Дискусії про сучасне православне християнство часто зосереджувалися на багатьох способах, якими історична спадщина та політичний контекст сформували траєкторії інституційного розвитку Православ’я, соціальної присутності та богословських відповідей на важливі питання, такі як сучасність, секуляризація, глобалізація та релігійний плюралізм, серед інші. Важливо відзначити, що реакція Православ’я на несприятливі історичні обставини, особливо у Східній Європі, зазвичай домінувала ментальністю «обложеної фортеці» — ментальністю, яка призвела до інституційної та богословської стагнації, яку нав’язали самі собі, яку, на мій погляд, можна описати як самоколонізація.
Запропоноване тут поняття самоколонізації відрізняється від «метафори самоколонізації» Олександра Кіоссева, а також від наративу «внутрішньої колонізації» Олександра Еткінда. Кіоссев показав, що країни Східної Європи та інших місць поза фактичним військовим, економічним, фінансовим та адміністративним правлінням колоніальної держави, тим не менш, піддалися правлінню колоніального євроцентричного зразку [1]. Імперський досвід Росії Еткінд трактував одночасно як зовнішній (колонізація інших народів) і внутрішній (колонізація власного народу)[2]. У моєму вживанні слово «самоколонізація» означає самоіндуковану інкапсуляцію та стагнацію Православ’я внаслідок травматичного досвіду значних обмежень за часів османського панування та гноблення, а також переслідувань у часи тоталітарного комунізму. Таке психологічне мислення надзвичайно заважало православ’ю примиритися з сучасним плюралізмом і принципами прав людини, зокрема і гендерної рівності.
Які головні риси в організаційній поведінці православних церков сьогодні виявляють їхню постійну самоколонізацію та перешкоджають конструктивній відповіді на виклики, з якими вони стикаються?
а) Постійність менталітету «обложеної фортеці», що походить від боротьби за виживання в минулому, посилила інкапсуляцію православних церков. Це значною мірою перешкодило їхній здатності конструктивне вирішувати питання внутрішньої плюралізації, а також зовнішньої релігійної та соціальної неоднорідності. Як внутрішня, так і зовнішня різноманітність часто розглядається як загроза виживанню. Отже, перший сильно обмежений, а другий ігнорується або відхиляється. Цей застійний менталітет також перешкоджає конструктивній переоцінці патріархальних та антимодерністських позицій Православних Церков відповідно до сучасних основних ліберально-демократичних цінностей прав людини та гендерної рівності.
Самоколонізація у випадку Болгарської православної церкви, наприклад, очевидна в її зростаючому ізоляціонізмі. Вона вийшла з екуменічного руху, залишивши Всесвітню раду церков у 1998 році. Крім того, вона поступово відчужилася від інших православних церков, за помітним винятком Російської православної церкви, і відмовилася брати участь в історичному Всеправославному соборі в Крит у 2016 році, важливий захід, організований Вселенським Патріархом для консолідації православної позиції щодо актуальних проблем сучасності. У більш широкому сенсі воно регулярно виражає «традиціоналізм»[3] – негативне ставлення до сучасності, Заходу, лібералізму, прав жінок, сексуальних меншин та інших релігій. Однак вона ніколи не критикувала неоліберальну реструктуризацію економіки та її катастрофічні соціальні витрати, зростання бідності, ендемічної корупції, нерівності та дискримінації.
б) У посткомуністичній Східній Європі історичні (часто також звані «національними») Православні Церкви посіли центральне місце в дискурсах про «націю». Багато людей, у тому числі й невіруючих, сприймають православ’я як «національну релігію», навіть як якусь нову державну ідеологію. Знову підкреслений зв’язок між релігійною та національною ідентичністю сприяв виключним ставленням. Якщо бути болгарином, сербом чи румуном означає бути православним, то інші релігійні — мусульмани, євреї, євангелісти тощо — не є членами нації. Водночас релігійна неоднорідність сприймається як загроза політичній та соціальній стабільності. Наприклад, Московський Патріархат наполягав на тому, щоб держава обмежила діяльність іноземних місіонерів та різноманітних нових релігійних рухів у Росії.
в) Православна богословська освіта в посткомуністичних країнах загалом приділяє мало уваги таким дисциплінам, як порівняльне релігієзнавство, міжрелігійний діалог та екуменізм. Інші релігії майже завжди обговорюються в традиції негативної апологетики. Запровадження порівняльного вивчення релігій із акцентом на діалогічному підході стало б важливим кроком до об’єктивного представлення культурної та релігійної множинності, а також сприяло б розумінню різноманітності як позитивного виклику, а не як зловісної загрози.
