Історичні довідки, розміщені на офіційних сайтах Львівської [1], Львівсько-Сокальської [2] єпархій Православної церкви України та Львівської єпархії [3] Української православної церкви в єдності з Московським Патріархатом, об’єднує максимальний “лаконізм” у викладі матеріалу та відсутність чіткості в оцінках вкрай важливого періоду історії становлення структур Православної церкви у Галичині, а саме – міжвоєнного (1918 – 1939).

Цьому може бути цілий ряд пояснень, найочевидніше з яких – церковникам банально немає на що «опертись». Адже у науковому обігу є вкрай мало документів, на підставі яких можна було б відтворити перебіг найважливіших подій та з’ясувати специфіку «повсякдення» православної громади Львова та Львівщини у згадані роки.

 Втім, на все це можна подивитись і з іншого ракурсу: того, що на даний момент достеменно відомо, цілком достатньо для висновку про складність написання «вигідного» для тієї чи іншої конфесії та, одночасно, внутрішньо несуперечливого історичного нарису. Адже у такому тексті неможливо було б обійти всі “гострі кути” та уникнути позиціонування щодо цілої низки «незручних» питань.

Серед іншого, доведеться визнати, що, попри невелику кількість православних в регіоні, вони були вкрай немонолітною громадою, яку роздирали внутрішні суперечності. Де-факто мова може йти, як мінімум, про три «автономні» групи віруючих, серед яких також були внутрішні поділи. Найактивнішу з них складали представники російської еміграції та «старі» галицькі москвофіли [4], які домінували у парафіяльній раді та мали найбільший вплив на духовенство (більшість якого також дотримувалося русофільських поглядів). Менш вираженим було ангажування в церковні справи представників української політичної еміграції у міжвоєнній Польщі. Натомість ті, кого можна віднести до третьої групи – православні неофіти з числа недавніх греко-католиків, ситуативно могли підтримувати як позицію російської / москвофільської, так і вимоги української «фракцій».

Важливим моментом є те, що приналежність до православної громади (де-юре існувала лише парафія храму Св. Георгія Побідоносця (Змієборця) у Львові, усі інші парафії Східної Галичини вважались її філіями) була «вторинним» рівнем гуртування майже для всіх її членів. Для москвофілів важливішим було функціонування Братства Почаївської Божої матері, тоді як представники української політичної еміграції з Наддніпрянщини були пов’язані між собою роботою у Товаристві допомоги біженцям з України та інших українських організаціях у Польщі [5].

Наступною проблемою, з якою стане віч-на-віч майбутній автор синтетичного дослідження з цієї теми, є те, що «стрижневим» сюжетом міжвоєнного періоду була запекла боротьба за право власності та юрисдикційне підпорядкування церкви Св. Георгія [6]. Найбільший документальний слід залишили саме судові суперечки та конфлікти (частина з яких мало достатньо брутальний характер) навколо храму. Вивчення цього конфлікту та ролі окремих осіб в ньому однозначно не додасть позитиву до офіційних версій історії православної громади у Львові у 1920-ті–1930-ті рр.

Майновий комплекс (земля, будівля церкви та плебанія) належав (до листопада 1935) Буковинському православному фондові та, початково, перебував у підпорядкуванні Буковинських православних митрополитів (відмовились від свого права призначати священиків до цієї церкви лише у 1925 році). Польський уряд протягом 1923 – 1935 рр. докладав зусиль щодо позбавлення прав румунської сторони на львівську нерухомість [7], застосовуючи увесь набір інструментів (від дипломатичних переговорів до судових позовів). На одному з етапів цих суперечок додаткової «пікантності» цій історії додала спроба придбати церкву та будинок біля неї митрополитом Андрієм Шептицьким.

Митрополит Варшавський Діонисій (Валединський) у цьому конфлікті проявив максимальну лояльність до вимог державної влади та погодився на репутаційно невигідні для себе судові тяжби з представниками Румунської православної церкви. Але, у підсумку, храм не лише не було передано у власність православної громади Львова, але й сам владика Діонисій де-факто втратив право на призначення та переміщення кліру в ній. Два останніх довоєнні настоятелі парафії (протопресвітер Костянтин Семашко та протоієрей Григорій Курилас) були військовими капеланами. Їх призначила світська влада не просто без узгодження з першоієрархом Польської автокефальної православної церкви, але й попри його протесту.

