Український народ багатьом святителям, які просвіщали Сибір, християнізували Росію, яких Росія по 200 років утримувала і не хотіла зачислити до лику святих, служив панахиди і отримував благодатні користі: здоров’я, народження дітей матерями безплідними…
В той же час свого князя (Лже-Димитрія) росіяни впізнати не могли. Така атмосфера єпископів, які ностальгують за часами радянської Росії. Так і українці не впізнають своїх святих. Так ізраїльтяни не впізнали свого Месію.
Православна Українська Церква впізнає і визнає своїх святих і вболіває, щоб українці не пішли шляхом ізраїльтян, які не впізнали обіцяного їм Богом Месію. Христос казав, що треба буде впізнати час, ознаки кінця і піти за проведінням Божим.
Скільки було зазіхань імперій, які хотіли ковтнути Україну і ставалося, що ковтнули, але пройшов Богом допущений термін і український народ вибирався на свободу.
Ніхто не хоче погодитися, що це Господь керує світом і Україною. Світ це не зрозуміє та християни, єпископи, священики, коли варті дивитися правду Божу крізь призму Св. Письма, здатні бачити волю Божу, а саме: час приходу Месії.
Такими нездатними виявилися священики Старозавітньої Церкви. Ісуса Христа називають самарянином, опанованим нечистим духом. Ісус Христос їм показує, що Господь Бог більше бачить ніж вони можуть. Христос у притчі про побитого розбійниками дає відповідь старозавітнім священикам про хворого самарянина. Господь дав левитів, священство, закон Божий, закон моралі, та священики місії не виконали — всі стали погані, і Господь мусить карати полоном.
Людський розум не здатний збагнути, яку жертву любові дарує Христос, але Ісус Христос, зневажливо названий самарянином, приносить Себе в жертву за своє непокірне, зловредне і зловмисне створіння. Приводить його до Церкви, дарує таїнства і тут непокірне створіння не хоче ковтнути уже готового. Не міркує як подякувати Господу Богу за любов жертовну, а дуже спритно бере на себе місію князів пекла і вишукує чужі недомагання, випадкові помилки або ще не визрілий духовний стан і гонить ближніх і братів своїх до пекла. Апостол Павло сказав, що коли злому духові треба, то він приймає на себе образ світлого ангела. Така виявилася потреба у світлому ангелі в російській Церкві. Таку підозру ангела світлого приймає на себе російський святий Андрій Боголюбський. Як подають історики Андрій Боголюбський ходив грабувати Київ і серед награбованого виявилася чудотворна ікона Пресвятої Богородиці названа Вижгородська, яку княгиня Анна привезла з Константинополя. Цю святиню він вивіз з Києва до Володимира на Клязьмі.
Сам Київ 12 березня 1169 року було піддано жахливому розгрому з боку організованої ростово-суздальським князем Андрієм Боголюбським армії з нащадків голяді, асимільованих русичами, та союзними дванадцятьма смоленськими (Ростиславичі) та південноруськими князями Переяславщини та Чернігівщини. Військо очолив Мстислав Андрійович під урядуванням “герцога” (воєводи) Бориса Жидиславича. Два дні суздальці, смоленці та чернігівці нищили місто: “…и не бисть помилования никомуже ни откудуже церквам горящим, крестьяном убиваемом, другым вяжемым, жены ведома быша в плен, разлучаемы нужею от мужей своих, младенцы рыдаху зряще материй своих, и взяша именья множьство и церкви обнажиша, иконами и книгами и ризами и колоколы… и бысть в Киеве на всих человецех стенание и туга и скорбь не утешимая и слезы непрестанныя”. Запалений був навіть Печерський монастир Пресвятої Богородиці.
Наступного, 1170 року, Боголюбський двигнув свої полки, які очолив його син Роман, на Новгород. Формальною причиною була суперечка за “двинське мито”, яке отримував Новгород від угро-фінських племен і яке з 1169 р. двинці почали платити Суздалю.
Коли об’єднана армія суздальців, муромців, полочан, переяславців 22 лютого 1170 р. підступила під стіни “Господина Великого Новгорода”, його архієпископ Іоанн молився вдень і вночі. На третю ніч він почув голос: “Іди, візьми ікону Богоматері, неси на стіну міста і побачиш спасіння”. З наступного ранку архієпископ здійснив перед нею служіння і вона сама зрушила з місця на слізні благання спасти. Ікону перенесли на міську стіну. Нападники (військо Андрія Боголюбського), а вони теж ідуть під знаменами ікони Богородиці, вкраденої в Києві, випустили по Новгороду хмару стріл. Одна стріла влучила в ікону, яку виніс на стіни міста і перед якою молився святитель Іоанн, та обернула її до міста. Сльози потекли з очей Божої Матері і падали на фелон святителя: вони були знаменням її молитов і плачу перед Сином і Богом. На військо Боголюбського раптово нападає жах і у сум’ятті воїни вражають один одного.
