Розмова з архієпископом Артемієм (Кищенко), якого позбавили кафедри через підтримку опору диктатурі та русифікації, про життя і служіння в Гродненській єпархії, спроби переписати новітню церковну історію, потрясіння 2020 року, війну в Україні, сучасний стан справ у церкві….

— Владико Артемію, Ви так довго не давали жодних інтерв’ю, чому зважилися перервати мовчання?

— Це була вимушена мовчанка, пов’язана із зрозумілими життєвими обставинами. Але останнім часом все частіше можна почути, що все, що відбувалося у Гродненській єпархії, було поганим. То було не так, і це… І ось зараз тільки всі упорядковують. Цим знецінюють багато хорошого, що відбувалося у нашій єпархії. Багато добрих священиків робили дуже добру роботу, будували храми, створювали громади, працювали з дітьми. Багато було. Про це треба згадувати. Я розумію, що зупинити людей, які говорять неправду, не вийде, це питання позиції, але говорити про добре, згадувати його треба.

— Отже, розпочинаємо інтерв’ю. Якщо якесь питання Ви, владико, вважаєте недоречним, можете не відповідати на нього, якщо не хочете.

— Тут питання не доречне, всі питання доречні. Щоб тільки не зашкодити.

— Владико, яким чином склалося Ваше життя після того, як Вас відправили на спокій усупереч Вашому бажанню? Що трапилося в період із того моменту до цього дня? Як складається ваше життя? Як би Ви її змалювали?

— Напевно, ще рано про це говорити, адже це буквально «днями» сталося, ще року не минуло. Найстрашніший висновок, що вся архієрейська братія практично одноголосно відправила мене, так би мовити, на спокій.

— Але це було всупереч вашій волі, я правильно розумію?

— Ну, звичайно, я навіть був певен, що такого не буде. Я від Москви міг чекати на все, що хочете, але не від білоруського екзархату. Все-таки свої люди, і я знаю їхні погляди. А тут одноголосно, коли екзарх став їх усіх питати, все: «розіпни, розіпни, розіпни», ось. Тому, звичайно, мені тільки лишалося сказати: «Дякую вам, святителі, що дунули, що плюнули». Я їм сказав так: «Ви прибираєте мене нізащо! Усі ваші звинувачення є несправедливими».

Обвинувачення номер один: він поділив паству на дві частини. Нікого я не ділив, її поділили події у суспільстві. І церква опинилася за бортом. І до неї дуже негативне ставлення. Якби, хоч частково, хтось відповідав і на ці питання людей, ми б зберегли православ’я хоча б для народу.

Друге, у чому мене звинувачували, що я писав звернення до своєї пастви як пастир, але вважаю, що виконував свій обов’язок. Чи маю я на це право канонічне? Так. Мені зробили зауваження та попросили надалі від свого імені не виступати, щоб це не було прийнято як думку церкви. Сказали, що всі питання вирішуються лише на синоді. Я після нашої розмови щось, якесь звернення, звернення писав, говорив? Ні. Владика Гурій говорив, ігуменя Гавриїла говорила, а архієпископ Артемій ні. Але я винний.

У чому виявилася моя непокора? Що заспівали «Могутній Божа» (білоруський релігійний гімн-пер.)? Так ми у храмі завжди його співали і зараз співаємо у всіх храмах «Могутній Божа». «А ось ми вам уже робили попередження не співати, а у вас все одно в Миколаївському храмі діти заспівали». Але звідки я знав, що вони заспівають? Ви знаєте, яка програма у дітей у Миколаївському храмі? І я не знав. Мого благословення там не було. Ніхто мене не питав. Це у компетенції класного наставника. А якогось офіційного відступництва з мого боку тут нема. Показали мені якусь фотографію, на якій на великодніх яйцях зображено «Погоню». Я не малював «Погоню» на яйцях. А якщо якась дитина намалювала, то фотографія, звідки взялася? Я жодного злочину не бачу — це давня геральдика, тим більше із хрестом. Хрест Єфросинії Полоцької.

— Вас слухали, владико? Чи просто ігнорували?