І, насамкінець, несподіваними можуть виявитися висновки щодо того, яким чином складались взаємини між місцевою владою (насамперед – Львівським воєводським управлінням) та православною громадою. Вони точно не можуть бути втиснуті в якісь прості схеми, де польська влада «послідовно пригнічує» православних, створюючи різноманітні утруднення для розвитку «чужорідної конфесії». Документи, що збереглися, засвідчують більш складне ставлення чиновників до «православного фактору» в регіоні, а також зміни в їхній позиції в залежності від конкретної ситуації чи загальної політичної кон’юнктури. Так, у 1924–1925 рр. львівська влада виступила неформальним «союзником» православної громади у справі збереження за нею храму Св. Георгія, настійливо інформуючи Варшаву щодо недопустимості продажу цього об’єкту митрополиту Шептицькому та отцям-редемптористам візантійського обряду.

Поширення Православ’я на Галичині, наприкінці 1920-х-на початку 1930-х, розглядалось місцевою владою як один із можливих інструментів протидії поширенню «української пропаганди» та важіль впливу на «нелояльну» Греко-католицьку церкву (за рахунок парафій якої й відбувався розвиток православної мережі). Факт латентної (а подеколи – й достатньо відвертої) проросійськості православного місіонерства в регіоні вважався цілком допустимим побічним ефектом, яким можна знехтувати у протистоянні з «українським сепаратизмом».

Втім, в останні роки існування ІІ-ї Речі Посполитої, львівські воєводи дійшли до висновку щодо недостатньої ефективності такої політики та погодились з ідеєю необхідності максимальної інтенсифікації процесів полонізації Православ’я. Показово, в цьому плані, що першим настоятелем храму св. Георгія, призначеним без санкції митрополита Діонисія, став протопресвітер Костянтин Семашко – один з найактивніших промоторів ідентичності «православного поляка» [8]. Ця кандидатура була подана Військовим міністерством на апробацію львівській місцевій владі та одразу була нею схвалена (попри скарги на це рішення з боку митрополита, керівництва Братства Почаївської Божої Матері та демарші окремих православних активістів).

Таким чином, можемо виснувати, що підготовка ґрунтовного історичного нарису з історії Православної церкви на території Галичини у міжвоєнний період потребуватиме розв’язання цілої низки дослідницьких проблем. На даному ж етапі не вирішеною є навіть базова – збільшення кількості джерел з цієї тематики, запроваджених до наукового обігу.

Перспективним, з огляду на це, є вивчення документів, які відклались в архіві Міністерства визнань релігійних та народної освіти (МВРіНО) ІІ Речі Посполитої. Серед іншого, у цьому фонді є листування з львівськими воєводами з різних питань, на підставі якого можливо:

– Визначити кількість населення православного віросповідання у Східній Галичині у 1918 – 1939 рр. Хронологічно першим документом, який містить приблизні оцінки кількості православних в регіоні, є лист до МВРіНО від Генерального делегата польського уряду для Галичини Казимира Галецького (9 листопада 1919). Опираючись на дані довоєнних австрійських переписів (в яких, втім, православні Галичини не виокремлювались, а подавались в рубриці «інші віросповідання») він оцінив кількість православних у Львові у «кілька сотень», а максимально можливу цифру для всієї Галичини – у менш, ніж 2000, причому вказав, що більшість з них проживає у прикордонних з Румунією районах [9].

Всі подальші дані, які надходили до Варшави, в тій чи іншій формі повторювали цю початкову інформацію. Наприклад, про неможливість надання точніших цифр йдеться в листі магістрату м. Львова до львівського воєводи від 9 квітня 1930 [10]. В ньому повідомляється, що під час перепису 1926 року не виокремлювались православні, а серед 922-х постійних мешканців Львова, які потрапили в графу «інші визнання» – далеко не всі належали до цього віросповідання (до цієї групи, наприклад, були зараховані також російські старообрядці та представники різних християнських сект). Відповідно, чиновникам воєводства пропонували або орієнтуватися на дані перепису 30 вересня 1921, в яких було зафіксовано 580 православних у місті [11], або повірити «на слово» настоятелю церкви св. Георгія Онуфрію Сапезі, який називав суттєво вищі цифри («wedle zapodania ks. Sapiehy obecnie jest we Lwowie 1500 – 2000 prawosławnych»). Цікаво, що у жовтні того ж 1930-го року у відомостях на державне фінансування о. Сапєга вказував наявність лише приблизно 1000 вірян у своїй парафії [12]. А двома роками раніше, його попередник ієромонах Пантелеймон (Рудик), писав про 850 парафіян [13].

