене до Бога було дуже багато питань щодо того, що відбувається у моїй країні, у світі, у церкві. Але це була криза церковності. Я думав: як це могло статися з Церквою, в якій я служив? Як це взагалі можливе? Чому я дав роки свого життя?

І ви зараз разом із парафіянами цю кризу, це розчарування долаєте?

— Так. Негласно так відбувається — люди сказали: «У нас не вийшло з тією церквою, але давайте по-іншому спробуємо». І це відмова багатьох стереотипів. У нас дуже вільна громада.

У Білорусі церковна влада екзархату РПЦ заборонила у служінні отця Георгія після його переходу до Константинопольського патріархату. А світська влада у жовтні 2023 року оголосила телеграм-канал приходу у Вільнюсі «екстремістськими матеріалами».

Про війну та надію: Зараз навколо стільки зла, що здається, воно перемагає. Що допомагає не зневіритися?

— Я це переживаю так: за ці чотири роки, починаючи з 2020 року, я зустрів дуже багато хороших людей. Навіть ті, про які я б і не подумав, виявили себе як найкращі люди. Бог вірить у людину – і я вірю.

Чому Бог припускає війни?

— Не можна перекладати на Бога те, що ми робимо самі. Це ми припустилися війни. Звичайно, теоретично Бог може взяти та зробити так, щоб цієї війни не було. Але ціною такої божої дії буде позбавлення волі людини.

Можна зробити людину невільною, поставитися до неї як до маріонетки і відключити якісь функції, щоб вона не починала війни. Але Бог не вирішує проблеми людини без людини. Він намагається зупинити цю війну через усіх нас. Він з кожним у цьому світі намагається говорити і переконувати: не робіть так. Але людина чи послухає, чи ні.

Сьогодні Великдень — яким вам бачиться значення цього свята в контексті всього того, що зараз відбувається, — з вами, з нами та зі світом?

— Великдень — адже це не тільки «Христос воскрес» Це і Гетсиманський сад, і страждання страшної ночі, і Велика п’ятниця з Хрестом… Всі ці події, які ми зараз переживаємо, — це абсолютна Євангеліє. Це абсолютно великодні часи з усіма живими переживаннями Великодня. Ми ніколи не зможемо так швидко відчути Великдень, як саме в такі часи, в які ми тепер живемо.

До 2020 року для мене це була вражаюча історія. Але тепер я почав її переживати, тобто проживати. Я зрозумів увесь цей жах та велич Пасхи. Поки що ми перебуваємо в ситуації страху, розчарування, жаху. Але Христос Воскрес! І я не знаю, що зі мною було б, якби не ця пасхальна надія та віра.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Джерело: DELFI