Як православна традиція ставиться до ідеї прав людини? Коли йдеться про права людини в православному середовищі, дуже часто віруючі або просто байдужі до цієї теми, або навіть вороже ставляться до цієї ідеї. Чомусь широкі кола православних вважають ідею прав людини бездуховною і навіть антихристиянською, пов’язаною зі світськими рухами. Але чи так це насправді? Як ми можемо оцінити саму ідею прав людини з точки зору Біблії, православного богослов’я та історії?

І. Закон сили і сила закону

Ідея права як такого походить від відмови від підходу в людському суспільстві: «хто сильніший, той має право». Людство досить рано зрозуміло, що право сильнішого веде до безладу і опускає людину до рівня тваринного світу. Бо закон природи саме такий – сильніший поїдає слабшого. Для суто біологічного рівня життя це природно. Але людина не тварина і здатна втілювати у своєму житті й інші підходи. Одним із них є принцип справедливості, правди, права. Цей підхід не має прямого відношення до біологічних особливостей суб’єктів.

Ще в ХVIII столітті до Різдва Христового в зведенні законів вавилонського царя Хаммурапі було написано: «закон потрібен, щоб сильний не кривдив слабкого». Навіть якщо у вас є влада образити, ви не повинні цього робити, щоб не порушити людський закон справедливості. Такий принцип ґрунтується на поняттях добра і зла як загальнообов’язкових для всіх принципів буття. Формується певна система цінностей життя людського суспільства з певними уявленнями про те, що добре, а що ні. Головні заповіді світових релігій говорять саме про це: не кради, не вбий, не шкоди тощо. Ці принципи з найдавніших часів закріплені в законодавстві майже всіх народів землі.

ІІ. Дух і закон.

По суті, ідея права базується на питанні: що важливіше – дух чи матерія? Якщо матерія і її сила важливіші, то природно пригнічувати все матеріально слабке і дуже природно, наприклад, «закон кулака» у всіх його проявах. Це природне право тваринного світу.

Якщо найважливіше духовне начало знаходиться в людині, то матеріальні властивості відходять на другий план, а на перше місце виходить гідність кожної людини, як свята цінність. Саме Біблія говорить про те, що людина створена за образом і подобою Божою, і цей біблійний факт не можна оцінювати з точки зору матеріальної сили чи можливостей людини. Саме при такому підході виникає ідея рівності всіх людей.

ІІІ. Правильно, як диво.

Появу такого розуміння права можна назвати справжнім дивом, яке необхідно підтверджувати знову і знову в кожному новому поколінні і в кожну нову епоху. Тому що таке диво можливе лише тоді, коли достатньо велика кількість людей вірить у примат моральних цінностей над грубою силою, вірить у можливість елементарної справедливості. Занепад такої віри веде до появи диктатур і воєн. Тому суспільство, а особливо Церква повинні дбати про збереження віри в панівну гідність людини та її право над грубою матеріальною силою. Якщо груба сила перемагає сама по собі, в силу її біологічної можливості, то моральні цінності можуть переважати лише при відповідній системі моральних цінностей, яка формується всім суспільством.

Цей підхід чітко викладено у «Загальній декларації прав людини» (1948 р.), яка є основою багатьох конституцій. Простіше кажучи, основою такої законодавчо-правової системи є ВІРА людей у перемогу (нехай і неповну) добра над злом на землі. Вірити в Бога означає вірити в реальну можливість сили добра і справедливості перемогти зло, запобігти його поширенню та утвердити гідність людської особистості. Жодна наука не покаже, чого більше на землі: добра чи зла, і що панує в даний момент. І саме релігія може і повинна давати орієнтири добра і справедливості в мисленні та світогляді людини.

