Нещодавно Папа Римський призначив єпископом та апостольським екзархом для нечисленних афінських уніатів висвяченого 24 травня 2008 р. на єпископа Каркавійського уніатського клірика пана Димитрія Салахаса, професора Римського Інституту Східних Досліджень та члена. Для афінської уніатської громади ця подія, мабуть, судячи з промовленої промови пана Салахаса, яку він сказав у день висвячення, і повідомлення, розміщеного на їхньому інтернет-сайті, має дуже важливе значення. Але для православних цей факт може бути охарактеризований як сумний і зухвалий, оскільки знову повертає до життя проблему Унії, вкотре виявляє наміри Ватикану щодо Православ’я та показує, наскільки небезпечною для Православ’я є перспектива так званих богословських діалогів. Це досить переконливо доводять наступні факти.

І. Еклезіологія уніатських громад ідентична еклезіології, на якій затверджувалася Унія XVI ст. Це підтверджують слова єп. Димитрія Салахаса, які пролунали на його хіротонії.

На початку він каже: «Наша громада становить малу частину Католицьких Церков на Сході». І це правда: всі уніатські громади вийшли з надр Православних Східних Церков і стали «католицькими», оскільки прийняли папський примат та папські догмати. Вони називають себе «Католицькими Церквами на Сході», тому що вірять, що спілкування з Папою зробило їх «католицькими», повними церквами, гарантуючи їм кафоличність, тоді як інші Східні Церкви, які не мають спілкування з Папою (Православні Церкви та антихалкідонські, монофізитські та несторіанські церкви, які не приєдналися до Унії), «кафолічними» не є. Вони, як говорить про них II Ватиканський Собор, є «приватними або помісними Церквами, між якими перше місце займають Патріархальні Церкви» (Указ про екуменізм, 14).

Далі у слові на висвячення знаходимо наступне: «Ми прагнемо єдності, а не Унії. II Ватиканський Собор нагадує нам, що чинні правові норми Католицьких Церков на Сході були встановлені «до часу», тобто до того моменту, коли Католицька та Православна Церкви відновлять одне з одним повне спілкування (Розпорядження про Східні Церкви, №30) зразком стародавньої нерозділеної Церкви першого тисячоліття». Тоді ми можемо поставити запитання: чим відрізняється «прагнення єдності» від прагнення Унії? Чи не було прагнення до Унії з еклезіологічної точки зору абсолютно ідентичним прагненню до єдності (псевдоєдності), тобто чи не мала вона метою досягнення церковного спілкування, за умови, втім, визнання папського авторитету і догматів, проголошених на папських соборах: , Ферраре-Флоренції, Тріденте та інш.? Можливо, «прагнення єдності» II Ватиканського Собору і папоцентристського екуменізму передбачає скасування догматів, прийнятих тринадцятьма «вселенськими» соборами папізму? [1] І, нарешті, як без заперечення всіх цих чужих навчань (єресів) богословський діалог досягне єдності, не ставши «уніатом», при тому, що до цього дня не змогли домогтися скасування жодного з цих законоположень?

Єп. Салахас запевняє православних: «Грецький Католицький Екзархат  категорично відкидає і відкидатиме будь-яку діяльність прозелітизму, – і додає: – але я прошу їх (православних – авт.) не відмовляти нам у праві на існування». Він упевнено і явно відкидає огидні методи минулого, і хочеться вірити, що він щирий, коли просить дати їм право на існування як громаді, що вільно визначається. Проте треба ясно усвідомлювати, що ми, православні, хоч і не маємо нічого проти права кожної громади на самовизначення, проте підкреслюємо, що існування уніатських церков є доказом того, що Унія існує і, отже, будь-яка діяльність Ватикану, що підтверджує їх існування , є твердженням Унії, незалежно від того, чи здійснюється незаконний прозелітизм чи ні. Унія – це насамперед еклезіологічна проблема, і вона нас найбільше цікавить як така. Отже, оскільки Ватикан підтверджує існування Унії, закріплюючи за уніатськими церквами право існувати в їхньому справжньому еклезіологічному устрою, богословський діалог з боку Ватикану може мати в перспективі не відновлення єдності Церков «на зразок стародавньої нерозділеної Церкви першого тисячоліття», але відновлення Уніатської Церкви!