Згідно з інформацією, що її надіслав до Міністерства визнань 13 липня 1936 воєвода Владислав Бeліна-Пражмовський, загальна кількість парафіян храму св. Георгія сягала 1500 осіб, з яких приблизно 500 не проживали у Львові [14].

Загалом, ці цифри не дуже суттєво відрізняються від тих, якими в другій половині 1930-х в офіційному листуванні оперував митрополит Діонисій та представники Братства Почаївської Божої Матері (вони стверджували, що львівська православна громада об’єднує від одної до двох тисяч віруючих) [15]. До цього числа не зараховували вояків Львівського гарнізону православного віросповідання (також, дефакто, парафіян храму св. Георгія). Проте їхня загальна чисельність ніколи не перевищувала двадцяти-тридцяти осіб.

– «Очима» світської влади подивитись на характер взаємин між парафіянами. Зважаючи на малочисельність та невпливовість громади вона лише зрідка потрапляла до фокусу уваги воєвод. Інформацію про суперечки в ній, як правило, надавала місцева поліція. Зокрема, насамперед на дані правоохоронців опирався воєвода Казимир Грабовський, коли повідомляв, у липні 1923, до Варшави про конфлікти між румунським священиком Володимиром Гакманом та призначеним митрополитом Діонисієм священиком Віктором Козловським [16]. Так само рапорти поліцейських інформаторів покладено в основу звіту канцелярії львівського воєводства від 25 листопада 1927 про обставини захоплення будинку плебанії церкви св. Георгія ієромонахом Пантелеймоном (Рудиком) та православними братчиками на чолі з О. Лелавською [17].

Найбільш детально описано актуальний на той момент (середина 1936 року) статус-кво та «внутрішні поділи» серед православної громади міста у згаданому вже листі воєводи Беліни-Пражмовського. За його оцінкою, серед найактивніших парафіян «przeważa element ukraiński» (приблизно 300 осіб з загального числа приблизно 500 активістів). Польський чиновник згадав інженера Олександра Кузьмінського з Комітету українських емігрантів у Львові, науковця Володимира Дорошенко з Товариства ім. Т. Шевченка, «петлюрівських офіцерів» Олександра Доценко, Павла Панченко, Антона Романенко та Михайло Баранського, львівського кооператора, колишнього петербурзького адвоката Михайла Корчинського, діяча буковинської «Просвіти» Василя Сімовича. Але, за даними воєводи, «rządy w Cerkwi prawosławnej mimo swej mniejszośći uchwycili i sprawują emigranci Rosyjscy wśród których rej wodzą czarnosecińcy i zwolennicy Niepodzielnej Rosji» [18]. У документі названі поіменно найбільші яскраві репрезентанти таких поглядів – вдова-рантьє Ольга Лелавська, бухгалтер Ніколай Комєндантов, колишній унтер-офіцер царської армії Іван Кисєльов.

В парафії, за інформацією відповідних служб воєводства, давно тлів конфлікт, пов’язаний з забороною використання у богослужінні української мови. «Tutejsza kolonia ukraińska zdołała jedynie uzyskać wykłady katechizmu w języku ukraińskim» [19] – відзначив Беліна-Пражмовський.

Всі ці дані доповнюють інформацію про гострі суперечки в громаді, які неодноразово потрапляли на сторінки львівської преси у 1930-х рр [20].

– Проаналізувати, на локальному прикладі, еволюцію державної політики щодо Православної церкви протягом міжвоєнного періоду. Попри те, що львівська парафія була унікальною у своєму роді (на момент відновлення польської державності не перебувала у юрисдикції Російської православної церкви), більшість конфліктів (але далеко не всі), пов’язаних з нею, розглядалися крізь загальну призму ставлення до «російської» спадщини на околицях («кресах») Речі Посполитої. Втім, вже з 1919 року почали з’являтись ідеї щодо можливості використання православної громади у Галичині як “інструменту” для вирішення іншої проблеми – протидії українському рухові, головним “інспіратором” якого місцеві урядовці вважали митрополита Шептицького. Кожен крок владики Андрія розглядався як апріорі ворожий до Польщі, а пошуки підтекстів в його словах та діях набували подекуди гротескних форм. Наприклад, перебування у Львові запрошених туди Шептицьким отців-редемптористів східного обряду з Бельгії, воєвода Грабовський та його підлеглі у лютому 1923 трактували як ймовірну підступну німецьку інтригу, спрямовану на роздмухування «українського сепаратизму». Владику Андрія звинувачували також в тому, що його діяльність призводить до провокування польсько-радянського конфлікту [21]. Така позиція пояснює виступ воєводи на захист майнових інтересів православної громади в період, коли велися переговори про можливу купівлю церкви Св. Георгія для потреб редемптористів. Що, втім, не заважало пізніше цьому ж чиновнику поставити під сумнів необхідність функціонування в місті окремої православної парафії (цілком достатнім вважалось надання дозволу служити у цьому храмі православним капеланам Війська Польського).

