І

В молитві закладена велика сила, бо то сила Бога, а Він чує наші молитви і, як Всесильний, відповідає на них, адже «бо не буває безсилим у Бога жодне слово» (Лук., 1:37). Господь чує молитви кожного з нас, дітей Своїх, і коли ми молимося щиро й з глибоким розчуленням серця, то «від усякої скорботи звільняє їх» (Пс., 33:18). Молитва зв’язує нас із Господом, та нам не слід чекати виконання нашого прохання одразу ж, як тільки звернулися з ним. Бог є джерелом сили нашої молитви, але відповідь залежить тільки від Його волі.

Бог почує нас тоді, коли ми гідні того, що просимо, коли живемо за Божими заповітами й молимося безперестанно. Але, за словами святого Григорія Ніського, звертаючись до Господа як Благодійника, треба бути самим благодійниками, звертаючись до Милостивого, бути милостивими, звертаючись до Праведного, бути праведними, звертаючись до Терпеливого, бути терпеливими, звертаючись до Людинолюбного, самим любити людей…

Чи ми відповідаємо цим критеріям людського духу? Звичайно, що ні. То яку ж тоді молитву приносити Господу, щоб Він зглянувся на нас і дав нам те, що просимо? Перш за все, покаянну, а вже за нею і особисту чи за рідних, за Україну. Але молитись треба всім – і особисто, і соборно в храмах на богослужіннях. Всім! Тільки так ми врятуємо себе й Україну. Але завжди слід пам’ятати: «По вірі вашій нехай буде вам».

Про що ми повинні молитись нині, коли на українському Донбасі ллється українська кров? Про що молитися, коли по всій Україні люди хоронять своїх синів, які жертовно віддають своє дорогоцінне життя за рідну землю? Про що молитися, коли одні кидають все – батьків, дружин, дітей, коханих і, взявши до рук зброю, йдуть на фронт аби, ризикуючи власним життям і здоров’ям, відстояти свій рідний край, свою Вітчизну від лютого ворога, що вторгся і намагається її поневолити, а інші в цей час гуляють та веселяться, творячи бенкет посеред чуми? За що молитися?!

Щоб відповісти на ці запитання, слід вияснити справжні причини того, що сталося на ще не так давно миролюбній і розважливій українській землі. Що спричинило до тієї жахливої пожежі, котра спалахнула від іскри та перетворилася на вируюче вогнище, яке пожирає тисячі життів і все довкола, що в поті свого чола напрацьовували попередні покоління? Та коли те, що людина створила своїми руками й своїми ж руками зруйнувала, можна знову відбудувати й, навіть, у кращому вигляді, то вбите життя вже неможливо повернути.

І все ж, що спричинило пожежу війни? Невже тільки те, що хтось викресав вогню і кинув іскру у висохлу траву? А ті, хто ту траву зневаги й ненависті до землі, на якій народилися й жили, пили її воду і їли її хліб, дихали її повітрям, соломинка по соломинці заготовляли її впродовж не одного покоління, складаючи й накопичуючи у своїх душах, – хіба вони не головні винуватці пожежі?

Зараз можна стільки завгодно звинувачувати російського агресора, але чи відважився б він вторгнутися в нашу землю, якби частина народу не була готовою прийняти його як «визволителя»? Слово «визволителя» вимовляю в лапках, тому що немає предмету визволення, а є бунт темної сили проти світлої, коли гріх набрав таких обертів, що вже здоровий глузд не в силі втримати його пекельної сили, що виривається вогненною магмою з надр людської спотвореної, скаліченої злом душі.

В цьому немає нічого нового, адже перша людська кров пролилася ще на зорі людства на землі й була вона кров’ю брата. З того часу людина воює проти людини, а причиною і наслідком завжди виступає боротьба людини з Богом. Звідси випливають всі біди й нещастя людини, яка черпає їх із вічного джерела протистояння з Богом. І якщо до цього часу люди ще не знищили один одного й увесь світ довкола себе, то виключно через милість Творця, Який оберігає Своє творіння.

Те перше вбивство Каїном свого брата Авеля стало лише початком безлічі злочинів людини проти людини, що є наслідком гріха проти Бога. Цей гріх людини бере свій початок від першого гріха їхніх батьків Адама і Єви, який одночасно став і їхнім покаранням.

Творець милостивий, хоч і карає, але не до кінця, Він дає надію й розраду, а разом із тим і повчання. Він заборонив мстити Каїнові за вбивство брата, щоб той карався все своє життя докорами совісті, а на втішення батькам послав їм третього сина – Сифа, тобто дав людям і випробування гріхом, і надію на спасіння від нього.

