Сьогодні сороковий день після смерті архієпископа Артемія (Кищенка). І ми публікуємо текст владики, який досі не з’являвся у медіа.

Нагадаємо, що 9 червня 2021 року архієпископа Артемія насильно відправили на пенсію, позбавивши посади керуючого Гродненською єпархією. Ініціатива розправи виходила із Білорусі. Але останнє слово було за Москвою.

Цей рапорт владика направив патріарху Кирилу, пояснюючи, за що саме його хочуть усунути.

Жодного слова у відповідь архієпископ Артемій не дочекався. Патріарх санкціонував його відставку.

Владика хотів би побачити свій рапорт опублікованим, але усвідомлював, що за умов диктатури це небезпечно. Тому він надав сайту «Християнська візія» право на публікацію документа, «коли настане час».

Ми вважаємо, що час настав.

Ризикнемо назвати цей текст заповітом, оскільки він є квінтесенцією переконань архієпископа Артемія.

Докази справжності документа є у розпорядженні «Християнської візії».

Редакція сайту «Християнська Візія»

Нас багата питають: «Чому архієпископ Артемій, маючи дійсно християнське сумління, не покинув Московський Патріархат?». Отже не чекаючи наступного питання: «Чому Він написав цього листа Московському патріарху Кирилу, який підтримав агресію проти України?», даємо відповідь… Справа в тому, що в сучасних білоруських політичних реаліях, здійснювати легальне православне служіння та даючи глоток «води живої» свідомим православним білорусам, можна тільки в Московському патріархаті. Через це, і світлої пам’яті владика Артемій, сумлінні білоруські православні (і не тільки православні) священики, до останнього залишаються в Білорусі, здійснюючи свої місію в легальних конфесіях та юрисдикціях, зокрема і в «Білоруському» екзархаті РПЦ.

Отже, цей лист – остання спроба залишитися на кафедрі та легально нести своє архіпастирське служіння.

Також мусимо зауважить, що кілька священиків, вихованців архієпископа Артемія, мусили з’їхати на еміграцію та сьогодні вже є білоруськими кліриками Вселенського Патріархату

Редакція «Київського Православ’я»

***

Його Святості Кирилу, Патріарху Московському та всієї Росії

архієпископа Гродненського та Волковиського АРТЕМІЯ

РАПОРТ

9 червня 2021 року No. 9-621/1

Ваше Святість!

Вважаю за необхідне звернутися до Вас із роз’ясненням моєї позиції в контексті подій у суспільно-політичному житті Білорусі останнього часу.

9 серпня 2020 р. в Республіці відбулися президентські вибори. Їхня підготовка, проведення та оголошення результатів викликали численні претензії з боку кандидатів, їхніх штабів, спостерігачів, представників медіа і, головне, широких мас білоруського громадянського суспільства. Інформаційний простір стрімко наповнювався свідченнями про не допуск та насильницьке видалення спостерігачів з дільниць, про явно нереальний відсоток проголосованих достроково, про невиконання членами виборчих комісій прямої вимоги закону щодо вивішування результатів голосування на дільницях. Зрештою, громадяни Білорусі, як ті, кому за Конституцією належить право обирати свою владу, відчули себе обдуреними та ображеними!

Події, що відбулися після закриття ділянок, шокували всіх нас у шок і жах! На людей, що вийшли мирно протестувати проти обману, обрушилися кийки ОМОНу, Внутрішніх Військ, спецназу МВС, полетіли кулі та гранати. Країна застигла в німому крику від масштабу насильства та знущань! СІЗО на провулку Окрестина в Мінську стало місцем страшних тортур і катувань, крик від яких чули, в тому числі, і священики Мінська, які як пастирі та волонтери відгукнулися на людську біду. У Гродно наш Кафедральний Собор став місцем, де священики та миряни давали притулок усім, хто шукав його під покровом храму, самі ризикуючи стати жертвами насильства!

У ті дні, 14 серпня, я звернувся з посланням до віруючих Гродненської єпархії і всіх людей доброї волі, де прямо назвав причину того, що сталося, — зневажання Правди! Правди в широкому розумінні, як Істини Христової і як принципу, на якому будує своє життя людина, яка її пізнала! Очевидно, що саме уникнення Правди в духовному і в особистому житті призвело до трагічних наслідків і в цивільному житті моєї (можна — нашої) країни!