У подальшому, керівники воєводства покладали певні сподівання на те, що сприяння (чи, частіше – відсутність протидії) з їхнього боку розвитку православної громади в регіоні послаблюватиме позиції «kościoła unickiego». Проте вже на початок 1930-х виявилось, що кількісно незначний масштаб переходів на Православ’я не дозволяє повноцінно використовувати цей чинник в складній грі проти українського руху.

З іншого боку – неоднозначною виглядала б (з точки зору актуальних польських державних інтересів і на подальшу історичну перспективу) й ситуація у випадку, якщо б православні місіонери в Галичині насправді досягли суттєвих успіхів. Аналізуючи стан справ у цій сфері, керівник підвідділу громадської безпеки та преси Львівського воєводства Миколай Кваснєвскій, у листі до МВРіНО від 25 вересня 1929 року відзначив, що, хоча на даний момент є певні внутрішньополітичні «плюси» в наданні підтримки православним (чиє духовенство позиціонується як лояльне до Польщі), проте у віддаленій перспективі це також може мати й виразні геополітичні «мінуси» через можливе використання даного чинника радянською (російською) державою [22].

У цьому зв’язку не може дивувати те, що зрештою (у 1937 році), місцева влада з ентузіазмом підтримала ініціативу перепідпорядкування львівської парафії військовому духовенству, взагалі самоусунувшись від спроб реалізовувати якісь самостійні кроки у вирішенні цієї дрібної (з їхньої точки зору), але заплутаної та клопітливої проблеми.

Таким чином, попри відносно невелику кількість документів, в яких зафіксовано “взаємодію” між локальною владою й місцевою православною парафією та/або відображено позицію очільників воєводства щодо Православ’я в регіоні, вони є важливим джерелом для відтворення хронології окремих подій та аналізу низки процесів, які відбувались у конфесійному житті міжвоєнного Львова та Галичини.

Посилання

1 «З історії єпархії». URL: https://uaoc.lviv.ua/jeparkhija/iz-istoriji-jeparkhiji/ (дата звернення – 30.03.2021)

2 «У міжвоєнній Польщі». URL: http://gradleva.com/?info=41 (дата звернення – 30.03.2021)

3 «Історія єпархії». URL: https://upc.lviv.ua/eparkhiya/istoriya-eparkhiji (дата звернення 30.03.2021). Детальніший, але з багатьма фактологічними помилками історичний огляд (розділ «Новая Польша») є на одному з неофіційних сайтів УПЦ МП. URL: http://orthodoxlviv.narod.ru/lvivep/newpolsh.htm (дата звернення 29.03.2021).

4 Про перший (до 1918 р.) період існування парафії св. Георгія та окремих парафіянмосквофілів, які жили у міжвоєнному Львові див: Osadczy W. Swięta Ruś: rozwój i oddziaływanie idei prawosławnej w Galicji, Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, 2007. S.69–78.

5 Про політичну еміграцію з Наддніпрянської України у міжвоєнному Львові див.: Рева Н. Українське товариство допомоги емігрантам з України у Львові // Українознавство. Вип. 13. Київ, 2009. С.43–46; Патер І. Львів – осередок наддніпрянської політичної еміграції у 1900–1939 роках// З історії західноукраїнських земель. Львів, 2014. Вип.14. С.112–131.

6 Про перший етап цього конфлікту див.: Стародуб А. Суперечка навколо права власності та юрисдикційного підпорядкування православної церкви св. Георгія Змієборця у Львові (1920-ті рр.) // Матеріали ХІІІ Міжнародної наукової конференції “Церква – наука – суспільство: питання взаємодії” (Київ, 29–31 травня 2015 р.). Київ, 2015. С. 245–247.