— Як кажуть, він слухав в одне вухо, а в інше у нього все вилітало. У них була програма виконати наказ як такий. П’ять разів мені ці яйця згадували (Великодні яйця з білоруською «Погонею») протягом вечора. Уявляєте, у мене голова розболілася. А в мене ще зі здоров’ям проблема була, після похорону митрополита Філарета погано себе почував. Мені було дуже тяжко там перебувати. Я потім підвівся і сказав, що «за вашою вірою нехай буде вам». І пішов із синоду. Тому фактично такого вигнання… не було. Так, вони отримали вказівку і мовчки її виконали. «Щоб зберегти церкву». Як завжди, у нас традиційно це було. «Давайте зруйнуємо цей храм, щоб рештою нам дозволили користуватися». Така психологія духівництва повоєнного періоду. Бо всі архієреї наші вони залишилися на Соловках і на Біломорканалі. І нове покоління духовенства — воно виховувалося ще старими протоієреями, які вціліли. А післявоєнний період — це вже були самоучки та вихованці тих, хто пристосувався. І не секрет, що, так би мовити, керівництво Церкви (архієреї-пер.) обиралося ЦК ВКПБ, з його дозволу «благословлялися» кандидатури. Партія сказала «треба», архієреї відповіли «буде». Ось. Тому досі йде інерція тієї хвилі, коли смиренно виконуємо, щоб не було чого гіршого. Як би чого не сталося, за цим принципом. Тому там когось звинувачувати у зраді складно. На жаль, це ще за владики Філарета почало формуватися. Він, звісно, людина-легенда. І те, що він зробив, залишиться в історії, може колись питання про канонізацію підніметься. Але ця школа була йому притаманна, на жаль. І вона залишила слід, і сьогодні ще живе в церкві, і про це треба подумати. Але ваше покоління інше, як я казав, коли говорив, що нам соромно перед вами, хлопці. Ви ще совість свою, так би мовити, ще не обкакали. Вас у цьому пристосуванстві не виховали. Тому тримайтеся.

А друга проблема для них, що кожен із них розуміє, що якщо він зараз скаже: «А владика Артемій правий», то треба підніматися і сідати зі мною поряд.

— Владико, як побут Ваш складається?

— Архієрейський собор визначив дотацію від єпархій, де архієрей перебуває на спокої, патріарх благословив служити у храмі «Білоруських святих», з правлячим архієреєм не конфліктуємо, будуємо в нашому селищі храм на честь Матері Божої та Її образу «Втамуй моє печалі». Звичайно, відчуття себе «ворогом народу» не з приємних, але підтримка простих християн вселяє надію.

Скільки ми гарних слів чули про Гродненську єпархію, яка сучасна, як вона думає про православ’я, як вона цінує народну культуру, як вона цінує свою батьківщину та все інше!

Священики кажуть, що робити? Звичайно, нікуди ти не дінешся. Але поступатися ж не можна. Як найсвятіший патріарх Кирило говорив у Петербурзі на двадцятиріччя смерті митрополита Никодима, він сказав, що «володар Никодим воював за кожну хрестиночку». Але ця система пристосуванства — продовження сергіанства. Церква існує якраз на крові мучеників. Спасися сам, і навколо тебе спасуться тисячі. Так, я християнин. Навіть маленький приклад я наведу тобі. Був такий канал, що називався ТБН, «телебачення благих новин». Випадково його виявив та інколи дивився. Там переважно протестанти. Але бувало і православні, і католики виступали. І один протестант розповідав, пастор, що його батько теж був пастирем, але він працював на будівництві, на відміну від наших батюшок, які сидять на церковній окладі і дуже легко вразливі. А вони поєднували приємне з корисним, Марфа та Марія, душевне, тілесне діяння та духовне діяння. Він значився на виробництві і щось там робив, ось, а у вільний від роботи час вони збиралися і пили чай з Біблією. Коли міліція приходила, вони клали Біблію в кишеню і говорили: «Ми чай п’ємо. Сьогодні у Лелі день народження. Льоля нас пригощає». І ось. І приїхали вони сім’єю на БАМ, тато йому каже: «Ти завтра йдеш до школи вперше». — Так, тату. — А ти пам’ятаєш, що ти християнин? — «Звичайно, тату, я пам’ятаю, що я християнин». – «Але й залишайся таким». Він приходить до школи. Вчителька каже: «Ось у нас новий учень, і він ще не піонер, ви знаєте. Ми прийматимемо його в піонери. Вовочко, а коли тобі зручніше, щоб ми тебе прийняли в піонери?» А він: «Ніколи». — Так коли ти будеш піонером? – «Ніколи». – «Чому?» — А тому, що я християнин. Сміх у класі та труна тиша, вчителька у напівнепритомному стані. І більше такого питання не було. Щось подібне казав патріарх, що коли його викликали і запитали: «Чому ти не піонер?», він сказав: «А можна я ходитиму в краватці на службу?» Це інша християнська традиція, їх вчили відстоювати свою віру, не соромитись її. А у нас практикується: «Ти не висовуйся. Іконку треба класти в сервант». Ось так ми виховані. Іконка має бути в серванті. «Господи, благослови!» – «Ой дякую! До наступної зустрічі». «І нікому нічого не кажи. До церкви не ходи, це небезпечно. Можна й удома помолитися. Адже іконочка є в серванті. Тільки ключик не загуби».