Згадаймо слова із Старого Заповіту: «І зробив Господь Каїнові знамення, щоб ніхто, зустрівшись із ним, не вбив його» (Бут. 4:15). Відтоді Каїн із постійним страхом у серці жив довго, змінюючи місце свого проживання, бо дуже боявся за своє життя. Страх штовхав його на нові гріхи й злочини, і цей кривавий і жорстокий ланцюг тягнеться й до нашого часу, творячи діла смерті, а не життя. Війна батьків проти Бога зароджує в їхніх дітях із затемненим духом заздрість, лицемірство і нетерпимість, які поступово переростають у почуття помсти, а воно штовхає одного проти другого – затемнених свідомістю нащадків Каїна грабувати, вбивати, нівечити просвітлених Богом нащадків Авеля. А всьому причина –людська заздрість, яка потьмарює розум і змінює навіть вираз обличчя: «Каїн дуже засмутився і лице його змінилося», тобто обличчя його потемніло через потемніння його духу й тоді він, як пише Святе Письмо, піднявся проти свого брата і «убив його» (Бут. 4-5:8).

Коли ж Бог запитав у нього: «Де Авель, брат твій?», то Каїн збрехав, як і будь-який убивця, сказавши, що не сторож своєму брату. З цього й почалася історія людських злочинів і брехливе їх приховування.

До речі, хіба не так нині поводить себе Росія, коли її очільник заявляє, що російських військ на Донбасі немає, а російська пропаганда намагається вводити в оману ввесь світ?

Як тут не згадати війну між дев’ятьма царями з потомства Ханаана, коли цар Кедорлаомер подолав царів содомського й гоморського і забрав усе їхнє майно й увесь їхній хліб (див. Бут. 14:11). Хіба не так поводять себе росіяни, вивозячи з окупованих ними територій Донбасу цінне промислове обладнання, вугілля та інші ресурси? Тобто, займаються відвертим грабежем на державному рівні! І саме ось такі ганебні й ниці вчинки супроводжують насильників, начеб якась невидима вірьовка на шиї, адже вони не можуть втриматися від грабежу чиєїсь власності. Ця удавка затягується на їхній шиї тоді, коли цього найменше очікують, бо перебувають у стані сп’яніння від перемоги. Але з історії ми знаємо, що така поведінка переможців, врешті-решт, повертається до них поразкою і страхом за своє майбутнє.

Наш український народ, як народ праведний, жив у поневоленні більше чотирьохсот років, увесь час очікуючи визволення – чесно трудився на своїй землі, вирощуючи хліб і примножуючи достаток, а поневолювач, відчувши смак перемоги й отримавши можливість відбирати плоди чужої праці, торжествував. Але таке неправедне торжество йому було дане для того, аби потім він відчув увесь жах перемоги уже над ним самим колись переможеного й принижуваного ним народу.

Ми цього дочекаємося, бо перемога буде за нами. Але тут є одна умова. В чому ж вона полягає? В праведності. Серед взятих у полон содомлян був і праведний Лот, племінник Авраама, Божого чоловіка, зі своєю родиною. Авраам швидко зібрав військо і з непорушною надією на Бога та Його поміч виступив проти переможців та розгромив їхні війська. Як пишеться у Святому Письмі, вороги: «Від Мертвого моря до Дамаска не зупинялися у своїй втечі». Авраам визволив Лота і його людей та повернув йому все відібране в нього майно.

Дуже повчальним для нас є подальше розгортання подій, описаних у Святому Письмі. Утаємничений біблейський цар Мелхиседек появився перед Авраамом і благословив його на перемогу. Але не Аврааму він віддає шану за перемогу, до речі, як і сам Авраам, а Богу Всевишньому: «Благословен Бог Всевишній, Який віддав ворогів твоїх у руки твої», – сказав він Аврааму.

Великі люди завжди залишаються великими. Коли содомський цар, зрадівши такому неочікуваному визволенню, запропонував Авраамові взяти собі все відбите у супротивника майно, але просив залишити йому рабів, то праведний Авраам з гідністю відповів йому: «Піднімаю руку до Господа Всевишнього, Творця неба і землі, що навіть нитки й ременя від взуття не візьму з усього твого, щоб ти не сказав: я збагатив Авраама» (Бут. 14:20-23).

Авраам нічого собі не взяв, навіть те, що, власне, йому належало як переможцеві, аби покрити військові витрати, адже не для того він ішов воювати, щоб забрати собі чуже, а щоб звільнити людей від безбожних тиранів і повернути награбоване ними майно. Він вважав, що керується правдою й бачив свою нагороду в тому, що в ім’я правди отримав перемогу над тими, хто творив беззаконня.

А тепер пропоную порівняти вчинок праведного чоловіка із вчинком президента Росії Путіна і його поплічників. І при цьому зауважити, що ті, хто на нас пішов війною, православні християни, а їхній православний патріарх ще й благословив розбій проти нашого, як вони говорять, братнього їм православного народу!

Авраам показав образ справжнього християнина, а Путін навпаки – жорстокого й нахабного грабіжника. Він не сказав: «Звертаюся до Господа Бога Вишнього, Творця неба і землі, й обіцяю українському народу, якого вважаю братнім, що нитки не візьму із того, що йому належить». Ці слова звучали б роками й роками як симфонія миру й процвітання обох народів, а так – прокляття тисяч українських матерів, чиї сини загинули від рук загарбників, прокляття цілого народу, якого вкотре, користуючись переважаючою силою, оббирає, грабує Росія, як останній розбійник із середньовіччя.

