ТА НЕ В БУРІ СИЛА…

З року в рік ми чуємо в церкві ті ж самі євангельські читання, які розкривають перед нами всю історію земного життя Ісуса Христа, Його притчі, повчання, показують ті чуда, здійснити які під силу лише Богу, але не людині.

Церква так розташувала уривки з Євангелій чотирьох апостолів-євангелістів по щоденних, недільних і святкових днях церковного річного кола, щоб ми з вами, маючи щорічне повторення, не лише засвоювали найголовнішу Книгу свого життя, а й крок за кроком змінювалися всередині себе, змінювали збіднений духовно безвірницький світогляд на світогляд християнина. А християнство, як віра вселенська, віра, яку нам передав Сам Син Божий, настільки глибинна й всеохопна, що нашому духовному вдосконаленню немає кінця-краю, лиш би було палке бажання її пізнавати, засвоювати, робити головним завданням свого життя. І запитання: «Що я зробив впродовж цього року для того, аби ось ця розповідь із життя мого Господа, ось ця Його притча, ось ця Його заповідь, почута мною з Євангелії, не пройшла повз мою увагу, а залишила слід зміною в моїй свідомості, в моєму мисленні, в моїх вчинках, в моїх діях?» – не була порожнім звуком, а стала зрушенням до дії.

В сьогоднішній Євангелії перед нами розкривається сумна картина – в купальні біля так званих Овечих воріт лежало багато недужих на різні хворості: кульгаві, сліпі, висохлі і всякі інші, що чекали, коли Ангел Господній увійде в ту воду й збурить її. Щоб їм було зручно лежати, бо перебували вони там роками, то їм поробили укриття від дощу, від вітру, від усякої негоди.

І кожен із них чекав благословенної миті, щоб першим залізти в ту воду й бути зціленим, тому що таке щастя випадало лише першому. Всі ж інші й надалі впродовж року з великою надією і сподіванням на чудо Боже вдивлялися в спокійну, непорушну воду, що лежала як те дзеркало, в якому відбивалося життя довкола. Вони вдивлялися в нього, бачили всі його принади й відрази, але ніскільки не реагували них, бо їхні серця були наповнені нечутливістю, а свідомість – байдужістю. Вони чекали свого часу і їм було байдуже до всього, що творилося навколо них, бо чекали Божої помочі, а самі не докладали ніяких зусиль: «Не можу, немає в моїх крилах такої сили, щоб піднятись до Неба, щоб злетіти до Бога! Нехай Він сам до мене прийде».

Тобто, ці люди так виразно нагадують нам наші духовні недуги, адже сліпі – бо намагаємося не помічати того, що твориться довкола нас, глухі – бо не чуємо слова життя, а намагаємося чути тільки те, що хочемо чути, висохлі – бо через байдужість висохли всі наші життєдайні соки й наші душі стали, як висохлі русла пустельних річок.

Ось так і ми, українці, лежали в спокої майже чотириста літ придавлені товщею життєвого моря, і вже здавалося, що й захлинемося в тій нездоровій, зіпсутій і каламутній воді, в якій тільки всілякі паразити й почували себе вільготно й розкішно.

Цей, навіть не спокій, а духовний застій, калічив душу нашого народу, висмоктував його духовні й інтелектуальні сили, тобто робив і сліпим, і глухим, і висохлим на життєві сили, відбирав мову в усіх сферах суспільного життя, в тім числі і в Церкві, дозволяв її принижувати, ганьбити, а разом із мовою вбивав і душу.

Але як душа, так і мова, дані Творцем, ось чому, відмовляючись від рідної мови, людина стає недужою, перш за все, духовно, а відтак і душевно, бо в неї обривається безпосередній зв’язок із Богом. Бог найшвидше чує від людини молитовне звернення її рідною мовою, тому кожен народ і тримається за неї, як за життєдайне джерело.

В людини, позбавленої рідної мови, втрачається і відчуття приналежності до нації й до рідної землі. Але тут діє ще одна закономірність – в душу, позбавлену любові до Вітчизни, вселяється демон зла, який продукує в ній озлоблення й ненависть до тих, хто ще не так давно були її родиною. І в той же час людина, яка своїм серцем, розумом тримається вічного Джерела Божої любові, п’є з нього життєдайні сили добра, виховує в собі любов до Вітчизни, до ближнього, до народу, кров якого тече в її жилах, є одним цілим з усіма, бо любов не розділяє, а єднає.

Тож Господь послав і нам у води застійні бурю, та ще й таку бурю, що збурила всю Україну до самого дна, до найвіддаленіших куточків, розметавши, змівши з поверхні всю затхлу зелень і гниль. І хоч ми нині, вхопивши чистої життєдайної води, через страждання й випробування, розправляючи ноги й плечі, протираючи вранішньою росою підсліпуваті очі, заметушилися, аби й собі побачити сонце Правди розкритими зіницями, все ж роботи в кожного з нас над собою, над своїм внутрішнім світом, ще багато.

Ми, нинішні, як і оті недужі біля купальні Овечих воріт, що обрали вигідну для себе життєву позицію – я розслаблений, а отже самостійно нічого не можу робити, нехай мені допоможе хтось сторонній, в даному випадку Сам Бог. І лежали вони, як ті нерухомі колоди, чекаючи, коли спокій порушиться і вода збуриться й принесе і їм визволення від недуги.

Ми так само все чекаємо, лежачи на березі того мертвого моря, щоб Господь послав нам Ангела і щоб той чудодійно ззовні зробив нас внутрішньо і зрячими, й чутливими, а жили наші щоб наповнилися здорової й животворної крові, яка дає зцілення й силу, повертає бадьорість і наснагу до життя.