ІІ. Ватикан підтримує Унію

Незважаючи на те, що Ватикан лицемірно «засуджує» Унію як метод з’єднання Церков (Баламандська угода, §1), він підтверджує її тим, що визнає існування уніатських громад (§31), всіляко посилюючи їхню присутність та діяльність на канонічних територіях Православних Церков. Тому ми запитуємо себе: доки ми, православні, продовжуватимемо богословський діалог, терплячі цей жахливо ненормальний стан речей? Католики (не рахуючи гідних похвали винятків, коли вони, на відміну від Ватикану, не згодні з Унією) непослідовно засуджують Унію як метод минулого і водночас визнають уніатські громади. Як можливий осуд Унії та одночасна підтримка уніатських громад, які роблять Унію реальністю на сцені сучасної історії?

Минула неприваблива діяльність папської Унії відома. Нагадаємо, що, використовуючи політичну та військову безпорадність Східної імперії після важкого венеціанського панування, папісти заклали першу підставу Унії, підпорядкувавши православних греків рішенням папського Ліонського собору (1274) за імператора Михайла Палеолога та патріарха Іоана. Другою серйозною підставою стала відома тиранічна вимога Папи Євгена IV, щоб східні християни, які знаходилися в скрутному становищі, повністю підкорилися Ферраро-Флорентійському собору (1439). Крім того, з часу Брестського собору (1596) єзуїти робили Унію великою спокусою для православної Східної Церкви подібними за своєю підступністю методами. Унія коштувала життя Патріарху Кирилу Лукарісу, призвела до скинення багатьох патріархів, відторгнення з надр Церкви великих громад в Україні, у Трансільванії, Далмації, Антіохії та викликала жорстокі переслідування православних у цих та інших областях, які контролювали турки [2].

У той же історичний період уніатська пропаганда, що зорганізується папами, розвивається в два етапи: спочатку як діяльність відділу папської курії Propaganda Fidei (Пропаганда Віри), а потім у вигляді будівництва шкіл (головне місце серед них займає Колегія св. Афанасія в Римі), керованих папськими місіонерами з метою не стільки звернення до Унії окремих осіб, скільки зміни усієї світогляду православних за допомогою латинофільської діяльності багатьох випускників таких шкіл.

Але й у наш час Ватикан неприховано підтримує та всіляко посилює Унію. З самого початку богословського діалогу православних з католиками уніати входять до складу Змішаної Богословської Комісії, незважаючи на гучні та постійні протести ІІІ Всеправославної Наради [3]. Папа Іван Павло ІІ зробив рішучий внесок у процес виживання Унії у Східній Європі. Баламандська угода (1993), не кажучи про інші її серйозні богословські нісенітниці, визнає і виправдовує існування уніатських церков, причому під ним стоять підписи деяких представників Православних Церков.

Папа Іван Павло II у своєму довірчому листі до католицького співголови діалогу, кардинала Едварда Касіді, відкидає позицію, виражену Змішаною Богословською Комісією в Балтиморі (2000) стосовно уніатів, і таким чином заводить діалог у повний тупик. У цьому листі він пише наступне: «Слід (на нараді в Балтиморі – авт.) дати зрозуміти православним, що Східні Католицькі (мається на увазі – уніатські – авт.) Церкви користуються у Римської Церкви таким же визнанням, як і будь-яка інша Церква, що знаходиться з нею у спілкуванні» [4]. Цим Папа викликав справедливе обурення та самоусунення Високопреосвященного архієпископа Австралійського Стіліана. Папа Бенедикт ХVI, спадкоємець тій самій політиці, благословляє Уніатську Українську Церкву [5], під час відвідин Фанару у листопаді 2006 р. у його найближчому оточенні уніатський єпископ, більше того, в Ефесі Понтифік заявляє, що «найкращим, на його думку, способом досягнення єдності у Церкві є Унія» [6], а тепер посилає нового апостольського екзарха до Афін!

ІІІ. Екуменічна толерантність до Унії з погляду еклезіології вкрай проблематична

Нібито для того, щоб богословський діалог не припинився, з боку деяких православних Предстоятелів і богословів робилися і робляться неприйнятні поступки. Сміливі і глибоко православні промови Константинопольських патріархів, в яких вони викривали прокляту Унію (класичним текстом стало суворе Окружне Послання проти Унії [7] cсвітлої пам’яті Патріарха Йоакима III), перестали бути чутні на тлі небогословського «діалогу любові» Патріарха Афінагора . Соборні судження і послання патріархів Сходу проти Унії [8] канули в Лету церковної історії як полемічна писемність, яка нібито не личить сьогоднішнім часам «примирення»!

