Знайдення Животворчого Хреста Господнього стало поворотною подією в історії утвердження християнської віри і євангельської науки спасіння, яка докорінно змінила розвиток людської цивілізації, розвернувши її лицем до Бога і вказавши шлях істинної перемоги. Щороку, в кінці вересня, скрізь, де є православні люди, підноситься чесний Хрест Христа як єднання з Богом, Який не пожалів віддати Свого Сина в жертву за наше спасіння. Підноситься Животворчий Хрест на знак вірності й відданості Сину Божому, розіп’ятому на цьому хресті. Підноситься чесний Хрест і як символ спасіння в життя вічне і як той Ключ, що відкриває нам до нього ворота, аби ми, працюючи в поті чола свого, опановували шлях у Царство Небесне як головне завдання нашого життя на землі.

Святкуючи знайдення Животворчого Хреста Господнього, ми вкотре з піднесенням переживаємо мить благословенного його підняття, тобто Воздвиження. Ми його воздвигаємо не тільки руками в цьому храмі, щоб бачили всі нашу вірність і відданість своєму Господу Богу, ми воздвигаємо його і в своїх серцях, а краплі святої крові Ісуса Христа, що стікала по дереву смерті, скапують і в них, як розпечені жарини, і оживляють їх своєю життєдайністю.

Але чи відчуваємо ми їхню пекучість, чи пронизує наше серце жах смерті Боголюдини, Яка помирала в тяжких муках людською смертю, і чи огортає наше серце благоговійний трепет, який ми повинні носити в собі впродовж усього нашого життя? Трепет не тільки тому, що на цьому хресті помер наш Господь, як людина, а трепет ще й тому, що через нього проявилася сила Божа – коли біля цього хреста поклали хвору жінку, то вона зцілилася, а померлий ожив. Таким чином було засвідчено животворчість Хреста, на якому було розіп’ято саме Ісуса з Назарету.

Давайте перенесемося в ті давні часи, в той трагічний день, коли Син Божий узяв на Себе гріхи всього світу, щоб спасти його, а він – і ми з вами нинішні, накинувся на Нього з усією силою нерозуміння й невдячності, навалився з усією глибиною свого порочного падіння. Ось чому, коли Христос останньої миті Свого життя в стражданні вигукнув до Отця: «Прости їм!», вся безодня темряви вирвалася назовні і оповила світ, щоб те волання Сина не досягло слуху Отця, щоб так само волання кожного грішника, що буде каятися: «Прости й помилуй», губилося в суцільному мороці пристрасті й гріха.

Але не бажав помсти Той, Хто терпів страшні муки заради спасіння інших. Його смерть стала чимось більшим, ніж смерть звичайної людини, адже Христос перед Своїм розп’яттям говорив учням: «Ніхто не відніме в Мене життя – Я його Сам віддаю». Він із Своєї волі віддав Своє життя не одразу і всім, а мені й кожному з вас, тому що кожен із нас, кожна людська душа Йому настільки дорога, настільки Він кожного любить, що вартість тієї любові виявилася страшною – розплата самим життям, невимовним стражданням, ганебною в очах людей смертю. Але для нас, хто хрестився в Ісуса Христа, для кого Хрест Христовий є знаменом перемоги, смерть Його є величною й незабутньою у вічності.

Та давайте задумаємося й над тим, кому ж потрібно було, щоб Син Божий поніс на землі такі страждання й муки і, врешті, завершив Свій шлях жахливою смертю на хресті, на якому карали найлютіших злочинців, яким уже не було й місця серед людей. Але то були злочинці, які, грабуючи, позбавляли людей життя, жорстоко їх вбиваючи, а Ісус дарував людям життя, повертав здоров’я, радість і втіху.

Людям в усі часи доводилося вирішувати складні питання, що перед ним ставило життя чи сам хід історії, шляхом важкої боротьби, що часто завершувалася великою кров’ю й жертвами. Все життя людей супроводжується намаганням вирішувати ті чи інші проблеми – соціальні, економічні, політичні, наукові, релігійні, а останнім часом особливо складні – проблеми сімейні. Але якщо вникнути в саму суть сучасного життя, найпекучішу його проблему, то всі ми погодимося, що вона пов’язана із стражданням. І якщо ми оглянемо життя на землі в усій сукупності його проявів, то, мабуть, знов прийдемо до однозначної відповіді – воно є крапелиною утіхи в безодні страждань: душевних, моральних, тілесних. І рідко якихось одних, а здебільшого всіх разом, що надає стражданням ще глибшої гостроти і болючості.

Ці наші страждання беруть свій початок від первородного гріха наших прабатьків Адама та Єви, вони породжуються глибиною уже наших особистих гріхів і їх наслідками, всілякими бідами й нещастями, злиденністю життя чи, навпаки, його багатством, хворобами й передсмертними муками й, власне, смертю. Така вже неминуча доля нашого життя.