Більш як за два десятки літ до російської агресії Бог, за віковічні страждання українців у поневоленні, зглянувся на нас і чудодійно вивів із московського полону. Але наш народ замість подяки Богу за таке благодіяння, замість творчої праці по духовному відродженню й любові до Вітчизни, наробив багато зла, постійно нарікаючи на те, що отримав волю.

Тут можна провести яскраву паралель з народом єврейським, який також перебував не одне століття в рабстві єгипетському і, нарешті, прийшов час, коли Мойсей вивів його з Єгипту на волю. Сподіваючись на багате життя на рідній землі й не отримавши бажаного одразу, євреї стали нарікати, кажучи, що в рабстві в них було вдосталь їжі й пиття, а він завів їх у пустелю, де немає навіть води.

Наш народ теж засумнівався і в допомозі Божій, і в доцільності самої державної незалежності. Та й вів себе не завжди гідно, надаючи можливість керувати собою всяким негідникам і пройдисвітам. Тому й запанувало фарисейство, лукавство і злочинність. Чи міг Господь усе це терпіти?

Знову звернемося до Святого Письма, до історії єврейського народу, який чи не першим згрішив наріканням на Бога й сумнівами, а тому й повинен був тяжко спокутувати цей гріх. Господь напустив на євреїв царя пустелі Амалика з великим і добре озброєним військом. Чи не те ж саме ми маємо нині в Україні?

Вже тисячі літ історія повторюється, а народ так нічого й не навчився до цього часу. А тоді, коли перед ізраїльтянами постала реальна загроза втрати вільного життя, яким вони вже почали жити, але ще не навчилися цінувати його переваг, а ще там – у глибинах своїх душ – відчули загрозу самому своєму існуванню як народу, то їх охопив страх і жах. Ось цими двома почуттями – страхом і жахом – вони й спокутували сумнів та нарікання на Бога і на Його слугу Мойсея.

Але зауважу – тоді на чолі єврейського народу стояв мудрий і глибоко віруючий, і праведний чоловік – Мойсей. Він послав на бій із Амаликом найкращого воєначальника – сміливого й відважного Ісуса Навина. Сам же, будучи переконаним, що лише з волі Божої та Його святої підтримки єврейський народ зможе перемогти сильнішого від себе ворога, вийшов на гору і, здійнявши до неба руки, став молитися. В Святому Письмі пишеться: «І було, коли піднімав Мойсей руки свої, то перемагав Ізраїль, а коли опускав руки свої, то перемагав Амалик» (Вих., 17:11). Важко було Мойсею стояти на молитві, адже битва тривала з ранку й до заходу сонця. Руки Мойсея знесилювалися, опускалися й тоді його брат Аарон підклав під них камені, щоб він міг тримати їх піднятими. А коли руки Мойсей все ж від знесилення опускав, тоді їх підтримували Аарон і Ор. «І переміг Ісус Амалика» (Вих., 17:13), – говорить нам Святе Письмо.

Тут варто зауважити головний висновок – воєначальник не управляв військом, а доручив це робити своєму помічнику, а сам, з піднятими до неба руками, від початку й до кінця битви стояв на молитві до Бога. І перемагав не той, хто командував армією в битві, а той, то возносив до Бога молитву. І Бог милостиво зглянувся над народом ізраїльським та пом’якшив свій гнів. Заради молитов праведного народного вождя Мойсея Всевишній Бог спочатку дозволив Амалику напасти із замислом підкорити сусідній народ і пограбувати його, таким чином збільшивши і свої достатки, і територію свого царства. Але в той же час не допустив Амалика до перемоги через нікчемність і злочинність його намірів, а кінцеву перемогу віддав Ізраїлю за вірою й молитвою Мойсея. Тобто, народ ізраїльський переміг свого ворога перш за все тому, що, воюючи з глибокою вірою, поклав усю надію на перемогу на Бога, віддав і себе, і справу захисту Вітчизни на волю Божу. І з Богом переміг!

Отже, істинно Господь був знаменом Мойсея. Був Він знаменом і Аарона. Обидва не покладалися на силу людську, а взяли Господа своїм знаменом, своїм помічником і тому перемогли більш сильного ворога, ніж самі. Саме із цим знаменом Аарон із невеликим загоном своїх слуг – зауважу, не солдатів, а пастухів, переміг п’ятьох царів, що мали військо, а Мойсей – переміг царя-грабіжника, войовничого Амалика.

Повчання тут полягає в тому, що як тільки Всевишній віддавав долю бою в руки людські без своєї участі, Амалик йшов уперед, а Ізраїль відступав. А коли було навпаки, тобто, коли Бог за молитвами Своїх вірних докладав до їхньої волі й Свою Божу волю, тоді і Авраам, і Мойсей перемагали, маючи перед собою знаменом Господа Живого.

Ніскілечки не погрішимо перед істиною, коли будемо стверджувати, що майданівці перемогли набагато сильнішого супротивника, за яким стояла ціла державна репресивна машина, бо з першого ж дня протистояння і на Майдані, і в церквах, і по домах – священики, ченці й більшість людей по всій Україні за них молилися. Тільки тоді, коли зливаються воєдино воля Божа й воля народу, народ перемагає.

