Священний Синод Православної Церкви України, на своєму засіданні 18 жовтня 2022 р., дозволив святкувати Різдво Христова згідно новоюліанському календарю – 25 грудня. Оскільки в цьому календарі всі нерухомі свята співпадають з григоріанським, це рішення спричинило досить жваву дискусію у соціальних мережах. Здавалось б, що ця дискусія мусить точиться виключно календарного питання: «за» або «проти» юліанського чи новоюліанського календаря…

Однак, коли ми проаналізували дописи (аргументи) прибічників юліанського календаря, виявився цікавий факт – основним «аргументом» була реальна сакралізація саме датування церковних свят, яке є результатом їх переводу на григоріанський календар (Церковне новоліття – 14 вересня; Покрова – 14 жовтня; Миколая – 19 грудня; Різдва – 7 січня та т.д.). При цьому фактично відбувався не захист власне юліанського календаря, а ось такого штучного датування, а основним аргументом була «традиція», бо «наші батьки/діди так називали». Навіть приводилися посилання на часи Речи Посполитої, Російської та Австро-Угорської імперій, міжвоєнної Польщі та СРСР… Тому ми вирішили проаналізувати т.зв. «народне датування» на протязі XVI – XXI століть та вияснити причину того, що ми умовно назвали «феномену сакралізації 7 січня».

Відразу мусимо зауважити, що ніякої «сакралізації» будь-якого календаря немає, ані у Вселенському Православ’ї, ані в Католицької Церкві. Практично у всіх Православних Церквах є автономії, єпархії, благочиння або парафії, календар яких відрізняється від загально-юрисдикційного. Наприклад, Угорська єпархія Московського Патріархату давно живе за новоюліанськім календарем; Фінська Православна Церква, яка є автономією Константинопольського Патріархату – загалом за григоріанськім; Румунська Православна Церква має український деканат, частина парафій якого використовує юліанський календар…

Також греко-католики, зокрема і УГКЦ, використовує у різних країнах та громадах усі три календаря: юліанський, григоріанський та новоюліанський. Зважаючи на це, у даної статті ми зосередимося тільки на певному українському феномені.

І. Річ Посполита XVI – XVIІІ століття

До того, як 4 жовтня 1582 року Папа Римський Григорій XIII запровадив новий календар, аніякої церковної календарної розбіжності між християнами, зокрема і в Речи Посполитої, не існувало. Однак, після того як уряд Речі Посполитої де-юре запровадив григоріанський календар на державному рівні, почалися дійсно почалися протести духовенства та вірних Київської митрополії, які значно посилилися після того, як наприкінці 1583 р., собор, скликаний Вселенським Патріархом Ієремією ІІ у Константинополі, відкинув новий календар, бо він порушував канонічні правила святкування Пасхи…

Враховуючи, що на етнічних білоруських та українських землях католики були явно в меншості, уряд Речі Посполитої відмовився від примусового впровадження григоріанського календаря. Склалася ситуація, коли з 1582-1583 рр. і до остаточного поділа в 1795 р., у державі паралельно існувало два календаря.

Наприклад, у всіх православних виданнях Київської митрополії XVI – XVIІІ, як православних та і більшості уніатських, ми не знайдемо «подвійній» подачі дат церковних свят, яке ми маємо сьогодні, а тільки згідно одного календаря. Згідно юліанського календаря датувалися і практично всі документи, що виходили з православного середовища. Останні факт легко доводиться, коли таки акти мають вказівку дня тижня, дати та місяцю. З іншого боку, католики та певні державні інституції Речі Посполитої користалися виключно григоріанським календарем. Результатом такого паралельного існування двох календарів було те, що тогочасні описання деяких подій мають різне датування, яке залежать виключно від їх конфесійного походження.