Але давайте подивимося й на інший, не менш важливий аспект цієї проблеми – моральні страждання, які визначають взагалі відношення людини до всього, що з нею стається, що відкладається в її душі і в її пам’яті, накопичившись цілим пластом, проявляється незадоволенням собою і докорами самому собі. Адже навіть та людина, котра прожила свій вік загалом благополучно, в спокої, тобто в тому стані, який можна називати щастям, коли пригадає своє минуле – чого не досягала, чого не зробила, що лихе вчинила, і заради чого взагалі жила, – оцінюючи життя вже з досвіду прожитого, то я певен, що те колишнє відчуття щастя розсіється як тьмаве світло призахідного обрію. А за тими слабкими проблисками світла розкриється безодня темряви. І кожна людина, з наближенням завершення свого життєвого шляху на землі, відчуває її холодний подих, страшиться його навіть тоді, коли ще не усвідомлює, що воно таке, і від цього невідомого їй страху страждає.

Всі проблеми життя, що постають перед людиною, вона в той чи інший спосіб може вирішити, доклавши зусиль, але проблема страждань не може бути вирішена лише одними людськими стараннями. Скажіть мені, хіба може людина своїм розумом, боротьбою чи якимись іншими зусиллями скинути із себе тягар страждання, я б навіть сказав – ярмо страждання, самотужки висушити море сліз, визволити себе від хворості, від смерті? Хіба може людина сама по собі скинути з себе тягар гріхів, справитися з усвідомленням своєї моральної нікчемності або й злочинності? Хіба може людина заспокоїти свій розум, своє зболіле серце, не маючи надії на життя після смерті?

Коли проаналізувати пошуки людства у вирішенні проблеми страждань, то вони приводять нас до єдиної відповіді – вирішення можна знайти тільки в Божій любові до людини. А це вже справа не психології, як медичної категорії, не психіатрії, не психоаналітики. Це справа релігійного життя. Але коли й деякі релігії бралися вирішити цю проблему людськими силами, то й вони приходили до невтішного висновку, що саме життя є зло, є марне страждання, що жити не варто – краще переходити в небуття, в так звану нірвану, як вчить своїх вірних буддійська віра. А хіба ті, які відкидають Бога, чи й маловіри, які тільки на словах вірують у Бога, а насправді такі ж далекі від Нього, як і безбожники, хіба вони таким чином теж не відмовляються від життя, бо хіба без Бога може бути повнота життя? А коли немає повноти, то немає й повноцінного життя. Тоді й виникає думка – навіщо жити?

Жити, щоб своїми муками, своїми стражданнями готувати умови кращого життя тих, хто буде жити після нас? А ті, в свою чергу, знов будуть лише засобом для угноєння ниви життя майбутнім нащадкам і т. д.? Ми вже проходили це в першій половині минулого століття і знаємо з досвіду, що в такому випадку життя втрачає свою цінність саме в собі і є лише плинністю, якимсь засобом до чогось невідомого, для нас уже зовсім нецікавого. І в той же час виникає запитання: то що – не варто жити?

Оте «не варто жити», бо попереду невідомість, темрява, тобто ніщо і в нічому, стало чи не найбільшим викликом людству перед приходом на землю Христа Спасителя. Безцінність життя, його марність, панування смерті над життям, обдурювання самого себе всякими найбруднішими, одчайдушними утіхами та розвагами, розбещенням, ще більше наближало життя людини до розладу в самій собі, а отже до смерті. Особливо безпорадною в моменти страждань перебувала людина, що не мала в своєму серці Бога, тобто перебувала в невірстві чи у вірі в ідолів, всіляких духів і тому подібного. Хіба це не співзвучне із сьогоднішнім днем? Особливо з днем сьогоднішнім!

І тоді на землю прийшов Бог – прийшов Христос, щоб страждання, яке знищувало природу людської душі, ставлячи її перед страшним вибором – бути чи не бути, і породжувало в людських серцях невірство, а, відповідно, й зло, що все більше й більше заполоняло світ, перевести в площину любові. Христос у Своїй безмежній любові взяв на Себе всі гріхи світу, увесь тягар моральної безпорадності людини і дав їй надію на спасіння в життя вічне, тобто підніс гідність людського життя на найвищий щабель цінностей, відкривши небесні простори вічності. Сказано в апостола Іоанна: «Так Бог полюбив світ, що й Сина свого Єдинородного віддав, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16).

Христос запропонував людству єдино вірну науку спасіння, яка стала благою вісткою любові – Євангелію, в основі якої лежить смирення й лагідність. Він закликав нас любити навіть своїх ворогів. А все для того, аби не множити зла, яке знищує життя, адже й Отець Небесний любить будь-яку людину. Тепер, після Хреста Господнього, ми можемо сказати – любить хресною любов’ю, любить до пролиття Своєї Крові, до смерті Свого Сина.