IV. Право і правовий примус.

Боротьба зі злом включає також застосування сили і примусу до носіїв і винуватців зла. І чим тоді відрізняється від «права сильнішого». Для правової держави насильство є не основним, а допоміжним принципом. Насильство використовується державою в рамках закону і тільки проти правопорушників. Але ми знаємо, що можуть бути прийняті несправедливі та злочинні закони, які стверджуватимуть насильство як реалізацію «права сильнішого», явно ігноруючи справедливість та принижуючи людську гідність. Але почуття справедливості так чи інакше закладено в самій природі людини. Людина знає, що «закон сили» неправильний, хоча це буде прописано в тому чи іншому законі. Людина має вроджену, точніше дану Богом інтуїцію справедливості.

V.Інтуїція права.

Про людей, які інтуїтивно прагнуть до панування «закону справедливості» над «законом сили», дуже добре сказано в самій Біблії: «якщо язичники, які не мають закону, від природи чинять законне , то це показує, що дія закону написана в їхніх серцях, як свідчить їхня совість і їхні думки, вони є обвинувачами, які виправдовують один одного» (Рим. 2:14-15).

Такий інтуїтивний закон також охороняється правом, яке в західній філософії отримало назву «природне право». Це вже не біологічна чи тваринна природність (в якій потрібно пригнічувати слабких), а природність, яка виділяє людину як особистість. Наш біологічний рівень буття має бути підпорядкований вищому – людському началу. Тільки в цьому випадку людина може бути особистістю в певному розумінні цього слова. І ця людська природність права бере свій початок, з біблійної точки зору, у Творці Всесвіту, Всесвітньому Розумі, у Богові-Логосі. І цей дар природного права є універсальним даром Небесного Отця всьому людському роду. (Рим 2:14-15).

VI. Право як заповідь.

Господь Бог створив Всесвіт і встановив закони – фізичні та моральні. Якщо фізичні закони спрацьовують автоматично, то виконання моральних законів залежить від людей, від їх моральних і, відповідно, вольових зусиль. Отже, Біблія говорить не лише про те, що є або було, але й про те, що і як має бути.

VIІ. Порушення закону як суспільний гріх.

Злі наміри та злі вчинки, що їх слідують, як і вся неправда, виходять із сердець людей (Мт. 15:19). Таким чином, сама людина або група людей здатна стати джерелом зла для свого роду. Це, у свою чергу, може призвести до конфліктів як на міжособистісному рівні, так і на суспільному, національному та міжнародному рівнях. Навіть держави часто виявляються носіями зла. Історія і сьогодення знають чимало таких прикладів. Соціальна група, партія чи ціла держава можуть поставити себе над людиною, підкорити людину своїм інтересам, і таке явище можна назвати соціальним гріхом або інституційним злом.

Соціальний гріх і спричинене ним соціальне зло виявляється в несправедливому способі суспільного життя, несправедливому порядку речей, в офіційній корупції, ксенофобії, економічній дискримінації тощо. Соціальний гріх пов’язаний із спотворенням найважливішого для життя суспільства поняття справедливості. Справедливість — це правда в її практичному, життєвому вираженні. Правда і справедливість говорять про те, що і як має бути, а люди, наскільки вони сприймають правду, коригують суспільний лад. Тому в Біблії ми бачимо, що Господь знімає земні присуди і заохочує нас протистояти суспільному злу.

VIІІ. Захист прав людини в Біблії.

Вибір Авраама зроблений для того, щоб його нащадки чинили справедливість і суд (Бут. 18:18-19). Християнська церква називає себе новим Ізраїлем і покликана виконувати справи правди та справедливого суду. За класичним визначенням св. За Аквіним, справедливість полягає в «постійній і твердій волі віддавати Богові та ближньому те, що їм належить». Мається на увазі не тільки буквальне розуміння і зовнішнє виконання заповідей Божих, а й розуміння їх природи і сутності.

У Святому Письмі Старого Завіту особливо багато заповідей, які наказують слідувати правді та діяти по справедливості.

Зверніть увагу, що Сам Господь у Біблії названий Богом правди (Іс. 30:18). Це Він стверджує справедливість (Пс. 98, 4). А пророк Малахія прямо називає Господа «сонцем правди» (Мал. 4:2). Не варто боятися самотності, якщо ти на стороні правди: «Не веди за більшістю на зло, і не вирішуй суперечок, відступаючи від правди з більшістю» (Вих. 23:2).