І перед православною совістю постає питання: на яких богословських засадах утверджується ця екуменічна терпимість до Унії? Що змінилося в еклезіології та богослов’і уніатських церков, що їхні єпископи та клірики мають бути тепер із радістю у нас прийняті? Коли уніати показали, що змінюються еклезіологічна, або робляться повністю католиками, або повертаючись в лоно Східної Церкви? Яким чином їхнє право існувати як окремі громади звільняє їх від необхідності визначитися в еклезіологічному відношенні? Чи православні еклезіологічні критерії вже не існують?

Безсумнівно, єдиним можливим поясненням цієї екуменічної терпимості до Унії є зісковзуванням до якоїсь невідомої досі еклезіології, яка повстає на еклезіологію Православної Церкви та відповідає секулярної  свідомості нашого часу.

IV. Ватикан використовує богословський діалог як засіб спокуси православних та зміни їхньої церковної свідомості

У той час як Унія підтримується Ватиканом, а уніати користуються визнанням Предстоятелів православних Церков, богословський діалог продовжується, а обговорення важкої проблеми Унії відкладається на майбутнє (Нарада у Белграді, 2006). Свідомість православних притуплюється, а проблема переміщається з галузі еклезіології в область соціології. Кришталево чиста православна еклезіологія щодня здає свої позиції і поступається місцем каламутній і наповненій синкретизму еклезіології «братських церков». Екуменічна налаштовані православні богослови готові підтримати новаторські погляди на богословські питання, тверді та однозначні відповіді на які вже кілька століть тому були дані святими Отцями, які не залишили місця жодним сумнівам. Характерними прикладами таких поглядів, окрім іншого, є: перейменування брехні «Filioque» на «інший богословський підхід, що не зачіпає сутності догмату»; назва догматичних, моральних та літургійних спотворень католицтва «законним різноманіттям», представлення папського примату влади першістю в служінні та інш.

Крім цього, з боку засобів масової інформації благочестивий православний народ наполегливо закликається до «примирення» і закидається ідилічними картинами «взаємного визнання», внаслідок чого притуплюється його православна свідомість, яка раніше завжди була потужною перепоною на шляху владолюбних устремлінь папізму. В ім’я богословського діалогу відбуваються неприпустимі з точки зору священних канонів спільні молитви та богослужбові дійства, аж до неприйнятного цілування на православній Божественній літургії та «благословення» православної пастви від імені Папи. Вінцем же канонічних злочинів стало у травні, у неділю Самарянки, несподіване євхаристичне спілкування румунського єпископа Ваната пана Миколая з румунськими уніатами. Ця подія викликала сильний протест румунських ченців у Румунії та на Святій Горі, які звернулися до ієрархії Румунської Церкви, а також занепокоєння всіх православних щодо цілей, які могла переслідувати ця скандальна дія.

Зрештою, за допомогою таких текстів (повних навмисних незрозумілих речень та богословських софізмів), як текст Наради у Равенні (2007), богословський діалог між православними та католиками поступово рухається до визнання папського примату уніатського типу. У цьому відношенні характерно інтерв’ю кардинала Вальтера Каспера, голови Папської ради зі сприяння християнській єдності, яке коментується французьким журналом SOP: ««На Заході ми мали розвиток, який закінчився II Ватиканським Собором, який утвердив примат влади та непогрішність Папи, розвиток якого православні ніколи не приймали. Потрібна дискусія, як нам витлумачити цей різний розвиток, що відбувся на підставі першого тисячоліття». Крім цього, за словами Каспера, треба подумати, як функціонуватиме примат Риму в умовах, коли вже очевидно існування «двох кодексів канонічного права» всередині Католицької Церкви : «один для латинської Церкви, а інший для Східних Церков, що перебувають у повному спілкуванні з Римом». «Відповідно цим двом кодексам примат діє одним чином у латинській Церкві та іншим – у Східних Церквах. Ми не хочемо нав’язувати православним порядок, прийнятий сьогодні у латинської Церкви У разі відновлення повного спілкування має бути знайдений новий тип примату для Православних Церков», – додав він».