Яке ж повчання з наведених мною Біблійних історій ми можемо взяти на озброєння? Перш за все те, що без Бога ми слабкі й безсилі. Сила ж наша в Богові, в розмові з Богом, наше з Ним спілкування – молитва.

То за що ж нам молитися, які думки возносити до Бога Всевишнього? Нарікати на Нього? Але ж не Він накликав біду в свою землю, у свій дім! Не Він почав і продовжує це страшне кровопролиття. Не Він вигнав людей із їхніх осель, не Він вбиває, руйнує, знищує, грабує. Не Він! Це зробили люди своїм фарисейством і по відношенню до Бога, до віри, до молитви й до Церкви. Зробили ті, хто проявляв милосердя лише до своїх, а інших вважав за таких, що не варті й доброго слова, хто зневажав землю, на якій жив, і народ серед якого жив. А тепер страждають всі – і на Донбасі, населення якого й накликало біду, і по всій Україні, сини якої гинуть, захищаючи рідну землю.

То що ж нам просити в Бога? З полону духовного вавилонського рабства ми начебто вирвалися – це показав Майдан, це показує героїчний захист Вітчизни. Можливо, молитися за те, щоб Господь покарав загарбників, що вторглися на нашу землю і вбивають та грабують нас? Але тоді ми уподібнимося до тих, хто плюндрує нашу землю й отримаємо ту ж поразку, яку отримав грабіжник Амалик. Адже воєнна перемога грабіжників і насильників буває не внаслідок їхньої сили, а внаслідок гріховності народу, на який вони напали.

Нам треба звернутися, знов же таки, до Святого Письма й прочитати молитву Даниїла. «Молю Тебе, Господи Боже великий і дивовижний, що зберігаєш заповіт і милість до тих, хто любить Тебе і дотримується повелінь Твоїх! Згрішили ми, чинили беззаконно, діяли нечестиво, впертими були і відступали від заповітів Твоїх, і від постанов Твоїх, і не слухались рабів Твоїх пророків, які Твоїм іменем говорило до царів наших, і до панів наших, і до отців наших, і до всього народу країни. В Тебе, Господи, правда, а на наших лицях сором, як у цей день для кожного юдея, жителя Єрусалима і всього Ізраїлю, на ближніх і дальніх, в усіх країнах, куди Ти вигнав їх за відступництво їхнє, з яким вони відступилися від Тебе».

Зауважмо – з перших же слів молитви ми чуємо покаяння. Адже не вавилоняни зруйнували Єрусалим, а зруйнували його самі ж ізраїльтяни тим, що зіпсували свої стосунки з Богом, бо багато грішили й отримали страшні наслідки. А ми, українці, не тільки своїм лукавством і фарисейством відступилися від Бога, а ще й Україну, Богом дану нам Вітчизну, зневажили відреченням від рідної мови, від історії, культури, ми зневажили її нелюбов’ю, а найбільше відмовою захищати. Ми зрадили Україну, як зраджують неньку, яка народила і материнським молоком вигодувала. Ми стільки разів відступались від Бога, стільки разів зраджували Вітчизну, що тепер пожинаємо гіркі плоди. Правда, розплачуючись кров’ю і життям кращих з-поміж нас. Але вони – жертва, що приноситься народом за своє спасіння.

Отже, якщо покаяння є тим єдиним ключем, яким відкривається доступ до милості Божої, то в чому нам каятися? І чи всім каятися? Знову ж таки, за приклад нам слугує пророк Даниїл. Хоча в чому каятися Даниїлу, який не відступився від Божих заповітів і був праведним? Але він, відчуваючи єдність із своїм страждаючим народом, не відділяє себе і від його гріхів. Ми не можемо зараз стояти осторонь того, що відбувається, бо відбуваються доленосні події, які або дадуть нашому народу шанс на життя, або відберуть його остаточно.

Кожному свідомому віруючому треба брати на себе подвиг покаянної молитви за народ, за державу, бо в цій трагедії винні всі – і правителі, і мучителі, і відступники, і священики, і байдужі, яких було більшість. Але чи всі розуміють і усвідомлюють міру й глибину своєї вини? Тому, коли береш на себе управління народом чи молишся за народ, то бери за нього й міру відповідальності, адже в масі своїй народ малосвідомий і не розуміє значення молитви для перемоги, а покаяння – для перемоги над самим собою, над власною гординею, яка призводить до бід і трагедій як особистості, так і цілої нації.

Раптом усім захотілося жити у своє задоволення та ще й за рахунок інших, хто жадав безроздільної влади для себе і своїх нащадків, а заповіти Божі були лише бутафорією для прикриття своєї нечестивості. І в цьому шаленому горнилі вседозволеності люди спалювали у своїх душах всі ті вічні цінності, що завдяки вірі й дотриманню заповітів Божих, напрацював у своїй душі народ. Але за маною привиду звільнення від відповідальності перед Богом і Україною не зчулися, як скотилися в прірву гріха. А за будь-який гріх треба тримати відповідь перед Богом. І не тільки вже на тому світі, а й на цьому.