Це Послання та моя проповідь 16 серпня у Кафедральному Соборі були єдиними публічними висловлюваннями на цю тему. І разом із духовенством ми визначилися в тому, що ми не втручаємося в політику, не займаємося агітацією серед віруючих «за» чи «проти» тих чи інших політичних суб’єктів, не аналізуємо їхні програми. Але ми й не можемо дивитися байдуже на події, що відбуваються, на страждання людей від невмотивованого насильства, на несправедливість у судах, на переслідування всіх інакодумців і незгодних. І маємо право підвищувати свій голос на захист переслідуваних та гнаних.

Ця позиція цілком узгоджувалась із прийнятим Синодом Білоруського Екзархату 15 серпня 2020 р. «Зверненням до народу Республіки Білорусь про припинення народного протистояння». У ньому, зокрема, говорилося: «Ми віримо і сподіваємося, що керівництво країни, яке по праву покликане поважати і охороняти свій народ, зупинить насильство, почує голоси скривджених і безневинно постраждалих, а тих, хто проявив звірство і жорстокість, — зрадить законний суд і засудження!»

Чому Владика Митрополит та інші члени Синоду мовчать про цей документ, начебто його й не було? І чи підписують нові угоди про співпрацю з тим же МВС, навіть не заїкнувшись про те, що спочатку потрібно все-таки вирішити проблему відповідальності за насильство? Чи їм соромно зараз за виявлену тоді «хвилинну слабкість», коли вони все ж таки назвали речі своїми іменами: брехня – брехнею, жорстокість – жорстокістю, вбивство – вбивством? Але як може бути соромно християнам і, тим більше, ієрархам Церкви, чинити прямо по заповіді Христа: «Хай буде слово ваше: «так», «так» і «ні», ні», а що понад це — від лукавого?» (Мт. 5:37).

Ваша Святість, великою надією для православних християн Білорусі були Ваші слова, які пролунали 7 січня 2021 р. у Різдвяному Зверненні, коли Ви закликали білоруську владу вирішувати існуючі питання, «не відкладаючи у довгу скриньку те, що викликає напругу у суспільстві». Але, на жаль, Ваш заклик Предстоятеля не був почутий, діалог влади з суспільством по-справжньому так і не розпочався, а замість нього маховик насильства став розгойдуватися ще сильніше!

Зовсім недавно, наприкінці травня, Білорусь вразив черговий випадок суїциду на ґрунті тиску слідчих органів. Молода людина 17 років, Дмитро Стаховський, зробила крок назустріч своїй смерті з 16-го поверху мінського гуртожитку, віддавши перевагу такій страшній свободі, щоб не опинитися у в’язниці за участь у протесті. На місці його загибелі виник стихійний меморіал: квіти, свічки, лампади. Черговий міліцейський патруль зажадав у консьєржки його прибрати. Але вона відмовилася, пояснивши це тим, що вона віруюча людина! І не надійде всупереч голосу своєї совісті! Наші миряни — найпорядні і чесніші за всіх нас, архієреїв, які, мабуть, давно забули, як мають чинити віруючі люди!

Все це я говорю з думкою про Православну Церкву в Білорусі, з тривогою про те, якою вона вийде з нинішньої ситуації. Чи залишиться вона громадою людей, вірних Христу та Його Євангелію, здатних чесно та мужньо свідчити про Нього, захищаючи правду та свободу? Чи, розгубивши всю свою репутацію і добре ім’я, остаточно скотиться в сервілізм і лояльність державі, для якої Церква, яка «мовчить», — дуже зручний актив?

І ці тривоги – не проста фігуральне речення. За весь період нинішньої кризи багато мислячих, щирих і чесних людей пішли з нашої Церкви. Або просто переставши бути парафіянами наших храмів, або прямо заявили про готовність перейти до Римо-Католицтва. Їхній головний мотив — «мовчання» нашої Церкви про жорстокість та репресії держави щодо громадян. Предмет їх здивування — глухота і сліпота нас як архіпастирів, які знайшли зручну відмовку у вигляді «нейтралітету», коли стогін, плач і муки людей по судах і в’язницях продовжуються досі.