Варта уваги, звичайно, відповідь на ці заяви російського єпископа Іларіона Алфєєва, як він наводиться в коментарях того ж журналу: «Про який новий тип йдеться?» – запитує російський богослов і висловлює здогадку, що, швидше за все, кардинал має на увазі «тип, що вже існує у східних Церквах, які перебувають у спілкуванні з Римом», тобто Унію. «Іншими словами, нам пропонують прийнять якесь уніатське бачення примату римського єпископа», – вважає єпископ Іларіон. «Якщо це крок до вирішення ситуації, то я дуже побоююся, що таке її вирішення не надихне православних, які розглядають Унію як повну суперечність їх розумінню еклезіології і зраду Православ’я» «У 1993 р., у Баламанді католики та православні дійшли висновку, що Унія не може стати способом з’єднання, і зараз, через п’ятнадцять років, голова Папської ради зі сприяння християнській єдності закликає нас до прийняття уніатського бачення римського примату, – додав він, зробивши висновок: – Ми не потребуємо нової Унії, нам потрібна стратегічна співпраця, яка виключала б будь-який прозелітизм, ми поки що потребуємо продовження. богословського діалогу, але не для того, щоб православних зробити уніатами, а для виявлення еклезіологічних моментів незгоди між католиками та православними» [9].

Дуже втішно те, що православна свідомість чинить опір лицемірним тлумаченням примату влади. Першість влади в Кафоличної [10] Церкві належить Вселенському Собору, про що офіційно заявив у 1973 р. світлої пам’яті Патріарх Димитрій і що вдало коментує професор Євангел Феодору [11].

Хіротонія нового уніатського єпископа в Афінах є ще одним сильним і образливим випадом Ватикану проти Православ’я, а саме, проти Еладської Церкви. Дружня протидія Православної Церкви діяльності уніатів (особливо пам’ятна заява Предстоятелів Святіших Православних Церков) [12] зустріла типову відповідь Ватикану – відкриту підтримку Унії. Отже, перед нами з новою силою постає питання: який сенс має богословський діалог, якщо Унія вітається, благословляється та підтримується Ватиканом?

Православні пастирі, які мають у своєму розпорядженні тонкі догматичні та еклезіологічні критерії, розуміють, що Православна Церква наражається на осміяння, а православна паства наражається на небезпеку, коли богословські діалоги проводяться за таких обставин. Благочестивий православний народ теж виявляє занепокоєння, коли починає розуміти, що після столітніх контактів і майже тридцяти років проведення офіційних діалогів не відкривається перспектива набуття католиками православної віри та повернення їх у лоно спілкування з Єдиною Святою Соборною та Апостольською Церквою, а. подаються одні лише запевнення у «православності» католиків.

Очевидно, що благочестивий народ у жодному разі не погодиться з такою перспективою. Він терпить до часу, щоб у Церкві не відбулися передчасні розколи, але не має наміру приймати соборне підтвердження того, що відбувається всупереч канонам. Тим більше він не має наміру терпіти поступки у догматичних питаннях та їхньому соборному узаконенні. Непорушними критеріями для нього є догматичне вчення Вселенських Соборів та Святих Отців та канонічне влаштування Православної Церкви. Щоразу, коли православні християни бачать зазіхання на ці два стовпи Православ’я, вони сумують, хворіють серцем і благають Господа зберегти Свою Церкву, показати Своїх єпископів охоронцями божественних догматів та священних канонів, моляться, щоб не прийшов такий момент, коли знадобиться відлучення від церковного які відкидають «одного разу віддану святим віру», тому що, за висловом Східних патріархів, православний народ має особливу свідомість: «…у нас ні Патріархи, ні Собори ніколи не могли привносити нове, бо захисником віри завжди виступало саме тіло Церкви, тобто сам народ, який бажає, щоб його релігія залишалася на віки незаперечною і відповідною до віри його Отців» [13].

Посилання:

1. Див. Γεωργίου (Καψάνη), ἀρχιμ., Καθηγουμένου Ἱερᾶς Μονῆς Ὁσίου Γρηγορίου Ἁγίου Ὄρους, Ἀνησυχία γιά τήν προετοιμαζομένη ἀπό τό Βατικανό ἕνωση Ὀρθοδόξων-Ρωμαιοκαθολικῶν / Παρακαταθήκη, Τ. 54 (2007).