Син Божий, Ісус Христос, прийшов на землю як людина, тим паче проста, звичайного заняття, яка нічим не вирізнялася з-поміж основної маси народу. З якою метою Він прийшов? Чи, може, щоб зазнати тут утіх, до яких прагне кожна людина, вважаючи, що саме для цього життя й призначене? Але ж Він відкинув усі принади цього світу! Він і зустрівся з цим світом у чужому вертепі, і похований був у чужому гробі, впродовж Свого життя не мав, де й голову прихилити. Від початку й до хресної кончини Він у земному житті залишався самотнім. Була в Нього лише одна близька й особливо дорога душа – Його така ж самотня Мати, яку Він, вийшовши в народ на проповідь спасіння, мабуть, теж рідко бачив, бо невтомно ходив містами й селами, вражаючи людей глибиною знань життя і навчаючи їх любові у всій багатогранності її проявів. І лише на хресті, за якусь мить до смерті, побачив Її близько біля Себе всю в горі й сльозах, і турботою про Неї закінчив Своє життя.

І так впродовж усього життя самотність не покидала Його. Адже були в Нього близькі друзі, хоч і мало свідомі того, з Ким перебувають поруч, Його учні, але й між ними був Юда. Навколо Нього юрмився народ, та й той, з намови своїх зверхників, вимагав Його смерті. Христа бачили, як Він плакав чи був зажурений, але немає свідчень, аби хоч хтось бачив, щоб Він сміявся.

Тому не для утіхи й насолоди принадами цього світу прийшов Христос на землю, де страждання через власне зло так опанувало людьми, що вони вже стояли на межі самознищення. Та щоб розв’язати проблему людського страждання, Він повинен був Сам постраждати, але постраждати не як звичайна людина, а як Бог у людській природі, у вселенському вимірі. Він прийшов освятити, прославити й перемогти страждання. Перемогти любов’ю, смиренням, терпінням, тими якостями людського характеру, які так важко людям даються.

На перший погляд, хіба можна було з такими якостями здобути перемогу в світі, де панувало зло, яке, власне, й звело Його, невинного Агнця, на Лобне місце покарання як злочинця? Але сталося диво – Він, розіп’ятий на ганебному хресті найстрашнішої людської кари, таки переміг. Переміг у вічності, яку проповідував людям, і переміг у підсумку і в реальності земного життя.

В той уже далекий для нас час, коли було знайдено Хрест Господній, все було ще реальністю – про Хрест можна було не тільки чути, а й бачити його, доторкнутися до нього. Його дерево було ще конкретним, реальним і жорстоким, як присуд і як смерть. Тоді він був прийнятий із трепетом, жахом, любов’ю і був воздвижений, тобто піднятий на висоту патріархом Єрусалимським, щоб усі мали можливість бачити древо хресне, на якому як злочинець, через злу людську волю, помер Спаситель, Той, Кого Бог послав не судити, а спасти світ.

Тому згадаймо і ми цю страшну, конкретну реальність хреста і розп’яття, і поклонимося сьогодні образу того Хреста, перенесемося духом у ті страшні дні, коли Бог смертю Свого Єдинородного Сина отримав перемогу над темрявою і спас нас від влади зла, смерті й гріха, спас любов’ю і заповідав любов, як основу і спосіб нашого життя. І нам, аби жити, треба відповісти любов’ю на любов, адже мало поклонятися Древу, якщо ми залишаємося чужими до того, заради чого принесена ця кривава жертва.

Поклонимося Хресту не тільки сьогодні, в день цього свята, а й поклоняймося йому в усі дні свого життя – коли нам добре, й коли нам зле. Усвідомимо, що Христос помер тому, що переступили межу можливого ми. Апостол Павло недарма говорить, що й за друга свого мало хто згодиться віддати своє життя, а Христос помер за тих, хто ненавидів Його, за людей, котрі здатні, як і ми, пройти повз Його жертву і не здригнутися душею, не здолати свою злу волю і не змінитися в собі самих до кінця.

Тож звернемо свої погляди на Хрест Господній як на духовний маяк у своєму житті, світло якого пронизує темряву наших зачерствілих сердець і кличе у вічність, у Царство Небесне. Адже дивилися на розіп’ятого, стражденного Господа ті, «що Його ж і прокололи» (Ін.,19:37), пробили Його ноги, руки й ребра цвяхами зла. А хіба ми не проколюємо щоденно Господа своїми пристрастями, що породжують гріхи, хіба не розпинаємо Його ними, як цвяхами, але ще болючішими, бо знаємо, що творимо. А Христос сказав, що доки не знали, то й не відповідали, а тепер, коли знають, то відповідати кожному доведеться.

Так, залишимося й ми такими, як і ті, що «Його прокололи», якщо тільки нас не вразить до глибини душі хресна Жертва, якщо Хрест Господній нас не обновить, не просвітить променями вічності. Якщо цього не станеться, то, рано чи пізно, ми станемо перед Ним перелякані, тому що нам доведеться відповісти перед своєю совістю за те, що ми пройшли повз Хрест Божественної Любові байдужі й нерозкаяні.

Але Ти, Христе Боже, силою чесного Хреста Твого, помилуй і спаси нас!

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