Такі чуда відбувалися в давній Юдеї, бо Господь проявляв Свою божественну милість і посилав на купіль, як на те життєве море, велику Свою силу, велику бурю, хвилюючи його до самого дна, щоб всілякі людські немочі, що накопичувалися за час застою, зцілити, оживотворити.

Подібне ми спостерігаємо і в наші дні, коли людина чи то приймає святе Хрещення, чи вже охрещена, раптом потягнеться до вищого, світлішого, святішого і, причастившись Таїнств Христових, засяє новим життям, бо її торкається, вливається в її душу благодать Божа, як і в купіль Силоамську, що в ту благословенну мить оживляє, зціляє людську недугу. Але, в першу чергу, торкається тих, кого, за невидимими для людського ока й незбагненими для розуму причинами, обирає сила Божа, бо все відомо Господу, як і те, чи не розтринькає людина життєдайний дар, що раптом торкнеться її душі й серця, її тіла і спасе в життя вічне. А всі інші продовжують лежати й чекати на сторонню поміч, перебуваючи в сліпоті, глухоті, німоті, виснаженості…

Тому, дорогі мої, коли Господь збурив наше мертвотне життя, підняв із замуленого дна бурхливі хвилі, порушивши наш спокій, нам не слід шкодувати за тим мертвим морем, біля якого й ми лежали наче мертві й нездатні змінити хоч щось таке у своїй долі, що могло б докорінно змінити її на вищий лад нашого буття.

Тим паче не слід обурюватися, що це наше, таке усталене й узвичаєне життєве море збурилося, бо на те воля Божа, бо Господь послав Свого Ангела, щоб зрушити застійні води такого життя, аби ми, хто одразу ж, хто третьої години чи шостої та дев’ятої, чи навіть і одинадцятої, кинулися до тієї води й уздоровилися від власної байдужості та лінивства, а ще й своїм прикладом повели за собою й інших, бо кожному Господь дає шанс на спасіння. Адже як у Євангелії колись Господь запитував, так і в житті нашому нині в кожного питає – а чи хочеш ти зцілитися? І від нашої щиросердної відповіді, від нашої готовності залежатиме наслідок наших надій і сподівань.

Але перше Господа це запитання ми повинні самі ставити перед собою, щоб вчасно кинутися у вир життя, чого нас вчить Святе Письмо, бо інакше, доки будеш вагатися, поперед тебе інші увійдуть у ту зцілюючу воду й стануть здоровішими, а ти лишишся зі старою недугою на березі мертвого життєвого моря нидіти й скиглити, що тебе Бог обійшов. А треба так підготуватися до тієї благословенної миті, щоб душа здригнулася й стала живою…

Та, дорогі мої, не в бурі сила зцілення, і не в хвилюванні. Не вони руйнують людську кволість, змушують народ рухатися й прагнути оздоровлення, бажати його, прагнути до нього, плекати передумови його прямої дії в самих глибинах душі й серця, по камінчику викладати фундамент нового світогляду. Не вони дають людині зцілення, тим паче не вони піднімають увесь народ на однодум піднесення, поривання до перемін всього вже усталеного укладу. Треба, щоб якась сила штовхнула нас до нового життя, засвітила маяк надії на світанок у темряві зла й безнадії. Та й буря ніколи довго не триває, вона тільки зірветься, поламає, зруйнує, скине старе й затхле, а потім знову стихне й дасть можливість нового будівництва, нового засіву, початку нового життя…

То що ж нам робити? Чи й знову чекати впродовж року, щоб прозвучали ті ж самі слова й ми подумали – знову те ж саме, що було й раніше і в Церкві, і в житті, чому немає змін, де ж такі очікувані переміни? Але про одне не задумуємося, що коли б ми ожили від тих слів одразу, тільки почувши їх, впустили їх у своє серце як подих свіжого ранкового повітря, аби ми взялися втілювати їх у своєму житті із завзяттям і палахкотінням вогню віри в серці, то запалахкотіли б душі й в усіх інших навколо нас, і ожили б і вони до нового життя, й понесли б благу й животворчу звістку в недуже суспільство.

Тому протягом наступного тижня, який почався для нас цим євангельським читанням, поставимо кожен перед собою запитання про те, в чому полягає саме моя неміч, що відібрало мою силу волі жити активно і в суспільстві, і в церкві, і в родині, що паралізувало мої синівські почуття до Вітчизни, яка частина моєї душі оніміла й стала нечутливою до чиєїсь біди, чийогось горя, чому моя душа ніяк не вийде із заціпеніння?

А, запитавши, зберемо всі свої сили й постараємося звільнитися від нього з допомогою Христа, з допомогою тих людей, які нас люблять, поважають, дорожать нами, які бачать в нас самих себе й через нас, через наші зміни, хочуть утвердитися в правильності власного вибору, в ґрунтовності того нового, що вже зародилося й зростає в них самих.

А ще запитаємо себе – хто ще біля мене потребує такої ж помочі, до якої і я прагну, без якої і я не можу далі жити? Й не станемо очікувати, коли ми самі оживемо, оздоровився, зрушимо до нового, кращого, вищого, а спробуємо з тим багажем знань і досвіду, які вже маємо, або які ще тільки відчуваємо, але вони вже ствердно звучать у нашому серці й свідомості, дати іншому ту допомогу, яка допоможе йому ожити, оздоровитися. А разом із ним і ми, спираючись на Господа й слово Його, йтимемо вірним шляхом свого життя.

Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