Безсумнівно, перехід до неоліберальної економіки та фінансова дерегуляція у Східній Європі після 1989 року призвели до величезних дисбалансу в доходах і багатстві, комодифікації життя, демографічного колапсу та зростання культури ультраіндивідуалізму, яка роз’їдає соціальне середовище. Православні церкви, перебуваючи в лещатах самоколонізації, не змогли подолати виклики економічної несправедливості, нестримної корупції, а у випадку Російської православної церкви – зростання політичного авторитаризму. Особливу тривогу для православних у всьому світі викликала підтримка Московським патріархатом війни президента Володимира Путіна проти України, розпочатої в лютому 2022 року.
Проте православне християнство не є культурним монолітом, і церкви Східної Європи часто відрізняються від православних громад Західної Європи, Північної Америки та Австралії своїм значним досвідом життя в демократичних системах і гетерогенному соціальному середовищі. З отцем Драгошем Хереску ми можемо говорити про «багатогранне православ’я» та відрізняти православ’я, визначене етнічною приналежністю, місцем і звичаєм, від православ’я, яке розуміється як універсальна, динамічна та добровільна релігія. Ми також можемо помітити розрив між поколіннями, оскільки молоді покоління у Східній Європі, які мають власний досвід західної модерності, секуляризації та плюралізму, інакше, ніж їхні батьки, дідусі та бабусі, ставляться до сучасних чутливих проблем [4]. Дійсно, поява нових поколінь священнослужителів, богословів і мирян, які отримали кращі освітні можливості, закордонні подорожі, програми навчання за кордоном, доступ до інтернет-ресурсів і соціальних медіа, неминуче трансформує православну ідентичність.
Крім того, православне християнство може спиратися на значну частину богословських доктрин, щоб виробити нові позитивні теологічні та інституційні відповіді на складні сучасні проблеми та подолати свою самоколонізацію. Ці доктрини включають його вчення про людину як образ і подобу Бога та пов’язані з ним ідеї про особисту свободу та відповідальність, його сотеріологію, яка проголошує, що Христос помер за всіх, і особливо його доктрину Трійці, яка наголошує на різноманітності в єдності. Богослов’я аскетизму може багато чого навчити нас щодо споживацтва та перетворення життя на товар [5]. Догмати про «традиційні цінності» замість використання як стратегії утвердження патріархату можуть слугувати програмою опору домінуванню «неоліберальних цінностей» у суспільстві та супутній комерціалізації освіти, охорони здоров’я, культури та навіть людського тіла. Вчення про божественну ікономію всього створіння підкреслюють внутрішній зв’язок людства з природою та екологічну відповідальність. Бог дав людям «панування» над творінням згідно з Буття 1:28, що передбачає відповідальне управління та обов’язок піклуватися про планету Земля, а не нещадну експлуатацію природних ресурсів в ім’я необмеженого економічного зростання та споживання. І останнє, але не менш важливе: християнство має перевагу для бідних і вразливих («Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю» Мт. 5:5).
Посилання:
1. Alexander Kiossev, “The Self-Colonizing Cultures,” in Cultural Aspects of the Modernization Process, eds. Dimitri Ginev, Francis Sejersted and Kostadinka Simeonova (Oslo: TMV-senteret 1995): 73-81.
2. Alexander Etkind, Internal Colonization: Russia’s Imperial Experience (Cambridge, UK: Polity, 2011).
3. Для яскравого обговорення «традиційного православ’я» див. George Demacopoulos, «Traditional Orthodoxy’ as a Postcolonial Movement» The Journal of Religion 97 4 (2017): 475-99.
4. Fr. Dragos Herescu, “Secularization, Multiple Modernities, and the Contemporary Challenges of Multiple Orhodoxies,’” Public Orthodoxy, 29 October 2019.
5. о. Грегорі Дженсен, наприклад, стверджував, що аскетизм є ліками від споживацтва. Див. Gregory Jensen, The Cure for Consumerism (Acton Institute for the Study of Religion & Liberty, 2015).
Іна Мерджанова (Ina Merdjanova) – старший науковий співробітник Ірландської школи екуменізму Трініті-коледжу Дубліна.
Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»