Земне життя – це постійна гра перед лицем смерті. Людина наче грається зі смертю, закриваючи очі на те, що вона рано чи пізно, але прийде. Кожного чекає смерть, але не кожен готується до неї належним чином, переконуючи себе, що після неї все припиняється, всьому кінець. Але це не так. Смерть відкриває очі на все, що творила людина в цьому житті. Тому треба кожному думати про головне – що нас чекає потім. Я увесь час наголошую – думайте про власну смерть, не бійтеся, адже того, що визначив Творець, ніхто не змінить і ніхто не знає, коли вона прийде. А прийде раптово, попереджати не стане. Увесь жах і полягає в тому, що людина не готова до неї, але в оту коротку мить вмирання вона це усвідомить, та буде вже пізно. Ціле життя Господь відводив тобі, людино, на підготовку до гідного переходу в інше життя, а ти змарнувала час.

Замість того, аби переосмислити своє життя, покаятися в усьому, що ми натворили як за попередні безбожницькі роки, коли було поганьблено й сплюндровано святиню та винищено мільйони людей, так і за все те зло, що його ми встигли натворили за двадцять років незалежності, ми продовжуємо його поглиблювати. Змінився державний устрій, змінилося становище України – вона вже незалежна держава, але психологія в людей лишилася до цього часу та ж сама, не зазнавши кардинальних змін. Найгірше те, що й молодь має майже такий світогляд, як і їхні батьки та діди. Але скажіть мені – як можна будувати новий дім із старого, зношеного будівельного матеріалу?

Ось і стоїмо на роздоріжжі в затятій впертості – ніяк не можемо відчепитися від стереотипів минулого життя, яке вже неможливо повернути. Народилася нова держава з новими устроєм, новими ідеалами, новими поглядами, яку до колишнього життя вже ніяк не повернути. Тому, чим довше триватиме період стагнації старого мислення, коли, наприклад, поряд стоятимуть храм Божий і пам’ятник Леніну, який нищив і віру нашу православну, руйнуючи душі людські, й храми руйнував, стираючи їх з лиця землі, – тим глибше нас затягуватиме у стан відсталості, озлоблення й ненависті.

Так склалося, що після торжества безбожності, достатньо тривалого періоду войовничого атеїзму, настав час морального занепаду. Зараз ми переживаємо не менш страшні часи, ніж у тридцятих-сорокових роках минулого століття. Тоді влада замучувала мільйони людей в концтаборах, голодоморами, тоді руйнувалися тисячі храмів, селян поставили в умови гірші, ніж за часів кріпаччини в царській Росії, практично увесь народ перетворили на злидарів.

Тепер же в житті українців інша крайність, не менш страшна й руйнівна, бо тоді мільйони гинули від смерті фізичної, а тепер народ масово гине смертю духовною. Та змучену голодом людину можна зробити щасливою, нагодувавши її, а занапащену душу, зганьблену, до тями треба приводити роками й роками. Тож із чим боролися, будуючи рай на землі без Бога, – з умовами достатку, збагаченням, те стало головним у нинішньому житті.

Пошук насолоди скрізь і всюди, намагання будь-якою ціною, навіть нехтуванням мораллю, призвів до розбещення розумового й тілесного. Замість того, щоб негайно виправити ситуацію, не допустити ще більшого руйнування людської душі й самого життя людини, того середовища в якому вона жила, до якого звикла і яке було для неї опорою, продовжують розвалювати, доводять наше життя до абсурду. Я не маю тут на увазі політику, в даному випадку вона мене мало цікавить. Кажу про інше – про основу життя, на якій базується й політика. Ми повинні, нарешті, затямити, що в усій цій ситуації абсурду й стагнації, яку ми влаштували власноруч, спасе нас тільки милість Божа.

Яким же шляхом ми можемо подолати стан такого духовного занепаду і як може нас спасти милість Божа, коли українське суспільство більше атеїстичне, ніж віруюче? Хоч і багато набудували храмів та молитовних будинків, але їх відвідує незначна частина населення. І це гірка правда. Як же бути тим, хто храми відвідує, в Бога вірує, але в більшості своїй все ж перебувають далеко від віри глибокої, істинної, бо відсутнє в душах справжнє покаяння, відсутнє смирення, а отже й мир, відсутня любов Христова..

В цьому й біда наша, бо тільки справжнім покаянням і можна заслужити в Бога милість. А чи може бути щирим покаяння без глибокої віри? Та й, взагалі, будь-яке покаяння? Якщо одна, менша частина українців, буде в покаянні вимолювати в Бога милість спасіння, а друга, значно більша, в цей час буде поринати ще в більш пристрасне й гріховне життя, то чи зглянеться Отець Небесний на такий народ?