Те саме можна казати і про Київську уніатську митрополію, адже існує досить великий корпус документів, як єпархіальних, так і парафіяльних, де вказано не тільки дата, але і день тижня. Сьогодні це дозволяє стверджувати – духовенство та вірні Уніатської Церкви також користувалися переважно юліанським календарем. А той факт, що григоріанський календар, паралельно з юліанським, використовували деякі уніатські монастирі не відігравав жодної істотної ролі та аніяк не міг впливати на загальну картину.

Отже, можемо зробити висновок: Жодного використання переводу датування юліанського на датування григоріанського календаря в православному та, частково, в уніатському середовищі, а також подвійного датування на території Речі Посполитої у XVI – XVIІІ не існувало. Ці середовища в церковному та суспільному житті використовували один календар – юліанський.

ІІ. Російська імперія 1795 – 1917 рр.

Після третього поділу Речі Посполитої у 1795 р., більшість українських земель опинилися в складі Російської імперії, яка жила за юліанськім календарем на державному рівні. Отже аніякої розбіжності між церковним та світським календарем не існувало аж до введення більшовиками, а потім і урядом УНР григоріанського календаря в 1918 р. Але і тут існує певна особливість, бо практично всі календарі на 1918 р. робилися та видавалися ще в 1917 р., тому вони показували датування згідно юліанському календарю. Також юліанські календарі, не тільки церковні, але і світські видавалися на території колишньої Російської імперії, зокрема і в Україні, практично до 1920 – 1921 року.

Такім чином, на більшості території України календарне питання не стояло, як мінімум – до 1918 – 1920 року. Відповідно неможна казати про якесь умовне «7 січня» у свідомості православних українців.

ІІ. Австро-Угорська імперія 1795 – 1918 рр.

Частина українських земель, а саме Галичина та Буковина, після поділів Речі Посполитої ввійшли до складу Австро-Угорської імперії, у якій григоріанський календар був державним. Але її уряд не здійснював аніяких примусових кроків щодо переводу на його українського православного та греко-католицького населення. Практично повторювалася стара ситуація – паралельне існування двох календарів. Єдиною відмінністю зробилася подача двох дат у річних церковних календарях, а також в деяких зовнішніх церковних документах. Здавалося б, ми мусимо саме з тих часів почати відлік того, що сьогодні називаємо «феноменом 7 січня». Але є кілька нюансів…

По-перше, до початку ХХ ст. розбіжність між юліанським та григоріанським календарем складала 12 днів. Тобто, коли перекладати датування юліанського календаря на григоріанський, Різдво Христове святкувалася православними та греко-католиками не сьомого, а шостого січня (відповідно і всі інші нерухомі свята: Новоліття – 13 вересня; Покрова – 13 вересня, Миколая – 18 грудня і т.д.)

По-друге, більшість тогочасного населення, особливо сільського (згадаймо – українці Австро-Угорської імперії саме там мешкали), мали прив’язку до конкретного датування виключно через нерухомі церковні свята. І вже церковні свята використовували для датування родинно-сімейних свят. Цей факт засвідчують багато розповідей старших людей: «народився за три дні до Миколая»; «взяли шлюб через тиждень після Покрови» і т.д. При цьому річні церковні та (або) світські календарі були далеко не в кожній хаті, тому дати дивилися за додатками до Псалтирі, Молитовника або інших церковних книг, де подавалася тільки одна дата – церковна. Це викликало цікаву з’яву: при отриманні офіційних документів, люди вказували звичну дату народження або шлюбу за юліанськім календарем, а чиновники, не дуже заморочуючись, вписували її, хоча і мусили переводити в датування державного григоріанського календаря.

Саме через невикористання григоріанського календаря в церковному та родинному житті, додавання ще одного дня в різницю між календарями на початку ХХ ст. пройшло практично незауваженим українцями Буковини та Галичини.

Враховуючи всі ці факти, можна стверджувати: Ніякого феномену «7 січня» в Галичині та на Буковині у часи Австро-Угорської імперії не існувало.

ІІІ. Революції та війні 1918 – 1921 рр.