Якщо ми за правду, то ми з Богом. Для суддів надзвичайно важливо пам’ятати про це: «Не приймайте дарів, бо дари роблять сліпими зрячих і спотворюють справу правди» (Вихід 23:8 ) Старому Завіті особлива увага приділяється правам соціально незахищених верств населення: сиріт, вдів, іноземців (Вих. 22:21-22; 23:9; Ісайя 10:1-2; Єр. 22:3). Слід зазначити, що старозавітний закон зобов’язує захищати від несправедливості не лише своїх рідних. Мойсей дав людству приклад справжнього вчинення прав людини, коли він заступився за незнайомих йому чужоземок, яких образили пастухи біля криниці (Вихід 2:16-17). Багато живих істот захищають своїх дитинчат, але тільки людина здатна захистити інших, виходячи не тільки з родинних устремлінь, а й з принципу правди, яку необхідно відстоювати.

Слово «правда» зустрічається в Біблії понад 200 разів. Слово «справедливість» з його похідними десятки разів. Отже, це найважливіші поняття Божого Об’явлення. Нам не лише проголошено спасіння в перспективі вічності, не лише встановлено потребу в особистій праведності, але також прийнято відповідальність за те, що відбувається навколо нас у нашому звичайному людському житті.

ІХ. Викриття брехні як християнське завдання.

Одне із завдань християнина – викривати всю неправду. Більш того, Господь закликає нас не боятися негативних наслідків такого конфлікту, не боятися переслідувань за правду. Сьогодні, особливо в житті Білорусі, є багато прикладів, коли люди терплять тортури, несправедливе ув’язнення, вигнання з Батьківщини, звільнення з роботи за правду. Але слід пам’ятати, що Господь з тими, хто «прагне правди». З дев’яти заповідей добра (Мт. 5:1-12) дві присвячені тим, хто любить правду. Сам Христос обіцяє їм: «Блаженні спраглі правди, бо вони наситяться» (Мт. 5:6). Про те ж навчає і апостол: «Коли ж за правду страждаєте, то блаженні ви» (1 Пет. 3:14). Сам Христос прямо говорив про те, що Його ненавидять за викриття неправди і зла цього світу (Ін. 7:7). Він відкрито свідчив про неправедні вчинки первосвящеників і старійшин.

Х. Vox populi, Vox Dei

Нарешті, реалізація принципу справедливості, як і вся повнота нашого життя, має, згідно зі Святим Письмом, релігійний зміст. Нині завдання встановлення соціальної справедливості як би покладено на державні інституції. Але держава – це, по суті, збірка найманих чиновників, які можуть сильно помилятися. Тому держава не може бути совістю нації. Цій ролі більше відповідає суспільна свідомість у цілому, носієм якої є громадянське суспільство, до складу якого входять і релігійні організації. Релігійні організації, як і всі некомерційні громадські організації, відокремлені від держави, але не відокремлені від суспільства. Тому голос Церкви, Божого народу, віруючих має допомагати людям розрізняти добро і зло в усіх сферах життя, заохочувати їх не лише до морального життя та особистої милосердя, а й дбати про справедливий устрій суспільства. Священики, як правило, не беруть участі в політиці на професійній основі, але звичайні християни можуть бути членами політичних партій, державних гілок влади.

ХІ. Терміни і реалії.

Біблія не згадує такі терміни, як «верховенство права», «права людини», «громадянське суспільство». У тогочасній політичній культурі таких слів не було. Але відсутність слів не означає відсутність реалій. Ось чому Бог дав нам серце й голову виводити відповідні моральні імперативи з духу Біблії. Далі – за нашу віру та мужність. Христос закликає нас: будьте мужніми (Ін. 16, 33).

прот. Георгій Рой, настоятель білоруської спільноти Константинопольського Патріархату в Вільні (Литва)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Беларуская праваслаўная супольнасць Сусветнага патрыярхату у Вільні