Нинішній час особливо багатий на спокуси, спокушують буквально на все. Можна спокуситися навіть на самій найблагороднішій, на перший погляд, справі. Тому треба людям бути дуже уважними, розбірливими, треба особливо ретельно за всім спостерігати й вивчати, щоб мати правильне судження й не робити фатальних помилок. Хоча, в такому випадку одного лише спостереження недостатньо. Треба, щоб ми горіли вірою в Бога, тоді в нашій душі буде світло і ми краще будемо розуміти все те, що відбувається як в середині нас самих, так і в тому, що діється навколо нас.

Каятися і переосмислювати життя треба всім без винятку, бо кожен із нас намагається свою правоту доказати будь-якою ціною, навіть тоді, коли розуміємо, що від того не буде ніякого добра. Я вже зазначав, що зараз усі кинулися просвіщати український народ, не беручи до уваги те, що в народу, який пережив такі страхітливі лихоліття, як голодомор, політичні репресії, жорстокі війни, в яких саме український народ поніс найбільші, багатомільйонні людські втрати, в такого народу в самого треба багато чому вчитися. Так само й нашому народу не слід заглядатися на закордонних горе-просвітителів та проповідників.

І все ж, ми повинні пам’ятати, що все, що б не траплялося в нашому житті, все відбувається з волі Божої. Якщо раніше люди переживали стільки страждань, що нам, нинішнім, навіть уявити важко, як вони все те терпіли, мужньо терпіли, то зараз, коли панує свобода й ніхто нікого не тиранить, можна вільно зітхнути й робити все, що кому заманеться, бо важко протистояти спокусам, які трапляються на кожному кроці. Адже проти фізичного тиску, яким би він не був тяжким, людині вистояти можна, а от перед спокусами дуже важко.

То якими ж засобами можна подолати спокуси, тим паче зараз, коли їх так багато й вони такі привабливі? Власне, життя зараз таке шалене, воно так втягує людину в свій згубний вир, що вона вже не в силі вирватися з нього, через те й опускає руки. Як вийти з такої безвиході?

Бачите, яким би не було безвихідним наше становище, але Господь завжди залишає нам світлий промінь для спасіння з наших бід і негараздів – мужність. Знов же таки, без практичної віри, яку ми гартуємо, перш за все, в спільних молитвах на богослужінні – святій божественній Літургії та причасті Тіла й Крові Христових, важко розраховувати на єднання нашої волі з волею Божою, з тим єдиним, що дає нам істинну силу витримати всі удари ворога й перетерпіти страждання. Воля Божа є основою нашої стійкості.

Я думаю, що найбільша милість Божа до нас, грішників, полягає в тому, що ми не всі свої гріхи можемо бачити, бо коли б ми раптом побачили всі свої гріхи та ще й одразу, то це було б дуже страшно і не кожен би витримав таке жахливе видовище. Тому треба просто усвідомлювати свою гріховність і дякувати Богу за Його таку милість.

Люди на порожньому місці осуджують один одного, озлоблюються, чинять багато зла, вигадують всякі наклепи, поширюють неправдиві чутки, аби якомога болючіше дошкулити, множачи таким чином ненависть. Але тільки Христу належить влада на небі й на землі, тільки від Нього все залежить, а нам слід пам’ятати, що зло в людині привнесене ззовні, адже людина створена Богом за Його образом і подобою, тому й чинити один одному слід тільки добро.

Та найгірше те, що сам народ розділився – сперечаємося через найменші дрібниці, а тим часом втрачаємо дуже суттєві речі, від яких залежить наше нинішнє життя й наше майбутнє. Доводимо кожен свою правоту, насправді ж часто перебуваючи в омані й ненависті. А для нас зараз головне – прагнути до єдності. Тільки от як її досягти, адже століттями накопичувалися протиріччя, нерозуміння протилежної сторони. Тут лише тільки однобокими аргументами нічого не вирішиш. Тож наше завдання нині, з огляду на гостроту проблеми, полягає не тільки в тому, щоб не сперечатися до остаточної перемоги когось одного, бо це, власне, неможливо в ситуації, в якій ми опинилися, а бачити один в одному брата й навчитися поважати як людину, як особистість, яка має право на власний світогляд, на свою національну ідентичність, на свою Церкву і на все, що складає її як творіння Боже в даній іпостасі. За таких умов можливе виконання заповіту Господа: «Любіть один одного, як Я вас полюбив». А лише в стані любові можна пізнати істину. Нам це треба обов’язково осягнути, бо наступають страшні часи, коли спокуса, омана й залякування наберуть таких обертів, що з їхніх задушливих обіймів людині не вирватися.

Біда в нас спільна, нам би тільки це усвідомити. І перед цією спільною бідою забути всі образи й об’єднатися, щоб допомогти один одному справитися з тією недоброю ситуацією, яка виникла. Адже це правда, що руйнуються родинні зв’язки, масово розпадаються сім’ї, молодь живе в розбещенні, але, в той же час, кожен звинувачує когось іншого, а всі разом жаліються на важке життя.