Деякі диспутанти пов’язують початок вкорінення з’яви «7 січня» з введенням григоріанського календаря більшовиками у 1918 р. та аналогічним законом уряду Української Народної Республіки від 12 лютого 1918 р. Але залишається питання: Чи дійсно ці акти застосовувалися на території України?

Мусимо відразу сказати, що нові цивільні календарі реально з’явилися, як мінімум, не раніше 1919 р. Адже календарі на 1918 р. були видані ще в 1917 р. Крім того, «біла» влада реформи не визнавала, а влада УНР була зайнята значно більш важливими справами, ніж вкорінення нового календаря. Також і більшовики, через бойові дії, не переймалася календарним питанням. Крім того, календарну реформу не прийняла, ані Православна, ані Греко-Католицька Церкви.

Усе це дає нам права стверджувати, що фактично до Ризькго Договору 1921 р. ніяких календарних змін на території України не відбувалося. Відповідно не було і закріплення в свідомості феномену «7 січня».

ІV. Міжвоєнний час (1921-1939)

4.1. Міжвоєнна Польща (1921-1939)

Після Ризького Договору 1921 р., Західноукраїнські землі опинилися в складі Польщі, яка прийняла григоріанський календар у якості державного. Відповідно і Польська Автокефальна Православна Церква, яка в 1924 р. отримала від Константинополя Томос надання канонічної автокефалії, прийняла новоюліанський календар. Однак не все так просто…

Через політику пацифікації, яку польська влада реально почала впроваджувати вже з кінця 20-х рр., православні українці вважали навіть введення новоюліанського календаря «спробою полонізації православних». Протест вилився в те, що православні українці, які переважно жили в селах, продовжували жити за юліанськім календарем. Тобто на Волинь розповсюдилася практика Галичини, де українці-уніати користалися їм у церковному та родинному житті. Етнографи, які вивчали життя українських сільських громад міжвоєнного періоду, відзначали: Не було жодних новорічних святкувань згідно державному григоріанському календарю, святкувати починали тільки з 25 грудня за юліанськім календарем.

Крім того, у тогочасних школах викладали «Закон Божий», велася катехизація на парафіях. Тобто люди чудово розуміли за яком церковним календарем вони живуть і що Різдво Христове – 25 грудня…

Для повного розуміння календарної ситуації на Західноукраїнських та Західнобілоруських землях, варто звернутися до документів радянських посадовців та НКВС, які вони досилали своєму керівництву після анексії 1939 р. Описуючи ситуацію, вони скаржилися на погану орієнтованість більшості селян у календарному питанні, їх усні свідчення про дату народження, шлюбу і т.д. часто не співпадали з датуванням польських офіційних документів.

Таким чином, ніякого «феномену 7 січня» у православних міжвоєнної Польщі не існувало.

4.2. СРСР (УРСР) 1921-1943 рр.

Відразу після жовтневого перевороту, радянська влада почала агресивну атеїстичну політику, а з 1918 р. – і календарну. Маємо багато фактів, що використання юліанського календаря трактувалася владою як «антирадянська діяльність». Вже до початку 30-х років було репресована більшість священиків та єпископату, а в часі «великого терору» руйнація церковних структур була майже тотальною. У деяких областях не залишилося жодного діючого храму, а навідування відкритих (чи навіть декларація своєї віри) могло (і робилося) підставою для репресій…

Результатом радянської політики був практично повний перехід свідомості населення на григоріанський календар, особливо це стосувалося тих, хто отримав виховання та освіту, а тим більш народився вже в СРСР.

Також григоріанський календар поступово став «езоповою мовою» таємних віруючих. У деяких поштових картках 30-х років, які заховалися в сімейних архівах, люди вітали друзів з… «днем народження, які ми відзначаємо 7 січня»

Отже, можемо зробити висновок: Феномен «7 січня» почав формуватися саме в СРСР у наслідок державної атеїстичної та календарної політики.

