Кожен християнин повинен дбати про свій духовний ріст, який забезпечує гармонію духовного і тілесного. Але коли наші душі й тіла кишать гріхами та пороками, як мертвечина червами, то цього досягти без постійного сповідування своїх гріхів неможливо. І тому в людини, яка живе внутрішнім духовним життям, тема сповіді стоїть на першому плані, адже тільки в боротьбі з пристрастями і гріхами можна постійно вдосконалюватись і, як сказав апостол Павло, переходити від силу в силу, тобто, спасатись у життя вічне. Але як принести Богу сповідь, аби вона була і очищувальною, і зцілюючою, і спасительною? Слово „сповідь”, як духовна дія, яка означає словесне визнання перед Богом своїх гріхів, має той же корінь, що й слово „сповідувати”, отже, визнавати догмати віри. Тобто, ці два поняття настільки тотожні, що й означаються однокорінними словами. Християнин, котрий не сповідується, або сповідується формально, лиш би бути допущеним до причастя Тіла та Крові Христових, уже є неправдомовцем, який із допомогою лукавства намагається заволодіти Христом.
Сповідатися – означає розкрити свою душу до найпотаємніших її глибин і вилити з неї все темне, брудне, все, що заважає бути нам так близько до Бога, щоб сказати: „Я живу Ним”. Та й як може бути інакше, коли ми Його діти?
І все ж, людині важко розкрити глибину душі до кінця, бо за одним шаром іде другий, за другим – третій і так до безкінечності. Але кожному під силу, залежно від розуміння й віри, якомога глибше зазирнути в надра свого життя і якомога правдивіше розкрити ці глибини перед Богом.
Та щоб зрозуміти, усвідомити, що таке сповідь, треба уяснити собі, що таке гріх. А гріх – це порушення Божого закону, це те, що є в моєму житті негідного перед Богом. Це моє відпадіння від Бога, моя внутрішня роздвоєність і заплутаність у лабіринтах хаотичних думок і дій, це неприйнятне ні для християнської, ні навіть просто для людської поведінки відношення до ближнього, до того, що мене оточує. Про це говорить і апостол Павло: «Не роблю я доброго, що хочу, а зле, чого не хочу, те роблю» (Рим. 7:19). Тобто, розладнується взаємозв’язок між розумом і серцем, між розумом, серцем і волею, між совістю і тілом. І ось у межах цієї духовної роздвоєності ми й маємо ті протиріччя, які людину цілісну роздроблюють на безліч, наче б як скалок, перетворюючи її на такий собі духовний калейдоскоп. Коли людина не чинить опору, то диявол крутить цим калейдоскопом, як сам хоче. Тому людина повинна зробити все, аби оця роздробленість була „зціленою”, тобто, щоб вона стала цілою, цільною – здоровою духовно.
Ви, очевидно, звернули увагу на те, що протягом усієї євангельської розповіді йде мова про різні зцілення Ісусом Христом хворих. Хочу наголосити – не просто виліковування хворих від якоїсь болячки, а саме зцілення душі й тіла, як вищий прояв божественної сили, покликаної відновити в людині гармонію між духовним і тілесним, порушену гріхом людини. І оце чудо зцілення стає початком нового життя людини: Бог увіходить у Своє творіння і, коли буває в ньому прийнятий, то діє у Своєму творінні, чи взагалі у створеному Ним світі, вільно і державно, як Володар. І життя, що було відірване від Бога, знову стає наче б привите до Бога, як та лоза виноградна: «Будь-яку в Мене гілку, яка не приносить плоду, Він відсікає, і будь-яку, що приносить плід, очищає, щоб більше принесла плоду» (Ін. 15:2).
І тому, коли ми хочемо собі зцілення тілесного, ми, спочатку, повинні подбати про духовне очищення, без якого тілесне здоров’я неможливе. Сказав апостол Павло: «Немає нічого спільного у світла із темрявою» (2 Кор. 6:14). Так само й сказано: “Ніщо нечисте не увійде у Царство Небесне» (Об. 21:27). Але ж переважна більшість приходить до Бога з надією на поміч Його так само, як і до лікаря, аби той зробив укол. Та за укол треба заплатити, а щоб було чим заплатити, треба спочатку заробити. Тобто, попрацювати, докласти певних зусиль. Чому ж тоді так легковажно ми відносимося до справи Божої, ставлячись до Всевишнього, як до рівного собі, або й того гірше – як розбійники вимагаємо від Нього те, чого аж ніяк не заробили?