7 Справу вдалося врегулювати лише після таємної виплати польським урядом грошової компенсації румунській стороні. Остаточне входження польської Держскарбниці у права власності на даний майновий комплекс відбулося 20 квітня 1936 (Аrchiwum Akt Nowych (далі – ААN), zespół “Ministerstwo Wyznań religijnych i Oświecenia publicznego” (далі – MWRiOP), sygnatura 1214, кartka 558–564). 1

8 У листопаді 1938 прийняв чернецтво з іменем Матфей і був висвячений на єпископа Браславського, вікарія Віленської єпархії. Дет. див. про нього: Grzybowski J. W służbie Rzeczypospolitej. Duszpasterstwo wojskowe wyznania prawosławnego w Wojsku Polskim w latach 1919-1949. Warszawa: Wojskowe Centrum Edukacji Obywtelskiej, 2016. S. 505–506.

9 AAN, MWRiOP, sygn. 1214, к. 11.

10 Ibidem, sygn. 983, k. 22.

11 У березні 1924, посилаючись на дані перепису 1921 року, воєвода К. Грабовський писав МВРіНО, що «dziś już jednak można podnieść wątpliwość, czy ze względu na małą stosunkowo liczbę prawosławnych należałoby tworzyć dla nich osobną parafię, której dotacja obciążyłaby bardzo znacznie skarb Państwa» (AAN, MWRiOP, sygn.1214, k.123).

12 AAN, MWRiOP, sygn. 983, к. 74.

13 Ibid, к.4. 14 Ibid., sygn.1214, к. 569–570.

15 В листі митрополита Діонисія до прем’єр-міністра Феліціана Складовського від 29 травня 1937 вказано, що «parafia ta liczy przeszło 2000 wiernych» (AAN, MWRIOP, sygn.1214, к.581). Натомість в скарзі Братства від 31 травня 1937 на ім’я маршала Едварда Ридз-Смиглого повідомляється, що «liczba parafian prawosławnych przekracza tysiąc» (AAN, MWRIOP, sygn.1214, к. 599).

16 AAN, MWRIOP, sygn.1214, к. 80–81. Серед іншого, в цьому листі згадуються скарги протоієрея Козловського на те, що священик Гакман «wzbrania mu odprawiania w tej cerkwi w języku słowiańskim nabożeństwa dla wojskowych wyznania prawosławnego, żądając odprawiania nabożeństw w języku rumuńskim».

17 Ibid., к. 224–225.

18 Ibid., к. 569–570

19 Ibid.

20 Див. наприклад: За кулісами православної церкви у Львові. Голос православних парохіян// Діло (Львів). 1932. №117 (29 травня). В статті йдеться про довготривалу боротьбу між більшістю парафіян «і малим гуртком 6 –7 осіб під проводом пані Лелавської, емігрантки зі Старокостянтинова на Волині» та наводяться, на основі свідчень очевидців, приклади скандальних непорозумінь у громаді

21 «Opanowanie względnie tworzenie gr.-kat. Zakonu Redemptorystów przez duchownych Flamandczyków nasuwać musi przeto pewne obawy, ze działać tu będą pośrednio wpływy niemieckie na korzyść separatyzmu ukraińskiego. W szczególności nie może ulegać wątpliwości, że jest to jedna z placówek mających według planu metropolity Szeptyckiego tworzyć kadry księży gr. kat. przeznaczonych do misji religijnej i politycznej w Rosji a specjalnie na Ukrainie. Że tworzenie takiego ogniska propagandy w Polsce a specjalnie we Lwowie jest bardzo poważnym niebezpieczeństwem dla pokojowych stosunków z Rosją – nie potrzebuję bliżej uzasadniać» (AAN, MWRiOP, sygn.387, k. 34).

22 «Ruch prawosławny w czasie obecnym і przy dzisiejszych stosunkach w Rosji panujących nie jest na ogół dla Państwa niebezpieczny względnie szkodliwy, ruch ten bowiem zwalczany przez gr. kat. kler hołdujący ideologii ukraińskiej powoduje, że prawosławni przechodzą do obozu staroruskiego i stają temsamem w przeciwieństwie do akcji szowinistycznych stronnictw narodowych ukraińskich, które bez wyjątku wrogo odnoszą się do Państwa i Narodu Polskiego, kler zaś prawosławny przeważnie silnie akcentuje swoją lojalność dla Państwa. Trudno jednak dzisiaj przewidzieć, czy rozszerzanie się prawosławia przy ewentualnej zmianie stosunków politycznych w Rosji nie byłby w przyszłości dal Państwa szkodliwym»(AAN, MWRiOP, sygn.1043, к. 244–245).

Стародуб А. В. кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу зарубіжних джерел з історії України Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України