V. Початок і розвиток феномену сакралізації «7 січня» – як наслідок радянщини

З «календарною проблемою» Православна Церква вперше стикнулася в 1941 – 1942 рр., коли німці дозволили відкривати храми на окупованих територіях, які після Різкої Домови 1921 р. були в складі СРСР, зокрема і УРСР. Більшість людей, які отримали виховання, а тим більш народилися у радянський час, не мали, ані елементарного церковних знань, ані розуміння різниці між юліанським та григоріанським календарями. Їх календарна свідомість, як ми вже відзначали вище, була цілком сформована на державному, григоріанському, календарі. До того ж і німецька окупаційна влада використовувала цей календар… Тому священики були вимушені оголошувати дати святкових служб, а також датувати зовнішню церковну документацію згідно григоріанського календаря. Саме тоді у новоначальних (чи як їх ще називали священики «радянських») вірних почалося формування цілком нового календаря, де дати нерухомих свят переводилися на новий календар.

Після повернення радянської влади у 1943-1944 рр., не дивлячись на певну відлигу щодо діяльності РПЦ в СРСР, ситуація тільки погіршилася, адже була жорстка заборона на релігійну освіту, найперше дітей; заснування будь-яких катехізичних курсів при парафіях і т.д.

Також треба враховувати, що радянська влада всіляко обмежувала, як кількість священиків, так і кількість діючих храмів. Крім того, для представників інтелігенції навідування храму могло бути приводом для застосування репресій. Усе це привело до того, що в досить великої кількості храмів, найперше сільських, богослужіння здійснювалося тільки на великі свята, а основний контингент вірних складали люди з невисоким рівнем освіти (прості робітники, колгоспники, домогосподарки). Варта також пам’ятувати – григоріанський календар вважався в СРСР «позитивним досягненням жовтневої революції», а згадки про юліанський календар у ЗМІ та нефахової літературі відверто уникалися.

На нашу думку, процес «перекладу» нерухомих церковних свят з юліанського на григоріанський календар у народної свідомості закінчився десь наприкінці 60-х – початку 70-х років ХХ ст. Так, один священик, які був призначені настоятелем храму на Поліссі летом 1968 р., розповідав автору цієї статті: «У кінці грудня 1968 р., під час проповіді, сказав, що ось, незабаром, 25 грудня, будемо відзначати велике свято Різдва Христового… відразу побачив розгубленість вірних. Адже 25 грудня (державного григоріанського календаря – С.Г.) вже минуло…». І це були вірники, які намагалися як найчастіше навідувати храм.

Одночасно, як свідчать архівні джерела, влада примушувалася священиків датувати зовнішню документацію згідно григоріанського календаря.

З іншого боку, юліанський календар був одним з засобів, яким радянська влада намагалася прибрати Православну Церкву з загально-суспільного життя. У багатьох атеїстичних методиках він приводився як приклад небажання віруючих «бути разом зі всім радянським народам». Тобто після ІІ Світової війні ставлення влади СРСР до церковно-календарного питання докорінно змінилося – вона вже навпаки наполягала на захованні саме «старого» календаря. Виконуючи завдання радянського керівництва, Московський патріархат почав також процес певної сакралізації юліанського календаря під гаслом «його використовують усі православні»…

Звичайно, сьогодні можна дискутувати про те, наскільки на території Західних України та Білорусі, які були долучені до СРСР тільки в 1939 р., процес радянізації календарної свідомості відбувався більш повільно, ніж в інших регіонах УРСР та БРСР. Але можна стверджувати – до середини 80-х рр., коли відбулися певні радикальні зміни в релігійної політиці радянської влади, цей процес вже був цілком завершений. Навіть священики, які встали на служіння в 70-х – першої полові 80-х рр., мало звертали увагу на подвійне датування офіційних церковних календарів, а казали про свята через їх «переклад» на світський григоріанський календар.