Що вже тоді говорити про тих, які живуть абияк, за своєю волею, тобто у свавіллі, не маючи в серці взагалі ніякої віри, а, відповідно, і стержня терпіння, який дає людині усвідомлення головної причини немічного стану і ясність духовного зору, щоб вона бачила, де і в Кого шукати спасіння. А ще – дає твердий ґрунт, на якому людина віруюча виростить в смиренні й надії плоди спасіння, якщо й не тілесного (бо кожному дано своє), то плоди спасіння власної душі. Бо часто саме через страждання в цьому житті людина віруюча з вірою в Бога й справедливість Його суду відходить душею у вічне життя чиста, як переплавлене золото. Бо вона своє спасіння вистраждала! Страждання – як той вогонь, що в горнилі переплавляє метал. І це є розумна людина, яка знає, що наріканням на Бога ні тілесного спасіння, ні духовного не отримаєш, а заробиш собі хіба що муку вічну.
Найперше і найсильніше лікування для людини подає Сам Господь – це Таїнство сповіді й Таїнство причастя Тіла і Крові Христових. Але хочу повторитися: сповідь – це як омовіння водою, коли ми хочемо змити із свого тіла бруд, а сповідуючись, ми так само омиваємо свою душу. Наведу простий, але промовистий приклад: будь-яку рану спочатку промивають від забруднення, а вже потім на чисте тіло накладають лікувальну мазь і пов’язку. Якщо ж бруду не змити, то від забруднення, хоч накласти й мазь, рана почне загнивати і може спричинитися навіть смертельне зараження всього організму.
Так і духовне зараження, тобто гріх, поступово проникає в кожну клітину організму, всотується в неї і з тієї миті вже тілесна клітина стає заражена, стає носієм зарази, яка спричиняє ту чи іншу болячку. А це вказує на те, що марні наші потуги на уздоровлення, доки в нас перебуває духовна причина недуги – гріх, який постійно живить недугу отруйними соками. Чи здатна сучасна медицина подолати духовну заразу речовинними медикаментами? Ні сучасні, ні майбутні ліки втрутитися в діло Боже не в силі. Спасає тільки сила Божа, благодать Божа, яка очищає і преображає нашу душу, а потім поступово й тіло. Бо недуга, втративши підживлення темною силою, як бур’янина корінь, зникає. Можливо не так швидко, як декому того хочеться, але період зцілення залежить від самої людини – її віри, її наполегливості, врешті, того, в якій мірі ми готові прийняти Божу благодать, бо коли Він і хоче дати її нам, то ми не завжди готові прийняти в себе навіть мізерної її часточки.
Задумаймося, чи здатні ми так розкрити свою душу і серце, настільки широко, щоб умістити в себе всього Бога? Здебільшого нам не вистачає рішучості, сила волі, яка щойно, як нам здавалося, здатна миттєво перемогти все, що нам заважає повнокровно жити, раптом нас покидає, в нас не вистачає сміливості йти шляхом спасіння, який ми самі ж обрали, бо раптом починаємо спотикатися об каміння маловір’я. Але шлях Божого спасіння чудесний і живодайний уже тим, що він єдино вірний.
Боже, якби ми тільки могли відчути, усвідомити, до чого ми нерозумні – ми не усвідомлюємо не тільки того, що навіть життя вічне, божественне знаємо лише поверхово, або й зовсім його не знаємо, а й не усвідомлюємо того, яким бідним, обділеним і оманливим життям живемо і, перебуваючи в цій темряві, не бачимо того, як повз нас проходить Христос. І тому, не бачачи Його, ми навіть не намагаємося Його зупинити вигуком єрихонського сліпого: «Ісусе, Сину Давидів, помилуй мене!» (Мк., 10:47), щоб Він звернув на нас Свій погляд, своє животворче слово: «Віра твоя спасла тебе» (Мк. 10:52). Бо доки в тілі є здоров’я й сила, ми поводимо себе так, як сказано в книзі пророка Іова: «Вони говорили Богу: відійди від нас..!», – але, незважаючи на це, Вседержитель, як люблячий Батько: «Наповнював доми їхні добром» (Іов, 22:17-18), – сказано там само.
Треба бути уважними до свого життя, завжди пам’ятаючи, що кожної миті ми стоїмо перед судом Божим і цей Суд або милує нас, або попускає мучити нас недугами, щоб ми звернули увагу на своє життя і шукали Того, Хто дав його нам і може відібрати. Недуга приходить непомітно, Господь, Який завжди стоїть біля нас, намагається тихим голосом совісті напоумити нас, намагається взяти нас за руку і вивести з того пекла, в яке ми самі себе завели. Ми опираємося, відштовхуємо милостива протягнену нам руку Господа. Але якоїсь миті ми раптом все ж не тільки яскраво відчуваємо, але й усвідомлюємо, що життєві сили нас покидають і що ми поступово вмираємо. Тоді більшість панікує і в цій паніці кидається за допомогою куди завгодно, але тільки не до Господа, не до Бога, а знов же таки пекла, до вгодованих його слуг.