ІІ

Так якими ж словами звертався пророк Даниїл у своєму розпачливому зверненні до Бога? З покаянними! «Господи! На наших лицях сором – у царів наших, у князів наших і в отців наших, тому що ми згрішили перед Тобою, – волав він із плачем до Бога – Тому що ми повстали проти Нього і не слухали голосу Господа Бога нашого, щоб чинити за законами Його, які Він дав нам… Й увесь Ізраїль переступив закон Твій і відвернувся, щоб не слухати голосу Твого».

Із слів пророка ми бачимо, що ізраїльтяни зневажили Бога найтяжчим гріхом, який тільки може бути, вони відступилися від Нього, зруйнувавши стосунки з Ним, і залишилися наодинці зі своєю гординею та самолюбством. Ви скажете мені – а яке відношення до нас, українців нинішнього часу, має ця біблійна розповідь, що має щонайменше три тисячі літ? Але я, в свою чергу, запитаю вас – хіба ми, українці, маючи на початку двадцятого століття глибоку віру в Бога, живучи за євангельською наукою, адже знаємо настільки були побожними, особливо селяни, все ж таки знехтували традиціями прадідів і пішли за ворогами Христовими та зруйнували основи свого народного й особистісного життя?

А зараз, отримавши з Божих рук волю і вийшовши з московського чотирьохсотлітнього полону, хіба ми не кинулися грабувати те, що належало всім, а ми його розтягли по власних хатках, хто стільки на плечах поніс, а хто привласнив «заводи й пароходи», як колись говорили? Хіба купка негідників без будь-якого засоромлення не привласнила те, що створював увесь народ тяжкою працею, віддавши за краще життя мільйони життів, густо вкривши рідну землю кістками й щедро поливши кров’ю? Але на відміну від царів і князів, і всього народу ізраїльського, на лицях яких горів сором за ними сподіяне проти Бога, а, отже, й проти самих же себе, на лицях наших керманичів і новітніх скоробагатьків та й кожного з нас, так чи інакше причетних до нинішньої Руїни, навіть тіні сорому не з’являється.

Те, що в наші дні коїться на Донбасі й по всій Україні, почалося не вчора й не позавчора. Воно почалося з початком минулого століття, коли посягнули на чужу власність, коли «вогнем і мечем» до «самих до основ» руйнували те, що будувалося століттями в душах і на землі. Відвернулися від Бога й, більше того, скрізь і повсюди оскаженіло руйнувати святині – Божі храми й монастирі, але й цим не наситилися, а стали знищувати Церкву, вбивати тисячі слуг Божих – священиків і монахів, а саму віру в Бога нова влада поставила взагалі поза законом, оголосивши її ворожою для нового суспільно-політичного устрою державного життя.

Воно почалося в час, коли зло взяло верх над добром і втягло народ у прірву духовного розбещення, коли народ порушив найголовнішу заповідь, дану Сином Божим: «Полюбіть один одного, як Я вас полюбив», тобто любов’ю жертовною. Порушивши цю заповідь, тобто вчинивши найбільший гріх, адже сам Бог – це Любов, народ штовхнув себе на шлях страждання: голодомори, війни, придушення визвольних змагань, новітнє рабство, – ось якими смертельними небезпеками Господь намагався привести до тями наш народ. А він, замість покаяння, як бездумний нарікав на Господа Бога, й думав тільки про матеріальне та тілесне задоволення, втративши навіть надію на волю.

В той же час, варто нагадати й те, що, коли Творець має задуми стосовно того чи іншого народу, то ніхто не в силі завадити здійсненню Божого плану, окрім самого народу. Задум же стосовно українського народу, знає лише сам Бог. Але якщо впродовж століть нас так затято намагалися винищити інші народи, особливо московський, а ми, незважаючи на всі їхні підступи, продовжуємо й до цієї днини на своїй, Богом даній, землі утверджуватись, то ніхто й ніщо не змінить Божого задуму стосовно нас.

Звичайно, тут варто нагадати й про те, що наш народ, не зумівши згуртуватися заради виконання Божого задуму жити вільно й побожно, став поклонятися людським ідолам – вождям нечестивим, що творили з підкорених ними народів новий Вавилон, забувши, що Творець цінує кожен, створений Ним народ, як дорогоцінну перлину. А народ український, замість того, аби почати боротьбу із своїм найбільшим ворогом, продовжував на нього працювати й, наче обмарений розумом, віддавав у жертву його ненаситним бажанням своїх синів і доньок, перемішував їх із своїми і таким чином гублячи визначену нашу національну самобутність. Ми втрачали власне лице, все більше й більше стаючи невпізнаними перед Божим зором.

Але згадаймо історію ізраїльського народу, яка повинна бути для нас повчальною. Коли ізраїльтяни почали перемішуватися родинними зв’язками з моавитянами, тобто почалося кровозмішування з чужинцями, що загрожує невиправними генетичними змінами, а своїми серцями приліпилися до чужих божків, поклонившись їхнім ідолам та приносити їм жертви, то за законом кари за гріх, увесь народ Божий повинен був бути винищеним. Та Бог милостивий. Він чекав праведного вчинку хоч когось із юдеїв, вчинку, який відведе кару за гріх. І цей вчинок не забарився: Фінеєс, онук Авраама, запечалений беззаконням народу увірвався до палатки одного ізраїльтянина, що привів мадіанитянку для співжиття, і вбив їх.