2. Див. Ἡ οὐνία χθές καί σήμερα (συλλογικός τόμος π. Γ. Δ. Μεταλληνοῦ, Δ. Γόνη, δ. Ἡ. Φρατσέα, δ. Ε. Μοράρου καί ἐπισκόπου Βανάτου Ἀθανασίου Γιέβιτς), ἐκδ. Ἁρμός, 1991; Ἀμβροσίου ἐπισκόπου Giorgiou, Ἱστορική θεώρηση τῶν αἰτιῶν καί τῶν συνεπειῶν τῆς Ἕνωσης τῶν Ὀρθοδόξων τῆς Τρανσυλβανία μέ τή Ρωμαιοκαθολική Ἐκκλησία, ἔκδ. Πουρναρᾶ, Θεσσαλονίκη 2006; Γεωργίου (Καψάνη), ἀρχιμ., Καθηγουμένου Ἱερᾶς Μονῆς Ὁσίου Γρηγορίου Ἁγίου Ὄρους, Ἡ Ἐκκλησιαστική Αὐτοσυνειδησία τῶν Ὀρθοδόξων ἀπό τῆς Ἁλώσεως μέχρι τῶν ἀρχῶν τοῦ 20οῦ αἰῶνος. Στό συλλογικό τόμο Εἰκοσιπενταετηρικόν (ἀφιέρωμα στόν Μητροπολίτη Νεαπόλεως καί Σταυροπόλεως κ. Διονυσίου), Θεσσαλονίκη 1999; Τιμοθέου Ἰ. Τιμοθεάδη, Ἡ Οὐνία Γιαννιτσῶν καί ἡ πολιτική τοῦ Βατικανοῦ χθές καί σήμερα. Γιαννιτσά, 1992

3. Ἰ. Καρμίρη, Ὀρθοδοξία καί Ρωμαιοκαθολικισμός, τομ. ΙΙ, Ἀθῆναι 1965, σ. 38.

4. Εὐαγγέλου Δ. Θεοδώρου, Πρόσφατες ἐπισημάνσεις τοῦ καρδιναλίου Walter Kasper γιά τίς ἐπαφές μεταξύ Ὀρθοδό 4 (ἀπρίλιος 2008), σ. 287.

5. Газета Καθολική, φ. 3046 (18.04.2006).

6. Газета Ὀρθόδοξος Τύπος (08.12.2006).

7. Газета Ἐκκλησιαστική Ἀλήθεια (31.03.1907)

8. Див. Παπαδοπούλου-Κεραμέως, Ἀνάλεκτα Ἰεροσολυμιτικῆς Σταχυολογίας. Τ. 2, Βρυξέλλες 1963, σ. 314, 389, 395-396. А також Ἰ. Καρμίρη. Τά δογματικά καί συμβολικά μνημεῖα τῆς Ὀρθοδόξου Καθολικῆς Ἐκκλησίας, τ. ΙΙ, Graz-Austria 1968, σ. 821-859 [901-939] та 860-870 [940-950].

9. S.O.P., t. 327 (квітень 2008), p. 7–9. Див. також подібні заяви Вальтера Каспера в статті Євангелоса (Εὐαγγέλου Δ. Θεοδώρου, Πρόσφατες ἐπισημάνσεις τοῦ καρδιναλίου Wal .,8.

10. Це значиться – Православної. На відміну від католиків православні вкладають у цей термін не тільки Вселенській характер Церкви, але й всеосяжність істинної Церкви, повноту істини, що міститься в ній, спасительної для кожної людини у будь-якому місці (заувага – «Київського Православ’я)

11. Εὐαγγέλου Δ. Θεοδώρου, Πρόσφατες ἐπισημάνσεις τοῦ καρδιναλίου Walter Kasper…, цит. вище, σ. 287-288.

12. Θεωδόρου Ζήση, πρωτοπρ. Οὐνία: ἡ καταδίκη της, ἔκδ. Βρυέννιος, Θεσσαλονίκη 1993. Κωτσιόπουλου Κ., Ἡ Οὐνία στήν ἑλληνική θεολογική βιβλιγ Βρυέννιος 1993. У церковну історію вже увійшли класичні тексти на цю тему – «Окружне Послання проти Унії» та три послання до уніатів єпископа Феодорупольського Георгія Халавадзіса, архієп. Афінського Хризостома Пападопулоса (див. Φύσις καί χαρακτήρ τῆς Οὐνίας, ἔκδ. Φοίνικος, Ἀθήνησι 1928).

13 .Ἰ. Καρμίρη. Τά δογματικά καί συμβολικά μνημεῖα,.. σ. 920

архімандрит Георгій Капсаніс (+2014), кандидат богослов’я, ігумен монастиря Григоріат (Свята Гора Афон) у 1974-2014 рр.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Οὐνία: ἡ μέθοδος τοῦ παποκεντρικοῦ οἰκουμενισμοῦ / Παρακαταθήκη, Τ. 60, 2008