Але скажіть мені – якщо й гріхи, і різноманітні недуги, спричинені ними, є породженням пекла, то невже треба й звертатися до його слуг за зціленням від них? Це безглуздя! Господь стоїть поряд із нами завжди, а коли ми в небезпеці, коли смерть передчасно навідала нас, то Він стає перед нами лицем до Лиця. Його треба тільки відчути серцем, побачити внутрішнім зором, зором душі, вона ж жива й трепетна, і з розчуленням серця, можливо єдиний раз у житті, сподобитися з волі Божої побачити святе, що потрясе душу до найглибших глибин.
Ось Він перед нами – на хресті розіп’ятий, ноги й руки Його прибиті кованими цвяхами, а на чолі терновий вінець і кров Його праведна скапує прямо в наші душі, як у день розп’яття в спраглу землю єрусалимську. А нам не слід уподібнюватися більшості юдеїв, які після розп’яття Господа на хресті відвернулися від свого Спасителя, й зі спокійними душами пішли собі додому.
Якщо ж ми хочемо бути зціленими, тобто стати цілісними душею й тілом, то ми повинні залишитися біля Христа Ісуса, як ті п’ять жінок – вірних і відданих Господу до останнього. Оце й буде над нами той перший суд, який підготує нас до Суду останнього, що гряде попереду, бо ми, побачивши Того, Кого ми вбили своїми гріхами, і відчувши увесь жах скоєного, станемо на сповіді, як першому й найголовнішому етапі зцілення, етапі, коли Господь стоятиме перед нами з усією Своєю любов’ю. Ця Його любов, яка належить і землі, і Небу, як вогонь спопеляючий – пектиме нас нашою ж совістю. І це буде вирішальний момент нашого спасіння, бо тільки Христос має всю владу на Небі й на землі.
Спаситель запитує: «Чи хочеш ти бути зціленим?». На перший погляд дивне запитання, бо хто не хоче бути здоровим. Але тільки на перший, бо коли підходити до цього доленосного для кожної людини питання з усією серйозністю і глибиною відповідальності за власну долю й життя, то треба, перш за все, усвідомити дуже важливу аксіому, без якої не варто навіть підступатися до Господа з своїми бідами. А вона полягає в тому, що просто дати людині зцілення від якоїсь болячки не є Божа справа. Його справа – спасіння душі людини, а це можливо за умови нашої віри (адже недарма Христос запитував у хворих перед зцілюванням: «Чи віруєш в те, що Я можу це здійснити?»). Тільки віра може відкрити для Спасителя вхід у кожну клітину, у кожну шпарину нашої душі та тіла, очистити їх силою Божої благодаті й наче б знову сотворити людину, відновивши гармонію між совістю людини і її внутрішнім життям.
Знову хочу наголосити на тому, що пробуджена в нашій душі й свідомості совість є тим єдиним ключиком, який і відкриває Господу двері дому нашої душі й тіла, бо тільки совість здатна пробудити нас від духовної сплячки, розкрити зір нашого серця до такої глибини, що всім своїм єством ми відчуємо, побачимо увесь жах нашого гріховного життя, а причини недуг і бід постануть перед нами в усій своїй спопеляючій бридоті з такою оголеністю, з такою відвертістю, що кричатиме й душа, кричатиме й тіло, кричатиме все наше життя – спаси!
Цей відчайдушний крик потрясе Самого Господа і тоді Він прийме нас, як найцінніший Свій скарб, і увійде в нас, і очистить від усякої нечистоти душу й серце, Божою благодаттю відновить порушену гріхами гармонію між Собою – Творцем, і нами – Його творінням, виведе з пекла смерті, в яке ми самі ж себе і вкинули, і поверне, знов же таки з нашої волі, яку ми поєднали з Його Божою волею, до істинного життя. І тоді в цьому житті, новому, в нашій душі і, відповідно, в тілі не знайдеться місця для плодів пекла – будь-яких недуг і болячок, а також гріховних пристрастей, які до них спричиняють.
Тому, дорогі мої, якщо ми хочемо буди зціленими, то ми повинні знати, що зцілення полягає в цілковитому відновленні нашої природи – її цілісності духовної і тілесної, ми повинні об’єднати власну волю з волею Божою, надавши Його волі цілковите панування над нашими думками і діями, тобто над всім нашим життям і щоб не лишилося в нас нічого того, що є негідним тієї величі, яку Бог вклав у нас з початку нашого творення. А для цього ми повинні постійно пам’ятати, якою ціною Христос викупив нас від смерті – ціною втілення, життя в людському тілі, страждання, муки розп’яття на хресті, зішестя в пекло – ось та ціна, яку Він заплатив за те, щоб ми могли звертатися до Нього за допомогою і за молитвами нашими бути Ним зціленими. Слід пам’ятати також, що й ми повинні заплатити Господу за зцілення – наслідуванням Христа, нещадною боротьбою із самим собою, щоб наша людська безпомічність злилася з Божою силою, з Божою любов’ю, щоб наша людська переконаність у власні сили, змінилася на знання того, що не ми, а Бог може все, бо Він Сам сказав, що навіть малій вірі все під силу.
Архієпископ Афанасій (Шкурупій), керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