З врахуванням всього цього, десь у 1991 – 1993 рр. серед православних на тернях колишнього СРСР, зокрема і в Україні, з’явилася ідея переходу на новоюліанський календар, що дозволило б усунути проблему. Однак більшість православного єпископату та духовенства цю ідею відкинуло. І цьому було кілька причин:

По-перше, традиціоналізм з елементами сакралізації юліанського календаря, а також відсутність перспективного мислення; небажання щось змінювати, адже це примушує до додаткової праці.

По-друге, боязнь втратити «старих» вірних, яких самі навчили сакралізації календаря. Ці люди, при відсутності відповідної освітньої праці, могли відійти в «старостильний розкол».

По-трете, певне «запаморочення від успіхів», адже цілком неочікувана в храми почало ходити дуже багато людей, а сама Церква почала займати соціальну нішу КПРС. У багатьох священиків бажання кількості перемогло питання якості. Зі свого боку, при наданні якось інформації новим вірним або інтерв’ю ЗМІ, духовенству було значно легше оперувати датуванням державного григоріанського календаря (14 жовтня, 19 грудня, 7 січня і т.д.)

Ситуація погіршилася, коли в 90-х роках до служіння прийшло багато молодого духовенства, які не тільки народилися, отримали виховання та освіту в СРСР, а і до віри прийшло вже у сталому віці. Звичайно, вони знали про існування двох календарів, але на ментальному рівні жили (живуть) за григоріанським календарем. Склалася так, що датування згідно юліанського календаря, яке подається як перше в церковних календарях, зокрема і ПЦУ (УАПЦ, УПЦ КП), зробилося непотрібним, ані духовенству, ані вірним. Почалася епоха масового застосування цілком нового, невідомого жодної Православної Церкві, календаря, у якому: Церковне новоліття – 14 вересня, Покрова – 14 жовтня та Різдво Христове – 7 січня…

Нам застається тільки висунути гіпотезу – коли ж відбулася сакралізація «нового календаря», або, як ми його назвали, «феномена 7 січня».

На наш погляд, остаточно «феномен 7 січня» почав набувати сакральні риси десь з другої половини 90-х років ХХ ст., коли приводити в Церкву дітей, народжених у 80-х роках. Оскільки їх батьки, а в подальшому і діди, ментально жили за григоріанськім календарем, але вже звикли вільно відзначати церковні свята, вони почали передувати цей «новий» календар своїм дітям. Тому цілком зрозуміло, що для них «Різдво 7 січня» дійсно від дідів-батьків. І чим далі – тим більш замацується цей феномен сакралізації датування.

V. Деякі висновки

Дійсно, православні українці традиційно користувалися юліанським календарем. Адже перехід на григоріанський календар порушав рішення І Вселенського собору про порядок святкування Святої Пасхи, яка «не може бути раніше чи разом з Пасхою юдеїв». Однак, у відрізненні від сучасності, вони дійсно жили за цім календарем, зокрема датували та відзначали не тільки церковні, а і родинні цивільні пам’яті.

Прийняття григоріанського календаря як державного в міжвоєнної Польщі, а також перехід на новоюліанський календар Константинопольського Патріархату, які відбувся у березні 1924 р., спонукав перейти на нього і Польську Автокефальну Православну Церкву вже в міжвоєнному часі. Однак, через урядову політику пацифікації, яка зокрема була скерована і проти Православної Церкви, на Західноукраїнських землях він сприймався населенням як засіб полонізації. Тому воно продовжувало жити за юліанськім календарем, цілком ігноруючи дату державного святкування Нового Року, а також використовуючи його в сімейно-родинному житті.

Формування з’яви, яку ми сьогодні умовно називаємо «феноменом 7 січня», напряму пов’язано з політикою державного атеїзму та примусовим введенням григоріанського календаря. На протязі багатьох років відбувалося дві з’яви:

1) Для відокремлення РПЦ (духовенства і вірних) від загалу суспільства, з певного моменту їм забороняли перехід на новоюліанський календар. При цьому релігійна освіта більшості населення була недоступна.