А на життя треба дивитися з розумінням того, що все, що відбувається, відбувається з волі Божої. І все, що б не ставалося з кожним із нас, чи з суспільством в цілому, попускається заради нашого спасіння. А коли так, то нам слід робити з усього правильні висновки того, для чого воно нам дане, з якою метою Бог «приписав» нам такі ліки. Але, на жаль, ми намагаємося знайти опору поза Богом і тому з нами стається так, як сказано в пророка Ісаї: «Через це буде вам цей гріх як стіна, що раптово впаде» (Іс., 30:13). Тому нещасні ті, хто надіється на таку стіну, бо вона падає і губить тих, хто на неї опирався.

Ось так із загибеллю оманливих надій гинуть ті, хто на них покладав свої сподівання. Про це ми читаємо слова Господа, сказані пророку Єзекиїлю: «Тому, що вони схопилися за тебе своєю рукою, і ти зламався. І коли всяка їхня рука взяла, і коли спочила на тобі, ти розломився, і ти розбив усяке їхнє стегно» (Єзек. 29:7). Для нас нинішні біди страшні через те, що ми не покладаємося на віру й не терпимо їх заради Христа, ми безсилі в боротьбі з негараздами, тому що не зміцнюємося Христовою силою і надіємося не на Бога, а на сили й засоби людські.

Але зовсім по-іншому все відбувається в того, хто всі свої надії і сподівання покладає на Бога, шукаючи в Нього допомоги. «Кого мені боятися? Господь – захисник життя мого, кого мені лякатися?» (Пс., 26:1) – запитує пророк Давид.

Бог ставить нас у те чи інше становище, а ми через свою гординю думаємо, що то ми самі все будуємо, замість того, щоб винести з даної ситуації потрібний урок і зрозуміти, що саме призвело нас до того, що ми опинилися в такому негідному становищі. Але ж ні, гордо задерши голову, починаємо осуджувати інших – це, мовляв, вони в усьому винні, а згодом виходить так, що винні беруть для себе урок, повчаються й виправляються, а той, хто осуджував, ожорсточується й виставляє на передній план свою правоту, свою праведність як непорушний аргумент, який усі повинні визнати. А, між іншим, нам усім треба каятися, треба навчитися не осуджувати, а з розумінням ставитися до всього, що відбувається, бо інакше зайдемо в такі хащі ненависті, що без сторонньої допомоги не виберемося.

Якщо детальніше придивитися, то чітко побачимо, що, власне, нічого не міняється – діє одна й та ж «рука», дуже тонко спокушуючи слабких духом і тілом, а слабкі зараз майже всі. І, бачите, спочатку ця «рука» руйнувала, безжально знищувала фізично, а втративши можливість творити це далі, нині безліччю різноманітних спокус намагається (і не без успіху, скажу вам), поправити діло.

А тому, тільки усвідомивши гріховність такого життя, покаявшись і навернувшись до Бога, ми зможемо будувати свою державу з новою свідомістю в мирі й любові.

Каятися повинні, перш за все, ми, а не хтось інший, а каяття є найпершим і найдієвішим виявленням смирення – головної якості віруючої людини. Віруючі люди знають, що без смирення досягнути хоч якогось духовного вдосконалення неможливо. Смирення є ґрунтом, на якому виростають плоди добра й любові. І саме на смиренних Господь звертає увагу й посилає Свою благодать, якою ми й живемо в цьому світі.

Наближається час кінця цього світу, а перед кінцем підводиться підсумок того доброго й злого, що ми зробили в своєму житті. І чим ближче до кінця, тим тіснішим буде єднання – як у Христі, так і в антихристі. Тільки в Христі воно буде істинним, а в антихристі оманливим, несправжнім. На чий бік ми станемо, таким буде наш вибір, такою буде перевірка наших сердець. Якщо ми все вірно усвідомимо й візьмемо на озброєння любов, то ми не помилимося і на зло будемо відповідати любов’ю. Відповідно, не підпадемо під оману антихриста. Хоча в нас в усіх накопичилося багато образи, ми нею засліплені, а тому й підпадаємо під його згубний вплив. Але ж у кожній людині є й добро, чому ж тоді ми намагаємося побачити тільки зло? Так само й розділення Церков – кожен бачить правду на своїй стороні.

А правда полягає в любові до Бога й Батьківщини. Христос сказав: «Пізнайте правду, і правда вас вільним зробить». У правді сила, а сила з тими, хто й душу свою покладає за друзів своїх. А хто наші друзі? Ті, хто й життя своє віддає. захищаючи Батьківщину від ворогів. Ми молимося і за себе, і за Україну, і за її захисників із великої любові, бо любов до Бога й батьківщини є суттю нашого життя.

І до всього додам – коли молишся, але не бачиш виконання свого прохання одразу, ти все одно молись, як начеб молитва твоя виконується найкращим чином, і не вимагай видимих ознак, пам’ятаючи, що блаженні ті, хто не бачить і вірує. Блаженний той, хто життя своє кладе на жертовник Вітчизни, віруючи, що його жертва недаремна, а він спасенний нею.

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