Яскравим вираженням таких «міграційних» настроїв став напис, зроблений невідомими на огорожі одного з мінських храмів під час Різдвяних свят. Вона говорила: «Дякую, отці, тепер я знаю, що моє Різдво – 25 грудня!» Думаю, коментарі тут зайві!

Особливо боляче було читати враження людей, які пішли 13 листопада на заупокійну службу (через відсутність такої у православному Соборі) за активістом Романом Бондаренком у Кафедральним Римо-католицьким соборі Мінська. Цей 32-річний хлопець під час перебування студентом Мінського архітектурно-мистецького коледжу розписував трапезну для паломників Жировицького монастиря. Про що свідчить встановлена там пам’ятна таблиця. І ось за нашого православного молодика, жорстоко вбитого ні за що у власному подвір’ї та посмертно обдуреного, молилися католики на чолі з їхнім біскупом Юрієм Кособуцьким. Його глибокі та проникливі слова про вбитого та про ставлення до вбивства чули й багато православних. І, на наш сором і ганьбу, сказали: «Так, сьогодні християнським єпископом Мінська був Юрій Кособуцький!» Якщо це не втрати для Білоруського Екзархату, то що? І чим ми виправдаємось за них перед Богом? Тим, що похвали від держави за «правильну» поведінку в період кризи нам дорожче відпалих душ?

Проте Православна Церква все ще зберігає свій авторитет серед білорусів. Але авторитет, що тримається не на нас, ієрархах, а на вірності Христові, у спілкуванні з яким люди хочуть перебувати навіть усупереч нашій офіційно-сервільний поведінці. Хоча останнє і не залишається непоміченим від поглядів розумних, гідних та глибоко віруючих представників громадянського суспільства Білорусі, таких як Павло Северинець та Павло Латушко. Їхні звернення до Митрополита Веніаміна, витримані в максимально коректному та поважному тоні, але водночас чіткі та принципові по суті поставлених питань, мали широкий резонанс у церковних колах. На жаль, того ж не можна сказати про відповіді, яких або не було зовсім, або вони були скоріше уникненням відповіді. І це також елемент просідання образу нашої Церкви в небайдужому до нас сегменті суспільства.

Натомість з іншого боку, представленої органами влади та асоційованими з ними групами осіб, постійно ведуться нападки на нашу Єпархію та її духовенство. Причому у формах, дуже далеких від культурного та шанобливого спілкування та скоріше нагадують провокації та образи! У підконтрольних їм телеграм-каналах ким тільки не виставляються священики — і сріблолюбці, і колабораціоністи, і політикани, і «Заходу», що продавалися, і бунтарі тощо. І ніколи раніше не помічені у ревному та молитовному відвідуванні Кафедрального Собору люди з дивної та темної організації «Інфоспецназ» «раптом» неймовірно образилися неможливістю отримати духовну втіху від ікон Новомучеників! Бо їм нестерпно бачити як катів — людей із червоними зірками! На всі ці випади ми намагалися давати спокійні та виразні відповіді та роз’яснення. Адже для нас – це наші люди та християни!

Бог бачить, я не мав і не маю інших помислів і устремлінь, окрім як бути єпископом своєї Церкви і вчити людей бути вірними Богу за всіх обставин земного життя. Я постійно посилався на приклад наших Новомучеників і вказував, що їхнє сповідництва — це їхній безприкладний подвиг у результаті відмови від пристосуванства. Але й плата за подібну поведінку Православної Церкви у попередню епоху. І зараз, коли ми знову в ситуації важливого вибору, я закликав і закликатиму не робити помилок минулого, щоб нам знову не довелося платити страшну ціну за право на свободу бути з Христом!

Вважаю рішення Синоду Білоруського Екзархату канонічно неспроможним, політично мотивованим, прийнятим не на користь церковною, а на догоду громадянській владі, яка втратила свою легітимність. Сподіваюся на відновлення справедливості рішенням Вашої Святості.

Прохаючи Вашого благословення Предстоятеля,

архієпископ Гродненський та Волковиський

+Артемій

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: «Царква і палітычны крызыс у Беларусі»