2) Державний григоріанський календар був пануючим, навіть зовнішня церковна документація мусила подаватися саме на їм. Вже до початку ІІ Світової війні, у СРСР сформувалося суспільство, більшість якого ментально жила за григоріанськім календарем і ця група увесь час збільшувалася.

Отже, вже до кінця 60-х – початку 70-х рр. ХХ ст. створилася парадоксальна ситуація: Православна Церква в СРСР формально використовувала юліанський календар, але для великої частини духовенства і віруючих він був ментально чужий та сприймався як чисто теоретично-історична з’ява. Однак, зважаючи на кількість практикуючих віруючих та діючих храмів, з’ява була досить локальною.

Становище різко змінилося в другої половині 80-х – початку 90-х рр., коли до віри прийшла дуже велика кількість людей, було відкрито багато храмів, що запотрібувало і збільшення кількості духовенства. Для нового духовенства, і для нових вірних, було значно простіше та природно використовувати в побуту григоріанський календар. Саме тоді почав формуватися цілком новий, гібридний календар, у якому церковні свята отримали цілком нове датування згідно григоріанському цивільному календарю.

На великий жаль, через політично-релігійні обставини й інертність єпископату, проблему перейняла УАПЦ, а потім – УПЦ КП, а на сьогодні вона досталася в спадок ПЦУ.

Такім чином, маємо все підстав стверджувати: Феномен сакралізації «7 січня», як і загалом новітній гібридний календар – це рудимент радянщини, від якого потрібно позбавлятися.

Отже, нам залишилося тільки спрогнозувати наслідки, коли церковно-календарний рудимент радянського часу не буде викоренений та визначить кілька можливих варіанта вирішення календарної проблеми.

Наслідки ігнорування проблеми.

Аналіз «календарної дискусії», доступних оголошень духовенства, парафій та монастирів ПЦУ в соціальних мережа, а також у ЗМІ, дає нам право висунути наступну гіпотезу: Коли ситуація не буде виправлятися, то максимум через 10 років ПЦУ буде реально мати цілком «новий», гібридний календар, якого не має жодна Православна Церква. При цьому його база – юліанський календар, цілком випаде з свідомості вірних. І це буде дійсно подарунком для ворогів Українського Православ’я, адже цілком суперечить традиціям та богослов’ю.

Що можна зробити?

Направду, варіантів дійсно церковно-богословського вирішення проблеми тільки три

1) Читко та однозначно заявить про те, що ПЦУ використовує виключно юліанський календар, як історичний. При цьому здійснити роз’яснювальну працю серед духовенства та вірних, щоб датування подавалося згідно реальному церковному календарю, а цивільний григоріанський календар використовувати тільки для пояснювання (Різдво Христове 25 грудня/7 січня). Духовенство і вірні мусять читко усвідомлювати: Для них «Новий рік» – це 1/14 січня. Тому ПЦУ мусить звернутися до Верховної Ради з проханням визнати цю дату святковим днем. І тут немає ніякої проблеми, адже влада без проблем визнала святковим днем Різдво Христове, як за григоріанськім, так і за юліанськім календарем.

Разом з тим, з огляду на вже сформовану календарну свідомість, впровадити цей варіант у життя буде дуже важко. Навіть у тому випадку, коли буде відповідне наказове рішення Священного Синоду ПЦУ.

2) Оголосити про поступовий перехід на новоюліанський календар, за якім живе більшість Православних Церков, і в якому нерухомі свята співпадають з григоріанським. Так, тут також буде потрібна досить ґрунтовне роз’яснювання, але прийняти такі календар більшості буде значно легше, адже люди давно живуть у подібному датуванні.

3) Дозволити парафіям самим обирати між юліанським та новоюліанським календарем. У цьому немає нічого страшного, адже це звичайна практика більшості Православних Церков, зокрема і Вселенського Патріархату. Разом з тим, для парафій, які оберуть юліанський календар, запровадити жорсткі умови датування, які описані в п. 1.

прот. Сергій Горбик