Я пишу цю статтю, коли розгортаються драматичні події, пов’язані з вигнанням ченців РПЦвУ (УПЦ МП) під керівництвом митрополита Онуфрія з Києво-Печерської Лаври. Драма одночасно сумна, цілком зрозуміла та скандальна.

Вперше я відвідав Лавру у листопаді 1988 року. Частина монастиря була щойно передана Церкві, і було зворушливо спостерігати, як ченці відновлюють чернече життя після десятиліть радянських гонінь. Один із літніх ченців «похвалився», що радянська влада три рази виганяла його з монастиря. Деякі бачать паралелі між досвідом цього літнього ченця та нинішніми суперечками, але я б сказав, що ці паралелі не такі однозначні.

Наступного разу я відвідав Лавру у 2006 році. Зміни були колосальними. Маленькі, бідні, саморобні будинки перетворилися на просторий, розкішний і вражаючий простір із церквами, келіями, садами, ресторанами та магазинами. Особливо впадали у вічі дорогі розкішні автомобілі та позашляховики священнослужителів, які в’їжджали і виїжджали з території, — велика зміна порівняно з тією бідністю, яку я спостерігав вісімнадцять років тому (я згадала історію, яку розповів один сербський священик про блаженну пам’ять патріарха). сказав він, коли їхав на свою першу зустріч із Синодом, виглянув у вікно і побачив стоянку, повну дуже дорогих машин: «Чи це машини?» — запитав він. «Ваша Святість, ці машини належать єпископам», — була відповідь. Патріарх відповів: «Хммм … Цікаво, на яких машинах вони б їздили, якби не дали обітницю бідності?»).

Я знову відвідав Лавру у 2016 році, цього разу із дружиною. На той час Київ був явно українським містом. Якщо у 1988 році російська мова була в порядку речей, а у 2006 році вона ще переважала, то у 2016 році домінантною мовою на вулицях, у магазинах, ресторанах тощо. була українська. Однак, переступивши через ворота Лаври, ви можете випробувати щось схоже на перетин кордону з Росією. Усі вивіски були російською, як і випадково почуті розмови. На запитання, поставлені українською мовою в різних магазинах церковного начиння чи іконних лавок, відповідали настороженими поглядами і російською. Коли ми пішли на екскурсію в печери, щоб поклонитися мощам, після оплати вхідного квитка продавець сказав (російською): «Ви ж розумієте російською?», а моя дружина відразу відповіла українською: «Ні, не розуміємо. Ми хотіли б, щоб екскурсія проводилася українською мовою». Це викликало шквал перешіптувань серед дам з іншого боку каси та телефонний дзвінок комусь ще, після чого нам сказали: «Екскурсію не можна провести українською мовою — англійська підійде?». У 2016 році, через двадцять п’ять років після незалежності України та через два роки після початку вторгнення Росії в Україну, було «неможливо» знайти когось, хто міг би провести екскурсію печерами українською мовою, і це в столиці України, в епіцентрі «Української Православної Церкви».

Чому уряд виселяє ченців саме зараз? Я не маю інсайдерської інформації, але я читаю українською та російською мовами, стежу за світськими та церковними новинами з України, і мені здається, що не варто шукати якусь одну причину, це збіг кількох факторів.

Насамперед, слід зазначити, що дії уряду — це не радянська атака на релігію як таку, з чим зіткнувся старий чернець, якого я зустрів у 1988 році. Це, скоріше, безперечно суперечлива і, можливо, неадекватна відповідь на те, що сприймається як екзистенційна загроза. Ченці можуть продовжувати виконувати свої чернечі послухи, просто не в цьому конкретному місці. Чому?

Я думаю, що основна причина пов’язана з тим, чому я був свідком під час двох інших візитів, згаданих вище: розкіш та багатство, а також не українська, якщо не антиукраїнська упередженість, з якою стикалися відвідувачі Лаври протягом десятиліть. Я не знаю жодного священика в Північній Америці, який міг би дозволити собі їздити такими машинами, які я бачив у священиків і ченців під час перебування в Лаврі. Як може хтось, особливо ченці! — дозволити собі такі машини у країні, де середня зарплата становила менше ніж 200 доларів США на місяць? Звідки брали гроші? Аналогічним чином, протягом трьох десятиліть lingua franca та Лаври, і всієї Української Православної Церкви, пов’язаної з Московським Патріархатом, була російською, а богослужбовою мовою була (і залишається) церковнослов’янська в російській (а не українській) редакції. На такі речі звертають увагу, особливо в країні, яка переживає процес деколонізації та має історію колоніального гноблення.