Цим вчинком припинилася зрада, через яку ізраїльтяни мали не одну поразку від своїх ворогів мадіанитян, які «вороже вчинили» із синами ізраїльськими, спокусивши їх своїми доньками. І тоді «припинилася поразка синів Ізраїлевих», а Бог дав їм мир і сказав: «ворогуйте з ними й уражуйте їх». А Мойсей наказав повісити всіх князів народних, які своїм розпутним життям дали поганий приклад і всьому народу, а народ злякався й покаявся у своїх гріхах. Тільки після цього народ, що згадав про Бога й приніс Всевишньому покаяння, зрушив з місця після тривалого стояння в пустелі.

До речі, після цього ізраїльтяни перемогли й підкорили народи, заволодівши їхніми містами і землями.

Так само повчальним для нас повинна стати й історія Содому й Гомори, жителів яких врятувало від Божої кари лише те, що серед них, розбещених гріхами й усілякими пороками, були ті, хто вів праведне життя.

Коли Бог вирішив покарати жителів Содому й Гомори винищенням за їхнє розбещення, то «підійшов Авраам і сказав: невже Ти знищиш праведного з нечестивим? Не може бути такого від Тебе!» І милостивий Господь відповів: «Якщо знайду в Содомі п’ятдесят праведників, то заради них не знищу це місто». Ми знаємо, що Господь пообіцяв Аврааму не знищувати грішне місто, якщо там виявиться всього лише десять праведних людей. Такою є милість Божа.

Розбещення тілесне й розбещення духовне, особливо, коли народ відступається від Бога, від віри своїх предків, що вчинив наш народ, масово перейшовши з православ’я в інші віри, чужі своїй суті, відпав від істинної віри, то цей духовний блуд, не міг не притягнути нещастя, яке вилилося війною на Донбасі.

Коли подивитися на релігійний простір України, то ми побачимо, що саме на Донбасі найбільше засилля різноманітних протестантських християнських течій, які складають більшість релігійних громад цього краю. А ще мусульманські, буддистські і, навіть, сатанинські. Православ’я, незважаючи на величні храми, опинилося в меншості, а окрім того, воно за духом ще й не українське, а російське, більшість священства якого підтримує війну проти України.

Але ми бачимо, що Господь дає перемогу не сильнішому, а праведнішому. Якщо ми порівняємо рівень православної віри в Росії й Україні, населення якої в кілька разів кількісно менше, то побачимо, що наш народ за побожністю значно переважає російський. Особливо це стосується Західної України, де храми під час богослужінь переповнені віруючим людом. А коли почалася війна, то українці масово стали на молитву. І ось саме за віру, за беззлобність, за щиру любов до Вітчизни, що не очікувано з такою силою спалахнула після кількасотрічної сплячки в байдужості у наших серцях, Господь не дав перемоги ворогу, який намірився нас знову підкорити, користуючись допомогою тих, хто відвернувся серцем від землі, яка їх народила й вигодувала.

І знову в силу вступає закон праведності. Росіяни забажали заволодіти нашими містами й селами, всією нашою землею й знову поставити нас собі на службу, визискувати наше духовне багатство, за рахунок дарів, якими Творець щедро наділив українство, за рахунок вливання в свою кров значно чистішої української крові, збагачувати власну, що вони робили впродовж усього часу, заселяючи наші міста й села, а наших людей розсилаючи по всіх куточках своєї необ’ємної території, щоб там, на чужині, вони забули чийого роду й племені.

До речі, один відомий російський політолог, радник кремлівського керівництва, років десять тому писав, що із втратою України, вони втратили 75 відсотків свого генетичного потенціалу. Отже, ми були для них лише «генетичним потенціалом», але не рівноправним народом! Це яскраво видно з усієї кривавої історії їхнього відношення до нас, кого вони не вважали за народ, позбавляючи нас мови, культури, історії, Богом даної самобутності. Ми були лише генетичним матеріалом для творення їхньої нації, яку вони ліпили кілька століть поспіль і якої так і не зліпили. Адже те, що створив Бог, людина знищити не в силі, що собі намислювали й планували біснуваті кремлівські керманичі, а в Бога свій план. І хто стає поперек Божого шляху, той неодмінно отримує від Нього жорстоке покарання.

Тому то, коли Росія послала на підкорення волелюбного українського народу добре озброєні війська, перед цим озброївши і місцевих своїх сателітів, для яких українська земля так і не стала рідною, а в нас було зовсім мало воїнів, то сталося для кремлівських керманичів неочікуване – чисельно менші й слабко озброєні, переважно добровольці, вони зупинили загарбника й, навіть, погнали його назад.

Так, ми ще не звільнили всієї нашої території, яку окупував ворог, він ще продовжує вбивати наших людей і грабувати наші заводи й шахти, руйнувати будинки людей і творити ганебний розбій, але з ним буде, як було з до того непереможним воєначальником Ісусом Навином.