Святитель Іоанн встановив свято Чесному Знаменню Богородиці 27 листопада та заклав Благовіщенський монастир. Парадокс той, що тільки в 1702 році з політичних міркувань були “виявлені” мощі Андрія Боголюбського і він був причислений до лику святих. І це при тому, що узурпатор, плід зв’язку Юрія Довгорукого з половчанкою, розпочав братовбивчу війну, вигнав свою мачуху – візантийську принцесу та позбавив своїх молодших братів заповіданих їм батьком княжінь. Узурпатор свавільно проголосив автокефального від Києва митрополита і зробив ним єретика Федорця.
До того ж, як зазначає історик О. Панченко, з московських князів святості удостоєний тільки засновник дому – Даниїл Олександрович. Навіть Дмитро Донський, визнаний національний герой, через втручання у духовні справи, бо домагався для Москви неканонічної автокефалії, а, як не парадоксально, противником автокефалії був Сергій Радонезький. Та ще й Русь і Орда були шоковані жорстокістю та підступністю московського князя Юрія Даниловича, який вбив свого двоюрідного вуйка, тверського князя Михайла Ярославича. Останнього Церква причислила до лику мучеників, тим самим виносячи національне поганьблення Москві.
Росія має ще одного ангела світла, про якого російські історики Соловйов, Ключевський та інші писали мало і туманно, розглядали його неоднозначно. Мова йде про Олександра Невського. Героєм в Російській імперії він не був. Героя з нього зробив Сталін. Саме тоді Езенштейном було знято фільм «Александр Невский», саме тоді придумано і вкладено у вуста актора знамениту фразу «Кто к нам с мечом придет, тот от меча и погибнет». І саме Олександр Невський підкорив Великий Новгород владі Орди. При цьому він не соромився – якщо скласти трупи людей новгородських, яких убив цей «благовірний», вийде гора не менша, ніж знамениті донецькі терикони. “Святий” Олександр Невський не просто був вірним холуєм ординських ханів. Він жорстоко придушував будь-які спроби визвольного руху. Він різав носи та вуха, випалював очі, рубав голови тим, хто наважувався виступати проти Орди. Саме за це, очевидно, він й канонізований Російською Православною Церквою… Саме такого святого запропонувала Російська Церква Римо-Католицькій Церкві, і остання не запротестувала, благородно визнала такого святого і побудувала в Києві на честь Олександра Невського костел і століттями моляться за спасіння своїх вірних. Але, Господи, прости нам, бо ми не маємо права посварити святих. Господь Ісус Христос Своїй Церкві дав право в’язати і розрішати. На цьому праві Церква, супроводжуючи померлого в загробний світ, благає Господа, щоб Господь прийняв померлого і вніс його у Свою предвічну пам’ять (сотвори йому вічну пам’ять). Тобто, Господи, пам’ятай і опікуйся ним усю вічність. Де беруться ті смільчаки, які тих, кого Господь прийняв у Свою опіку на всю вічність, можуть проклинати, анафематствувати? Вони вже на правді і вони свою місію гідно несуть Господу Богу. Будьмо мудріші…
Була потреба у таких святих і їх породили. А коли стала політична потреба християнізувати політичну ситуацію, то сам процес відбувався таким же методом, як канонізація вище згаданих святих.
Чудо перетворення татарської державності у російську відбулося завдяки напруженому горінню релігійного почуття, завдяки православно-релігійному підйому, що охопив Росію в епоху татарського ярма. Це релігійне горіння допомогло стародавній Русі облагородити татарську державність, надати їй нового релігійно-етичного характеру і зробити її своєю. Сталося обрусіння і оправославлення татарщини, і московський цар, який опинився носієм цієї нової форми татарської державності, отримав такий релігійно-етичний престиж, що перед ним зблякли і поступилися йому місцем всі інші хани західного улусу. Масовий перехід татарської знаті у православ’я і на службу до московського царя виявився зовнішнім виразом цієї моральної притягальної сили.
На фоні діяльності Російської Церкви і канонізації нею святих, гетьман України Петро Сагайдачний, навіть в тому випадку, що він був воїном, гетьманом, його життя благородне і не викликає гніву ані підозри, ані сумніву в його християнській порядності. Він турбувався про Українську Православну Церкву не як московські правителі в тому часі про свою. В 1666 році відбулося жахливе для православного світу дійство: в Москву для проведення Собору цар Олексій Михайлович запросив патріархів Паїсія Александрійського та Макарія Антіохійського, знаючи, що вони вже Собором ієрархів Східної Церкви позбавлені сану за відкриту симпатію (унію) до Риму. Греко-Католицька Церква за 40 років свого існування знищила весь єпископат Української Православної Церкви. Гетьман Петро Сагайдачний запропонував патріархові Єрусалимському Феофану ІІІ для безпеки перебування в Україні кілька тисяч козаків і прохав патріарха завершити відродження єпископату Української Православної Церкви. Чи не має право такий гетьман бути зачисленим до лику святих? Яка шанобливість до священства і яка турбота про Українську Православну Церкву і про український народ.
прот. Микола Йоник, «Православний Духовний Центр апостола Івана Богослова» м. Чернівці