Я завжди був під враженням від того, з яким благоговінням і любов’ю греки — навіть не дуже благочестиві греки — належать до монастирів. І навпаки, православні українці часто дивляться на чернецтво скептично, якщо не сказати з підозрою. Чому? У той час як грецькі ченці підтримували та брали участь у боротьбі за національну незалежність, монастирі в Україні протягом сотень років були центрами колоніального впливу та влади, в основному укомплектовані та очолювані ченцями, які часто були російського походження та завжди лояльна ставилися до царського чи радянського режиму. Одкровення останніх шести місяців про те, що монахи і духовенство юрисдикції митрополита Онуфрія поширюють російську пропаганду і активно підтримують російське вторгнення, не можуть не підживлювати існуючи підозри.

На мій погляд, скандальний характер цієї суперечки пов’язаний не так з розірванням договору оренди між українським урядом та Онуфріївською церквою в Україні, як із реакцією (або її відсутністю) багатьох Православних Церков та ієрархів на підтримку Патріархом Московським війни в Україні. Тоді як «печерні суперечки» порушують очевидні та здорові питання, пов’язані з такими речами, як позиція українського уряду щодо релігійної свободи, інші, більш важливі богословські питання, православна преса обходить мовчанням.

Відколи український уряд оголосив про розірвання договору оренди, Онуфріївська церква розміщує на своєму сайті листи на підтримку ченців від різних патріархатів та ієрархів, а також із засудженням української влади. Проте важко читати такі тексти, коли сотні тисяч українських військових, а також десятки тисяч українських цивільних осіб убито та поранено, коли від третини до половини українських громадян змушені залишити свої будинки, коли громадянське населення та громадянська інфраструктура щодня зазнають атак російських військових — і все це захоплено благословляє та підтримує Московський патріарх.

Я запропонував би тим, хто останнім часом глибоко стурбований станом релігійної свободи в Україні, спочатку вивчити стан релігійної свободи в Росії та на тимчасово окупованих територіях. У той час як Онуфріївська церква в Україні не заборонена, існування українських православних (та інших) церков та культурних установ у Росії під забороною, як і багатьох інших релігійних, культурних та правозахисних груп. Питання, яке я запропонував би поставити тим, хто так стурбований станом громадянських прав в Україні: «Що ви зробили для підтримки прав людини в Росії?».

Так само я не можу не поставити питання, чому більшість, якщо не всі патріархи та ієрархи, які підтримують ченців-онуфріївців у Києві, не змогли знайти в собі чесність і мужність відкрито і категорично засудити нічим не спровоковану війну Росії і, зокрема, явно антихристиянську підтримку цієї війни Московським патріархом?».

Дві причини здаються очевидними. Мовчання може означати згоду чи страх. В даному випадку «найкращим сценарієм» було б те, що Церкви та ієрархи, які не засудили категорично антихристиянську мілітаризацію Московського патріарха, просто бояться — можливо, закидів, втрати фінансової підтримки, «вторгнення» Московського патріархату на їхню власну канонічну територію тощо. Тривожнішою є думка про те, що ті, хто відкрито не засудив підтримку Московським патріархом геноцидної війни Путіна, насправді самі підтримують її.

Христос ганьбить релігійних лідерів своєї громади за те, що вони «зціджують комара, а верблюда поглинають» (пор. Мт. 23:24). Полеміка навколо розірвання договору оренди між урядом України та Онуфріївською церквою, висвічує насамперед проблеми тих церков та ієрархів, які, лютуючи від «комара» розбіжностей між урядом та ченцями, схоже, без проблем проковтують «верблюди» антихристиянського підбурювання Московського Патріарха. Доки всі Православні Церкви, ієрархи та духовенство ясно, публічно, пророчо і недвозначно не засудять підтримку Московським Патріархом і патріархатом геноцидної війни Путіна проти України, Православна Церква продовжуватиме втрачати довіру як легітимна християнська організація.

о. Богдан Хладіо (Bohdan Hladio), український православний священик у юрисдикції Вселенського патріархату та аспірант Школи Богослов’я у Торонто.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Public Orthodoxy