Тому це існує, так би мовити, пристосуванство. І, на жаль, воно сьогодні ще таки працює.

Тому все це потребує осмислення. Мовою базікати і я герой. А ось візьми, як то кажуть, скажи: «Я християнин», як це було у стародавній церкві. Роздерли християн, піднімається ще п’ять чоловік: «А ми теж християни!» І в бідолашного імператора, розумієш, кондрашка. По-перше, шкода, стільки грошей занапастив, і все марно. Замість того, щоб люди втекли від страху і забули про це, то вони ще прямо тут заявляють: «А ми християни!» Чим більше мук, тим більше християн. Парадокс, який незрозумілий. Жодних рефлексів самозбереження. «Врятуй і збережи» — це не від застуди, так би мовити, не від двійки на іспиті, а це порятунок життя, яке перетворилося на боротьбу за виживання, яке перетворилося на війну всіх проти всіх, як Олександр Шмеман пише. Тому те, що я опинився за бортом, сподіваюся, що це навчить когось плавати. А коли плаваєш, легені розвиваються і нежить закінчується.

— Як зараз почуваєтеся згодом?

— Позбавив Господь тягаря влади, від відповідальності за тих, хто поруч з тобою. Набагато відчутніше бачиш свої гріхи, промахи і малодушність. Самота має плюси та мінуси. Вірю, що Господь «пасет мя и ничтоже мя лишит».

— Владико, скажіть, чи змінився Ваш погляд на події, що відбувалися у 2020–2021 роках? Можливо, Ви шкодуєте про якісь свої слова?

— Мене висвятили десь 1982 року, якщо не помиляюся, у диякони, а 1984 року — у священики. Коли я був дияконом, нас настоятель примушував служити 7 листопада та 1 травня подячні молебні. Ось за це мені було соромно. Коли я був священиком, я ніде нічого такого за собою не пам’ятаю. Хоча будь-яке могло бути. Я завжди намагався в проповіді говорити алегорично, і підкреслював, що християни мають одну зброю проти зла — це любов. Мені було б соромно перед парафіянами, якби ми про це мовчали. Хотілося б, щоб усе було по-християнськи. Є відповідальність церкви у надмірному плазуні. Цим вона відштовхує від себе людей.

- Немає жалю?

— Неважливий початок, важливий кінець. Господи, як хочеться померти, щоб не було соромно, що я священнослужитель!

— Після того, як з Вами так вчинили, була проста людська образа? Сильно переживали? Можливо, ставлення друзів до Вас змінилося?

— Звісно, переживаєш. У нас у церкві багато лестощів. І так у всьому суспільстві. Архієреї, вони люди самотні, позбавлені уваги, суто людського часом. Тому лестощі: підбадьорювала, якийсь життєвий тонус давала. А зараз побачити, що людина, яка і до білоруської культури ставиться чудово, і була у чудовому спілкуванні, і якій якось допомагали, висували, — зараз боїться привітатися… як би чого не вийшло… Не мені судити, звичайно, але це розчарування. Хтось зайде, відвідає, навіть принесе хліб саморобний, і це дорого.

— Владико, як Ви сприйняли новину про напад Росії на Україну 24 лютого?

— Не по-християнському!

— Владико, тоді ще одне питання. Якщо хочете, відповідайте, якщо не бажаєте, не відповідайте. Як Ви загалом оцінюєте позицію керівництва Російської православної церкви, зокрема патріарха Кирила, саме з цієї ситуації з так званою «спецоперацією»?

— Я вважаю, що це не Дух Святий.

— Ви стежите за новинами церковного та політичного життя в Україні?

— Доводиться чути, читати, неможливо зараз від цього сховатися.

— Що може зробити простий християнин, аби допомогти Україні?

— А найпростіше, що може зробити простий християнин, має молитися за Україну.

— Владико, якби у Вас була можливість звернутися до українців, не тільки до православних, а просто як християнського пастиря до людей, ось які слова Вам би їм хотілося сказати?

— Я б сказав: «Браточкi, трымайцеся! Хрыстос Уваскрос!» («Брати, тримайтеся! Христос Воскрес!»)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело – «Вера +»