Протягом 55 років, тобто півстоліття, маленька, але історична Охридська архієпархія, точніше, частина її в межах нинішньої держави Північна Македонія, оскільки стародавня Архієпархія мала набагато ширші кордони, була в темряві. Густа, непроникна та абсолютна темрява, переплетена з політичною, націоналістичною та іншою, не пов’язаною з Церквою та її роллю, доцільністю, яка повністю ізолювала цю Архієпархію від решти Тіла Православної Церкви.

За ці 55 років Церква нашої сусідньої країни була в пеклі. Її мучили «друзі», «захисники» та «вожді», які подбали про те, щоб максимально використати зраду, яку вона вчинила за рахунок себе, вона вигукнула «На річках Вавилону» і пройшовши своє особисте чистилище. , як писав Данте, вона змогла знову побачити світло раю, який у її випадку описується всього трьома словами: «fiber ossin en».

Під час Літургії в кафедральному соборі Скоп’є архієпископ Стефан хотів порівняти свою Церкву з розслабленим, який терпляче чекав перед басейном, поки хтось не знайшовся, щоб завести його у воду, щоб він зцілив. «У мене немає спасителя», — сказав чоловік Христу, коли його запитали, чи хоче він зцілення. Але чи такою ж була пригода Охридської архієпархії? Хіба вона не мала спасителя?

Якщо ми хочемо бути чесними як із собою, так і з невблаганною історією, ми повинні «називати речі своїм ім’ям». Проблема Охридської Церкви була не у людині, яка б вела її до води. Людина мала. У неї не було волі. Ангел багато разів спускався і струшував воду виключно для конкретної Церкви, але вона не відчувала потреби в «зціленні». Особливо в темні часи, коли націоналізм, спасіння та неісторичні корони були на політичному небосхилі сусіда, тамтешня Церква не тільки не шукала чоловіка, який би кинув її у благословенні води басейну, але й почувалася могутньою.

Але, як і члени кожного тіла, члени тіла Церкви мають певний час, який вони можуть витримати в ізоляції, поки не почнеться розпад.

Пізно, але не надто пізно, церковні керівники малої балканської точки зрозуміли очевидне. Тобто, якби їх далі відрізати від Тіла Церкви, результат був би септичний. І ось, нарешті, попросили «людину», Вселенського Патріарха Варфоломія, як характерно сказав архієпископ Стефан, кинути їх у воду басейну, щоб нарешті побачити світло.

Півстоліття в темряві, звісно, довгий термін. Важко скинути всі залишки ізоляції. Це потребує часу. Люди, які сьогодні керують Охридською Архієпархію, навчилися жити на самоті. Вони не знають, що таке жити як член тіла. У складі Вселенського Православ’я. Скажу лише, що в 1967 році, коли «Македонська церква» була відірвана від Тіла Церкви, її нинішньому архієпископу Охридському Стефану  було лише 12 років.

Насправді ці люди знають про те, як працює Православна Церква, нічого складаного і все на відстані. Що вони бачили, що чули і що читали. Народжені та вирослі в церковному мікрокосмосі, який дехто переконав їх є Всесвітом, сьогодні вони покликані жити в зовсім іншому середовищі. А це найскладніше. Особливо, якщо врахувати, що ситуація, в якій все це відбувається, є особливо важкою, і люди, які взялися каталітично сприяти вирішенню церковного питання Північної Македонії, здається, мають інший порядок денний.

Ми, звичайно, повинні висловити архієпископу Стефану, що він був досить послідовним, особливо під час свого служіння в Скоп’є, визнаючи роль Вселенського престолу у вирішенні проблеми своєї Церкви. З іншого боку, він був не зовсім зрозумілим. Його мовчання перед лицем провокаційних чи неоднозначних повідомлень Сербського Патріарха про виконання автокефалії без найменшого посилання на Константинополь, єдину Церкву, яка на сьогоднішній день «народжує» інші Церкви, характеризується як наївна до підозрілого.

Те, як Церква функціонувала протягом століть, не схожа на базар чи телемарафон, де бенефіціар збирає те, що може від того, хто пропонує це для виконання своєї роботи. Стамбул відкрив ворота «комплексу» у Скоп’є, який уже століттями діє. за конкретних умов, правил і констант. Ми не можемо отримати запрошення зі Стамбула, а потім отримати автокефалію з Белграда, щоб зробити нас усіх щасливими. Ми також не опосередковано шантажуємо Фанарі тим, що «якщо ви не дасте мені автокефалію, я візьму її з іншого місця; вони просять мене дати її мені». Система так не працює!

Той, хто має владу і відповідальність давати автокефалію, коли судить, той дав її Сербії, Греції, Болгарії, Грузії, «святій» (ст.. у її фантазіях) Росії, Албанії, Україні та кожна інша автокефалія. Православна церква, крім пресвітерії та Кіпру. Він є тим, хто має силу повернути когось до Церкви через покликаних, і той, хто, незважаючи на свої невдачі та помилки, відповідає за цю місію. Вселенський престол.

Тож тепер, коли Охридська архієпархія вийшла з темряви, їй буде добре вийти з тіні і не намагатися скористатися будь-якими слабкостями системи.

Якщо Скоп’є дійсно хоче повернутися до православної сім’ї, воно має це зробити. З тими ж правилами і тими ж умовами, що протягом століть усі інші Церкви входили до сім’ї.

Свіжий приклад «патріарха» Українського Філарета, який вважав, що повернеться в сім’ю та зможе нав’язувати свої умови. І повна ізоляція, в якій він живе, знову ж таки, реальна.

Отже, очевидно, що Скоп’є має прояснити свою позицію щодо свого визнання і нарешті зайняти чітку позицію щодо фактичних дій. На світлі, подалі від тіней.

Але Белград, який останнім часом демонструє дивну поведінку, нарешті повинен буде відкрити свої папери і говорити мовою правди з рештою Православного Світу.

І перш за все, щоб розповісти нам, чи є його метою підтримати спробу Охридської Архієпископії повернутися до світла чи використати її як запобіжник у бомбі, яку Нерон з Третього Риму створював на підвалинах Православної Церкви протягом десятиліть.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO