1 вересня Православна церква України перейшла на новоюліанський («новий») календар. Свята тепер співпадатимуть із датами григоріанського календаря. У своїй заяві Синод ПЦУ зазначив, що юліанський (старий) календар став асоціюватися переважно з російською традицією. Крім того, вони зазначають, що юліанська система не має особливого сакрального значення і спочатку була прийнята у зв’язку з її використанням як римський громадянський календар. Звичайно, в основі цього рішення лежать політичні причини, але релігійні календарі вже давно схильні до впливу політичних мотивів і часто відповідають цивільному календарю. У цій статті я розгляну деякі події з історії календарів, починаючи з стародавнього Ізраїлю та юдеї і закінчуючи візантійським періодом, уникаючи при цьому суперечок про «старий» і «новий» календар.
Хоча перша заповідь, яку Бог дає народу Ізраїлю як спільноті, стосується встановлення окремого календаря (Вих. 12:2), Писання не містить жодної конкретики. І навіть можливо, різні тексти відображають різні календарні системи. Справді, у біблійних текстах ми знаходимо три різні варіанти найменування місяців. Не виключено, що ранні тексти адаптують ханаанські назви, пов’язані з сільськогосподарськими сезонами (наприклад, «Абів» в Вих. 13:4 і «Зів» в 1 Цар. 6:1), що також відображено в Гезерському календарі X століття. В інших текстах використовуються порядкові номери (наприклад, «Перший» у Бут. 8:13 та «Другий» у Вих. 16:1). У творах після вавилонського полону використовуються вавілонські назви (наприклад, «Нісан» у Неєм. 2:1 та «Адар» в Ездрі 6:15). Незважаючи на можливі відмінності, прийнято вважати, що всі ці системи є якоюсь формою 354-денного місячного календаря (12 місяців різної тривалості), як це було прийнято у їхніх сусідів.
Однак інші свідчення вказують на можливість використання схематичного 360-денного календаря (12 х 30 днів), поширеного в Месопотамії та Єгипті. Такий календар забезпечував фіксовану систему управління та обліку, не пов’язану з непередбачуваністю астрономічних спостережень. На його використання вказує ряд переносних календарів, знайдених у Іудеї періоду залізного віку, а можливе текстове підтвердження міститься у низці творів єврейської Біблії (наприклад, у Священної літературі).
У II тисячолітті до н. е. у Вавилоні був розроблений особливий місячний календар, який став офіційним календарем Ассирійської, Вавилонської та Перської імперій. Зокрема, у період перського панування цей календар набув широкого поширення. Саме в цей час єврейський народ сприйняв його, включаючи назви місяців, методи визначення молодика та фіксовані інтеркаляції (емболії). Деякі дослідники стверджують, що в цей час весна була прийнята як початок року. Ця система була настільки поширена, що євреї аж до Елефантини в Єгипті використовували її поряд із місцевим єгипетським громадянським календарем. При Селевкідах зберігається вавилонський календар, але новий рік переноситься на осінь, і вводиться нова система літочислення, що починається з початку правління Селевкідів. Навіть у середньовічному періоді багато єврейських текстів, як і раніше, дотримувалися цієї системи.
З ослабленням селівкідського панування у ІІ ст. до н.е. у Леванті використання загального календаря зійшло нанівець. Місцеве населення починає використовувати різні системи, щоб утвердити свою самобутність. За Хасмонеїв, ймовірно, вперше з’являється місцевий іудейський календар. Зберігаючи багато рис вавилонської системи, він затверджує місцевий контроль над інтеркаляціямі та спостереженням молодиків, а також координує свята відповідно до єрусалимського культу. Саме в цей період виникають календарні суперечки між 354-денною та 364-денною системами. 364-денний календар (12 х 30 днів і 31 день в одному місяці в кожному сезоні) є чисто схематичною системою, яку можна рівномірно розділити на 52 тижні по 7 днів. Священицька септенеральна (семиденна) система спрямована на фіксацію свят одного і того ж дня щороку, щоб уникнути конфлікту субот. Хоча ми бачимо свідчення цього вже в Астрономічній книзі Еноха та Книзі Ювілеїв, ця практика стає визначальною характеристикою пізньої кумранської громади у її протистоянні центральному єрусалимському культу.
З приходом Риму почалося поширення його сонячного календаря як офіційний громадянський календар. Юлій Цезар у 46 р. до н. е. реформував старий республіканський календар, щоб він більшою мірою відповідав єгипетській цивільній системі (12 х 30 днів + 5 додаткових днів). Цей «юліанський» календар витіснив місцеві, крім низки східних районів (наприклад, Єгипту, Малої Азії та Леванту), де вони продовжували існувати. Християни почали узгоджувати свята за цим календарем, при цьому Великдень продовжував відраховуватись за місячними циклами, але у прив’язці до юліанського рівнодення.
До цього часу римський новий рік став відзначатись у січні. Однак у багатьох провінціях рік розпочинався іншим часом. Наприклад, день народження серпня 23 вересня засвідчений у написах по всій провінції Азія як один із варіантів. До IV століття початок візантійського громадянського року відзначається податковим оподаткуванням індиктіонів. Спочатку він розміщується на 23 вересня, оскільки, швидше за все, починався в Малій Азії, де з цієї дати йшов відлік нового року. Однак, ймовірно, у V столітті вона переміщається на 1 вересня. У деяких ранніх візантійських літургійних календарях новий рік починається із зачаття Іоана Хрестителя 23 вересня. Хоча це свято є логічним початком церковного року, пізніші календарі стали підлаштовуватися під новий індиктійний рік.
В інших регіонах літургійні календарі також узгоджувалися із місцевими цивільними календарями. Наприклад, єгипетські християни співвідносили свої свята з олександрійським календарем. Ми знаходимо папірусні свідчення, що вказують на те, що раніше обвинувальні вироки в Єгипті були прив’язані до початку єгипетського громадянського року, який розпочинався 1 Тота (= 29 серпня). Ця дата і сьогодні є початком року у коптському календарі.
Релігійні календарі мають складну історію. З одного боку, поєднання громадянського та релігійного календарів свідчить про прагнення інтегруватися у суспільство, особливо якщо релігія є спільною, з іншого — юдейський та християнський календарі згодом ставали менш відкритими для перегляду відповідно до громадянської системи, щоб зберегти свою незалежну ідентичність меншості, оскільки вони перебували під владою правителів, які сповідують іншу релігію. У випадку з візантійською традицією це тривало аж до XX століття, коли багато церков остаточно перейшли на новоюліанський календар — відносно незначне оновлення календаря порівняно з давніми. Таким чином, Україна висловлює прагнення не лише відокремитись від традиції, частиною якої вона була довгий час, а й інтегруватися у ширший православний світ та сучасне громадянське суспільство.
Річард Заліски, доктор філософії, викладач Чиказького університету.
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»