Кремлеологія знову на слуху. Мислителі та експерти всіх мастей і по всьому світу знову намагаються розкрити таємні мотиви та екзотичні ідеології російської політичної еліти. Тільки цього разу, на відміну від часів радянського атеїзму, димові сигнали, що виходять із Кремля, все більше з’єднуються з ладаном, що піднімається з цибулинних церков Москви. Насправді, на думку деяких оглядачів, одним із головних ідеологів вторгнення в Україну є не хто інший, як Патріарх Московський Кирило (Гундяєв), очільник Російської Православної Церкви.

Один із недавніх заголовків відображає суть цього твердження: ««Русский мир» — це громадянська релігія, яка стоїть за війною Путіна». Журналісти — не єдині, хто робить подібні заяви. 13 березня 2022 року група видатних православних богословів написала, що «Путін і Патріарх Кирило використовували ідеологію «русского миру» як основне виправдання для вторгнення». Ці вчені мали рацію, оголосивши цю ідеологію неоімперіалістичної, і вони мали рацію, коли викрили її роз’їдаючу брехню в сучасній православній церкві. Але, на мій погляд, вони помилялися, проголошуючи її як рушійну ідеологію вторгнення в Україну. Реальна ідеологія вторгнення – і реальна громадянська релігія пострадянської Росії – це путінський культ «Великої Перемоги».

Концепція «русского миру» виникла не в церковних колах. Вона була вигадана наприкінці 1990-х років групою мислителів, пов’язаних із Глібом Павловським, відомим російським політтехнологом єльцинського періоду. Путін вперше використав це поняття у своїй промові у 2001 році, і поступово вона стала центральним елементом зусиль його режиму у галузі дипломатії «м’якої сили» на пострадянському політичному просторі. За своєю суттю ця ідеологія є реваншистською і має реставраціоністський характер. Вона намагається виправдати право Росії на втручання у справи сусідніх держав, виходячи з присутності там російськомовних і етнічних російських меншин. Вона також стверджує, що Росія є унікальною та незалежною цивілізацією, яка не є ні повністю європейською, ні азіатською, і що ця цивілізація за своєю природою є глибоко соціально консервативною.

Патріарх Кирило давно підтримує ідеали «русского миру» і протягом багатьох років активно просуває фонд «Русский мир», створений Володимиром Путіним у 2007 році. Але Кирило не був творцем цієї ідеології, навіть якщо він охоче погодився поширювати її ідеї. Швидше за все, російський патріарх мав інший, споріднений ідеологічний проект — той, який народився з його досвіду роботи церковним дипломатом у бурхливі роки після розпаду Радянського Союзу.

1989 року Кирило було призначений главою Відділу зовнішніх церковних зв’язків Російської православної церкви. Протягом наступних двох десятиліть його головною місією було не допустити створення канонічно-автокефальної церкви в Україні. Це завдання ставало все більш проблематичним після Помаранчевої революції 2004-2005 років, і саме в цей час церковнослужитель почав завзято пропагувати оновлену версію старої ідеології — ідеології «Святої Русі».

За словами Кирила, сучасні національні держави Україна, Білорусь та Росія належали до однієї церкви та однієї цивілізації з однієї фундаментальної причини: тому що всі вони вийшли з однієї й тієї ж «Київської купелі» наприкінці десятого століття. Європейська Україна була просто неможлива, проповідував Кирило, бо східнослов’янські народи були братами єдиної духовної родини, яка народилася на березі Дніпра 988 року. Київ був матір’ю цієї сім’ї, князь Володимир Великий був батьком, а брати залишалися братами, навіть якщо вони сварилися, або якщо один із них хотів покинути рідну домівку.

Під час третього та четвертого президентських термінів Путіна ідеологічні кордони, які розділяли «русский мир» та «Святу Русь», почали стиратися. Патріарх Кирило іноді говорив про «русский мир», а Путін іноді посилався на народи «Святої Русі». Йшли роки, і їхня риторика, спрямована проти секуляризму, американської гегемонії та безбожної Європи часто здавалася цитатою з одного й того ж мракобісного молитовника. Хоча ці дві ідеології часто перетиналися, на мій погляд, вони залишалися окремими пропагандистськими проектами. Пострадянські республіки Середньої Азії, наприклад, були головною мішенню ідеології «русского миру», але в уявленні Кирила про «Святу Русь» їм відведено незначне місце.

Однак загальним для цих двох ідеологій зрештою став їхній крах. Поняття «русский мир» є перекладом словосполучення Russian World. У російській мові слово «мир» має подвійне значення. Це може означати світ як «world», або як «peace». У той момент, коли російські танки увійшли до України, у саме серце Святої Русі, можливість існування «русского миру» було зруйновано назавжди. Ось чому Путін і Кирило жодного разу публічно не вимовили словосполучення «русский мир» ні під час підготовки до вторгнення, ні вже в часі війні.

«Русский мир» – це геополітичний інструмент «м’якої сили», призначений для завоювання сердець і умів у мирний час. Війна вимагає іншого виду пропаганди — продукту більш зловісного та ефективного, — і Московський Патріархат добре підготовлений до виконання цих ідеологічних вимог. Упродовж десятиліть Кирило підтримував тісні зв’язки із російськими Збройними силами. У січні 1992 року, лише через два тижні після розпаду СРСР, він виступив із промовою перед 5000 високопоставленими офіцерами колишньої Радянської Армії, під час якої припустив, що православ’я може надихнути патріотизм та заповнити ідеологічну порожнечу марксизму-ленінізму.

Ці в минулому радянські і ще недавно прихильники атеїстичних поглядів військові були, вочевідь, переконані тим, що вони почули. Протягом наступних трьох десятиліть православні священнослужителі почали бути присутніми на великих військових церемоніях. Вони освятили святою водою ядерні бомби, винищувачі та танки. Вони вчили російських солдатів, що смерть на полі бою може бути формою мучеництва, гарантуючи їм квиток до раю.

У той же період Путін і його команда також почали сакралізацію пам’яті про Другу світову війну, або «Велику Вітчизняну війну», як її називають у Росії. Законодавці реабілітували образ Сталіна як великого генералісимуса перемоги та ухвалили закони, що забороняють «фальсифікацію» офіційного військового наративу Кремля. Тим часом військові паради, які щорічно проводяться 9 травня, у День Перемоги, ставали все більш тріумфальними та масштабними. Пропаганда, пов’язана з Днем Перемоги, починала візуально домінувати у російських містах за тижні та місяці до самої дати. Наприклад, до святкування 75-річчя Перемоги 2020 року гігантські рекламні щити в Москві рекламували «Нашу Перемогу», а люди малювали на своїх автомобілях патріотичні гасла, такі як «Вперед, на Берлін!» і «1945 рік – можемо повторити».

Ці процеси не залишилися непоміченими для Патріарха Кирила та його найближчого оточення. 2020 року він освятив нову церкву на околиці Москви, відому як Головний храм Збройних сил Російської Федерації. Храм присвячений «Великій Перемозі» Радянського Союзу над нацистською Німеччиною, а його інтер’єр від підлоги до стелі вкритий грандіозними мозаїками, виконаними у стилі радянського соціалістичного реалізму, що зображують великі військові перемоги Росії. Тут можна знайти образи середньовічних воїнів, російської імператорської кавалерії та «маленьких зелених чоловічків», які анексували Крим у 2014 році.

Однак більшість мозаїки зображують найвищою мірою романтизовані сцени радянської слави на полях битв Другої світової війни. Ефект посилюють гігантські вітражі на вікнха храму, на яких з гордістю зображені культові радянські пропагандистські символи, такі як червона п’ятикутна зірка, а також серп і молот. Одним словом, на стінах нової військової святині християнське православ’я зливається з атеїстичним комунізмом — хрест зливається з серпом та молотом — для того, щоб розповісти про тріумфальну історію Росії як святого народу (і святого воїнства) Божого.

Саме на цю ідеологію священної війни, а не на концепцію «русского» переважно спиралися російські лідери, говорячи про вторгнення в Україну. У своїх виступах 21 та 24 лютого Путін близько десятка разів згадав нацистів та неонацистів, а також нагадав про «святі жертви», принесені радянським народом «на вівтар перемоги» у Другій світовій війні. Більш того, у день початку вторгнення путінські війська вступили в бій у формі, покликаній викликати спогади про Велику Перемогу, і деякі експерти навіть припустили, що маршрути вторгнення були спеціально прокладені так, щоб російські солдати могли буквально слідувати стопами своїх радянських попередників, які билися з нацистами. Тим часом, далеко від поля бою, росіяни отримували постійну порцію героїчних фільмів про Другу світову війну, які йшли протягом усього дня російськими телеканалами, які контролює держава.

Як і слід було очікувати, багато патріотично налаштованих священнослужителів Російської православної церкви підтримали наратив Кремля про священну війну. «Сьогодні на землях Святої Русі… збройний конфлікт відбувається між російським народом та колективним Гітлером та ворогами Святого Православ’я!», — сказав отець Ігор Пашменов своїй пастві через сім днів після початку вторгнення. Подібно батько Олексій Касатіков використав пісню з радянського військового фільму, щоб описати кампанію. «Якщо це буде необхідно, ми можемо повторити!» — заявив він, натякаючи на Другу світову війну. «І тепер ми робимо це знову! Наша країна закінчила війну 1945 року, і ми закінчимо її ще раз сьогодні!»

Ці приклади не є чимось надзвичайним. Згідно з політикою пам’яті, що проповідується нині як політичними діячами, так і священиками, російські солдати виборюють екзистенцінє виживання Батьківщини так само, як їхні радянські предки боролися проти гітлерівського вторгнення. Лише цього разу Київ — це новий Берлін, режим Зеленського та НАТО — нові нацисти, а вся країна веде священну війну проти безбожних агресорів із Заходу. Це не що інше, як друга «Велика Вітчизняна війна».

Однак є один видний діяч, який останніми тижнями не згадував про Другу світову війну — Патріарх Кирило. У своїй проповіді на початку березня на підтримку вторгнення глава церкви згадав кілька інших російських військових кампаній, але нічого не сказав про Велику Вітчизняну війну. Чому патріарх доклав стільки зусиль, щоб уникнути згадки про культ війни, який він сам допоміг створити та освятити?

Один із можливих варіантів полягає в тому, що Кирило ніколи не припускав, що культ буде розв’язаний на канонічній території, яку він вважає своєю. Як ми вже переконалися, упродовж своєї церковної кар’єри Кирило створив та займався розвитком двох улюблених ідеологічних проектів. У 2022 році один із цих проектів зрадив інший: свята армія Росії вторглася на Святу Русь. Бомби, благословення російськими православними священиками, були скинуті з військових літаків, які благословили російські православні священики, і ці бомби впали на будинки та церкви парафіян Кирила. За кілька тижнів вторгнення, ймовірно, знищило все, що Московський патріархат намагався зберегти в пострадянській Україні протягом більш ніж трьох десятиліть. Тому війна для Кирила – катастрофа, а не святий тріумф, і його скрутне становище не може не викликати в пам’яті слова дев’ятого Псалма: «У справах рук своїх ув’язнений грішник».

Шон Гріффін (Sean Griffin) — науковий співробітник Гельсінської колегії перспективних досліджень Гельсінського університету.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»