Жителі невеличкого містечка Гая сміливо вийшли на зустріч набагато чисельнішого ізраїльського війська і здолали його так, що «ослабло серце народу (ізраїльського, авт.) і стало, як вода» (Іс. Нав. 7:5). Коли ж воєначальник Ісус Навин запитав у Бога про причину своєї поразки, то Він відповів йому, що причиною поразки були грабежі: «Згрішив Ізраїль і порушили вони заповіт Мій, який Я заповів їм, і взяли із заклятого, і вкрали й приховали, й поклали між своїми речами» (Іс. Нав. 7:11).

Наш же народ, що століттями виховувався на Божих заповітах і з покоління до покоління зберігав їх у своєму серці, не посмів чинити беззаконня, а навпаки, допомагає людям на звільнених землях виживати. Хоча їм потрібна набагато важливіша допомога – їх ще треба наполегливо, з розумінням проблеми, виводити із стану духовного рабства, адже зараз вони ще вперто тримаються за кайдани, за тенета своєї світоглядної зашореності.

Це як історія з ізраїльським воїном, який через свою жадібність, коли захопили Єрихон, привласнив собі чуже майно, а коли численне ізраїльське воїнство наблизилися до Гая, то Господь за гріх покарав їх страхом і вони кинулися втікати. Цього разу непереможний воєначальник Навин отримав прикру для нього й для Ізраїлю поразку. Я щойно про це говорив.

Тобто, якщо навіть один воїн у війську здійснить крадійство, вчинить мародерство, займеться насильством чи осквернить святиню, або вчинить якийсь інший тяжкий гріх проти Божого заповіту, то таким чином він створить перешкоду для успіху свого військового підрозділу чи й, навіть, всієї армії. Ні військо, ні його командувач, ні звичайний солдат не сміють порушувати закони Божі.

Взагалі, гріх воєначальника проти Бога й Божого закону рівнозначний зраді й здачі в полон противнику. Не треба ніколи забувати, перш за все, державним керманичам і генералам та офіцерам, що під час війни відомста за скоєні гріхи наступає значно швидше, ніж за мирного часу. Війна є швидкою Божою розплатою за злі справи, що люди творять впродовж тривалого часу за мирного життя.

Можливо, це звучить жорстоко, але на війні не буває випадковостей. Ми плачемо й печалимося, коли бачимо покалічених у бою, або коли хоронимо загиблих, незалежно від того молоді вони чи старшого віку. Кожна людина хоче жити в цьому прекрасному, Богом твореному світі, вважаючи, що їй визначено Творцем ледь не вічність, але завжди відбувається визначене Богом, або спрацьовує непорушний Божий закон про розплату за гріх – в мирний час, чи воєнний, цією людиною, чи кимось із її роду.

На жаль, куля, осколок міни чи снаряда потрапляє, куди йому визначено. Випадковостей немає, хоча кожен із нас сумує за загиблими й покаліченими, за зруйнованими містами й селами. Чому саме Донбас обрав ворог, щоб розправитися з непокірною Україною? Чи не тому, що тут було найбільше зла, найбільше нелюбові до Вітчизни, найбільше карних злочинців, продажних і загребущих керівників. А Бог не міг бути з такими.

Гріхи керівників і є однією з головних причин воєн і катастроф, нечестя народу, яким вони управляють, бо їхня негідна поведінка і їхні ганебні вчинки розбещують народ. Своїми беззаконнями вони ображають Бога, хоча й будують храми, але таке будівництво злочинними руками без покаяння, невгодне Богу.

Якщо звернутися до Святого Письма, то в третій Книзі царів побачимо, що доки цар Давид чинив вірно і не гнівив Господа, то він перемагав усіх ворогів, тому що «йшов за Мною всім серцем своїм, роблячи тільки угодне перед очима Моїми» (3 Цар. 14:8), – як говорить Господь.

З історії ми знаємо, що той, хто в засліпленні гординею, забував Господа і Його слова «Люби ближнього свого», надіявся на силу своєї зброї, той завжди терпів поразку чи у війні, чи, отримавши тимчасову перемогу, уже в мирний час, як то сталося з Радянським Союзом. А той, хто із смиренням у серці, не надіючись на зброю, з покаянням звертається до Бога з проханням про допомогу, той зі славою перемагає.

Українці завжди знали, що на війні солдат повинен бути без гріха й міцний духом, повинен зі страхом стояти, як свічка, перед Богом, а перед ворогом бути сміливим і безстрашним. Це не просто знають і керуються на нинішній війні українські воїни. Ці високі якості, що від Бога, завжди були притаманні нашому народу, адже духовно він ще, слава Богу, не розбестився до тієї крайньої межі, за якою починається духовна деградація, що її ми спостерігаємо в нашого північного сусіда.

Творець заклав в українську душу найвищі людські якості – духовність, моральність, етичність, тонке відчуття добра й жертовної любові до рідної землі, до України як неньки, до своєї родини. Ці якості за жодної епохи, на щастя, не руйнувалися розтлінними віяннями, трагедіями, геноцидом, що навалювалися на Україну із Заходу та з Півночі. Нині вони мають вирішальне значення і в нашій першій Вітчизняній війні за незалежність і гідність.

Російське керівництво й генерали російської армії не врахували пробудження волелюбного духу українського народу, його культури, яка пронизала душу й серце людяністю й саме нею вирізняється серед варварської реальності сьогодення. Культурній свідомості взагалі притаманне відчуття межі між дозволеним і недозволеним, а це відчуття розвивається впродовж історичного розвитку народу і є його історичним досвідом. Тому ті чинники, що характеризують народ як єдину цивілізаційну спільноту, є свідченням історії його поступального руху вперед, для якого визначальним є віра в Бога, земля як опора і національні традиції.

Кремлівським же керманичам це важко зрозуміти, бо вони є представниками переважно народу кочового, що генетично злився з малорозвиненими на той час племенами, які заселяли заліснені та заболочені території північної частини Росії. А для цього народу головними цінностями в житті виступають сила й авторитет, які випадають з контексту людяності.

Хоча, з ходом історії, відбувалося і всотування у свідомість цього конгломеративного народу культурних і віросповідних досягнень народів європейських, головним чином українського, але це вже було наслідком історичного процесу, а не вихідного пункту культурної свідомості.

Філософія раціонального мислення президента Росії Путіна і його оточення покладала всі свої сподівання в збройному загарбанні України на силу російської зброї та український менталітет «моя хата скраю». Все це разом узяте повинне було б спрацювати на швидку перемогу якнайкраще, адже вони мали ще й підтримку свого народу, що: «засліпив свої очі і зробив своє серце кам’яним, тому не бачать очима і не розуміють серцем» (Ін., 12:40).

Але так не сталося, тому що пробуджений дух свободи в тій чи іншій мірі в більшості українців, преобразив і їхнє мислення, вивівши із стану байдужості у стан готовності перемогти ворога безстрашністю, силою духу, що долає навіть значно сильнішого суперника патріотичним піднесенням та героїчною волею до перемоги.

Видатний воєначальник ізраїльтян Ісус Навин перед своєю смертю, зібравши навколо себе народ, прорік: «Один із вас прожене тисячу, тому що Господь Ваш Сам веде бій за вас, як і говорив вам. Тому прагніть любити Господа, Бога вашого» (Іс. Нав. 23:10-11). Сказане вождем єврейського народу багато разів збувалося як і в часи суддів, і в часи царів, і пізніше, скажімо в часи Макавеїв. Особливо показовим була історія з часів судді Гедеона.

Ізраїль дуже збіднів, перебуваючи під гнітом мадіанитян, і тоді грішні ізраїльтяни згадали про Бога й у відчаї заволали до Нього, благаючи спасти їх від поневолювачів. Господь змилувався над ними й звелів Гедеону звільнити народ від мадіанитян. Але з тридцяти трьох тисяч, яких Гедеон зумів зібрати на війну з ворогом, Господь залишив лише триста воїнів. «Як я спасу Ізраїль?», запитав розгублений Гедеон, на що Господь відповів йому: «Я буду з тобою й ти уразиш мадіанитян, як одну людину» (Суд. 6:16). І триста чоловік отримали завдання перемогти величезне військо!

Що ж зробив Гедеон із своїм маленьким загоном? Він дав у руки кожному солдату трубу і порожній глечик, в якому горіла головешка. Підійшовши до стану ворога, всі солдати затрубили в труби й розбили глечики. Триста труб грянули, як одна, і триста факелів засвітилися з усіх сторін. Мадіанитяни злякалися, їхні верблюди як очманілі бігали по табору, а солдати, не впізнаючи нікого в лице серед темної ночі, вбивали один одного мечами, а інші тікали геть із табору, але також були вбиті. Таким чином перемога Гедеона була цілковитою. А за нею прийшло й визволення Ізраїлю від мадіанитянського поневолення.

Гедеон і його невеликий загін воїнів щиро повірили в Божу поміч і перемогли. А яка доля чекає народ, серед якого більшість невіруючих, ми бачимо із Одкровення Божого: «Нечестивим немає миру», – говорить Господь пророку Ісаї. Ось такою є їхня доля. Сумна доля тих, хто затіяв біду на Донбасі. І доки люди своїми злими думками, негідними почуттями і справами воюють проти Бога, то миру не буде. Війна тому й виникла там, що саме там було посіяне її насіння.

На запитання про те, яким чином милостивий Бог допустив жорстоку війну, можна відповісти іншим запитанням – як люди, яким Бог відкрив свою волю і Свій закон, можуть без сорому і покаяння постійно ображати Бога і ганьбити Його закон життя? Тому люди, як би це жорстоко не звучало, заслужили цю війну.

А чи можна все змінити? Можна! Для цього треба змінити себе в собі, виправити думки, спрямувати в єдине русло з усім українським народом і піти за Тим, Який сказав: «Я є Шлях». Можна, якщо захотіти. Але чи захочуть?

Від падіння в безодню і до спасіння з неї й безпеку – всього лише один крок. Чи захоче населення Донбасу відступитись хоча б на крок від жахливої прірви, над якою стоїть? Бог чекає від них відповіді як люблячий і турботливий батько.

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